- •Дипломна робота на тему: «Хліб як повсякденна обрядова страва ».
- •2.1 Виникнення землеробства і походження хлібних рослин.
- •2.2. Споживання зерен хлібних рослин в давнину і поява хліба.
- •2.3. Священність хліба.
- •2.4. Процес приготування хліба, як священнодійство.
- •2.5. Звичаєві норми і правила поводження з хлібом. Заборони.
- •2.6. Хліб в роки Голодомору 1932 – 1933 років.
- •3.1. Обрядове використання хлібних зерен і каші.
- •3.2. Хліб у родинних обрядах.
- •3.3. Роль хліба в обрядах календарного циклу.
- •3.4. Трансформація хлібних обрядів протягом XX – поч. XXI століть.
- •3.5. Хліб-сіль – символ гостинності й доброзичливості українців.
3.3. Роль хліба в обрядах календарного циклу.
Зимовий період.
Свята народного календаря річного циклу мають глибокі генетичні корені. Річний народний календар увібрав у себе ранні міфологічні уявлення людей про силу основних стихій – повітря, вогню, води; анімістичні уявлення про добрих і злих духів, про умираючих і воскресаючих богів рослинності, про віру людей у силу магічних засобів для впливу на природу, на забезпечення врожайності, родючості; віру в опіку померлих родичів над живими, що породили різного роду жертвоприношення. Перехід пір року з однієї в іншу, як і всі переходи з одного стану в інший (народження, одруження, смерть), супроводжувався ритуальними діями, обрядами, іграми, танками, які підсилювали єдність людини і природи, забезпечували колообіг життя. В основі народних свят календаря заховані й матеріальні потреби землероба й скотаря.
Відчуваючи животворну силу природи, господар намагався шляхом шанування її, богів та духів, які населяють небесний, потойбічний і земний світ, умилостивити, прославити, звеличити їх, сподіваючись на їхню благодійність по відношенню до нього, родини, його ниви й господарства.160
Грецькі філософи Платон і Арістотель виводили генезис святково-обрядової культури людства з необхідності зміни праці й відпочинку, особливого стану душі людини у почутті ритму, радості, світосприйманні й світовідчутті. Відомі етнопсихологи 19-20-го ст. вбачають у збереженні обрядових традицій особливе функціональне значення святкового почуття, настрою для життєдіяльності людини, які знаходяться в підсвідомості і йдуть від коренів етнокультури.
Святковість і обрядовість зимового циклу формувалися довкола зимового сонцестояння. За народними уявленнями, в час зимового сонцестояння відбувається активізація всіх природних і надприродних сил, які впливають на життя людини, врожайність хлібів і садовини впродовж усього року. Йде протистояння між зимою і літом, між добрими і злими силами.
Три кульмінаційні зимові свята (Різдво – 7 січня, Новий Рік – 14 січня, Хрещення – 19 січня) починаються церковним святом Різдвом. Різдвяні святки в давнину починались ввечері 24 грудня (за старим стилем), а за новим – 6 січня. Вони символізували завершення зимового сонцестояння, початок нового річного сонячного циклу. Саме 25 грудня день починав помітно прибувати, цій події і було приурочене давнє язичницьке свято Коляда, яке влаштовували на честь народження Сонця – Дажбога. Пізніше до нього було приурочене народження Ісуса Христа.161 Різдво має в собі багато стародавніх, чисто народних традицій, пов’язаних з прославленням відновлюваної сили сонця і його благодатного впливу на землю.162
Переддень кожного з трьох зимових свят у народі має назву «Кутя». Кутя є основною обрядовою стравою на весь період свят, про значення якої описано вище. Кутю, поставлену на покуть на Святвечір, за звичаєм накривали хлібом або пирогом. Його спеціально випікали цього передріздвяного дня. В різних місцевостях цей хліб-пиріг має свою певну назву і форму.
На Чернігівщині накривають кутю «коров’ячим» або колядницьким пирогом. Характерною особливістю пирога є те, що його роги роблять не гострими, а тупими, заокругленими, вкороченими.
Коров’ячий пиріг лежить на покуті на горщику з кутею до третьої Голодної куті. Ввечері на Голодну кутю прибирають горщик з кутею і узвар із покутя. Господар, після освячення Йорданською водою хати й господарства, благословляє тварин і роздає худобі по шматку коров’ячого пирога. Самі господарі коров’ячого пирога не споживають. Колядникам роздавали коров’ячий пиріг, який випікали окремо. На Велію ввечері, коли стемніє після святкової вечері дівчата клали за пазуху коров’ячий пиріг і ворожили на свою долю (на заміжжя). 163
На Поділлі подекуди і досі зберігся звичай першим серед різдвяних хлібів виробляти калач для корови. В різних селах його називають по-різному: «божество», «різдвяник», «різдво». «Рожество», як інші різдвяні калачі, господиня виготовляє з дріжджового пшеничного тіста: ліпить його з двох валиків, які скручує в джгутик, загинає у формі підкови, а кінці накладає один на другий з запасом, щоб вийшли ріжки. Спечене «рожество» кладуть на горщик з кутею, який стоїть на покуті протягом усіх зимових свят, або вішають на гвіздок під образами. В наші дні господиня зберігає цей калач до отеління корови, який після отеління дає корові у пійло.164
В с. Русава Ямпільського району Вінницької області випікають два «рожества»: одне – у вигляді підкови з ріжками, інше – у вигляді вісімки (безконечника). Обидва калачі чіпляють на гвіздок під образами, де вони висять до отеління корови.
