Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі

1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набран­ня таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покаран­ня або відбули покарання, але мають судимість.

2. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.

3. Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом’якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом’якшує відповідальність.

28"Злочин" - ключове поняття кримінального права, своїм змістом відображає соціальну суть законодавства, його головні інститути, а також кримінально-правову політику держави у протидії злочинності (ч. 1 ст. 11) КК.

Злочин за ст. 11 КК - "це передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину".

Основні ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність, діяння, вчинення діяння суб'єктом злочину.

Суспільна небезпека злочину виражається в тому, що він посягає на існуючі та гарантовані державою певні суспільні відносини, а саме суспільний устрій, права і свободи людини, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та ін.

У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома критеріями: характером і ступенем.

Характер суспільної небезпечності - це якісний показник, що визначається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також сггівставленням у межах одного і того ж об'єкта окремих складів злочину. Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудована Особлива частина Кодексу.

Ступінь суспільної небезпечності - це кількісне вираження порівняльної небезпеки діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвалтування, вчинене групою осіб ч. 3 ст. 152 КК, становить більшу небезпеку, ніж зґвалтування, вчинене однією особою ч. 1 ст. 152 КК.

Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку (кваліфікацію), але й дають можливість відрізнити один злочин даного виду від іншого злочину того ж виду. Він залежить від тяжкості наслідків, що настали, їх характеру: загибель людей, матеріальна чи моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел чи необережність у тому чи іншому вигляді; мотивів, якими керувався винний під час вчинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності, якщо остання не була доведена до кінця, та інших обставин.

Протиправність діяння. Особа, яка вчинила правопорушення, відповідатиме за нього як за злочин тільки в тому випадку, якщо він передбачений кримінальним законом.

Винність виражається у тому, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння умисно (ст. 24 КК) чи необережно (ст. 25 КК).

Діяння - вольова усвідомлена поведінка особи, спрямована на заподіяння шкоди суспільним відносинам.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.

У теорії кримінального права злочин визначають як протиправне, винне, суспільно небезпечне і каране діяння.

Під караністю, як ознакою наукового поняття "злочину", слід розуміти передбачення в КК можливості призначення покарання за будь-який злочин.

В теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину в КК завжди передбачене покарання.

29 Згідно із ч. 2 ст. 11 Кримінального кодексу України не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі .

У ч. 2 ст. 11 передбачено положення, згідно з яким за певних умов діяння не розглядається як злочин. Мова йде про так звані малозначні діяння, в яких: - формально містяться ознаки діяння, передбаченого КК, тобто формальна ознака злочину присутня;- відсутня матеріальна ознака злочину, тобто діяння або зовсім не містять суспільної небезпеки, або вона є незначною. У зв'язку з тим, що чинний КК декриміналізував ряд діянь із 1 вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як малозначні, тому що відсутня їх кримінально-правова заборона. Малозначність діяння у зв'язку з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, але може містити склад іншого правопорушення, наприклад, адміністративного чи дисциплінарного. У такому випадку до особи, яка його вчинила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи дисциплінарного впливу, які не є кримінальним покаранням.

30 . Злочин - не єдиний вид правопорушення. Тому виникає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Питання це не лише теоретичне: той або інший вид правопорушень тягне за собою різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила

2. Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, що має бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності. Існують два різних підходи до вирішення цього питання. Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільне небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна різниця в соціальній природі злочину й інших правопорушень: злочин за своєю природою - це суспільне небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, вони є лише суспільне шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до цієї точки зору, злочин та інші правопорушення - якісно самостійні види правопорушень не лише за правовою природою, ознакою протиправності, але й за їх соціальним змістом - матеріальною ознакою. Інша точка зору виходить з єдності соціальної природи всіх правопорушень - їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень відрізняється кількісною, а не якісною характеристикою. Така точка зору є більш обґрунтованою, оскільки будь-яке правопорушення заподіює шкоду (чи містить у собі загрозу заподіяння шкоди) певним суспільним відносинам, що й визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень різна, а злочини в системі правопорушень - найбільш небезпечні. Це обумовлено і важливістю об'єкта, посягання на який визнається злочином, і характером і тяжкістю шкоди, способом вчинення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також всіма іншими об'єктивними і суб'єктивними його ознаками. Такий висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів та інших правопорушень, зокрема найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів. 3. Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення "адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачена адміністративна відповідальність". Частина 2 ст. 9 КпАП передбачає, що "адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності". Виходячи з цього, можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення: 1) протиправність - правопорушення прямо передбачено в Кодексі України про адміністративні правопорушення; 2) винність - воно повинно бути вчинене умисно або з необережності; 3) правопорушення посягає на охоронювані законом об'єкти; 4) адміністративна караність - адміністративними правопорушеннями можуть бути визнані тільки такі діяння, за які передбачені заходи адміністративного стягнення. Заходами адміністративного стягнення є: попередження, штраф, сплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керувати транспортними засобами, права полювання), виправні роботи, адміністративний арешт. Порівняння понять адміністративного правопорушення і злочину дозволяє визначити їхні спільні ознаки. Багато спільного й в характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи - передбачені в ст. 24 КпАП як заходи адміністративного стягнення, а в ст. 51 КК - як види кримінального покарання

31 У кримінальному праві кваліфікацією називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка повніше описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність саме за вчинення цього злочину.. Кваліфікація взагалі — віднесення певного явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова кваліфікація — це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми.

