3.2. Хліб у родинних обрядах.

Обрядове використання печеного хліба заступає собою обрядову кашу і хлібне зерно, як найповніший прояв стародавнього землеробського побуту і на ньому сформованого релігійно-міфічного світогляду. В усіх подіях народного життя - простих і складних, важливих і неважливих, присутній обрядовий хліб.

Можна сміливо стверджувати, що історичний розвиток людського життя в минулому і тепер наповнений обрядовим використанням хліба. Навіть цілком цивілізована людина часто стикається, якщо не в своїй сім’ї, то в колі своїх знайомих з обрядовим використанням хліба.

Західноєвропейський селянин, а особливо селянин-слов'янин – «дитя чорної землі», відданий всією душею обрядовому використанню хліба, що є природним при консерватизмі і архаїчності народного життя. Для землероба обрядовий хліб служить втіхою і радістю, яка морально звеличує землеробську працю. В обрядовому використанні хліба є щось задушевне, сердечне, морально чисте. Тут знаходиться світлий поетичний світогляд на зовнішню природу, суспільний побут і сімейне життя.¹⁰²

Серед слов’янських народів українська духовна культура найповніше зберегла давні звичаї й обряди, пов’язані з аграрною магією. Наш народ завдяки географічним умовам постійно був осілим, хліборобським. В середовищі такого етносу народилися глибинні національні «хлібні» вірування й обряди.

Практично вся святково-обрядова структура українців міцно пов’язана з символікою хліба. У східно-слов’янській міфології та ритуалах обрядовий круглий хліб з прикрасами - символ родючості, був коровай. Виготовлення короваю було пов’язане з комплексом обрядів, які проводились протягом кількох днів за участю спеціальних осіб.¹⁰³

«Особливо широко його використовували у весільному церемоніалі» – відмічає Скуратівський.¹⁰⁴

М. Ф. Сумцов відзначає, що в далекій давнині слов’янське весілля відбувалось в час святкування народження сонця. За повнотою обрядового використання хліба перше місце займає малоросійське весілля; далі йде великоросійське, сербське, болгарське, польське і чеське. На малоросійському весіллі хлібні обряди супроводжує множина хлібних пісень. Хлібні обряди постають не сухими і беззмістовними, їх зміст пояснюється піснями, завдяки яким вони органічно оживають.¹⁰⁵

Майже в усіх частинах передвесільного періоду присутній хліб. Під час сватання дівчини старости обов’язково беруть з собою хліб, яким обмінюються з батьками дівчини, коли та була згодна вийти заміж. А якщо ні, то батьки дівчини повертали хліб старостам.

За повір’ям, з метою забезпечити удачу під час сватання хліб часто позичали в сусідів. ¹⁰⁶

Щоб сватання було вдалим і старостам не повернули хліб, вибирали сприятливий день і час. Найщасливішим вважався вечір з четверга на п’ятницю. Кажуть, що цього вечора і свинячий пастух засватається.¹⁰⁷

Як відмічає Світлана Творун, «свататись в Україні завжди йдуть із хлібом та пляшкою горілки. Хліб для сватання повинен бути житнім і підсіяним житніми висівками. Жито в народній уяві символізує життя. Для того, щоб була вдача, хліб для сватання позичають у тих господарів, які мають дочок, «там, де є дівчата». Хліб не брали голими руками, а загортали у рушник або хустину, «щоб молодята голими не були – не бідували».¹⁰⁸

Після сватання відбуваються оглядини. Під час оглядин батьки і родичі нареченої приходять у дім парубка для ознайомлення з його матеріальним становищем, побутовими умовами, господарством. Звичай оглядати батьками майбутнє місце проживання дочки був характерним для всієї території України. Скрізь він ознаменовується принесенням хліба.¹⁰⁹

Під час заручин (наступна дія перед весіллям) закріплюються досягнення остаточної згоди на шлюб. Цей обряд проводили не в усіх місцевостях України. Обов’язковими складовими заручин були перший посад молодих, обмін подарунками і перев’язування (перебивання) рук, після чого за народним звичаєм заручини набували юридичної сили. На заручини батьки й родичі молодого приходять з хлібом. Під час цієї церемонії значне місце посідає благословення молодих хлібом.¹¹⁰

Весільний період починається із запросин. Використання хліба посідає тут важливе місце. Молода із дружками йдуть запрошувати обов’язково з хлібом (шишками, калачами), за сонцем. За звичаєм зустрічним треба кланятися. Зайшовши до хати, молода і дружки кланялися, і молода промовляла: «Просили батько, просили мати і я прошу вас на хліб, на сіль, на своє весілля!». Молода клала у кожній хаті шишку (калач, верч, гуску), а господарі, дякуючи, за запрошення, тут же розламували весільне печиво, «щоб молоді не старілись». Так само запрошував свою родину і молодий.¹¹¹

В селах Поділля для запрошення на весілля печуть різні калачі. У центральних, північних і східних районах використовують невеличкі калачики. Їх дарують у кожній хаті один на сім’ю. У південних і південно-західних районах для запрошення на весілля випікають один або пару великих калачів, які лише кладуть на столі, а виходячи з хати, забирають з собою. Це так звані «побігущі» калачі з отвором всередині. Молода запрошує свою родину і з особливим калачем – калачем з «куклою» (пасмо прядива), який також забирає з собою. Неодружену молодь старшого віку (дружок, світилок, дружбів і боярів) запрошують калачами «подвійниками», які їм залишають.

