2.2. Радянсько-фінські стосунки та «Зимова війна»

Аж до початку Другої світової війни Фінляндія дотримувалася нейтралітету. Відносини із СРСР поступово погіршувалися, особливо після укладення пакту Молотова-Ріббентропа про включення Фінляндії, країн Балтії й східних районів Польщі в радянську сферу впливу.

Протягом кількох років радянське керівництво сподівалося, що досягти поліпшення стратегічного положення СРСР в районі радянсько-фінляндської кордону, і насамперед на найбільш вразливому ленінградському напрямку, можна буде шляхом прийняття низки заходів внутрішнього характеру, які забезпечать вирішення і оборонних завдань. У цьому плані здійснювалися будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, модернізація Кіровської залізниці, розвиток Кольського півострова і Мурманського району в економічному і демографічному відношеннях. Але в умовах німецької експансії, що все більше проявлялася цього ставало недостатньо. Особливо важливо було убезпечити морські і сухопутні підступи до Ленінграда, оскільки кордон тут з Фінляндією проходила в 32 кілометрах від міста.¹

Вперше переговори, що мали безпосередній стосунок до майбутніх подій, розпочалися 14 квітня 1938 року, коли другий секретар радянського посольства у Фінляндії Борис Ярцев приватним порядком звернувся до кількох офіційних осіб з фінського уряду з проханням про таємні переговори. Ярцев, що офіційно займав невисоку посаду у посольстві, насправді був агентом НКВС, Й. Сталіним йому було надано всі необхідні повноваження для переговорів із керівниками Фінляндії.²

Переговори точилися навколо потенційної можливості нападу гітлерівської Німеччини на Фінляндію. Радянський представник давав фінам зрозуміти, що у цьому випадку Радянський Союз також оголосить Фінляндії війну та введе свої війська на її територію, аби забезпечити свій північний кордон біля Ленінграду. Щоб запобігти такому перебігу подій, радянська сторона, турбуючись про безпеку своїх кордонів, пропонувала терміново укласти між країнами угоду про військову взаємодопомогу. Фінляндію перспектива такої угоди не тішила, бо по-перше, Фінляндія сподівалася зберегти нейтралітет, а угода явно ставила під сумнів позаблоковий статус Фінляндії; та, по-друге, маючи угоду, у разі війни Радянський Союз вже на законних підставах вводив до Фінляндії свої війська— тож отримував ще більшу нагоду її окупувати.¹

Після двох місяців таємних переговорів, уряд Фінляндії визнав їх безперспективними та почав грати у відкриту: уряд Радянського Союзу отримав від уряду Фінляндії офіційну ноту, в якій було зазначено, що Фінляндія є нейтральною позаблоковою державою та не дасть дозволу на розташування на своїй території іноземних військ, до якої держави ті б не належали.

У відповідь СРСР вже офіційно оголосив свої пропозиції. Окрім вже згадуваної військової угоди, Радянський союз хотів брати участь у озброєнні Аландських островів, що їх раніше було демілітаризовано за Тартуською угодою. Також було запропоновано, щоб Фінляндія дозволила створити радянські військові та морські бази на фінському острові Суурсаарі.

Розглядаючи хід цих переговорів, фінський історик Юхані Суомі приходить до висновку, що Радянський Союз в ході їх «дійсно дуже хотів убезпечити свій фланг з боку Фінляндії ». Вона ж «відкинула майже всі пропозиції», проявляючи при цьому «відсутність гнучкості і небажання досягти угоди».²

Якраз тоді у керівництві зовнішніми справами відбулися значні зміни, головою комісаріату замість Литвинова став Молотов, який і запросив фінську сторону провести у Москві переговори «щодо конкретних питань» у радянсько-фінських відносинах.¹

Фінську делегацію очолював авторитетний фінський політик Юго Паасиківі, з радянської сторони переговори вів безпосередньо Й. Сталін. Переговори почалися у Москві, 12 жовтня 1939 року.