У кримінальному праві кваліфікація злочину — це реалізація кримінального закону шляхом застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

Класифікація в кримінальному законодавстві при зовнішній неупередженості володіє особливою значущістю, займає самостійне місце в його системі і може використовуватися для цілеспрямованого регулювання кримінально-правових відносин з урахуванням взятих під охорону тих чи інших соціальних благ, інтересів. При її вмілому використанні утримання системи кримінального законодавства в цілому, окремих кримінально-правових норм стає абсолютно точним, ясним і зрозумілим і, навпаки, при ігноруванні прийомів класифікації - недоступне складним, або безмежно невизначеним.

Класифікація злочинів за ступенем їх тяжкості

. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості е злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання.

3. Злочином середньої тяжкості е злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином е злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

32. Щодо юридичного складу злочину -його особливості зумовлені, зводяться до такого: 1.Юридичний склад злочину - різновид юридичної конструкції в кримінальному праві, за допомогою якого законодавець фіксує (моделює) певний тип суспільно небезпечної поведінки як злочин певного виду. 2.Юридичний склад злочину не зводиться до опису в кримінальному законі характерних ознак лише поведінки особи; ця конструкція відтворює (моделює) в кримінальному праві поєднання певної поведінки з іншими обставинами (юридичними фактами), і тільки таке поєднання надає цій поведінці характеру злочину певного виду. 3.Юридичний склад злочину є єдиною й універсальною юридичною конструкцією, в межах якої фіксуються певний тип суспільно небезпечної поведінки як злочин певного виду. Більшість авторів вважає, що відповідні елементи - об'єкт, суб'єкт, об'єктивна та суб'єктивна сторони - містять ознаки, які їх характеризують. Загальна структура юридичного складу злочину

Внаслідок систематизації юридичний склад злочину уявляється відображенням чотирьох груп юридичних фактів, що стосуються: а)об'єкта злочину, тобто тих соціальних цінностей, які можуть постраждати внаслідок відповідного діяння; б)суб'єкта злочину, тобто особи, яка його вчинила; в)об'єктивної сторони злочину, тобто зовнішнього прояву діяння, а також - у багатьох випадках - тих обставин навколиш- нього середовища, які, на думку законодавця, впливають на ви- знання діяння злочином певного виду (окремим різновидом тако- го злочину); г)суб'єктивної сторони злочину, тобто тих внутрішніх процесів у психіці суб'єкта, які певним чином пов'язані із зовні- шньою, «об'єктивною», стороною діяння.

33 Внаслідок систематизації юридичний склад злочину уявляється відображенням чотирьох груп юридичних фактів, що стосуються: а)об'єкта злочину, тобто тих соціальних цінностей, які можуть постраждати внаслідок відповідного діяння; б)суб'єкта злочину, тобто особи, яка його вчинила; в)об'єктивної сторони злочину, тобто зовнішнього прояву діяння, а також - у багатьох випадках - тих обставин навколиш- нього середовища, які, на думку законодавця, впливають на ви- знання діяння злочином певного виду (окремим різновидом тако- го злочину); г)суб'єктивної сторони злочину, тобто тих внутрішніх процесів у психіці суб'єкта, які певним чином пов'язані із зовні- шньою, «об'єктивною», стороною діяння.

Об’єкт злочину- це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, тобто права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства.

Об’єктивна сторона – це зовнішній вираз злочину. Об’єктивна сторона злочину включає:

-    власне суспільно небезпечне діяння;

-    суспільно небезпечні наслідки діяння;

-    причинний зв’язок між діянням та його наслідками;

-    час, місце, спосіб вчинення злочину, знаряддя і засоби, обстановку вчинення злочину.

Суб’єкт злочину – це фізична особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним. В Україні кримінальна відповідальність за злочини настає з 16 років, а за деякі злочини – з 14 років.

Суб’єктивна сторона – це внутрішня, психічна діяльність особи, що вчинила злочин.

Суб’єктивна сторона включає:

-    вину особи, яка може проявлятися у формі умислу чи необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

-    мотив, тобто певні внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив вказує на те, чим керується особа, вчиняючи злочин;

-    мету, під якою розуміють уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин.

34 Кожний з розглянутих елементів складу має певну сукупність ознак. Залежно від їхньої ролі в характеристиці загального поняття складу ці ознаки поділяються на обов'язкові і факультативні. Обов'язкові - це ті ознаки, які притаманні будь-якому складу злочину, без яких взагалі немає складу злочину.