У селах Вінницького району молодий (молода) запрошують один одного та хатніх родичів своєї половинки «парним» калачем. У багатьох селах Вінниччини хатніх родичів свого майбутнього чоловіка (дружини) запрошують калачами у вигляді пари птахів. Їх називають «гусками». «Гуски» для запрошення молодят перев’язують червоними стрічками.

Молодий запрошує з хлібом (а не з калачем) старшого боярина і старосту, молода – відповідно старшу дружку і дружка.

Хрещених батьків у деяких селах запрошують з калачем більшого розміру. Найстаріших членів роду дідуся й бабусю запрошують спеціальним калачем з «качечками» (з «вужиками»). Кухарку запрошують хлібом і калачем.¹¹²

Весільний обрядовий хліб вирізняється за функціональним навантаженням і проявляється за багатством форм, видів і назв: коровай, шишка, лежень, дивень, калач, верч (для обдаровування гостей); борона, пряха, перепієць (дари для батьків молодих ) та інші.¹¹³

Найвеличнішим і найвишуканішим серед усіх обрядових хлібів є весільний коровай. «Коровай – це священий хліб, що має велике ритуальне значення і що без жодного сумніву фігурував колись як жертвенна річ» – писав Ф. Вовк.

Вперше весільний коровай згадується в записах 1526 р. про шлюб великого князя Василя Івановича з Оленою Глинською. При нагоді цього шлюбу було виготовлено два великих короваї, які зверху були прикрашені двома срібними пенязями, позолоченими з одного боку.¹¹⁴

Коровай (за українською міфологією) – ритуальний священний жертовний хліб богові Сонця, а тому завжди має сонячну круглу форму. Коровай – один із найважливіших магічних засобів замовляння плодючості а також образ небесного весілля, де Сонце – наречена, а Місяць – молодий. Тому на короваї зображені небесні світила.

На весіллі коровай – це причащання всього роду до головного зернового тотема, до головної жрекині всього обрядодійства – матері, яка благословляє всі весільні дії. Коровай – символ зріднення змішаних двох родів.¹¹⁵

На Україні на рубежі 19-20-го ст. випікання весільного короваю було обов’язковим у молодої і молодого. В родинах, де були дівчата на виданні, при зажинках (іноді при обжинках) перший чи останній сніп урочисто відносили в комору, щоб з борошна цього зерна спекти коровай.¹¹⁶

На Поділлі весільні короваї, мабуть, чи не найбільші за розмірами в Україні. В центральних районах коровай має форму прямокутника дещо з загостреними кутами. Під час випічки він займає майже всю піч. Трапляється, що доводиться виламувати челюсті для розширення виходу.

За кілька днів до весілля мати (як молодого, так і молодої) або молода, її сестра чи старша коровайниця (з рідні) ходили по сусідах з хлібиною, запрошуючи коровайниць. Заборонялось кликати вдів, дівчат, вдруге одружених. Обов’язковою умовою для вибору коровайниць було щасливе подружнє життя. Для тіснішого зв’язку майбутнього подружжя коровайниць ще й перев’язували червоним поясом, стрічкою чи ниткою.¹¹⁷

Кожна із запрошених коровайниць брала паляницю і йшла на коровай, несучи з собою миску борошна, яйця, масло, що було певною формою громадської взаємодопомоги, несли найкращі продукти. Розчиняли коровай у п’ятницю, а в суботу місили і пекли.

А п’ятниця – починальниця,

а субота – коровайниця.

Кожна дія, пов’язана з випіканням короваю, супроводжувалася численними піснями, жартівливими сценками, починаючи з божого благословення.

Да благослови, Боже,

і отець, і мати,

своєму дитяті

коровай розчиняти.

Борошно і молоко насипали в діжу одночасно (поєднання духовного і матеріального). Помивши в спільній мисці руки, коровайниці місили в діжі тісто. Місили тісто завжди дві молодиці. Допомагали при виготовленні короваю ще кілька коровайниць. Місили його довго, як кажуть на Черкащині, «аж поки капка з лоба не впаде». До того ж долоньками – кулаками не можна, «щоб молодий молоду не носив навкулачки».¹¹⁸

Як ми коровай місили,

З Дунаю воду носили,

Носили воду з криниці,

Зліпили коровай сестриці.

