1.3. Проголошення незалежності Фінляндії

Жовтневі події у Росії спричинили нестабільну ситуацію у Фінляндії, яка мала ті ж протиріччя, що і Росія, між правими й лівими, які до певної межі ще можна було вирішити мирним шляхом. Але все відбулося інакше. Коли Тимчасовий уряд впав, питання про юридичний статус Фінляндії так і не було вирішено. Однак одночасно це дозволяло оголосити про свій незалежний статус, у зв'язку з відсутністю правочинних претендентів на угоду з Фінляндією.

6 жовтня 1917 року О.В. Куусінен зустрівся з В. Леніним, який поділився своїми уявленнями про хід перевороту й вихід з підпілля, закликаючи СДПФ взяти владу силою, не чекаючи пролетарської революції в Росії. Він бачив, що цьому сприяла вереснева більшовизація Рад Гельсінгфорсу, Таммерфорсу та Виборгу. Російський обласний комітет армії, флоту й робітників Фінляндії 3 жовтня 1917 р. взяв під свою опіку російські урядові установи. Без його згоди жодні розпорядження Тимчасового уряду в Фінляндії не виконувалися. Голова комітету І.Т. Смілга 10 жовтня отримав під свій контроль російську службу безпеки, що означало повстання проти Тимчасового уряду. Якби Балтійська ескадра й армія у Фінляндії залишилися під контролем Тимчасового уряду, то жовтневий переворот у Петрограді виявився б у великій небезпеці¹.

Повалення Тимчасового уряду в Росії 7 листопада 1917 р. поділило політичний простір Фінляндії чітко надвоє. У новій ситуації ініціатива у політиці незалежності перейшла від соціал-демократів до буржуазних партій, які тепер хотіли відокремити Фінляндію від Росії якомога швидше. Після Жовтневої революції соціал-демократи вважали, що Фінляндія повинна здобути незалежність на підставі маніфесту нового уряду Росії. Цій позиції протистояла політика незалежності буржуазних партій, підтримку якій надавала Німеччина. Буржуазні партії в жодному випадку не хотіли звертатися до більшовицького уряду В.І. Леніна, але шукали визнання незалежності на Заході. Між робітничим рухом і буржуазією утворилася соціальна і політична прірва, яка фатальним чином поглибилася протягом осені 1917 р.

Наступного дня після більшовицького повстання парламент Фінляндії зібрався для обговорення ситуації, що склалася після падіння уряду Росії, що був тимчасово носієм влади імператора і Великого князя. Питання про верховну владу в Фінляндії вимагав остаточного вирішення. У парламенті 127 голосами проти 69 перемогла пропозиція буржуазних партій, згідно з яким верховну владу слід було передати трійці регентів. Однак рішення не було реалізовано через опір аграріїв і соціал-демократів.¹

Восьмого листопада соціал-демократи представили в парламент у якості своєї контрпропозиції маніфест «Ми вимагаємо!», Тижнем раніше затверджений на партійній раді СДПФ. Крім широкої програми соціальних реформ в маніфесті містилася вимога забезпечення свободи Фінляндії на основі такого договору з Росією, який визнав би Закон «Про Верховну владу», затверджений в липні парламентом. Однак маніфест навіть не був поставлений на обговорення, так як, на думку голови парламенту, він не відповідав формальним вимогам законодавчої ініціативи.