Факультативними визнаються ті ознаки, що не є обов'язковими для всіх складів злочинів і в різних складах можуть відігравати різну роль. До таких ознак слід віднести час, місце, обстановку і спосіб вчинення злочину (характеризують об'єктивну сторону), мотив і мету (характеризують суб'єктивну сторону), а також ознаки спеціального суб'єкта злочину і деякі інші. Наведений поділ ознак складу на обов'язкові і факультативні має важливе значення, тому що він сприяє більш глибокому з'ясуванню складів окремих злочинів та їх відмежуванню від суміжних. Так, наприклад, відкритий спосіб викрадення майна при грабежі (ч. 1 ст. 186) є обов'язковою ознакою цього складу; а в п. 5 ч. 2 ст. 115 спосіб, небезпечний для життя багатьох осіб, при вбивстві розглядається як кваліфікуюча ознака. Якщо розглянуті ознаки в статтях Особливої частини КК не передбачені ні як обов'язкові, ні як кваліфікуючі, то вони на кваліфікацію злочину не впливають і можуть відігравати лише роль обтяжуючих або пом'якшуючих обставин, що враховуються при призначенні покарання (наприклад, п. 12 ст. 67 передбачає як обтяжуючу обставину вчинення злочину загальнонебезпечним способом).

35 Склад злочину - це своєрідна юридична абстракція, що встановлена наукою кримінального права. її формулювання базується на законодавчому визначенні підстави кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2 КК), матеріально-формальному понятті злочину (ст. 11 КК) та теоретичному узагальненні ознак складів злочинів, що передбачені нормами Особливої частини КК.

Злочин, як реальний факт, не може служити підставою кримінальної відповідальності, оскільки містить у собі деякі ознаки, що не впливають на відповідальність.

Тому тільки сукупність вказаних у законі ознак, суттєвих для визначення суспільної небезпеки та характеру певного виду злочину, утворює склад злочину, факт встановлення якого і є підставою для кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину за певною статтею КК.

Ст. 2 КК як підставу кримінальної відповідальності визначає факт «вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом».

Щодо конкретних складів злочину, то вони утворюють систему Особливої частини Кримінального кодексу. Конкретний склад злочину-це юридичне поняття та юридичне визначення окремого злочину, всіх кого суттєвих ознак, що міститься в конкретній статті особливої частини Кримінального кодексу.

Родовий склад злочину - це сукупність визначених кримінальний законом загальних юридичних ознак, які характеризують однорідну групу злочинів.Так наявність загальних ознак об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони кожного особливого небезпечного злочину проти держави дозволяє розглядати їх поза конкретними складами злочинів, аналогічно щодо військових, посадових, господарських і ряду інших злочинів. Поняття родового складу злочину (як і загального складу злочину) не відоме законодавству оскільки він як і загальний складі носить тільки теоретичний характер.

Склад злочину-це сукупність встановлених законом об'єктивних та суб'єктивних ознак що характеризують відповідне суспільне небезпечне діяння (дію або без дію), як злочин.

Законодавче визначення підстави кримінальної відповідальності надає можливість виділити такі характерні риси складу злочину.

По-перше, відомо, що кожне суспільно небезпечне діяння володіє різноманітними ознаками об'єктивного й суб'єктивного характеру. Але при цьому кримінальним законом повинні бути закріплені, насамперед, стійкі, постійні й типові для більшості діянь ознаки. Оскільки поняття складу злочину як підстави кримінальної відповідальності тісно пов'язане з поняттям злочину як суспільно небезпечного діяння, ці ознаки повинні у своїй сукупності визначати рівень суспільної небезпеки діяння взагалі, а кожна з них окремо - впливати на ступінь суспільної небезпеки зокрема.

По-друге, склад злочину - це законодавче поняття про злочин і вказує лише на ті його ознаки, що закріплені в законі про кримінальну відповідальність.

Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі закріплюються вказані ознаки з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням стадій вчинення злочину і різної ролі у ньому всіх співучасників немає необхідності, адже ці особливості, у свою чергу, мають загальний, типовий для всіх злочинів характер і тому закріплені в Загальній частині КК у статтях 13-16, 26-28.

Таким чином, у нормах Загальної частини містяться лише ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або багатьом з них. Саме ці ознаки в поєднанні з ознаками, описаними в конкретних нормах Особливої частини, і утворюють склад конкретного вчиненого злочину.

 Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, тому що вони не співпадають, а лише співвідносяться як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин - це конкретне суспільне небезпечне діяння (наприклад, крадіжка, вчинена І. 17 січня 2001 р., з магазину села К.), вчинене у певній обстановці, у певний час і у певному місці, що відрізняється безліччю особливостей від всіх інших злочинів даного виду (наприклад, крадіжка, вчинена вперше, шляхом обману, була усунута охорона, запори знищені тощо). Тому цей злочин відрізняється безліччю властивих йому індивідуальних ознак від всіх інших крадіжок.

Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, вбивства, зґвалтування, грабежу і т.д.), у якому об'єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їхні ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади вчинених ними злочинів тотожні, однакові. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обсяг ознак злочину і складу злочину різний. З одного боку, обсяг ознак злочину є ширшим за обсяг ознак складу, тому що останній містить у собі лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам даного виду, ознаки. З іншого боку, склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, тому що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду.