У нашого короваю

З семи полів пшениця,

З семи криниць водиця,

З семи курок яйця,

Щоб наш коровай вдався.

Таке поєднання продуктів від різних господинь мало на меті міцніше скріпити молоду сім’ю.¹¹⁹

На коровай брали найкраще пшеничне борошно, лише подекуди (Черкащина, Волинь) спідній корж («підошва») був з житнього тіста. Раніше дві частини короваю: верхня – із пшеничного борошна і нижня – із житнього, символізували дві сторони подружнього життя – свята і будні. Після розрізання короваю підошву віддають музикам. Можливо, це – для того, щоб повернути їх до трудових селянських буднів, адже професія музики пов’язана з постійними гуляннями і святами. У центральних районах України на спідній корж клали сирі яйця, що символізувало продовження роду; ягоди, сир, мед, як символ заможного життя молодого подружжя. Нерідко в тісто клали гроші, щоб життя було в достатку. Поверх «підошви» короваю клали кілька коржів, а зверху тісто прикрашали шишками, голубками, качечками. Навкруги центрального коржа коровай підперізували стрічкою з тіста, один бік якої був порізаний на зразок китичок. Голубки уособлювали любов молодих, шишки символізували родючість.¹²⁰ У заможних шишки на короваї золотились.¹²¹ Лише в деяких районах, і то спорадично на коровай клали смужки у формі хреста, який поділяв коровай на чотири рівних частини. Таке ігнорування основного християнського символу пояснюється давнім дохристиянським походженням коровайного обряду. У наші дні і підошву, і верхню частину короваю виготовляють з одного і того ж найкращого пшеничного борошна. Коли виробляли коровай, то усі коровайниці стояли навколо столу, «щоб коровай не сів, щоб високий був».¹²²

Рости, короваю,

ширший від Дунаю,

а вищий від плота,

а кращий від золота.

Світлана Творун відмічає, що на Поділлі серед фігур-символів на короваї переважають квіти, кривульки-безконечники, горіхи ліщини на листочках, виноград, птахи. Найбільша квітка посередині короваю – шишка або ружа символізує фізичну зрілість, розквіт молодої пари, їх готовність до створення сім’ї і продовження роду. Кривульки позначають Змія, який повинен забезпечити молодим плодючість, багатство, щастя, охорону обійстя. Плоди горішків і винограду символізують багатодітну сім’ю. Пташки на короваї – то душі предків, які будуть оберігати молоде подружжя. Та найбільше на подільському короваї квітів. С. І. Килимник пише, що за стародавніми віруваннями з квітів народжувалися діти, відкіля й приходили на світ Божий.¹²³

Квіти також є символом процвітання, краси і любові.

Вимітав піч і саджав коровай до печі боярин, старший дружко – «кучерявий», тобто особа чоловічої статі, а на півночі Полтавщини – «вірмен». Усі ці прізвиська, очевидно, визначали коровайника, як чужого. Усі його знали, але намагалися «обдурити нечисті сили», не допустити їх до короваю. ¹²⁴

Для Центрального і Поліського регіонів характерні обряди з хлібною діжею – обряд носіння й підкидання діжі, «щоб коровай удався». Посеред хати ставили стілець, навколо якого коровайниці тричі обносили діжу, кожен раз підкидаючи її вгору, щоб вона вдарялася об сволок, а самі цілувалися і співали:

Ой, піч стоїть на сохах,

А діжу носять на руках.

Пече наша і ваша пече,

Іспечемо коровай гречний.

На Уманщині коровайниці мили над діжею руки, носили її по хаті, току, клуні, подвір’ю, танцювали, ставши в коло, співаючи обрядових пісень. Магічною силою плодовитості наділялася вода, в якій коровайниці мили руки і якою на току кропили клуню, снопи, в саду – дерева. На Київщині танець коровайниць називався «обтрушування борошна». ¹²⁵

Випікання короваю – справжнє таїнство, яке обставлене багатьма обрядовими діями, повір’ями і піснями. По тому, чи вдався коровай, загадували, як житиме молоде подружжя. Якщо коровай вийде гарним, і життя буде гарним, якщо лопне посередині, молоді розійдуться, якщо перекоситься чи підгорить – подружнього щастя годі сподіватись.¹²⁶ Упевнившись, що коровай уже готовий, його виймали з печі і придивлялись: добре зарум’янений символізував щасливе подружнє життя, а коли репався, то це віщувало лиху долю.¹²⁷

Спечений коровай клали на щось м’яке, щоб не пом’явся. Його прикрашали калиною, барвінком, рутою-м’ятою, вівсом, колосками пшениці, жита, які несли глибоке символічне навантаження – мали забезпечити міцність шлюбу, щастя й добробут.¹²⁸

Поділ короваю – головна і найурочистіша частина весілля відбувається як у молодої, так і в молодого. Після того, як покрили молоду дарують коровай, вечеряють. Дружко краяв коровай і накликав, спочатку молодих, потім «дарував» батьків, родичів, сусідів. Молодим дають середину короваю з шишкою чи голубками. Даруючи на коровай, кожний учасник весілля висловлював побажання молодим у вишуканій, поетичній, метафоричній формі. Наостаток «дарували» музик «підошвою» від короваю. Дружко подавав шматки короваю і за поріг «запорожцям».