Радянські вимоги було уточнено та деталізовано, загалом вони виглядали таким чином: у випадку війни між СРСР з одного боку та Німеччиною або Британією з іншого, одне з найважливіших міст Радянського Союзу, Ленінград, опиниться у дуже вразливому становищі, зокрема для нападу через Фінську затоку Балтійського моря. Щоби відвернути загрозу, мали бути зроблені такі кроки. Демілітаризовані за попередніми угодами Аландські острови мають бути укріплені та озброєні фінською стороною під наглядом та за участі радянських військових. Фінляндія має надати Радянському Союзу у тридцятирічну оренду півострів Ганко, для розташування на ньому радянських військових баз. Фінляндія має передати Радянському Союзу кілька островів у Фінській затоці для розміщення на них радянських військових сил. Також від Фінляндії очікується передача Радянському Союзу приблизно двох з половиною тисяч квадратних кілометрів фінської території на Карельському перешийку, аби відсунути сухопутний кордон від Ленінграду. Радянський Союз, у свою чергу, передає Фінляндії більше п'яти тисяч квадратних кілометрів власної території — далі на північ, у Карелії.²

Відповідь Фінляндії на ці пропозиції була в цілому негативною. Фінляндію не обходять проблеми Радянського Союзу, але турбують власні. Участь радянських військових у озброєнні Аландських островів ставить під сумнів нейтралітет Фінляндії, так само як і передача в оренду півострова Ганко. До того ж радянські війська на Ганко та Суурсаарі створюватимуть небезпеку вже для Гельсінкі. Територія на Карельському перешийку, що її хоче собі Радянський Союз, є однією з найбільш промислово розвинених областей Фінляндії до того ж там міститься друге за розміром та значенням місто країни, Віїпурі. Та ж місцевість, яку СРСР пропонує на заміну, хоча й значно більша за розміром, але порожня та нерозвинена. До того ж, на Карельському перешийку розташовані основні оборонні споруди Фінляндії, залишившись без них вона стане беззахисною у військовому плані. Втім, Фінляндія загалом згодилася на обмін кількох островів Фінської затоки на аналогічну за розмірами територію у Карелії. Оренда фінських територій для військових цілей Радянського Союзу теоретично також можлива, але оскільки вона зачіпає позаблоковий статус держави, то така концесія мала би бути схвалена конституційною більшістю фінського парламенту, тобто п'ятьма шостими голосів. Радянський Союз у свою чергу не пристав на пропозиції Фінляндії, тож після трьох зустрічей фінська делегація відбула додому для консультацій із урядом.¹

16 жовтня делегація повернулася в Гельсінкі і інформувала про переговори комісію уряду із закордонних справ, яку згодом фінські історики і мемуаристи охрестили «військовим кабінетом». Повідомлення Ю. К. Паасіківі заслуховували члени комісії прем'єр-міністр А. Каяндер, міністр закордонних справ Е. Еркко, міністр оборони Ю. Ніукканен і міністр фінансів В. Таннер. Тут же були присутні К. Г. Маннергейм та інші представники вищого командування фінської армії.

Ю. К. Паасіківі і А. Юрье-Коскінен підкреслили на нараді, що «якщо ми займемо негативну позицію щодо пропозиції Радянського Союзу, то потрібно брати до уваги, що не виключена загроза війни». Військове керівництво допускало можливим погодитися на те, щоб трохи (до 35 кілометрів) відсунути кордон на Карельському перешийку. Ця думка була не новою. К. Г. Маннергейм висловлював її ще навесні 1939 року, вважаючи, що так можна було б зробити ще «до того, як попросить Москва».