Політична ситуація загострювалася на очах. Організація профспілок Фінляндії (ОПФ) оголосила загальний страйк, який почався в ніч на 14 листопада. Під час страйку, що тривав п'ять днів, у багатьох місцевостях відбувалися зіткнення, загостривши атмосферу ще більше.²

Національне питання – це одна з мін повільної дії, на якій було підірвано неміцний демократичний лад Росії. Скинення Тимчасового уряду й більшовизація Рад стали силовим виходом із двовладдя. Почалося злиття владних структур, які раніше суперничали. 12 листопада 1917 року Ю. Сірола й Е. Хуттунен вручили В. Леніну поздоровлення СДПФ зі скиненням Тимчасового уряду. 24 листопада 1917 року В. Ленін послав листа керівництву СДПФ із побажанням, що «великий організаторський талант фінських робітників, їх високий розвиток і тривала політична школа демократичних установ допоможе їм успішно здійснити соціалістичну реорганізацію Фінляндії». У Фінляндію йшли вагони зброї й амуніції для Червоної гвардії. Розбіжності у керівництві СДПФ перешкодили перетворенню загального Листопадового страйку з елементами повстання в революцію. Прагнення СДПФ парламентським шляхом обійти кривавий вир громадянської війни розгнівало В. Леніна¹. На початку січня 1918 року він заявив бургомістрові Стокгольму, що керівництво СДПФ зрадило революцію.

Прагнення швидше відгородитися від подій у Росії спаяло буржуазних політиків з «активістами», і ті зайняли важливі посади в адміністрації. З більшовицьким переворотом урядові зв'язки з Росією перервалися. П'ятнадцятого листопада парламент 127 голосами проти 68 проголосив себе носієм верховної влади. «За» проголосували аграрії, соціал-демократи і частина буржуазних поборників самостійності. Це означало розрив понад вікового державного зв'язку Фінляндії та Росії. Наступного дня було затверджено нові закони про комунальне самоврядування та вибори, а також закон про 8-годинний робочий день.

У новій ситуації неминучою стала зміна уряду. У парламенті були поставлені на обговорення два альтернативних списки: буржуазні фракції пропонували сформувати уряд Пера Евінд Свінхувуда, соціалісти - уряд Оскара Токоя. Двадцять сьомого листопада 1917 р. парламент призначив сенат Свінхувуда, до якого увійшли представники тільки буржуазних фракцій.

Перед новим урядом стояло найважливіше завдання - добитися відділення Фінляндії від Росії і забезпечити міжнародне визнання незалежності. Тому уряд Свінхувуда назвали «сенатом незалежності».²

26 листопада 1917 року німецький генерал Е. Людендорф висловив фінським представникам Е. Ельту й А. Бунсдорфу побажання, щоб з початком перемир'я Німеччини з Росією Фінляндія оголосила незалежність і домоглася виведення російських військ. На другий день перемир'я - 4 грудня 1917 року – за сигналом А. Бунсдорфа з Берліну П.Е. Свінхувуд видав декларацію про незалежність Фінляндії. 6 грудня 1917 року до неї приєднався Сейм й оголосив Фінляндію незалежною республікою.

Пропозицію СДПФ оформити акт дружнім договором з урядом В. Леніна було відхилено. Установчі збори були поставлені перед фактом розірвання Фінляндією «примусового шлюбу» з Росією. Однак у міжнародному відношенні новонароджена держава була недієздатна: всі відмовляли їй у визнанні².

Більшовики були пов'язані даними раніше обіцянками й скористалися ситуацією для підштовхування фінів до революції. Вирішальні бесіди В. Леніна з депутацією СДПФ відбулися 27-28 грудня 1917 р. Не вірячи, що уряд П.Е. Свінхувуда піде на встановлення відносин, В.Ленін виставив умовою звернення фінського Сенату до Раднаркому з проханням про визнання державної незалежності. Оскільки жодна країна не хотіла визнавати однобічної декларації незалежності, П.Е. Свінхувуду довелося піти на переговори з В. Леніним і вже 28 грудня 1917 року до Смольного прибули посланці Сенату.

Між урядами обох країн почався торг. У відокремленні Фінляндії уряд П.Е. Свінхувуда бачив можливість запобігання в країні нової революції, більшовики ж переслідували свої цілі. Раднарком відповів на прохання Сенату згодою й готовністю сформувати із представників обох сторін Особливу комісію для розробки практичних заходів щодо відокремлення Фінляндії¹.