В окремих районах Тернопільщини, Івано-Франківщини випікали весільний хліб «долю» ( за формою такий, як коровай); це є підтвердженням того, що коровай є символом заміжжя взагалі.¹²⁹

У південних районах Вінниччини та Подністровї замість весільного короваю випікають «голубів». У селах Вінниччини у молодої печуть весільний коровай – «голуби», головною прикрасою якого є пара голубів. У селі Стіна Томашпільського району Вінницької області «голубів» печуть і в молодого, і в молодої. «Голуби» мають вигляд великого за розмірами короваю, який стоїть на столі перед молодими протягом весілля. Розрізають «голубів» і пригощають молодих і близьких родичів аж у останній день весілля (у вівторок).

В селах центральних районів Поділля, трапляється, печуть по два короваї в молодого і в молодої. Основний – більшого розміру, а другий – дещо менший. Його називають короваєвою парою або паровим (парним) калачем. Основний коровай розкраюють під час перепою, а з короваєвою парою ідуть до сватів. У вівторок, в будинку батьків нареченої на закінчення трапези староста і дружко крають обидва парові калачі (короваї) і пригощають ними всіх присутніх на знак остаточного поєднання родів.

У деяких селах Хмельниччини хрещена мати молодої пече коровай під назвою «батько» і дарує його молодятам на весілля. Він трохи менший за основний коровай і лежить на весільному столі поруч з головним короваєм.. Коровай «батько» крає в останній день весілля (колись це було у вівторок) сам молодий і роздає всім присутнім. Тепер він стає повноправним господарем (батьком) у своїй родині.

У центральних і південних районах Поділля випікають короваї меншого розміру, які називають коровайцями. Їх дарують хрещеним батькам разом із весільними подарунками.¹³⁰

Сумцов М. Ф. відмічає, що в багатьох місцях Малоросії коровай знаменував собою все небесне сімейство: сонце – чоловіка, місяць – жінку і зірки – діти сонця і місяця. Тому в заглибині тіста на короваї виробляли зображення сонця і місяця. Про близькість короваю до сонця мовиться в пісні:

Як день, білий,

Як Бог милий,

Як яснеє сонечко,

Що світить у віконечко.¹³¹

Весільний коровай є символом нареченого і нареченої.

Коровай, як обов’язковий атрибут весільного обряду, є сполучним елементом для членів одного або кількох етносів, об’єднаних спільністю походження, території, релігії, тобто є символом просторового зв’язку, –вважає Л. Артюх. Він поширений на весіллі в українців, росіян, білорусів, поляків,болгар.

Весільний коровай на Україні не застосовувався в жодному з церковних таїнств при одруженні. На думку дослідників, найбільш ранньою формою фіксування шлюбу було батьківське благословення молодих хлібом-сіллю. Навіть на початку 20-го ст. зустрічалися випадки заміни церковного вінчання обведенням молодих навколо діжі, на вікові якої лежала хлібина (Волинська, Херсонська губернії).

Етимологія слова «коровай» досі не визначена точно. М. Ф. Сумцов знаходить в ньому спільні корені зі словом «корова», підтверджуючи свою думку, що весільний коровай замінив давній звичай жертвопринесення корови. За підтвердженням його гіпотези є прикрашання короваю «ріжками». Коровай часто називали рогатим: «А рогат, я богат». Хоч кількість ріжків на короваї складалась не з двох, а з трьох галузок.

Ящуржинський слово «коровай» виводить від слова «краяти».

Пікте вбачає у спільному корені, спорідненому йому, значення простого хліба.

В народних піснях знаходиться багато доводів про релігійно-міфічне значення короваю, його таємний зв’язок з небесними світилами – сонцем, місяцем і зірками (зображення яких зустрічалися на деяких короваях), про його надприродні властивості.¹³²

У Полтавській губернії весільні хліби розміщували в печі за символікою небесних світил – коровай у центрі (сонце), поруч – дивень (місяць), навколо – шишки (зірки).¹³³

Отже, виготовлення короваю, як одна з форм жертвопринесення, сягає дохристиянської доби. Згодом, його почали використовувати лише у весільному церемоніалі. Цей звичай зберігся і в наш час, значно розширивши призначення – його вручають поважним людям, ним зустрічають шанованих гостей.