36 юридичні скла­ди злочинів за ступенем суспільної небезпечності поді­ляються на такі види: а) основний склад злочину; б) кваліфікований чи особливо кваліфікований склад злочину (склад злочину з обтяжуючими чи особливо обтяжу­ючими обставинами); в) привілейований склад злочину (склад злочину з пом’якшуючими обставинами).

Основний склад злочину — це юридичний склад, що фіксує різновид злочину певного виду без пом’якшуючих і без обтяжуючих обставин. У переважній більшості ви­падків “специфічна” частина основного складу злочину передбачена в частині першій відповідної статті Особливої частини кримінального закону. Є, однак, і винятки. Так, основний склад умисного вбивства (ст. 115) — в своїй “специфічній” частині передбачений окремою статтею; “специфічна” частина основного складу зараження венеричною хворобою міститься не в ч. 1, а в ч. 2 ст. 133. Здебільшого такі винятки пояснюються певними тради­ціями законодавчої техніки — інколи виправданими, а інколи, очевидно, ні.

Кваліфікований (особливо кваліфікований) склад зло­чину — юридичний склад, що фіксує різновид злочину певного виду з обтяжуючими (особливо обтяжуючими) обставинами. У переважній більшості випадків “специфіч­на” частина кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу злочину міститься в диспозиції частини другої (тре­тьої, четвертої) тієї ж статті Особливої частини кримі­нального закону, що передбачає і “специфічну” частину основного складу (у главі XI Особливої частини КК — це, відповідно, пункти “в” або “г”, інколи — пункт “б”). Загальним орієнтиром того, що це кваліфікований (особли­во кваліфікований) склад злочину є санкції відповідних частин (пунктів) — кваліфікований склад “має” суворішу санкцію, ніж основний, особливо кваліфікований — ще суворішу, ніж кваліфікований. Винятки приблизно такі самі, як і наведені вище, — іноді “специфічну” частину кваліфікованого чи особливо кваліфікованого складу злочи­ну передбачають окремі статті Особливої частини КК , але санкції в них завжди також суворіші, ніж ті, що “прив’язані” до основного складу.

Окремого розгляду заслуговує питання про механізм утворення специфічної конструкції та конкретного змісту кваліфікованого та особливо кваліфікованого складів зло­чинів. Найтиповішими варіантами такого механізму є:

1. До специфічної конструкції основного складу злочину законодавцем “додаються” нові елементи — іноді з від­повідними зв’язками. Ці елементи характеризуються певними ознаками. Таким чином, кваліфікований чи особли­во кваліфікований склад злочину відрізняється від основ­ного як специфічною конструкцією, так і конкретним змістом. Прикладом такого варіанту є особливо кваліфі­кований склад розбою (ч. З ст. 187 КК). У ньому з’явля­ються нові елементи — наслідки, обстановка, спеціальний суб’єкт і, відповідно, нові ознаки — тяжкі тілесні ушкод­ження, проникнення в житло, особливо небезпечний реци­дивіст (при цьому перші два елементи ще й пов’язані з діянням певними зв’язками).

2. Специфічна конструкція основного складу злочину не міняється, але окремі елементи цієї конструкції законода­вець характеризує за допомогою додаткових “нових” ознак. Таким чином, кваліфікований чи особливо квалі­фікований склад злочину відрізняється від основного ли­ше конкретним змістом. Прикладом є особливо кваліфі­кований склад одержання хабара (ч. З ст. 368 КК). У ньому “особливо великий розмір хабара” та “особа, яка займає особливо відповідальне становище”, є особливо ква­ліфікуючими ознаками, які “по-новому” характеризують, відповідно, діяння та спеціального суб’єкта. При цьому специфічна конструкція особливо кваліфікованого складу одержання хабара є такою самою, як і в основному складі.

3. Поєднання першого і другого варіантів. Такий “комп­лексний” варіант зустрічається найчастіше. Прикладом його є особливо кваліфікований склад зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК). У ньому є новий елемент — “особливо тяжкі наслідки” (вони причинне пов’язані з діянням) та нові ознаки — “особливо небезпечний рецидивіст” (додаткова характеристика спеціального суб’єкта) і “малолітня” (до­даткова характеристика потерпілої від зґвалтування).

Крім типових варіантів механізму утворення кваліфі­кованих та особливо кваліфікованих складів злочинів, є й варіанти нетипові. До них, зокрема, можна віднести ті, в яких окремі елементи чи ознаки основного складу злочину перестають бути обов’язковими для кваліфікованого чи особливо кваліфікованого складу. Прикладом є кваліфі­кований склад перевищення влади або службових повнова­жень (ч. 2 ст. 365 КК) — із його специфічної конструкції “зникають” наслідки, які є обов’язковим елементом основ­ного складу.

Існує ще одне важливе питання, яке стосується ква­ліфікованих та особливо кваліфікованих складів злочинів. Його можна сформулювати так: якщо кілька обтяжуючих по обставин передбачено в диспозиції статті Особливої части­ни кримінального закону альтернативне, то кожна з них утворює окремий кваліфікований або особливо кваліфіко­ваний склад злочину чи всі вони утворюють один такий склад? Конкретніше — на рівні прикладу — це питання може бути поставлене так: розбій, вчинений особливо не­безпечним рецидивістом, і розбій, поєднаний із спричинен­ням тяжких тілесних ушкоджень, — це два різні особливо кваліфіковані склади розбою чи це різновиди одного й того самого особливо кваліфікованого складу?