Назва цих обрядових калачів може походити з давніх часів поклоніння Роду і Рожаницям. За народними віруваннями калач «рожество» символізує плодючість, забезпечує здоров’я породіллям. Знак вісімки символізує здатність запліднювати все живе, сприяти народженню худоби. Можливо, у давнину одне «різдво» (калач з ріжками) згодовували корові, а друге ( у вигляді вісімки) – бику, які були уособленням богів плодючості, за припущенням автора С. Творун.165
У деяких місцевостях коров’ячий хліб змішують з сіном та сіллю. За свідченням О. Воропая, на другий день після Водохреща – на Івана Хрестителя – господар той хліб-сіль, що лежав під образами ще від Багатої куті, ніс у стайню, ламав на шматки і роздавав худобі разом з сіном (перед тим поблагословивши тварин), як останні різдвяні дари – «щоб скотина плідна була».
В Карпатах і Закарпатті у переддень Різдва поряд з кутею одне з головних місць поміж хлібних страв займає білий хліб, що має назву «крачун» або «корочун», «керечун», «крачунець». Досі одностайної думки щодо його назви, так і містерій з ним не вироблено. Через те, що містерії з корочуном пов’язуються з періодом зимового сонцевороту, більшість припускає походження його назви від слова «коротити». Тобто «Корочун» – символічне уособлення часу, що обумовлює початок скорочення ночі та кінець укорочення дня.
Зважаючи на те, що корочуном пригощали колядників, у деяких місцевостях накривали кутю на покуті, дівчата з ним ворожили, як із коров’ячим хлібом, можна припустити походження назви, як похідної від «коров’ячий хліб».
К. Сосенко вважає, що дії з корочуном як за формою, так і за змістом тотожні діям із Дідухом. Корочун, як і Дідух, стверджує він, уособлює прадіда, предка-господаря. Події з корочуном починаються, як і з Дідухом, на Вілію. З появою вечірньої зорі сніп-Дідух ставлять на покуті, а корочун на столі (з корочунятами навколо) обсівають зерном. Отже, корочун, як і Дідух, починає свій шлях від початку жнив. У житті людини це образ першої випеченої хлібини, а в природі – образ конденсації та проявлення існуючого буття, ствердіння й дозрівання зерна.166
Перш ніж саджати корочуни в піч, господиня одягала гуню й рукавиці, бо гола рука, за повір’ям, означала бідність, а крачун символізував достаток.167
Корочун був подякою за урожай минулий і пошаною врожаю майбутнього року, символом хліборобського добробуту. Випікали з кращого борошна і шанували урочистостями. Інколи з допомогою корочуна ворожили на майбутній урожай: котили його від порога до столу – якщо докотиться, не зіб’ється з дороги, не впаде, значить, у наступному році буде добрий урожай.
Крачун в оселі мав перебувати протягом усіх різдвяно-новорічних свят. Йому відводилося найпочесніше місце – стіл або покуть, попередньо притрушені сіном чи соломою. Вживали обрядовий хліб після Василів (Нового року), ним частували вечерників та колядників, навіть тримали до весни, беручи в поле на перший засів.168
Корочун мали попробувати всі члени сім’ї і всяка худоба в обійсті.169
Цей обрядовий хліб символізував «народини зимового сонця», а отже, мав приносити добробут і статки кожній родині.
І кутю, і узвар, як вище описано, ставлять на покуті на Багату кутю (на Велію) і накривають спеціально випеченим хлібом. Зокрема, узвар накривають книшем.
З Української міфології О. Кононенка дізнаємось, щоб зробити книші треба «вчинити житнього тіста, замісити гречаною мукою; коли підійде, викочувати на стіл; ліпити книші за допомогою ложки, яку вмочувати в розтоплене сало. Зліпивши, садити в піч, а потім, вийнявши, знову мастити салом» (Василь Милорадович).
Випікали книші з житнього чи пшеничного борошна. На круглій паляниці робили з тіста кілька пелюсток і загортали їх до середини хлібини. Пекли цей хліб переважно у піст до Святого вечора. Готували книші також на Благовіщення, на поминки, проводи.
А Чубинський П. характеризує книш, як різновид хліба із закрученими всередину краями, змащений свинячим салом чи конопляною олією.
Степан Килимник відзначає, що книші виготовлялися так: вироблявся хліб звичайний, а зверху накладали маленьке хлібенятко, що називали його «душею» – це саме для духів, чи, як казали, для душі. Книш змащували олією зверху і так саджали в піч.