Разом із короваєм з коровайного тіста випікали шишки. Вони вивершувалися головками, що нагадували соснові шишечки або зубці. Первісно вони символізували коров’ячі роги. Ними оздоблювали коровай, звідки і назва короваю, який замінив тварин в обрядовому жертвопринесенні.¹³⁴ Печені шишки служили для запрошення гостей на весілля. На Катеринославщині шишками і «качечками» запрошували молодь на весілля. Як шишки, так і голубки і качечки відігравали роль подарунка від молодих. Було за честь, якщо молода по закінченні весілля дарувала гостям шишки. Юні дівчата тримали їх в оселі не лише як своєрідну пам’ятку про дружкування. Це мало посприяти наступному заміжжю дівчини.¹³⁵

Отже, шишки у весільному печиві відігравали не тільки символічну, але й обрядову роль, з якою пов’язані давні вірування й ритуали.

Хоч калачі випікали на родинні і календарні свята, але основне їх призначення весільне. В деяких районах калач виконував роль короваю, якщо того не випікали. За формою це найчастіше на півовальна хлібина, виплетена з кількох валків тіста. Ними дарували хрещених батьків, найближчих родичів, обмінювалися родини молодих. Крім великих , пекли і менші калачі. У деяких місцевостях калачами запрошували на весілля. Калачі обов’язково лежали на весільному столі перед молодими. З калачем їхав молодий до молодої. За давнім звичаєм йому перетинали дорогу хлопці, «щоб дав викуп». Викупом був калач і пляшка горілки. Раніше на Галичині четвертий день весілля називався «калачанами» – тоді молодим віддавали подарунки, а вони віддячували калачами.¹³⁶

Кожен з калачів в подільських селах має свою символіку і своє місце у весільному обряді. Калач «перевідник» випікають у молодого в той же день, що й коровай. Він має форму сигми або схожий на вісімку. Цей знак пов'язаний з культом Змія (вужа) і символізує чоловічу плідну силу. Перед тим, як молодий вийде з хати просити на весілля молоду і її сім’ю, коровайниця над головою жениха розламує «перевідник» і дає молодому шматочок з’їсти, а решту – з’їдають присутні. Цей ритуал символізує наділення молодого плодючою чоловічою силою, переведення його в соціальний статус господаря, голови власної родини.

В молодого випікають вінчальний калач, який беруть до церкви. В Закарпатті старший боярин і дружка тримають його позаду молодих під час здійснення обряду вінчання. Цей калач молодята з’їдають після весілля.

В деяких селах зберігся давній звичай в молодої виготовляти калач з прядивом («з куклою», з «бородою»). Роблять його з прісного тугого тіста. Молода ходила з ним по барвінок для весільного вінка а також просила з ним на весілля. Обійшовши всіх родичів, молода давала калач матері, яка вішала його під образами. Калач «з куклою» був оберегом молодому подружжю протягом всього життя.

В інших селах його випікали із здобреного тіста. Він лежав на столі поряд з короваєм. Молодята з’їдали цей калач у першу шлюбну ніч. На слідуючий день молодий з прядивом («бородою») від калача (за поясом) зустрічав гостей у статусі одруженого чоловіка, господаря.

Калач з прядивом в давнину міг бути уособленням Богині родючості – Макоші, покровителькою дівчат і жінок, помічницею в шлюбі, при пологах, прядінні, ткацтві, городництві. Символ Богині родючості у вигляді калача з прядивом вішали на покуті, щоб забезпечити опіку Великої богині над молодим подружжям.¹³⁷

На Поділлі у молодої разом з короваєм випікали «дівування», схоже на весільний коровай, лише менше прикрас. В одних краях його використовували на дівич-вечір, а в інших – після покриття молода пригощала «дівуванням» неодружену молодь (іноді лише дівчат). Ця обрядова дія символізує прощання молодої з дівуванням, перехід до іншого соціального статусу.

У деяких селах південного Поділля молода протягом весілля тримає в руках калач або пару калачів на стрічці. Ці калачі є її оберегом. Після весілля молодята їх з’їдають.

У молодої випікають калач весільну «гуску». Вона має вигляд зліплених докупи гуски і гусака. У гуски на голові віночок. Весільна гуска знаходиться на столі коло короваю. Після шлюбу в неділю молоді повинні розділити гуску з гусаком і з’їсти. Кому дістанеться більший шматок, той буде верховодити в сім’ї.¹³⁸

В Закарпатті в наші дні побутує звичай у молодої випікати хлібець-пару з іменами нареченого і нареченої. Їх вішають на килимі по обидва боки ікони над тим місцем, де сидять молоді на посаді. Калачі з іменами молодих висять відповідно над їх головами. На другий день весілля ці калачі розрізають і ділять між гостями.

З тіста, яке залишається після виготовлення короваю, коровайниці печуть для себе «гуски» (невеличкі калачі у вигляді пташечок). Вони куштують їх зразу після випічки і забирають додому своїм дітям.

У багатьох подільських селах існує звичай обдаровувати старостів і свах не шматочками короваю, а величезними калачами. Старостів і свах обдаровують батьки молодят, або самі молодята після розкраяння короваю.