Із урахуванням законодавчої техніки, характерної для чинного КК України, та виходячи з тенденцій судової практики, відповідь на поставлене питання на сьогодні така: кілька альтернативних обтяжуючих обставин, перед­бачених у диспозиції однієї й тієї самої частини (пункту) статті Особливої частини кримінального закону, утворю­ють один кваліфікований або особливо кваліфікований склад злочину. Цей висновок має як теоретичне, так і практичне значення, зокрема для розуміння такої форми множинності злочинів, як їх сукупність, а також для при­значення покарання при вчиненні кількох злочинів.

Останній вид юридичних складів злочинів при класи­фікації їх за ступенем суспільної небезпечності — приві­лейований склад.

Привілейований склад злочину — юри­дичний склад, що фіксує різновид злочину певного виду з пом’якшуючими обставинами. У чинному КК таких скла­дів небагато, їх “специфічні” частини передбачені в стат­тях ч. 1 ст.266, ч. 1 ст.344, ч. 3 ст.390, ст.434. Механізм утворення привілейова­них складів злочинів такий само, як і механізм утворення кваліфікованих складів (у його типових варіантах). Загаль­ний орієнтир того, що це привілейований склад, — санкції зазначених вище статей. Вони завжди менш суворі, ніж санкції, що “прив’язані” до відповідного основного складу: наприклад, санкція ч.1 ст.109 передбачає позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років, а санкція ст. 391 передбачає позбавлення волі на строк до трьох років.

37 Кваліфікація злочинів — це встановлення відповідності складу вчиненого конкретного суспільно небезпечного діяння складові злочину, ознаки якого узагальнено описані в диспозиціях норм Кримінального Кодексу України

Самий механізм кваліфікації злочинів являє собою систему прямих і зворотних зв'язків від елементів діяння до ознак складу і назад, до діяння з метою встановлення точної відповідності між ними. Досить часто діяння, спочатку вчинене як єдине, по прямому зв'язку, внаслідок зворотного зв'язку перетворюється на декілька злочинних діянь. Зазначена обставина звичайно мас місце при ідеальній сукупності злочинів, тобто коли вчинене діяння не охоплюється ознаками жодного із складів злочинів і по лінії зворотного зв'язку від ознак складів до діяння відбувасться перетворювання єдиної дії на два чи більше злочинів, за кожний із котрих особі призначається окреме покарання.

У загальній формі кваліфікація злочинів може бути визначена як оцінка певної поведінки людини як конкретного злочину (злочинів). Більш докладна юридична характеристика кваліфікації злочинів зводиться до наступних положень: 1. Кваліфікація злочинів — різновид юридичної кваліфікації. Із позицій загальної теорії права, основний зміст юридичної кваліфікації — це вибір тієї правової норми, яка передбачає відповідний конкретний випадок. 2. Кваліфікація злочинів є юридичною кваліфікацією у процесі застосування кримінально-правових норм. Вона здійснюється відповідним державним (правозастосовчим) органом, що певним чином реагує на встановлені факти порушення зазначених норм. 3. Основний зміст кваліфікації злочинів полягає у встановленні відповідності певної поведінки особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами (юридичними фактами) юридичному складу злочину певного виду чи окремого різновиду такого злочину. Тим самим робиться висновок, що дана поведінка є конкретним злочином. 4. Висновок про відповідність певної поведінки особи у поєднанні з іншими фактичними обставина результат кваліфікації має свої "зов- 117 нішні" форми закріплення у відповідних процесуальних документах правозастосовчих органів. Зважаючи на зазначені положення, можна дати більш розгорнуте визначення кваліфікації злочинів. Кваліфікація злочинів — це різновид юридичної кваліфікації у процесі застосування кримінально-правових норм, що полягає у встановленні відповідності певної поведінки особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами юридичному складу злочину з обов'язковим закріпленням цієї відповідності у процесуальному документі правозастосов-чого органу. Загальний механізм кваліфікації злочинів. Кваліфікація злочинів як пізнавально-оціночна діяльність, що здійснюється у певному "юридичному режимі", містить, принаймні, три аспекти: а) логічний; б) психологічний; в) правовий.

Кримінально-правова кваліфікація становить собою юридичну діяльність, яка отримує свій зовнішній вираз у відповідній формі, закріплюється у процесуальних документах і включає в себе: ви­клад фактичних обставин справи; складання формули кваліфікації; викладення формулювання звинувачення.

Виклад фактичних обставин справи полягає у формулюванні фактичного складу діяння. Тобто, з усіх наявних у кримінальній справі матеріалів відбираються ті, які орган дізнання, слідчий, прокурор, суд вважають встановленими (процесуальне доведени­ми) та такими, що мають кримінально-правове значення.