Далі Килимник відмічає, – «коли кутя – це їжа Бога урожаю, сонця праведного, то книші – хліб духів, хоч усе це споживалося всіма: і Богом, і
і духами, і людьми».170
У гуцулів до книша кладуть суміш з вареної картоплі, овечого сиру та різних приправ, а зверху – олія або солонина.
Ще перед вечерею на Гуцульщині господиня надбирає по ложці з усіх дванадцяти страв, з усього хліба, змішує докупи й використовує як начинку для обрядового книша. Спечений зі святвечірньою начинкою книш засушують і потім дають шматочки від нього худобі під час обрядового вигону на пашу на святого Юрія та в інші знакові дні.
Іноді для виготовлення книша верхівку тіста відтискували чаркою, вінця якої попередньо були вмочені в олію. Книш обов’язково мусить бути на святковому столі на Святий вечір і Різдво. Він символізує єдність поколінь і заступництво предків. Ним пригощаються всі, хто зібрався за святковим столом. Його пахощами живляться душі померлих родичів, які прилітають в цей час до кожної оселі. Подекуди в книш впихають дрібку солі та свічку і він так стоїть протягом всіх різдвяних свят. 171
Щодо походження назви, то певного тлумачення немає. В перекладі з чеської і словацької книш означає «князь», «піп». Водночас ці слова споріднюються з прагерманським і готським словом, що означає король, князь.
Безсумнівно, хліб-книш усвідомлюється, як вершинне, вишукане печиво. Тому така особлива шана до нього: «Ми вас, книші поважаємо, як є у віщо, то вмочаємо, а ні у віщо – вибачаємо й без цього поїдаємо». Книш уособлює у собі завершальний цикл річного буття людини, час проявлення нового буття.172
«Книш – не пиріг», – говорить народне прислів’я. Різниця в тому, що книш начиняється зверху, а його краї загортаються до середини. В пирогу ж начинка знаходиться всередині, повністю захована. Тому книш міфологічно уособлює стан проявленого буття, а пиріг – не проявленого.
В циклі зимових календарних свят Коляди стан проявлення світобуття уособлює свято Василя (Новий рік). Очевидно, головний книш в давнину випікали на Щедру кутю у переддень Василя. Різдвяний книш віддавали
худобі, а новорічним «Василем» накривали узвар, а після Водохреща його разом з іншими обрядовими хлібами віддавали худобі та птиці.173
Книші використовували не лише у звичаєвих і обрядових діях. З ними ходили в гості до рідні, відвідували кумів, діти підносили книші бабі-бранці. Ними обдаровували колядників, хіба що за особливих умов.
Те що книш випікають на Різдво разом з малими книшиками, вказує на його певну спорідненість з корочуном, який також печуть вкупі з корочунятами.
Отже, книш символізує заступництво предків і уособлює проявлення нового буття.
В деяких селах Вінниччини напередодні Різдва (5 січня) випікають три обрядових хліби (трисвітле божество), які на Святий вечір кладуть на покуті на столі один поверх іншого. Найпростішу форму має нижній хліб «хазяїн» (друга назва «Святе Різдво») – це звичайна житня кругла хлібина без прикрас. Середній хліб «Василь» і верхній йорданський калач виробляють з пшеничного борошна з прикрасами. Вся ця конструкція нагадує силует людини або домашнє божество. Житній хліб «хазяїн» лежить в основі конструкції. На ньому тримається все. Він забезпечує життя, а це – основа всього. «Василь» найбільший, наче тулуб. А йорданський калач менший від «Василя». В конструкції уособлює голову.174
«Хазяїна» їдять 7 січня на Різдво. Після приходу з церкви під час різдвяної трапези господар цілує «хазяїна», хрестить ножем і крає на шматочки для
кожного члена родини, «щоб усі були живі і здорові». «Василя» з
йорданським калачем залишають на столі чекати своєї черги. На старий Новий рік з почестями з’їдають «Василя», а на Водохреще – йорданський калач.
В давнину ці три хліби могли бути прообразом триликого, трисвітлого Сонця- Дажбога. Пізніше вони стали символізувати три найбільші зимові свята – Різдво, Василя та Йордань. Символіка трійці має місце і в інших різдвяних атрибутах. В деяких селах до Святого вечора випікають калачі з трьома закрученими промінцями.
В українських селах до Різдвяних свят випікають багато калачів. Це круглі обрядові хліби з білого пшеничного борошна. В Південно-Західних районах Поділля посередині в них є круглий отвір, в який подекуди впихають трійцю. В Центральних районах вони також круглі, але цілісні, без отвору.
В деяких подільських селах калачі називають «колачами» за схожістю їх форми з колом. Калачі печуть скоромні, тобто здобрені, замішані на молоці з додаванням яєць, щоб були смачні і гарні. На Святому вечорі вони є лише окрасою столу, а споживатимуться на Різдво, коли піст минеться.
Калачі стоять на столі протягом усіх зимових святок, ними пригощають колядників, ними носять вечерю на Святий вечір, здійснюють обрядові дії.