Відповідно до декрету Раднаркому від 31 грудня 1917 року державна незалежність Фінляндії була визнана «у повній згоді з принципами права націй на самовизначення». Зміст цих принципів Раднарком визначив ще 15 листопада 1917 року в «Декларації прав народів Росії», де самовизначення інтерпретувалося так, щоб служити засобом об'єднання пролетаріату різних народів. Тому визнання незалежності Фінляндії не гарантувало невтручання Радянської Росії в її справи, коли мова велася про досягнення пролетарської єдності².

Проте, з визнанням незалежності Фінляндії більшовиками, уряд П.Е. Свінхувуда знайшов суверенність, необхідну для військового співробітництва з Німеччиною й для створення власного військового відомства.

23 грудня 1917 р. (5 січня 1918 р.) сталася офіційна ратифікація постанови Ради Народних Комісарів Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих і солдатських депутатів (вищим законодавчим, розпорядчим і контролюючим органом державної влади Російської Радянської Республіки). За перший тиждень січня 1918 незалежність Фінляндії визнана 5 державами Європи .³

Ще в 1917 році поліція була розпущена і перестала підтримувати порядок. Майже по всій Фінляндії стихійно стали виникати організовані загони ополчення. Загони формувалися за ідейними і політичними спрямуваннями.

Прихильники буржуазних партій формували загони білої гвардії (Охоронний корпус Фінляндії, шюцкор), прихильники соціалістів і комуністів - загони червоної гвардії. Це призводило часто до збройних сутичок. Ряд загонів на території зайнятої в 1918 році червоними для конспірації іменувався « пожежними командами». Крім того на території Фінляндії залишалися війська Російської армії. Хоча їх чисельність з літа 1917 р. скоротилася більш ніж удвічі, в січні 1918 р. у Фінляндії перебувало близько 42 тис. російських солдатів. Незважаючи на численні спроби, з урядом Росії так і не вдалося дійти згоди щодо виведення військ.

9 січня 1918 уряд Свінхувуда уповноважив командування білої гвардії відновити громадський порядок у країні. 12 січня Едускунта прийняла закони про надання уряду Свінхувуда надзвичайних повноважень та взяття на державне утримання білої гвардії (шюцкора).

Водночас помірні і радикали соціал-демократичної партії створили Виконавчий комітет робітників, який підготував план перевороту. Переворот вирішили здійснити за допомогою обіцяної 13 січня Леніним військової допомоги, для чого потрібно було забезпечити доставку зброї в Гельсінкі. Вона було доставлено 23 січня 1918 р..

Уряд Фінляндії - і не без підстав - міг припустити, що більшовики не вважали питання про незалежність Фінляндії остаточно вирішеним.¹ На запит Обласного комітету армії, флоту й робітників у Фінляндії про практичні наслідки визнання незалежності країни Й. Сталін обнародував 11 січня 1918 року телеграму, яка роз'яснювала: «До тих пір, доки змішана комісія не буде створена й поки не буде прийнято інше рішення, нинішні відносини з Фінляндією залишаються в силі, а Обласний комітет - представником влади як у Фінляндії, так і за її межами»².

Коли Раднарком приступив до формування Особливої комісії для розробки практичних заходів щодо відокремлення Фінляндії від Росії, ВЦВК ухвалив, що її потрібно «організувати за згодою з фінським урядом і представниками фінського робітничого класу». Однак уряд В. Леніна відтягував початок роботи цієї комісії. Перебування у Фінляндії російських військ і викликані цим порушення правопорядку, проблеми продовольчого постачання й обміну валюти, а також об'єднання на місцях фінських робітників з революційними солдатами - все це заважало реалізації фінського суверенітету й представляло серйозну небезпеку для фінської буржуазії. У країні наростала вимога виведення російських військ, що почали бешкет і грабунок і лише СДПФ бачила в них союзника в класовій боротьбі. Буржуазний наступ на соціальні завоювання робітників, обвинувачення СДПФ у тому, що їй потрібне пограбування імущих класів, а не незалежність Фінляндії, загострювали суперечності до зіткнення Червоної й Білої (шюцкор) гвардій. Пуповиною, яка поєднувала Фінляндію з більшовицькою Росією, залишалася СДПФ. Кожного дня В. Ленін чекав на звістку, що фінські соціал-демократи повторять жовтневий досвід більшовиків, і в цьому не помилився¹.