Формула кваліфікації - це вказівка на статті Особливої, а в пев­них випадках - і Загальної частини КК, якими передбачене вчине­не діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень.

38 об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. В науці кримінального права найбільш визнаною є точка зору, згідно з якою об'єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Висновок про те, що об'єктом злочину є суспільні відносини, ґрунтується і на чинному законодавстві (див., наприклад, статті 1, 293 і 296 КК). Однак у статтях КК найчастіше містяться вказівки не на сам об'єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин (наприклад, статті 185-190, 115-119) або на різні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад, статті 208, 214 та ін.).

Об'єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об'єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціально схвалених відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найважливіші, найзначущі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини, яким злочинні посягання можуть завдати значної шкоди.

Об’єкт злочину- це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, тобто права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства.

Кримінально-правова охорона тих чи інших прав і свобод людини і громадянина застосовується за наявності суспільної потреби у такій охороні.

Власність як об'єкт кримінально-правової охорони означає матеріальні об'єкти, що мають певну цінність, та сукупність суспільних відносин, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням такими об'єктами (детальніше про це поняття див. коментар, викладений у Загальних положеннях до розділу VI Особливої частини КК).

Предмет злочинного посягання являє собою такий предмет (об'єкт, річ навколишнього світу), на який впливає злочинець з метою досягнення результату своєї діяльності. При вчиненні злочину шахрай може впливати на дуже велику кількість різних предметів. Незважаючи на те, що шахрай впливає на багато предметів навколо нього, предметом злочинного посягання буде лише майно, яким він заволодів. Предметом посягання при шахрайстві можуть бути різні матеріальні цінності, грошові кошти, право на майно. Термін «майно» при розслідуванні шахрайства розглядається у широкому значенні[259][1]. Він охоплює гроші, цінні папери, товари, сировину, напівфабрикати тощо.

39-51

39) “вертикальна” класифікація об‘єктів включає три рівні: загальний об‘єкт, родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній (у деяких джерелах видовий).

Загальним об‘єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Під родовим (груповим) об'єктом розуміють об'єкт, яким охо­плюється певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-пра­вових норм. Безпосередній об 'єкт злочину. Під ним слід ро­зуміти ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодав­цем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким завда­ється шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину. «за горизонталлю». Сутність цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта ви­окремлюють основний (головний) і додатковий об'єкти. Необхідність класифікації виникає тоді, коли один і той же злочин одночас­но завдає шкоди кільком суспільним відносинам. Додатковим безпосереднім об 'єктом є тільки ті суспільні відно­сини, яким поряд із основним об'єктом завдається або виникає за­гроза заподіяння шкоди. Двох видів: обов'яз­ковий (необхідний) і необов'язковий (факультативний). обов'язковий— це та­кий об'єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину. факультативний об'єкт — це та­кий об'єкт, який при скоєнні певного злочину може існувати поряд з ос­новним, а може бути відсутнім.

40) Під родовим (груповим) об'єктом розуміють об'єкт, яким охо­плюється певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-пра­вових норм. Таким чином, родовий об'єкт являє собою менш високий (усе­реднений) рівень узагальненості суспільних відносин, які охороня­ються кримінальним законом. Тому родовими об'єктами слід визнавати відноси­ни власності, систему господарювання, відносини, що забезпечують належний суспільний порядок і моральність та ін. Значення родового об'єкта злочину полягає насамперед у тому, що він дає можливість провести класифікацію всіх злочинів і кри­мінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення.

41) Безпосередній об 'єкт злочину. Під ним слід ро­зуміти ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодав­цем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким завда­ється шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину. З цього визначення насамперед випливає, що безпосереднім об'­єктом, так само, як загальним і родовим, можуть бути визнані тіль­ки суспільні відносини, а не будь-які блага і цінності. Основним - найбільш важливий, що зреш­тою і визначає суспільну небезпечність цього злочину, структуру відповідного складу і його місце в системі Особливої частини КК.. Додатковим безпосереднім об 'єктом є тільки ті суспільні відно­сини, яким поряд із основним об'єктом завдається або виникає за­гроза заподіяння шкоди. Двох видів: обов'яз­ковий (необхідний) і необов'язковий (факультативний). обов'язковий— це та­кий об'єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину. факультативний об'єкт — це та­кий об'єкт, який при скоєнні певного злочину може існувати поряд з ос­новним, а може бути відсутнім.

42) Під Предметом злочину слід вважати будь-які речі матеріаль­ного світу, з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов 'язує наявність у діях особи ознак конкретно­го складу злочину. Якщо об’єкт виступає завжди у якості суспільних відносин, завжди є обов’язковим, необхідним елементом кожного складу злочину, то предмет злочину – це факультативна ознака складу злочину, який виявляється не у всіх злочинах.