По сьогоднішній день у с. Стіна Томашпільського району Вінницької області парубки увечері на Різдво обходять з зіркою двори, де є дівчата і величають колядкою кожну «гречну панну». Дівчина зустрічає колядників двома великими калачами, які лежать на гостинцях для колядників. Ця пара великих різдвяних калачів слугує в цьому обряді оберегом дівочої честі і запорукою її щасливого і швидкого одруження.175
Калач «подвійник» випікають в селах вище названого району. З ним діти носять вечерю родичам і хрещеним батькам на Святий вечір. Його роблять з двох валиків тіста, сплетених у джгутик, кінці якого закріплюються, утворивши коло. В цей калач вставляється такий же калач, тільки меншого
діаметра. Для збереження в цьому подвійному калачеві отвору, туди вставляють під час випічки скляну півлітрову банку.
Діти, принісши вечерю до родичів, які забирають її і натомість кладуть свою вечерю і свій калач, ідуть до інших родичів, міняючи в кожній хаті вечерю. Додому приносять калач з останньої хати.176
На Святий вечір із пісного дріжджового тіста випікають «голубків». Ними пригощають дітей за святковим столом, дарують маленьким колядникам, які приносять вечерю.
В деяких селах Поділля зберігся звичай на Святий вечір носити вечерю за покійних родичів. Для такого ритуалу в селі Пороги Ямпільського району на Вінниччині печуть два калачі. Ця вечеря разом з новою мискою, ложкою та подарунками залишається у тих, кому її принесли. А вони повинні помолитися за покійного.. Подібно носять вечерю за покійних родичів і в інших селах Поділля. Іноді замість двох калачів несуть один, або несуть разом з вечерею поману. Поманою називають ритуальний коровай, який за звичаєм печуть на похорон або для поминок.
Окрасою столу на Святий вечір у південно-західних районах Поділля є великий калач з трійцею. Він фактично складається з двох плетених калачів, покладених один поверх одного. Коли тісто сходить, вся конструкція зліплюється в єдиний калач. Під час випічки для утворення отвору вставляють банку.
Великий різдвяний калач стоїть на столі протягом усіх зимових святок. У нього в селах Подністров’я впихають трійцю. «Трійця» – це один з особливих символів цього краю. Це букет із сухих васильків, колосся жита і пшениці, засушених купчаків і чорнобривців і з великою восковою свічкою або трьома свічками, з’єднаними у нижній частині. «Трійцю» виготовляють на Святий вечір і освячують на Водохреще. У придністрянських селах вона замінює Дідуха.177
Схоже на коло печиво (калач), мабуть, у давнину присвячувалось завершенню старого сонячного кола і початку нового.
Серед дванадцяти пісних страв на столі на Святий вечір повинні бути пиріжки з різною начинкою – капустою, горохом, вишнями, сливами, маком і ін.. Святочному пиріжкові приділялась особлива увага. Бабусі роздавали їх внукам і кожен повинен був запам’ятати, з якою начинкою йому припав пиріг. Якщо з дитиною протягом року трапиться складна ситуація – заблукає чи щось важливе забуде, то варто лише пригадати з якою начинкою їв пиріжки на Святий вечір, як Господь допоможе пригадати необхідне, знайти дорогу додому і т. д..
На Щедрий вечір, на відміну від Першої Куті – Вілії, готують страви здебільше скоромні. Основними обрядовими символами, як і на Багату кутю, залишаються кутя, пиріжки, калачі, книші, книшики. Млинці – відмінна й особлива страва для Щедрого вечора. Вони уособлюють коло нового місяця – Василя. Щойно спеченими , ще теплими млинцями і пирогами обдаровували щедрівників. Пироги символічно обумовлюють щедрість та достаток в усьому.
В Україні існує давній звичай на Щедрий вечір батько ховається від дітей за пирогами на святковому столі і запитує діток, чи вони його бачать. Діти повинні відповісти, що не бачать. Тоді батько урочисто промовляє: «Дай Боже, щоб і на той рік не бачили, щоб і на рік хліб вродив!»178
Вираз «дай Боже» дослідники трактують, як звернення до Сонця – Дажбоже. На Вінниччині цей обряд проводять на Святий вечір. Батько ховається за трьома хлібами (три світле божество).179
Обрядовим печивом на Щедруху вважаються вергуни (вертуни). Роблять їх із здобреного тіста і смажать у жирі. Вони є символічною ознакою того, що світ перевернувся (проявився, переодягся), почавши новий розвиток.180
Про обрядовий хліб «маланку» інформації небагато. На Поділлі її випікають із дріжджового пшеничного тіста 12 січня, напередодні свята Маланки. Бо вірили, що на саме свято 13 січня і в новорічну ніч піч не розпалюють, тому що на ній танцюють Василь з Маланкою і якщо не дотриматись звичаю, не буде врожаю на хліб. Наші предки святкували Новий рік весною, тому цей звичай видається можливим.181
У різних районах Вінницької області «маланка» була різної форми. Це велика кругла пшенична паляниця або ж кругла пшенична паляниця з надрізом збоку. «Маланка» ще має вигляд круглого плетеного калача з діркою посередині.