Наказ про виступ був відданий в Гельсінкі 26 січня 1918 від імені представників червоногвардійців і комітету соціал-демократичної партії. Увечері над будинком робітників у Гельсінкі спалахнуло сигнал повстання - червоне світло. Між військами фінського Сенату і фінською народною радою почалася відкрита війна. У перший день червоним вдалося захопити тільки залізничний вокзал. Повністю місто було під контролем на наступний день. Червоні прийшли до влади в багатьох інших південних містах.

У ніч на 28 січня 1918 року над Сеймом здійнявся червоний прапор.

28 січня Сенат проголосив загони самооборони урядовими військами і призначив головнокомандувачем Густава Маннергейма, який прибув до Гельсінкі лише місяць тому. Маннергейм поставив Свінхувуду одну умову: Сенат не повинен просити допомоги ні у Німеччині, ні у Швеції. Однак у Свінхувуда не було впевненості в тому, що Фінляндії вдасться впоратися власними силами. У Фінляндії не було ні армії, ні коштів для її формування. До того ж, Свінхувуд був германофілом, в його планах було зробити Фінляндію монархією під владою одного з представників Німецького правлячого дому. Маннергейм, як прихильник Антанти, і відповідно противник Німеччини, не хотів її втручання в Фінські справи. Проблему фінансування він намагався вирішити, опираючись на місцеві ресурси. Однак, незважаючи на впевненість головнокомандувача в можливість впоратися з Червоною гвардією власними силами, Свінхувуд все ж звернувся за допомогою до Німеччини. ¹

Оскільки столиця могла обстрілюватися з фортеці Свеаборг і флотом Росії, центр оборони був перенесений в Вааса. Початковим завданням Маннергейма було лише організувати вірні уряду війська.

Маннергейм про ці події згадує: «У ніч на 28 січня - тобто тоді ж, коли почали діяти і ми, - у Гельсінкі було оголошено збір батальйонів червоної гвардії. У місті їх налічувалося десять. Всі останні ночі вони отримували зброю від росіян. Рано вранці 28 січня відбувся державний переворот, і сенат і парламент виявилися не при справах. Тієї ж ночі червоні захопили Тампере, Куопіо та інші міста. Повсталим допомагали російські солдати. Останнє, що встиг зробити сенат до перевороту, - це звернутися до народу. Звернення було датовано 28 січня. Там було сказано, що я призначений головнокомандуючим, а також те, що частини шюцкора є законними військами уряду.»²

Рада СДПФ скинувши уряд П.Е. Свінхувуда створила Раду народних уповноважених на чолі з К. Маннером, яка оголосила своєю метою захист прав трудящих. Тієї ж ночі «Біла армія» К.Г.Е. Маннергейма й шюцкор напали на частини 42-го армійського корпусу. У відозві «До хоробрих російських солдат!» К.Г.Е. Маннергейм роз'яснював, що його війська «борються не проти Росії, а постали на захист волі й законного уряду».

Єдиний фронт між білими і червоними встановився на початку війни по лінії Порі - Ікаалінен - Куру - Вілпула - Лянкіпохья - Падасйокі - Хейнола - Мантюхарью - Савітайпале - Лаппеенранта - Антреа - Раута. В обох сторін в тилу залишилися центри опору, які очистили від противника до кінця лютого 1918 року. У тилу білих це були Оулу, Торнио, Кемі, Раахе, Куопіо і Варкаус. У тилу червоних - Уусікаупункі, Сіунтіо - Кіркконуммі і район Порво.