Якщо злочин має свій предмет, його називають предметним злочином. Оскільки предметом злочину може виступати, як правило, певна річ, то він є речовою (матеріальною) ознакою злочину. В законі ознаки предмета злочину описуються по-різному:

а) предмет може чітко зазначатися в самому законі (наприклад, у ст. 245 КК міститься вказівка на такий предмет, як лісові масиви або зелені насадження);

б) предмет може безпосередньо випливати з диспозиції кримінально-правової норми (наприклад, за статтями 368-370 КК предметами хабарництва можуть бути як будь-які матеріальні цінності - гроші, продукти, предмети побутової техніки та інші речі, так і майнові блага);

в) предмет може визначатися різними нормативними актами, якщо певна диспозиція має бланкетний характер (наприклад, перелік наркотичних засобів, про які йдеться у ст. 305 КК, встановлюється не безпосередньо у КК, а в іншому нормативно-правовому акті).

Кримінально-правове значення предмета злочину проявляється у таких аспектах:

1) включення предмета злочину в комплекс ознак конкретного складу злочину забезпечує повноту його конструювання, що сприяє успішному вирішенню завдань кваліфікації;

2) предмет злочину може виступати критерієм розмежування суміжних злочинних діянь. Наприклад, предметом шахрайства (ст. 190 КК) є майно, яке на момент вчинення злочину перебувало у власності держави, колективу або приватних осіб, а предметом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК) є майно, яке лише повинно було перейти у цю власність від інших суб'єктів;

3) предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування злочинного та незлочинного діянь. Наприклад, за предметом розрізняють кримінально карану контрабанду (ст. 201 КК) і контрабанду як адміністративне правопорушення;

4) ті чи інші ознаки предмета посягання можуть бути пом'якшуючими або обтяжуючими обставинами злочину (наприклад, викрадення офіційного документа утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК, а викрадення особливо важливих документів кваліфікується за ч. 2 ст. 357 КК) тощо.

Предмет злочину необхідно відрізняти від знарядь і засобів вчинення злочину. Якщо предмет злочину - це те, посягаючи на що особа заподіює шкоду об'єкту злочину, то знаряддя та засоби це ті предмети, які використовуються нею для виконання об'єктивної сторони складу злочину.

43) Об'єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільна небезпечним діянням (дією чи бездіяль­ністю), суспільна небезпечними наслідками, причинним зв 'язкомміж діянням і суспільна небезпечними наслідками, місцем, часом, обста­новкою, способом, а також засобами вчинення злочину. ОЗНАКИ: При виявленні злочи­ну ми насамперед стикаємося з його об'єктивними ознаками: конк­ретним актом поведінки суб'єкта у виді дії чи бездіяльності, що зав­жди здійснюється у певній об'єктивній обстановці, у певному місці і в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом, наприклад, крадіжка з об'єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна (ст. 185), грабіж — у відкри­тому викраденні такого майна (ст. 186). Злочин завжди тягне за со­бою певні суспільне небезпечні наслідки, тому що в результаті його вчинення завдається істотна шкода суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом Причому діяння (дія чи бездіяльність) перебуває у причинному зв'язку із суспільне небезпечними наслідками. Ці ознаки притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності. ЗНАЧЕННЯ: По-перше, об'єктив­на сторона є елементом складу злочину і входить до підстави кри­мінальної відповідальності. Тому особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненному нею діянні встановлені всі ознаки об'єктивної сторони складу злочину. По-друге, ознаки об'єктивної сторони багато в чому визначають су­спільну небезпечність злочину. Характер діяння, спосіб його вчинен­ня, місце, час, обстановка вчинення злочину, тяжкість суспільне не­безпечних наслідків, що настали, є найважливішими показниками суспільної небезпечності як соціальної властивості злочину. По-третє, об'єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину.визначаються еле­менти : об'єкт, , відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати вчинене. По-Четверте, об'­єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних. По-п'яте, врахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяж­кості вчиненого злочину (ст. 65) і відповідно до цього призначити покарання, що відповідає вчиненому.

44) Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак: діяння повинне бути суспільна небезпечним і протиправним, конкретним, свідомим і вольовим актом поведінки людини.Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що ді­яння, яке визнається злочином, спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди. Суспільна небезпечність органічно притаманна діянню, що й обумовлює необхідність його криміналізації, тобто визнання його злочинним і караним. Протиправність як ознака діяння згідно зі ст. 11 означає, що злочином визнається тільки те діяння, що передбачене криміналь­ним законом. Тому для наявності об'єктивної сторони злочину не­обхідно, щоб діяння (дія або бездіяльність) було зазначено в диспо­зиції конкретної статті Особливої частини КК, тобто заборонено кри­мінальним законом під загрозою покарання. Ознака протиправності означає, далі, що діяння завжди порушує певну норму кримінального закону.Діяння завжди має конкретніш характер. Воно являє собою конкретний акт поведінки людини, що відбувається у певній обста­новці, місці і часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяль­ності. Діяння — це свідомий акт поведінки людини, який завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості лю­дини об'єктивного світу. Дія — це активна, свідома, суспільна небезпечна, протиправна поведінка суб 'єкта. Вона є найбільш поширеною формою суспіль­не небезпечного діяння. Бездіяльність — це пасивна форма поведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), які вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Непереборна сила — це надзвичайна і нездоланна в даних умовах обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння та об'єктивна сторона злочину. Отже, за таке діяння кримінальна відповідальність наставати не може. Фізичним примусом розуміють такий протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу, що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства. У разі непереборного фізичного примусу в особи немає дії чи бездіяльності у кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40 KK). Якщо ж фізичне насильство було переборним, то в цьому випадку питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40 KK). Однак такий фізичний примус повинен розглядатися як обставина, що пом'якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 KK). Психічний примус — це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчинити тих або тих дій, які у даній ситуації повинні бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи моральної шкоди. Ось чому суспільно небезпечне діяння, вчинене внаслідок психічного примусу, не виключає кримінальної відповідальності, але розглядається як вчинене при пом'якшуючих обставин у застосуванні покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66). Дія чи бездіяльність, вчинені внаслідок психічного примусу, не тягнуть за собою кримінальної відповідальності лише за умови, що мав місце стан крайньої необхідності.