Іноді разом з «маланкою» випікали і «василя». Спечену «маланку» клали на столі і покривали її «василем». На Новий рік вранці перед трапезою господар хрестив ножем підошву «василя», відрізав від нього чотири цілушки з чотирьох сторін. Таку ж процедуру проробляв із «маланкою». Спершу по цілушці від «василя» і «маланки» давали корові, а в давнину – волові. А потім цими паляницями частували членів родини і гостей. Решту цілушок зберігали до весни. Цілушку від «маланки» кришили у пійло корові після отеління, а «василя» давали волові, коли вперше виїжджали в поле сіяти. Ще дві цілушки зберігали в посівному зерні і закопували їх на ниві в перший день сівби.
У Прикарпатті до Різдва випікали «маланку» і «василя» на честь останнього дня старого і першого дня Нового року. Недоторканним хліб лишався на столі до Нового року. Коли «маланку» з’їдали, а від «василя» відрізали окраєць і годували ним всю худобу. Сухий шматок «василя» зберігали до дня, коли вперше виходили в поле сіяти.
На Поділлі в деяких селах перший хліб, який саджають до печі під час кожної випічки, називають «маланкою». Його не можна нікому давати і позичати, щоб хліб у хаті не перевівся.
Дослідники вважають, що християнська Меланія, день пам’яті якої відзначається в останній день року, замінила давній образ богині Макоші – богині дощу, покровительки пологів та породіль, богині земної родючості. А християнського Василя можна асоціювати з прадавнім богом родючості, який після відходу в інший світ міг з’явитися на землі лише у вигляді рослини – квітки василька.182
Згідно міфу, у новорічну ніч, коли богиня родючості Маланка вирвалася з царства мертвих, а бог родючості Василь ще не втратив людської подоби, вони можуть вступити а шлюб. Від їх священного шлюбу залежить добробут на землі, родючість рослин і плодючість тварин. Тема весілля широко представлена в новорічних обрядових діях (святкування Маланки), фольклорі і повір’ях.
Весілля Маланки й Василя знаменувало початок нового року. Воно започаткувало нове життя, уособлювало запліднення землі, рослин, худоби, птиці, звірів, птахів – всього, що пробуджувалося весною для продовження роду.
Паляниця «маланка», як і Велика богиня (Макоша), в народній уяві також пов’язана з культом родючості: залишками тіста від обрядової паляниці напередодні Нового року обмащували плодові дерева для збільшення врожаю садовини; першу посаджену до печі паляницю («маланку») нікому не дають і не позичають і з господи не виносять, щоб хліб не перевівся; новорічну паляницю «маланку» згодовують худобі після отелення, щоб тварина була плодючою і давала багато молока.183
Новорічний коровай «василь» дуже гарний і великий. Його випікають напередодні Святого вечора, іноді – разом з «маланкою» напередодні свята Маланки із здобреного дріжджового тіста, прикрашають магічними знаками. Він входить до складу трьох обрядових хлібів «трисвітле божество».
В Тиврівському районі Вінницької області для виготовлення «василя» плетуть три косички, які кладуть поряд і оперізують пояском. Це його основа, що схожа на зорану ниву. Поверх основи кладуть хрест, кінці якого розрізані і закручені в боки у вигляді баранячих ріжок. Цей знак символізує «Божий дар» (тепло сонця). В центрі хреста кладуть шишку, між завитками хреста розміщують чотири пташечки, а ближче до шишки – чотири «вужики» (кривульки). Птахи уособлюють духів наших предків, які являючись до нас, охороняють урожай. «Вужик» (безконечник) є знаком безперервності життєвих циклів, вічності, може символізувати воду. Він позначає знак змія, який символізує мудрість, безсмертя, лікувальну силу, здатність запліднювати все живе. Сонце повинно зігріти зорану ниву, «вужик – запліднити її забезпечити вологою, а пташечки (душі предків) повинні охороняти вирощений врожай.
Отже, обрядовий новорічний коровай «василь», прикрашений священними знаками, мав забезпечити гарний урожай.
Можна припустити, що обрядовий хліб «василь», який дійшов до наших днів, поєднав у собі традиції двох давніх язичницьких обрядових хлібів – різдвяного (присвяченого сонцю, який в давнину пекли до свята Коляди) та новорічного, присвяченого богу родючості, який випікався весною. У науковій літературі висловлювалась думка про зв'язок святого Василя з культом Велеса.184
Багато звичаїв та обрядів Голодної куті, – відмічає С. Килимник, – спрямовано на забезпечення сприятливих умов для худоби, її здоров’я і приплоду. Цей день він вважає днем чаклування господарства, зокрема, худоби. Водночас, це – день ритуального очищення та освячення всього господарського обійстя з хлібом – одним з головних чинників обрядодійства.