Війна 1918 року була «залізничною», оскільки залізниці були найважливішими шляхами переміщення військ. Тому сторони билися за головні залізничні вузли, такі як Хаапамякі, Тампере, Коувола і Виборг. У білих і червоних було по 50 000 - 90 000 солдатів. Червоногвардійці збиралися в основному з добровольців. З білого боку було всього 11 000 - 15000 добровольців.¹ У своїх спогадах Маннергейм пише: «Червоні боролися героїчно і наполегливо, вони не відчували браку спорядженні. Однак провалений наступ показав, що їх частинам не вистачало виучки, а командування було слабким. Редактор газети і колишній прапорщик Ееро Хаапалайнен, що став «головнокомандувачем усіма збройними силами Фінляндії», був таким лише номінально, насправді військами командував начальник генерального штабу Свечников. Їх накази не поширювалися далі західної та центральної ділянок фронту. Військами в Карелії керував армійський штаб, розташований у Виборзі. Відсутність загального командування, звичайно, згубно відбивалася на ході бойових дій, особливо якщо врахувати, що рішення приймалися в незліченних всіляких комітетах і штабах.»²

1 березня 1918 року, за два дні до Брест-Литовського мирного договору, В.І. Ленін уклав державний договір з революційним урядом Фінляндії. У договорі вона йменувалася Фінляндською Соціалістичною Робітничою Республікою. Відповідно до цього договору, громадянам РСФРР надавалися «найбільш легкі умови для одержання політичних прав». Але, відповідно до ст. 6 Брест-Литовського миру, більшовикам довелося все-таки вивести війська з Фінляндії, а висадження 20-тисячної дивізії Р. фон дер Гольца ще більше сприяло перемозі К.Г. Е. Маннергейма¹.

Червоні не змогли протистояти добре організованим військам, які незабаром захопили Тампере і Гельсінкі. Останній оплот червоних Виборг упав у квітні 1918 року.

5-7 травня 1918 р. Фінська біла армія вийшла після придушення революції в Гельсінгфорсі на старий російсько-фінський кордон біля Сестрорецька і опинилася в 30 км від Петрограда, сподіваючись з ходу, на плечах відступаючих червоних фінських загонів увірватися до столиці Росії. Проте на кордоні вони, отримавши сильний опір частин Червоної Армії Петроградського гарнізону, зупинилися і не відновлювали більше наступу на цій ділянці російсько-фінляндської кордону. Залишки розбитої Червоної Гвардії втекли в Радянську Росію. Разом з ними до Росії імігрірували й діячі фінської Компартії. Уряд ФСРР впав.²

Ваасський сенат прибув до Гельсінкі 4 травня, а 16 травня Маннергейм організував у столиці парад на честь перемоги білих: зведені підрозділи, які представляли всі частини, що брали участь у визвольній війні, пройшли на честь перемоги урочистим маршем вулицями столиці. У своєму наказі по армії Маннергейм привітав їх такими словами: «Вас була всього жменька погано озброєних людей, які не злякались багаточисельного ворога і почали визвольну боротьбу в Похьянмаа і Карелії. Як сніжний ком, армія Фінляндії зросла під час переможного походу на південь. Головна мета досягнута. Наша країна вільна.³

День пам'яті визвольної війни був спочатку у білій Фінляндії більш важливим святом, ніж День незалежності (6 грудня). Переможці у громадянській війні вважали її визвольною війною, яка остаточно закріпила незалежність Фінляндії.⁴

Таким чином, Фінляндія стала однією з нових держав, народжених у «місиві» Першої світової війни. Братовбивча громадянська війна розірвала зв’язки, які пов'язували Фінляндію з Росією, а розходження в політичних поглядах остаточно розвели їх по різні сторони розколотого світу.