Проте Е. Еркко і міністр оборони Ю. Ніукканен категорично виступили проти прийняття будь-яких радянських пропозицій і взагалі проти компромісів. Тим самим була ще раз продемонстрована прихильність курсом на загострення відносин з СРСР аж до збройного конфлікту.¹

Тим часом у Фінляндії офіційна пропаганда роздувала антирадянські настрої. Це прийняло значного розмаху ще перед початком переговорів у Москві. Але тепер виступи набували войовничий характер. До того ж країна фактично переводилася на воєнний стан. 6 жовтня уряд прийняв рішення про концентрацію військ на Карельському перешийку. 10 жовтня перед військами були поставлені бойові завдання. Розпочався призов резервістів. Після цього приймається рішення про розгортання польових військ і створення ставки генерального штабу. К. Г. Маннергейм був призначений головнокомандуючим збройних сил Фінляндії.²

Вдруге радянська та фінська делегації зустрілися 23 жовтня. Ніяких зрушень не відбулось, сторони продовжували наполягали на своїх попередніх позиціях. Фіни також висловили протест щодо регулярних, останнім часом, польотів радянських розвідувальних літаків над фінською територією, але будь-якого обговорення цього питання також не відбулося.

Таннер так згадував про ці події: «На підтримку позиції Фінляндії ми постійно посилалися на мирний договір, укладений в Тарту, а також на пакт про ненапад, укладений в 1932 році з ініціативи СРСР і підтверджений в 1936 році. Ці посилання були марними; їх буквально пропускали повз вуха. На думку радянських учасників переговорів, ці угоди були укладені при зовсім інших обставинах».³

Ще 7 жовтня МЗС Німеччини направив фінському уряду меморандум , де підкреслювалося , що рейх жодним чином не втручатиметься у відносини Фінляндії з СРСР. 9 жовтня статс - секретар німецького Міністерства закордонних справ Еріх фон Вайцзеккер ясно натякнув фінському посланнику в Берліні, що Фінляндія увійшла у сферу радянських інтересів. Пізніше Таннер, отримавши інформацію від фінських і скандинавських дипломатів які мали зустрічі з німецьким послом у Москві Ф. фон Шулленбургом, прийшов до ще більш невтішного висновку: німецький нейтралітет буде переважніше більш суворим стосовно СРСР, ніж до Фінляндії. Дійсно, вже після початку війни німці перший час розглядали можливість визнати маріонетковий прорадянський «уряд Фінської Демократичної Республіки » (про нього нижче), а також не пропускали через територію рейху до Фінляндії добровольців і озброєння.¹

3 листопада 1939 р. відбулася остання спроба розв'язати питання шляхом переговорів. Радянська сторона зменшила свої пропозиції щодо можливої радянської залоги на Ганко, але фінські представники вкотре оголосили, що розміщення будь-яких іноземних сил на Ганко неможливе. Переговори так і закінчились нічим. Фінська делегація повернулась до Гельсінкі 13 листопада.²

К. Маннергейм вважав політику уряду безвідповідальною. Вимоги Еркко і Таннера знизити готовність Фінляндії до оборони настільки вивели маршала з себе, що він знову подав прохання про відставку. К. Маннергейм обгрунтував своє рішення у довгій пам'ятній записці, в якій він критикував уряд за погане керівництво зовнішньою політикою і зневажливе ставлення до підтримання готовності до оборони. На цей раз і президент Калліо був готовий замінити «старого і сварливого» маршала ким-небудь більш молодим. Відправці К. Маннергейма у відставку завадила криза, викликана подіями в населеному пункті Майніла.¹

У суботу 25 листопада фельдмаршал Маннергейм починає свою інспекційну поїздку по укріплених районах Карельського перешийка. О 16 годині за фінським часом йому доповідають про постріли, що пролунали біля селища Майніла. Даний інцидент був підготовлений в обстановці суворої секретності, і ніяких письмових свідчень не існувало. Фельдмаршал на шляху до Виборгу отримав повну інформацію про те, що стріляли радянські гармати. Він, як досвідчений дипломат, промовчав про це, заявивши журналістам, що «повідомлення радянського ТАРС вимагає додаткової перевірки, оскільки фінські передові батареї легкої артилерії були розташовані в 20 кілометрах від кордону, а війська в той час перебували на полковому богослужінні під відкритим небом».