Повернувшись з церкви із свяченою Йорданською водою, господар і господиня найперше освячують все обійстя.185 Причому, посудину зі свяченою
водою накривають паляницею чи книшем. За кропило правлять три колоски з Дідуха разом з м’ятою чи васильками, чорнобривцями. Освячення починається із покутя. Після окроплення свяченою водою господиня пише в зазначеному місці хрестик крейдою, олівцем, а на західному Поділлі – рідким тістом, замішаним на свяченій воді. Хрести пишуть на дверях, вікнах, стінах, столі, скрині, на плузі, боронах, сівалках, косах, граблях. А хлопчик (дитина) накриває щоразу хлібом посудину з водою і знову відкриває для нового окроплення. Так освячується все обійстя. Після цього книш чи паляницю, яким накривали свячену воду в посуді, ділять на шматочки і причащають кожну тварину.
В деяких місцевостях після вечері всі кладуть свої ложки до однієї миски, а зверху – хлібину, «щоб хліб родився».186
До Водохреща печуть пироги. Вимісивши тісто, господиня, не витираючи рук, проробляла в саду такий же обряд, як і в переддень Василя, для рясного врожаю садовини, «щоб на той рік родили яблука такі добрі і м’які, як тісто».
На Івано-Франківщині існує звичай перед Водохрещем пекти перевертаники – пироги з маком і смаженою цибулею. За формою вони подібні до вареника і пекли їх в капустяному листі. Пироги разом зі свяченою водою на Водохреще люди роздавали одні одним за померлих душ.187
На Вінниччині до Водохреща печуть калачі. Іноді їх печуть напередодні Водохреща, а іноді напередодні Святого вечора і зберігають аж до Водохреща. Йорданський калач є верхнім хлібом у «трисвітлому божестві», який випікають до Святого вечора. У південно-західних районах Поділля йорданський калач має посередині отвір, в центральних і північно-східних – це суцільний круглий калач.188
У Тиврівському районі Вінниччини напередодні Різдва печуть два йорданські калачі – один з пісного, а другий – із здобреного тіста. У церкві над пісним калачем правлять службу за упокій померлих родичів і роздають його шматочками всім присутнім. А над калачем зі здобреного тіста правиться служба за здоров’я живих і калач залишають в церкві. В інших селах випікають один йорданський калач напередодні водосвяття. Подекуди його залишають у церкві, а іноді після освячення забирають додому і з’їдають під час трапези.
Зимові свята календарного циклу завершує свято Петра Вериги, яке припадає на 29 січня. За християнським переказом, цього дня ангел звільнив апостола Петра із в’язниці. А за народними віруваннями це останній день зими. Кажуть, що цього дня риба розбиває кригу. За давнім звичаєм, на свято Петра Вериги проводять обрядове пошанування хатнього порога, а точніше – дітей, яким на цей час виповнилося рік, і які починають ходити. Такий дітей ставлять на поріг, в руки дають щойно спечений пиріг, а мати тричі розриває між ногами дитини символічну нитку, промовляючи: «Як розривається ця нитка, так розриваються родженому пута тілеснії». Після цього всі члени родини за святковим столом частуються пирогами, бажаючи дитині здоров’я та доброго зросту. З цієї нагоди пирогами пригощають також родичів, сусідів та знайомих.189
Обрядові дії з хлібом протягом зимових свят спрямовані на забезпечення сприятливих умов для ведення господарства, на успішне розведення худоби, птиці, на вирощування високих врожаїв, на зв'язок з духами предків, які мали охороняти ці врожаї, на забезпечення добробуту, багатства і здоров’я родині.
Весняний період.
Весняні народні обряди й свята пов’язані з настанням нового господарського року, пробудженням від зимового сну землі, розквітом природи. В основі міфологічної схеми розуміння явищ природи лежить версія – весна проганяє зиму. Тут проявляється символіка умираючого божества і воскресіння природи. Ритуальні танці, закликання весни були певними магічними засобами пробудження природи. Послідовники аграрної теорії вбачали коріння обрядодій, вірувань у землеробстві. Саме ритуальні дії для забезпечення врожайності слугували виникненню вірувань. В українській весняній обрядовості чітко простежується світоглядне уявлення наших далеких предків про залежність приходу нової пори року від пращурів потойбіччя – вирію. Звідти прилітають птахи, що приносять весну, а також благословення пращурів на врожайність. Тому так добре розвинені звичаї шанування померлих родичів і весною, і в інші перехідні моменти в природі. Віра й реальне життя були нероздільні.
Весняний цикл календарних звичаїв та обрядів в Україні розпочинається святом Стрітення (15 лютого за новим стилем). У міфопоетичній уяві народу свято Стрітення постає як початок проявлення існуючого буття, знаковий день виходу світу «з яйця». Цього дня, казали в народі, зима з літом бореться: «Зима приходить з пирогом, а літо – з батогом». Зі святом зустрічі зими з літом пов’язували чимало прикмет щодо погоди, врожаю.190 Ясна і тиха погода на Стрітення віщує добрий урожай поля і роїння бджіл, вітер – погана ознака. Пасічники примічали, як на Стрітення капає вода зі стріх, так і мед у вуликах буде прибувати. Або таке прислів’я: «Як на Стрітення під порогом півень води нап’ється, то на Юрія віл напасеться».