У придністрянських селах Поділля роль старости і старостихи виконують нанашко з нанашкою – так звані весільні (вінчальні) нанашки. Це гарна подружня пара з боку молодого, яка бере молоде подружжя під свою опіку, а через деякий час стає хрещеними батьками їхнім дітям. Калач вінчальним нанашкам печуть родичі молодої. Цей калач, схожий на коровай, найкращий і найбільший серед весільної випічки з отвором посередині.¹³⁹

У багатьох селах Поділля для дружок, світилок, боярів і дружбів випікають спеціальні калачі (парні калачі) – калачі для неодруженої молоді. Вони символізують пару і складаються з парних деталей або пари калачів, «щоб кожен знайшов собі пару».

Парні калачі мають вигляд двох косичок, що лежать поруч, і обвиті обручем. Вони символізують подружню пару. Їх роздають неодруженій молоді замість короваю або разом з короваєм.

Калачами «подвійниками», як сказано вище, в деяких наддністрянських селах неодружену молодь (лише одну старшу дитину з родини) запрошують на весілля. Кожен повинен взяти з собою цей калач на весілля. А на весіллі кожна дружка, світилка, боярин, дружба отримують ще один такий калач. Дружки, зв’язавши хустинками по два своїх калачі і піднявши їх догори, взявшись за руки, танцювали прощальний танок. Молода прощалася з кожною дружкою а разом – зі своїм дівуванням. Аналогічно, після приведення нареченої в свою оселю, молодий прощався з боярами і світилками, які при цьому також отримали ще по одному калачеві «подвійнику».

В південних районах Вінниччини випікають «жевни» – це зліплені докупи два калачі і прикрашені, як і коровай, барвінком і калиною. «Жевни» (чотири, шість) лежать перед молодими поряд з короваєм протягом всього весілля. Їх розрізають і роздають неодруженій молоді замість короваю. Те, що «жевни» випікають попарно зліпленими між собою, свідчить «щоб кожен парубок і дівчина знайшли собі пару».

В південних областях України, Середньому Подніпров’ї, на Слобожанщині випікали на весілля для молодої дивень, його пекли тоді, як і коровай. Дивень виконував допоміжну функцію. Переважно, це круглий калач з отвором посередині у формі плетінки. В нього втикали пучечки жита, калини й прикрашали живими чи штучними квітами. На Катеринославщині дві вишневі гілочки (символ молодої і молодого) обплітали тістом, втикали в паляницю, а між ними приправляли два голубки з тіста (ознака вірної любові) і випікали в печі.¹⁴⁰ При цьому загадували майбутнє молодого подружжя. Свашки-коровайниці стежили, щоб дивень удався, «бо який дивень, таке і життя молодої з чоловіком у свекрухи». За повір’ям, якщо дивень рум’яний, пишний – на щастя, на добро молодим, життя подружньої пари буде удатним.¹⁴¹

Якщо дивень не вдався, молода нерідко плакала.

Іноді пекли лише різновид дивня: спеціальні і ралчаті галузки обплетені тістом пишно прикрашали квітами та стрічками. Вони заміняли весільне гільце.

Нерідко через дірку дивня молода дивилася на молодого після вінчання. На Буковині молода при від’їзді додому до молодого дивилася на схід через отвір дивня, хрестилася, потім дивилася через отвір на захід, південь і північ (що є ознакою жертвопринесення хліба сонцю).¹⁴²

Дивень іноді підносили батькові молодої як викуп за доньку.

На Лівобережній Україні родичам дарували дивня.¹⁴³

Дехто вважає, що назва цього обрядового хліба походить від слова «дивитися», інша думка – від вигадливої дивної його форми.

Отже, дивень відігравав важливу символічну роль репрезентатора вдалого і щасливого подружнього життя. Це засвідчує, що дивень виготовляють здебільшого круглий, у формі кола, яке вважається оберегом від злих сил.

У Південній та на Лівобережній Україні поширений лежень. За формою він нагадує продовгуватий кошик з вигадливим оздобленням, начебто наповнений дарунками. Він мав лежати на столі (звідки й назва) допоки не починали ділити коровай.¹⁴⁴ Його, як і коровай, ділили між ближчими гостями.

Перевідуючи родичів, молода відвозила лежня свекрусі, а молодий – тещі. Такий своєрідний обмін символізував взаємне єднання обох родин, результатом якого мали бути статки, добро і злагода.