К. Г. Маннергейм, отримавши від прикордонників щоденний журнал, де було записано, що постріли пролунали з відстані 2-2,5 кілометри з боку Росії, зрозумів, що становище критичне і вимагає обачності при вирішенні прикордонного питання. Доповідь про подію в районі Майніли знову не була належним чином сприйнята урядом, знову пролунали заяви, що війни з Радянським Союзом не буде. ²

26 листопада 1939 року Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою з вимогою відвести фінські війська на 20-25 кілометрів від кордон. Також у ній повідомлялось, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено дев'ятеро радянських військовослужбовців.

29 листопада 1939 року В. М. Молотов виступив по радянському радіо із заявою, що Радянський Союз вільний від зобов'язань по пакту про ненапад. Уряд дав розпорядження військам Ленінградського військового округу дати рішучу відсіч агресивній фінській воєнщині¹. Того ж дня президент К. Калліо зробив заяву про те, що «з метою підтримки оборони країни Фінляндія оголошує стан війни». У подальшому про дії президента було мало що відомо. Він слабо впливав на хід подій. 1 грудня було створено новий уряд на чолі з Р. Рюті, якого американська преса характеризувала як «загартованого борця проти комунізму».²

Про ці події К. Маннергейм згадував: «Незважаючи на це, уряд Фінляндії ще раз звернувся до радянського уряду з пропозицією про врегулювання протиріч на основі параграфа 5 договору про ненапад. Одночасно було повторено, що Фінляндія готова відвести війська на Карельському перешийку на таку відстань від Ленінграда, що їх не можна буде розглядати як загрозу безпеці міста.

На цю ноту Радянський Союз відповів вогнем. Фінські прикордонники в районі Петсамо вже 29 листопада стали об'єктом нападу, а вранці 30 листопада 1939 р. росіяни переважаючими силами приступили до операції на суші, на морі і в повітрі. Тепер кожному стало зрозуміло, що фінському народові доведеться боротися не на життя, а на смерть.»³

30 листопада 1939 р. о 8:00 за московським часом радянські війська отримали наказ перейти радянсько-фінський кордон та розпочати бойові дії. Офіційно війну ніколи не було оголошено. На вимогу міжнародної громадськості Радянський Союз за явну агресію проти малої країни був виключений з Ліги Націй.

Спочатку вторгнення до Фінляндії планувалося силами одного Ленінградського військового округу під командуванням генерала К. А. Мерецкова. Під його керівництвом було приблизно 450 тис. бійців, 23 стрілецьких дивізій, близько 2000 танків і 1000 літаків. Перевага настільки очевидна, що, за свідченням маршала Василевського, Генштаб не чіпали, щоб не відволікати від більш важливих справ. Однак незабаром стало зрозуміло, що Мерецков буксує. Ленінградський округ був перетворений в Північно-Західний фронт, війна прийняла загальносоюзний масштаб. Довелося підключити і Генштаб.¹

Фінська армія вступала у війну погано озброєною. У списку нижче зазначено, на скільки днів війни вистачало на складах запасів :

• патронів для гвинтівок, автоматів і кулеметів - на 2,5 місяця;

• снарядів для мінометів, польових гармат і гаубиць - на 1 місяць;

• паливно-мастильних матеріалів - на 2 місяці;

• авіаційного бензину - на 1 місяць.

До складу фінської дивізії входили: штаб, три піхотні полки, одна легка бригада, один полк польової артилерії, дві інженерні роти, одна рота зв'язку, одна саперна рота, одна інтендантська рота .

До складу радянської дивізії входили: три піхотні полки, один полк польової артилерії, один полк гаубичної артилерії, одна батарея протитанкових гармат, один батальйон розвідки, один батальйон зв'язку, один інженерний батальйон.