45) Суспільне небезпечні наслідки можна визначи­ти як шкоду (збиток), що заподіюється злочинним діянням суспіль­ним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або як реа­льну небезпеку (загрозу) заподіяння такої шкоди.

Наслідки злочину різноманітні і можуть мати місце в різних сфе­рах: економіки, виробництва, прав людини, екології тощо. Усі вони можуть бути поділені на дві великі групи: наслідки матеріального характеру і наслідки нематеріального характеру.До матеріальних наслідків належить шкода, що має особистий (фізичний) характер, наприклад, смерть людини при вбивстві, ті­лесні ушкодження (статті 115-119, 121-125), а також майнова шко­да, наприклад, у злочинах проти власності (розділ VI Особливої ча­стини КК). У свою чергу, злочинні наслідки майнового характеру можуть виражатися у так званій позитивній шкоді чи в упущеній вигоді (неодержані доходи). Нематеріальні наслідки являють собою такі негативні зміни в об'єкті посягання, що поєднані з порушенням тих або інших інтере­сів учасників суспільних відносин, охоронюваних кримінальним за­коном, і, як правило, не пов'язані з фізичним впливом на людину як суб'єкта суспільних відносин чи впливом на матеріальні предмети зовнішнього світу (блага), з приводу яких існують суспільні відноси­ни. Тут може бути виділена шкода інтересам політичним (злочини проти основ національної безпеки України), організаційним (злочи­ни службові, злочини проти правосуддя, суспільної безпеки, суспіль­ного порядку і моральності), соціальним (злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина).Залежно від виду безпосереднього об'єкта, якому суспільно не­безпечне діяння заподіює шкоду, наслідки можуть бути поділені на основні і додаткові. Так, шкода, що заподіюється службовою осо­бою нормальній діяльності державного апарату при перевищенні влади або службових повноважень (ст. 365), є основною, а шкода, що заподіюється особі, якщо перевищення супроводжується насильст­вом або болісними або такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями (ч. 2 ст. 365), — додатковим наслідком. У той же час додаткові наслідки можуть бути поділені на обоє 'язкові (додат­ково обов'язкові), тобто такі, які мають місце завжди, у всіх випад­ках при вчиненні даного злочину, наприклад, шкода, що заподіюєть­ся здоров'ю потерпілого при кваліфікованому грабежі (ч. 2 ст. 186), і факультативні (додатково факультативні), що можуть мати місце, але можуть бути і відсутніми при вчиненні даного злочину, напри­клад, шкода особі чи власності при вчиненні хуліганства (ст. 296).

46) 1)Причинний зв'язок як ознака об'єктивної сторони злочину підлягає встановленню у випадках, коли суспільне небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою складу злочину, тобто в злочинах з матеріальним складом. Звідси випливає, що якщо відсутнє суспіль-но небезпечне діяння, то немає необхідності встановлювати причин­ний зв'язок, тому що немає першої (обов'язкової) ознаки об'єктив­ної сторони — діяння. У разі відсутності наслідку (за наявності су­спільне небезпечного діяння) має місце замах на злочин, або склад формального злочину, або взагалі немає складу злочину. Якщо ж причинний зв'язок між діянням і наслідком не встановлений, об'єк-тивна сторона злочину з матеріальним складом відсутня внаслідок відсутності такої обов'язкової її ознаки, як причинний зв'язок. 2)Причинний зв'язок — це об'єктивно існуючий зв'язок між причиною (суспільне небезпечним діянням) і наслідком (суспільне небезпечними наслідками). Причинний зв'язок між злочинним діян-ням і суспільне небезпечними наслідками існує об'єктивно як факт реальної дійсності поза свідомістю і волею людини — слідчого, прокурора, судді. Даний зв'язок як зв'язок між явищами об'єктив­ної дійсності є таким, що може бути пізнаним. Тому по кожній кри­мінальній справі для наявності об'єктивної сторони злочину з мате­ріальним складом необхідно встановити (вивчити, пізнати) не лише діяння, але і суспільне небезпечний наслідок, а також причинний зв'язок між діянням і наслідками як явищами реальної дійсності.3) Причинний зв'язок має місце лише тоді, коли діяння виступає необхідною умовою, без якої неможливе настання наслідку.