Лежень на столі символізував добробут і статки.¹⁴⁵

На Поліссі законсервувались найдавніші обряди і звичаї, які сягають своїми коренями дохристиянської доби. Коровайниці разом з іншим весільним печивом виліплювали з тіста, за збереженим ще з дохристиянських часів ритуалом з примовками і піснями, невеличкі круглі хлібини з шишечкою на верхівці – верчі.¹⁴⁶ У весільному церемоніалі верчі виконували ту саму функцію, що й калачі або шишки. Ними обмінювалися родини молодих – молодий привозив верч для тещі, а молода – для свекрухи. Верч клали на тарілку і накликали учасників весілля для обдарування молодих. Він був своєрідною перепусткою для гостей: коли вони на другий день заходили у двір молодого, то мусіли дати старості відкупного верча.¹⁴⁷

Однією з форм обрядового весільного хліба було «барило», поширене на Правобережному Подніпров’ї і подекуди на Лівобережній Україні. «Барило» було овальної форми, зверху перекладене смужками гладенькими і різаними гребінкою і підперезане обичайкою з тіста. «Барилом» обдаровували батька і хрещених батьків.

Для рідних і близьких виготовляли обрядовий хліб спеціального призначення. На Правобережному Подніпров’ї у молодого для матері молодої випікали хлібні «гребінь», «праник», «чоботи» і дарували їх «на хазяйство», «щоб прядиво не переводилося», «щоб збивала полотно». А трансформування обряду «чобіт» свідчить про перехід його утилітарної функції в символічну – єднання двох родин. Для тестя зять дарував «борону» з тіста. «Борона» була імітацією знаряддя зубцями догори. Така магічна дія була направлена на бажаний урожай в господарстві землероба.¹⁴⁸

На весілля ще випікали печива, які не використовували у весільних ритуалах. Це – «горішки». Залежно від локального району вони були різної форми. В стародавніх віруваннях горіх символізував родючість, майбутній урожай, добробут і багатодітність. Обсипання горіхами молодих було традиційним ще в древній Греції і Римі. Ці «магічні» властивості горіха були перенесені в певній мірі на горішки з тіста.¹⁴⁹

У весільних обрядах, крім спеціальних хлібних виробів, широко застосовуються і звичайні хлібини. Як згадувалось вище, хлібом запрошували на весілля старостів, дружка, куховарку, старшу дружку, старшого боярина.

Хлібом благословляють молодого перед тим, як йти до молодої на дівич-вечір. Коли домовляються із священником про вінчання, то йому обов’язково залишають хлібину. З хлібом іде молодий по наречену в неділю. При чому, під обома пахвами – по хлібині. Біля молодушиних воріт молодого і його весільну челядь не пускають, поки ті не дадуть могорич (горілка і калач). У дворі молодої перед дверима хати мати зустрічає їх з хлібом.

Після шлюбу, коли молоді повертаються додому, друзі, сусіди, родичі переймають їх на дорозі з хлібом. Останню перейму рідні влаштовують перед входом на подвір’я.

Дочку батьки виряджали до зятя обов’язково з хлібом. Батьки молодого зустрічали молодих коло порога хати з хлібом-сіллю.

У понеділок вранці дружки несуть сніданок для молодої. Серед головних страв сніданку – млинці та пряники.¹⁵⁰

Для початку 20-го століття було характерне поступове спрощення обрядово-ритуальної символіки. Багато деталей залишилось в минулому. Але обряди пов’язані з весільним хлібом, були у великій пошані.

Отже, хліб у весільному обряді супроводжує кожну дію. Він постає то як головний, то як допоміжний, то як атрибутивний символ, що обумовлює щасливе майбутнє життя молодих та добрі стосунки усього роду.

З найбільш значних обрядів сімейно-побутового характеру, крім весілля, є родини і хрестини, похорон.

На рубежі 19-20-го століть на Україні на родини подекуди баба-пупорізка пекла спеціальні паляниці. Першу з них вона клала породіллі за пазуху під праву руку, «щоб молоко прибувало». Бабі платили за її труди сімома паляницями та шматком ситцю.

Більшість магічних дій з хлібом спрямовувалась на збереження життя дитини і запобігання дитячим захворюванням. Наприклад, окраєць хліба, покладений в колиску немовляти в перші дні, за народним віруванням, обіцяє йому достаток у житті.

«Онуки» баби-бранки носили їй вечерю на Святий вечір, яка складалася з куті, кількох пиріжків або книшів, калачів. Баба в свою чергу, давала своєї куті, пиріжків і ін.. Такий обмін був чисто символічним. Звичай цей сягає в глибину віків. Сусідні племена , наносячи візити, приходили з дарами. За законами гостинності господарі давали їм свої продукти й вироби. Звідси приказки: «За дарунок – віддарунок », «Гостинець гостинця просить».¹⁵¹

Баба брала до священника хліб і пляшку горілки, щоб дав ім’я дитині.

Залишком очищувальної магії був звичай хлібом «очищати» криницю. Після пологів баба опускала у криницю окраєць хліба на ніч. Вранці «непочату» воду з цієї криниці вона давала породіллі випити і закусити цим хлібом. Ця дія повинна була наділити матір здоров’ям і молоком для дитини.