Фінська дивізія поступалася радянській, як за чисельністю (14200 проти 17500 ), так у вогневій потужності.²

Більшість фінів сприймали військовий конфлікт з СРСР як війну за свободу і незалежність рідної країни. Вони билися під гаслом «За дім, релігію і батьківщину». А от у Радянському Союзі війна з Фінляндією могла сприйматися тільки як «інтернаціональна допомога братам по класу».³

Маннергейм був досвідченим воєначальником. Він прекрасно знав, що Червона Армія має кількісну і технічну перевагу над армією Фінляндії, тому фінам залишається одне: дотримуватися тактики жорсткої оборони на заздалегідь підготовлених позиціях. Тим самим можна виграти час в розрахунку на те, що зміниться міжнародна обстановка і, відповідно, стан країни. Або на допомогу Фінляндії прийдуть війська Англії, Франції та (або) Швеції, або СРСР посвариться з Німеччиною і змушений буде припинити вторгнення до Фінляндії, кинувши всі сили проти вермахту. Старий маршал розумів, що довго триматися проти радянської військової потужності фінська армія без діючої підтримки ззовні не зможе. Значить, мова могла йти лише про декілька місяців, протягом яких дипломати обов'язково повинні були або знайти для Фінляндії сильних союзників, або домогтися припинення війни на прийнятних умовах.¹

У війні, що розпочалася бойові дії з обох сторін велися у винятково важких зимових умовах. Радянським військам доводилося наступати по пересіченій лісисто-болотистій місцевості переважно по бездоріжжю. До того ж з'єднанням Червоної Армії, які діяли на Карельському перешийку, належало долати спочатку серйозні оборонні рубежі, а потім потужні укріплення, що дістали найменування «лінії Маннергейма». Побудована в основному до початку війни, ця лінія являла собою три смуги оборони загальною глибиною майже 90 кілометрів. Вона перетинала Карельський перешийок від Фінської затоки до Ладозького озера.²

Основного удару Червона армія завдала з двох напрямків: 7-а армія мала подолати Карельський перешийок та захопити Віїпурі, 9-а армія завдавала удар на Рованіємі з метою розділити Фінляндію на дві частини. Добре озброєна 9-а, маючи велику кількість танків та артилерії, стрімко почала просуватися вперед, тоді як фінські війська відступали не маючи достатньої кількості протитанкових засобів. Втім, одразу далася взнаки неузгодженість дій радянських військ: артилерія та авіація діяли окремо від піхоти, досить неефективно використовувалися танки. До того ж фіни не були приголомшені — евакуація мирного населення з небезпечних районів розпочалася одразу після Майнільського інциденту, почали діяти численні лижні загони — добре обізнані з місцевістю вояки, які зненацька атакували колони радянських військ, добре замасковані снайпери завдавали значних втрат частинам Червоної армії. На додачу, зіпсувалась погода: червоноармійці ще були у літній формі, радянське рушничне мастило на морозі тверділо, акумулятори вантажівок виходили з ладу. У війну вступило «Державне управління спиртних напоїв» Фінляндії, яке взялося до масового виготовлення пляшок із запалювальною сумішшю, яку самі фіни назвали «коктейль Молотова».

Вже 30 листопада 1939 р. відбулось авіаційне бомбардування Гельсінкі, Віїпурі та інших фінських міст бомбардувальниками з радянських військових баз у Прибалтиці та поблизу Ленінграда. Звістка про бомбардування мирного Гельсінкі вразила весь світ. Президент США Рузвельт негайно направив протест радянському послу. Шум, піднятий на Заході у зв'язку з першим бомбардуванням столиці Фінляндії, вплинув на радянське керівництво. Маршал Ворошилов заборонив бомбити мирне населення.¹ Чималі жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок цих бомбардувань стали приводом для виключення Радянського Союзу з Ліги Націй. Одночасно радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає.