За станом роси гадали на майбутній урожай. Для цього на ніч перед Стрітенням тарілку із зерном виносили надвір, а вранці дивилися, як є роса – буде врожай, нема роси – на добрий врожай не сподіватись.191
З цим днем пов’язувався масовий вихід на вулицю дітей та молоді для закликання весни, які урочисто звертались до великої богині Лади:
Благослови, Мати,
Ой Мати, Лада-Мати!
Весну закликати,
Зиму проводжати.
На Чернігівщині господині посипали вулицю рештками соломи від Дідуха, щоб діти потопталися на ній, що символізувало добре поліття для зернових. Цього дня вдячні господарі звичаєво випікали обрядове печиво – ромбовидні коржики та мандрику. А ще цього дня печуть пряники медівники і готують напої з меду – медунку.192 Цим печивом обдаровують дітей, один одного, вітаючи з весною.
На Стрітення дівчата готували обрядову кашу і чародіяли з нею, про що вище описано. Обряд закопування каші у різних районах України припадав на різні свята й періоди весни: на Стрітення, перший день посту, Благовіщення, на Євдокії, але обов’язково пов’язувався з першим весняним виходом на вулицю. А завершувався – традиційним пригощанням та взаємним обдаровуванням обрядовим печивом.
Першим святом річного кола, що відзначають за сонячно-місячним колобіжним рухом, є свято Масляної (Масниці, Масляниці). Інші його назви: Туриця, Колодій, Сиропусна, Пущення. Кожна з перелічених назв цього свята співвідноситься з сутністю Сонця або сутністю Місяця.
Туриця – дружина бика-Тура, тобто священна корова. В її образі міфологічно уособлюється Сонце і Галактика, а їх світло бачиться як небесне молоко. Його земне відлуння – звичайне коров’яче молоко. Тому протягом тижня Туриці (Масляної) молочні страви вважаються обрядовими.193 Це був перехід протягом тижня від м’ясних страв до набілу (молочних).
За своєю сутністю місяць уподібнюється до живого буття людини: народжується, зростає, спадає і помирає. Коло разових змін місяця впливає на природне довкілля землі і тим твориться видима минущість буття. А започатковує коло видимої минущості буття Місяць-Нав (новий місяць) і тому він – колодій видимого світу. Прапредок Колодій міфологічно уособлює передумовні сили землі, з якими пов’язується здоров’я, розгалуження родоводу, лад у господарстві та врожай на полях, на що і спрямовано більшість народних звичаїв, обрядів та забав цього періоду. Місяць-Нав (новий місяць) або Колодій – це час первісного родового життя людини, тому він є найсприятливішим для синхронізації родових стосунків між чоловіком і жінкою. Звідси й еротичні забави.Характерною особливістю української Масниці був звичай прив’язування колодки до ноги парубка чи дівчини, як засіб покарання за те,що в М’ясниці не одружилися, не виконали своєї місії щодо продовження людського роду.194
Колодія або Масляну святкують цілий тиждень напередодні Великого посту. «У понеділок Колодка народилась, у вівторок хрестилася, у середу похрестини, в четвер Колодка помирає, в п’ятницю її хоронять, а в суботу плачуть. Звичайно, ніхто за нею не плакав, а пили й гуляли», – писав Олекса Воропай.
На Колодія з’являється місяць-молодик. Традиційними стравами в цей час є вареники, які за своєю формою схожі до молодого місяця. Крім вареників із сиром, українці готують різноманітні млинці (як символ сонця, що народжується) з пшеничного і гречаного борошна, з начинкою і без, а також їх різновиди – налисники, сирники.195
Обов’язковим був ритуал на Масницю, коли зять приходив до тещі у гості, а вона зустрічала його млинцями.196
В останній день Масниці зранку йдуть миритися з усіма, з ким у сварці, щоб не мати на Піст ворогів, бо це великий гріх. Тому й називають цей день ще й Пущенням, бо Піст був своєрідним духовним очищенням людини.
Масниця символізує собою перехід від зими до весни, а тому, за звичаєм, в цей день поминали в церкві померлих родичів, роздавали пиріжки прочанам, старцям. Подекуди залишали на ніч на покуті вареники з сиром, млинці, щоб їли «діди», тобто пращурі. Шанування померлих мало сприяти вчасному приходові весни.
Помітно переважаюча жіноча функція свята (обрядове ряження, підперізування житнім перевеслом, ритуальні танці) символізували плодовитість і врожайність.197
У перший день після Масниці, тобто у понеділок першого тижня запустів, селяни влаштовували цікавий обряд «полоскання зубів» або «полоскозуб».198 Цей понеділок називали «полоскозубом». У цей день сплять довго, щоб швидше піст «старівся». Вставши, жінки мили окропом все домашнє начиння від скоромного. Чоловіки йшли вітати сусідів з Постом, збирались у гурти, йшли до шинку, влаштовували гуляння, на якому пили по «добрій» чарці – «полоскали зуби» від сиру і масла, «бо у Піст цього робити не можна».
