54. Підстави виникнення зобов’язання

Встановлення (зміна, припинення) будь-яких правовідносин пов’язується з певними явищами, які отримали назву юридичних фактів.

Для виникнення (зміни, припинення) окремих прав і обов’язків мають бути в наявності декілька юридичних фактів (юридичний склад). Наприклад, для виникнення права на спадкування за заповітом необхідним є наявність заповіту і смерть заповідача.

Зобов’язальні відносини можуть виникати на підставі різноманітних юридичних фактів.

У архаїчному цивільному праві (ius civil), яке ще не знало єдиного поняття зобов’язання (obligatio) визначалися лише окремі види зобов’язальних відносин без встановлення підстав їх виникнення. Лише згодом, коли від ряду окремих випадків юристи перейшли до комплексної побудови цього поняття, рання юриспруденція почала на систематичній основі розробляти вчення про джерела (підстави) зобов’язання. Спершу було встановлено, що зобов’язання можуть виникати як з правомірних дій (правочинів), так і з неправомірних дій (дій, якими завдалася шкода іншій особі, в результаті чого суб’єкт був зобов’язаний сплатити штраф). В Інституціях Гая була відтворена двочленна система підстав виникнення зобов’язань, а саме зазначалося, що зобов’язання можуть виникати з контрактів (ex contractu) або з деліктів (ex delicto) (G. 3.88). Хоча контракт і делікт також були відповідно правомірною і неправомірною дією, але їх змістовне наповнення стало значно вужчим. Тривалий час саме ці юридичні факти визнавалися основними підставами виникнення зобов’язань. Однак, традиційні погляди римських юристів щодо джерел виникнення зобов’язань прийшли у протиріччя з реаліями життя. З’явилися такі obligatio, які не можна було віднести до жодною з двох зазначених груп зобов’язань. Саме тому в Дігестах виокремлюється ще дві підстави виникнення зобов’язань: квазіконтракти (quasi ex contractu) і квазіделікти (quasi ex delicto)

Отже, в Інституціях Юстиніана закріплено вже чотири групи підстав виникнення зобов’язання, а саме: 1) контракти (ex contractu); 2) делікти (ex delicto); 3) квазіконтракти (quasi ex contractu); 4) квазіделікти (quasi ex delicto) (I. 3.13.2).

Контракт (ex contractu) – це договір (домовленість сторін), який врегульований цивільним правом (ius civil) та забезпечений позовним захистом.

Делікт (delictum) - це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання.

Квазіконтракт (quasi ex contractu) – це зобов’язання, яке виникає на підставі події або дії однієї з сторін і має спільні риси з певними договорами (контрактами).

Квазіделікт (quasi ex delicto) - це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання, але не визнана цивільним правом (ius civil) як делікт.

55. Відмінність договорів від зобовязань

Договір (contractus) — одне з найбільш поширених у Римі джерел виникнення зобов'язань. Римські юристи зазначали, що в основі договору лежить взаємна угода кількох осіб.

Договір як підстава виникнення зобов'язань мав місце тоді, коли воля сторін була спрямована на встановлення, зміну, припинення прав і обов'язків, тобто на встановлення зобов'язальних відносин.

Розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала і права, і обов'язки — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторо­нами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, — менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розпо­ділялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Вони називалися синтагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).

Ризиковані або алеаторні договори — це договори, при яких напе­ред невідомо, яка з сторін одержить винагороду, а яка збитки.

Суворі і вільні контракти. Суворий контракт (stricti iuris negotio) — це контракт, який зобов'язує боржника до точного й буквального ви­конання обіцяного. Вільний контракт (bonaefidei negotia) — це контракт, який зобов'язує до виконання не тільки обіцяного, а й всього, що в цьому випадку може вимагатися в силу довір'я й добросовісності. Вимога може бути і меншою, і більшою, obligatio завжди incerta, тобто зобов'язан­ня невідоме, хоча б обіцянка й була висловлена ясно; в більшості випадків ці зобов'язання мають двосторонній характер.

Розрізняли договори оплатні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римські юристи звели всю сукупність відомих їм договорів у певну систему. Вони розрізняли два види договорів — контракти і пакти. Контракти класифікувались і одержували свою назву від способу їх виникнення. їх правова підстава (causa civilis) виникала або в ре­зультаті використання усної мови (verda), або письмової форми (lilterae), або дії, передачі якої-небудь речі (res), або неформальної угоди; тому існували контракти вербальні та літеральні, реальні і консенсуальні.

Кожна з цих чотирьох категорій контрактів охоплювала суворо обмежену кількість відповідних правовідносин. Всі ці контракти одер­жали особливу назву і теорію, а також були забезпечені правом позову.

Поступово реалії життя буквально примусили римських юристів визнати п'яту групу так званих безіменних контрактів. За своєю юридич­ною природою вони були ближчими до групи контрактів реальних, оскільки взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів іншому або внаслідок фактичного виконання ним обумовленої в контракті компенсативної дії.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не мало наслідком юридичної відповідальності.

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. в джерелах римського права з’явився термін obligatio, яким позначалося зобов’язання. Зазначалося, що зобов’язання являє собою правові окови, які примушують нас щось виконати згідно з законом нашої держави. Відомий римський юрист Павло вказував, що сутність зобов’язання полягає не у тому, щоб зробити нашим якій-небудь предмет, а щоб зв’язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав. Отже, римські юристи робили акцент на визначені таких рис зобов’язання як скутість та зв’язаність. Іншими словами, якщо казати образно, то до виникнення зобов’язання особа була вільна, не обмежена у своїй поведінці. Вступивши ж в зобов’язання, вона, як би надівала на себе окови, що обмежували її можливість діяти вільно та змушували відчувати чужу владу над собою.

Поняття зобов’язання набуло більш чіткого визначення Зобов’язання – це правовідношення, за яким одна особа (особи) – кредитор має право вимагати від іншої особи (осіб) – боржника вчинити яку-небудь дію або утримуватися від дії.

Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, з обов’язками сина перед батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх відносинам між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки як підпорядкованість та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівним у праві, партнерстві та у судовому захисті.

Дослідники римського права вважають, що у ньому не розмежовувалися права на речі (речові права) та зобов’язальні права. Як вже зазначалось, римське право представляло собою систему позовів, тому саме позови поділялися на дві основні групи: речові (actio in rem) та особисті (аctio in personam) позови. Речовий позов (actio in rem) надавався для захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед невизначеною особою. Особистий позов (аctio in personam) по суті був позовом із зобов’язання, тому що захищав право від порушення конкретним суб’єктом, з яким позивач перебував у особистих відносинах. Основана відмінність речового та зобов’язального права полягає в їх об’єкті. Так, об’єкт речового права – завжди річ, зобов’язального права – дії, право вимоги здійснювати певні дії.