Виключення СРСР із Ліги Націй об'єктивно сприяло лише ескалації військових дій. Саме воно було використано Англією і Францією як привід для підготовки активного збройного втручання в радянсько-фінляндський конфлікт. У фінській літературі зазначалося, що цим західні країни закрили «ще одні двері, що зв'язували з Радянським Союзом» Фінляндію. Зауважимо також, що засідання на якому виключили СРСР із Ліги Націй, виявилося останнім в історії цієї організації. Більше її члени ніколи вже не збиралися.²

1 грудня 1939 р. в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії, дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Уже 2 грудня 1939 р. СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ним «договір про дружбу»¹. Це дало привід не вести переговорів з офіційним урядом.

Уряд попросив Радянський Союз про «допомогу» у створенні Фінляндської Республіки. Під час війни завданням уряду було довести, що Фінляндія і Радянський Союз не перебувають у стані війни.

Крім Радянського Союзу жодна інша країна не визнала народного уряду Куусінена.²

Цікаво, що всю викладену вище інформацію взято з відкритих джерел— радянських центральних газет листопада-грудня 1939 року. Але відтоді в жодному радянському джерелі ніколи не згадувалося про «народний уряд», на «допомогу» якому рушили радянські «визволителі». Героїчний всенародний опір, який вчинила самозваним «визволителям» маленька нація, зробив цю пропагандистську версію абсолютно неприйнятною.

Москва 2 грудня 1939 року заявила всьому світу, що уклала з «народним урядом» угоду про територіальні поступки. За умовами угоди, Фінляндія отримувала величезні райони в Східній Карелії, 70000 квадратних кілометрів старої російської землі, яка ніколи не належала Фінляндії. Зі свого боку Фінляндія передавала Росії невелику ділянку в південній частині Карельського перешийка, який на заході доходить до Койвісто. На додачу до цього, Фінляндія передасть Радянському Союзу деякі острови у Фінській затоці і здасть в оренду місто Ганко за дуже пристойну суму.

Мова йшла не про пропаганду, а про державний договір, який був оприлюднений і введений в дію. Документами про ратифікацію договору планували обмінятися в Гельсінкі.

В умовах надзвичайної секретності розпочалося формування «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірсько-стрілецька дивізія, до якої терміново переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об'єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з'явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко. Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ— Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го— терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час «зимової війни», не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії».

Однак, зненацька для радянського командування, Фінляндія вчинила сильний опір. Наступ на Карельському перешийку було зупинено, спроби розсікти країну й вийти на узбережжя Ботнічної затоки закінчилися невдачею. На деякий час війна прийняла позиційний характер. Але в лютому 1940 року Радянський Союз, зібравши 45 дивізій, що нараховували близько мільйона осіб, при 3500 літаках та 3200 танках почав потужний наступ. Лінія Маннергейма була прорвана; фіни були вимушені планомірно відступати.¹

Надії фінів на допомогу Англії та Франції виявилися марними і 12 березня 1940 р. у Москві був підписаний мирний договір. Фінляндія поступилася СРСР півостровом Рибальський на півночі, частиною Карелії з Виборгом, північним Приладожжям, а півострів Ганко був переданий СРСР в оренду строком на 30 років.¹

Рішення фінів підписати мир з СРСР грунтувалося на жорсткій військовій необхідності - фінська армія не могла вже утримувати фронт, а союзники були не в змозі перекинути туди 6 дивізій з артилерією, засобами ПТО і авіацією підтримки. "Керівники Фінляндії не хотіли розділити долю попередніх жертв англо-французьких гарантій - Чехословаччини і Польщі", - вважає Е.Аптон.²

Незважаючи на те що військові дії між СРСР і Фінляндією відбувалися в період вже розпочатої другої світової війни, вони не були її складовою частиною. Але, маючи локальний характер, радянсько-фінляндський військовий конфлікт міг перерости у відкрите зіткнення з тими силами, які стояли за спиною Фінляндії. У цьому випадку Фінляндія і Радянський Союз виявилися б втягнутими в світову війну.³

Фінляндія виявилася ізольованою від Англії та Франції, які після радянсько-фінської війни втратили до неї свій інтерес. Мабуть, не випадковим була заява Черчілля в березні 1940 року про те, що «Фінляндія в будь-якому випадку для нас втрачена».