Існує давній звичай відвідувати породіллю. На родини йшли без запрошення, як правило жінки: родичі сусіди. Брали з собою різні вироби з тіста, також борошно, крупу а також полотно.¹⁵²

Запрошувати кумів ідуть обов’язково з хлібом чи калачем. Так само з хлібом запрошують і гостей на хрестини. Кум ішов на хрестини з хлібом, кума – зі шматком полотна, яке звалось «крижмо».¹⁵³

У різних регіонах Поділля випікають традиційні хрестинні калачі, які відрізняються між собою за розміром і оздобленням. У північних і центральних районах Поділля на хрестинах гостям роздають калачі середніх розмірів, а в південно-західних районах Поділля хрестинні калачі значно більшого розміру. Роздавання калачів і хрестинних квіточок є найурочистішим моментом хрестинного застілля. Раніше це робила баба-бранка, а зараз – своя прабабуся або бабуся. Подружню пару обдаровують двома калачами і двома квіточками, припрошуючи: «Кум і кума просять вас на калачі». Гості дякують бабці і кумам і проголошують побажання здоров’я та гарної долі похреснику, його батькам і бабці; дають дрібні гроші «бабці на капці» та вручають подарунки і гроші для дитини її батькам. А кожному неодруженому хлопцеві або дівчині дають на хрестинах по два калачі і по дві квіточки – «до пари», щоб швидко знайшли свою пару.¹⁵⁴

В деяких місцевостях у річницю над головою дитини переламують перший вийнятий з печі пиріг, бажаючи щастя й долі. Коли дитина починає ходити, її ставлять на поріг, розрізають між ногами нитку зі словами: «Розв’язую тобі пута, а в руки даю пиріжок». Коли відлучають від грудей (найкраще в понеділок чи середу), то дитину підводять до хатнього порога, дають їй хліб-сіль і кажуть: «Іди на свій хліб!». Хліб присутній, коли людина йде в далеку дорогу чи повертається до рідного дому. ¹⁵⁵

Особливо урочисто й святково відзначали повсюдно в Україні вхідчини або входини до нової хати. Без цього обряду не годилось поселятися. Вхідчини в хату робили тільки на підповні місяця, бо тоді хата добром наповнюється. Починалося свято обов’язково зі сходом сонця. Найперше заносили в хату стіл з хлібом-сіллю на ньому. Далі старший син ніс до хати ікону і ставив її на покуті. А вже за ними ідуть господарі з хлібом і сіллю. Запрошені на входини приходять неодмінно з хлібом і гостинцем. З пустими руками заходити в нову хату не годиться.¹⁵⁶

Поховальний обряд зберігає багато традицій глибокої давнини. Смерть у свідомості народу постає як далека дорога в потойбіччя. А в далеку дорогу людину проводжають з хлібом. Тому коло небіжчика на столі звичаєво кладуть хліб і ставлять воду. Над хлібом священник відправляє заупокійну молитву.

Коли несуть покійника, на віко домовини кладуть хліб на рушнику, а небіжчика кухарка посипає зерном. На кладовиську хліб віддають першому стрічному (Черкащина) або копачам.

При похованні неодруженого випікають коровай і шишки, вбирають їх по-весільному, кладуть на віко труни і так несуть на кладовище. Перед закриттям труни скибками короваю і шишками наділяють всіх присутніх на похованні або під час поминального обіду.

Відразу після поховання справляють поминальний обід, на якому присутні всі, хто був на похованні. Основна обрядова страва – коливо. В хаті покійника ставили на покуті чи на вікні стакан води і окраєць хліба зверху. Все це мало стояти дев’ять днів, бо за народними віруваннями душа померлого ще живе в хаті і їй потрібна їжа.

Під час відвідувань покійного на могилу приносять хлібні вироби.¹⁵⁷

На Вінниччині всім присутнім на похоронах, а також під час поминальних обідів роздають поминальні калачі. «Голубки» або «пташенята» роздають на похороні та під час поминальних обідів дітям, коли помирає дитина.

Серед ритуальних калачів найкрасивіше оздоблена помана, яка більше нагадує коровай. Під час поминального обіду помана із запаленою свічкою стоїть посеред столу. По закінченні обіду в день похорону помана залишається на столі аж до наступних поминок (дев’ять днів). На поминках (дев’ять днів, 40 днів, роковини) її віддають разом подарунком комусь із присутніх. На 40 днів, роковини поману печуть свіжу. З поманою, калачами та запаленими свічками після кожного поминального обіду «проводжають душу» аж за ворота. Свічки не гасять, вони мусять догоріти.¹⁵⁸

В деяких селах під час похоронної процесії роздають чужим людям шматочки «прохідного» калача, щоб ті помолилися за покійника.¹⁵⁹

Поминки і обряд «поховального короваю»свідчать про збереження в побуті людей пережитків дохристиянських уявлень про душу покійника. Ці обряди, шануючи померлих родичів, зберігають магічно-побутові елементи і тісно пов’язані з культом предків.

Хліб у родинних обрядах виконує об’єднувальну функцію і символізує продовження роду, добробут, щастя і здоров’я в родині.