56. Сторони у зобов’язанні

Суб’єктами зобов’язальних відносин завжди є конкретно визначені особи, які іменуються сторонами зобов’язання.

Зобов’язання – це відношення, розраховане на майбутнє. Як правило, в момент його виникнення сторони не вчиняють жодних дій по виконанню зобов’язання. Управомочена особа лише покладається на обіцянку іншої виконати свій обов’язок у майбутньому. Іншими словами, одна сторона зобов’язання виражає довіру іншій, покладаючись на її порядність і добросовісність. З моменту виникнення зобов’язання управомочена особа набуває право вимагати від зобов’язаної особи вчинити певну дію (утриматися від вчинення певної дії). У зобов’язані сторона, яка має право вимоги, називається кредитором (лат. credo – вірю), а сторона, на якій лежить обов’язок виконати вимогу кредитора (борг), - боржник (debitor).

Як правило, кожна із сторін зобов’язання представлена однією особою, але кількість кредиторів та (або) боржників може бути і більшою. Наприклад, якщо неподільна річ (res indivisibiles) у процесі спадкування переходить у спільну власність (communion) двох братів, то всі договори щодо цієї речі укладаються ними спільно.

Римському праву була відома солідарність двох видів: 1) солідарність у власному (вузькому) розумінні цього слова; 2) кореальність. Критерієм розмежування вказаних видів солідарних зобов’язань вважається підстава їх встановлення. Солідарне зобов’язання у вузькому розумінні виникало всупереч волі його учасників на підставі спеціальної постанови закону. Таке зобов’язання встановлюються, наприклад, у разі вчинення декількома особами майнового злочину. Підставою ж виникнення кореального зобов’язання, як правило, був правочин, тобто цей вид солідарного зобов’язання встановлювався по волі його учасників. Кореальне зобов’язання переважно укладалося у формі стипуляції (stipulatio).

Найдавнішою підставою заміни осіб в зобов’язанні було універсальне правонаступництво в результаті спадкування. У зв’язку з тим, що майно, яке належало на праві власності pater familias, фактично задовольняло потреби усієї сім’ї, то у разі смерті домовладики (pater familias) його права та обов’язки переходили до підвладних членів сім’ї разом із правом власності.

Однак, не тільки смерть особи, яка була стороною у зобов’язанні, викликала необхідність змінити кредитора чи боржника, тому поступово у римському праві з’являються інші конструкції, що дозволяли обійти правило про абсолютну неможливість заміни сторін в зобов’язанні.

Для заміни кредитора у зобов’язанні у Давньому Римі використовували такий інститут як новацію). Сутність новації полягала у тому, що в результаті встановлення нового тотожного за змістом зобов’язання між боржником та третьою особою припинялося існуюче зобов’язання між тим же боржником і кредитором. Таким чином, для здійснення передачі права вимоги кредитором іншій особі необхідна була згода й боржника. Крім того, якщо виконання первісного зобов’язання забезпечувалося порукою чи заставою, то для нового зобов’язання необхідно було знов укладати відповідно договір поруки чи застави. Безперечно, це ускладнювало процес уступки права вимоги за зобов’язанням.

Пряма уступка права вимоги називалася цесією (сessioКредитор, який уступав своє право вимоги за зобов’язанням називався цедентом, а процесуальний представник, до якого переходило це право, - цесіонарієм. За допомогою цієї обхідної форми досягався необхідний результат, а саме – право вимоги первісного кредитора переходило до іншої особи. Така процедура заміни кредитора у зобов’язанні також мала певні недоліки та була непривабливою у першу чергу для цесіонарія. Справа в тому, що відносини між цедентом і цесіонарієм оформлювалися як договір доручення (mandatum) і зобов’язання, що виникало з цього договору, ґрунтувалося на особливій довірі його учасників. Отже, смерть цедента або його одностороння відмова від договору доручення позбавляли цесіонарія можливості реалізувати передане йому право вимоги. З часом цесія набула значення самостійного інституту права.

У разі заміни особи боржника у зобов’язані мало місце переведення боргу на іншого суб’єкта.