У цій обстановці Маннергейм пропонує ідею укладення оборонного союзу з Норвегією та Швецією. Однак Молотов швидко завдав смертельного удару по цьому плану, заявивши в кінці березня 1940 року, що проект має антирадянську спрямованість і суперечить московським мирному договору.⁴

Маннергейм писав про ці події: «Опір Радянського Союзу створенню такого оборонного альянсу був помилкою. Як показав подальший розвиток подій, відмова від нього пішла на користь тільки Гітлеру, напад якого на Скандинавію не наштовхнувся на спільний опір Швеції та Норвегії.¹».

Мирний договір відкривав сприятливі можливості для відновлення перерваних війною відносин між Фінляндією і Радянським Союзом та налагодження добросусідства. Укладаючи його, фінське керівництво, однак, стало відразу ж розглядати Мирний договір як «озброєне перемир'я». Бралася орієнтація на те, що мир «не буде постійним: генералітет і офіцерство мають отримати перепочинок, щоб потім, здійснивши переозброєння армії, розгромити противника». Таку позицію поділяли перш всього Р. Рюті, К. Г. Маннергейм, Р. Вальдо, Ю. Ніукканен, В. Таннер.²

Через два тижні після підписання Московського мирного договору Рісто Рюті сформував на старій основі новий уряд. Найбільш значна зміна була пов'язана з призначенням на пост міністра закордонних справ Рольфа Віттінга. Таннер отримав портфель міністра народного постачання. Міністром оборони став генерал-лейтенант Рудольф Вальден, довірена особа Маннергейма. Ю.К. Паасиківі призначили посланником Фінляндії до Москви, а колишнього прем'єр-міністра Т.М. Ківімякі - посланником до Берліна.³

Формування нового кабінету, як свідчить Хейнрікс, відбувалося в постійному контакті з Маннергеймом. Прем'єр-міністр Рюті вже 21 березня повідомив Гріпенбергу про те, що питання про продовження повноважень Маннергейма в якості головнокомандувача в принципі вирішено.

Валден, як відомо, був відданим прихильником Маннергейма. З його ініціативи газета «Уусі Суомі» 17 березня не лише виступила за продовження повноважень головнокомандувача, а й пов'язала з цим актом подальшу долю країни. І хоча остання частина «Програми Маннергейма» відразу ж стала об'єктом критики з боку різних партій і політиків, ця акція в інтересах свого друга наочно характеризує взаємні відносини двох видних діячів. Згадка Хейнрікса про те, що питання щодо продовження повноважень Маннергейма було узгоджене між Калліо, Рюті і Валденом ще до сформування кабінету, видається цілком правдоподібним.¹

Незважаючи на важкі втрати, в Зимовій війні Фінляндія все ж домоглася своєї найважливішої мети: незалежність Фінляндії була збережена. Але війна залишила глибокий слід у свідомості фінів. До Фінляндії зі співчуттям поставилася західна преса. Матеріально багато в чому допомогла Швеція, але у військовому відношенні фіни виявилися в повній самотності. Це був суворий урок. З тих пір керівництво фінської держави й більша частина народу зрозуміли, що ні західні союзники, ні північні сусіди не прийдуть на допомогу, якщо на кону будуть стояти всього лише незалежність і суверенітет Фінляндії.

Розуміючи це, президент Рісто Рюті й головнокомандуючий фінською армією Густав Маннергейм взимку 1940-1941 років негласно прийняли німецьку пропозицію про військову допомогу. Ні один, ні другий не були прихильниками нацизму, але обоє вважали, що військове співробітництво з гітлерівською Німеччиною - єдиний порятунок проти нової агресії Червоної армії.