Для закушування готували певні страви: хрін з буряковим квасом, картоплю в лушпайках та обов’язково пекли прісні коржі на воді, які звали «жиляниками», «жиловниками», «жильниками». Такі коржики споживали тільки у цей понеділок, «щоб закріпитися на увесь піст» – тобто, щоб бути міцними, жильними, витривалими і легко пережити піст. Тому і цей понеділок (перший день посту) і весь тиждень називали «жилавим».199
Залишки цього обрядового печива не викидали. Їх тримали протягом усіх запуст, як амулет од багатьох хвороб.200
Жінки цього дня не ходили в гості, бо це вважалося недоброю ознакою для господарів, до яких увійде жінка. Тому давніше попоравшись у господарстві, вони сходились «пополоскати» зуби і погомоніти до шинку.
Варто зазначити, що хоча майже ні одне свято не обходилося без горілки, проте нею не зловживали, Був звичай частувати всіх гостей, по колу, однією чаркою. Жінки, за звичаєм, тільки пригублювали чарку і не впивалися.201
Почесне місце серед традиційного обрядового печива належало хресцям (хрестам). Їх випікали майже в усій Україні, переважно на Лівобережжі. Але найоригінальніше робили це поліщуки. Пекли «хрести» до Середохрестя (Христопоклонної середи), яке відмічали у середу на середині Великого посту (на 4-му тижні ). Хрести пекли великі і менші з того тіста, що і звичайний хліб, на воді. Два валики тіста складали навхрест – за формою це нагадувало хрест, потім випікали в печі. Нерідко до тіста додавали товчений мак, сушені ягоди і цукор. Крім житніх, пекли вівсяні хресці – для коней, ячмінні – для корів, гречані – для овець. Їх тримали до Юрія. Перед першим вигоном худоби на пасовисько господар частував ними домашніх тварин, «аби справно велась».202
Хресці призначені для ниви пекли з зерном жита, пшениці, ячменю, а іноді й з грішми. Їх зберігали в коморі у збіжжі для посіву. Вирушивши вперше в поле, господар розмочував засохлий хрестець у свяченій воді, з’їдав шматочок сам, частував коней чи волів зі словами: «Дай Боже, і на той рік їсти свій хліб». Решту привозив додому й давав всім членам родини, «щоб дочекатися багатого нового врожаю».
В інших районах України частину випечених хрестів з’їдали на Середохрестя, а найбільшого хреста господар брав з собою, коли вперше вирушав у поле сіяти. Хрест клав посеред ниви, і коли доорював до нього, то частину його з’їдали, а решту приносив додому і давав дітям. Пильнували, аби хреста на полі хто не з’їв, бо то погана ознака – на недорід. У гуцулів спеченого хреста давали коровам, що мають телитися.203
На Поділлі Під час сівби шматки хреста закопували по кутках ниви, щоб був урожай хліба.204
Основна функція печива – бути оберегами, стверджує Артюх Л.. За допомогою жертви духам-покровителям землеробства (закопування хрестів у землю) хлібороб прагнув умилостивити їх для одержання високого врожаю. Ці ж хрести використовували для магічної охорони зерна, худоби, самої людини від злих сил. Мак, яким часом посипали зверху хрести, в селянському побуті вважався засобом від злих чар. Все це свідчить про давній, дохристиянський магічний зміст середохресного печива.205
Творун Світлана відзначає, що хлібні хрести і новорічний «василь» дуже близькі за своєю символікою. Хрест – це давній знак сонця. Можливо, в давнину новорічний «василь» і хрестопоклонний хліб були єдиним обрядовим хлібом, який пекли весною на початку нового аграрного року, на пошану сонцю, землі і духам роду, щоб забезпечити гарний урожай. З цим хлібом виходили в поле починати сівбу. Із прийняттям християнства та перенесенням Нового року на зиму, виникло два обрядових хліби – новорічний «василь», який повніше зберігся на Поділлі та середохресні хрести, які домінують на Лівобережжі.206
Скуратівський В. теж відмічає, що символ хреста знаний нашими пращурами ще задовго до впровадження християнства. Хрест символізував чотири сторони світу, чотири пори року, тобто всесвіт. Очевидно, давній дохристиянський обряд випікання хресців суголосний саме цій символіці.
Здавна вважалося, що весну до нас приносять з країни сонця перелітні птахи на своїх крилах. Жайворонки (в інших варіантах ластівки) вважаються провісниками тепла: «На прудких крилах жайвір тепло несе», – мовить відоме прислів’я. Тому обряди, присвячені зустрічі весни, безпосередньо пов’язані із закликанням птахів до рідних країв.
Традиційно поетичний обряд закликання пернатих, яких вважали священними тотемами, збігається зі святом Сорок Святих (22 березня). Як відзначають І.Огієнко і С. Килимник, у давнину це був окремий обряд, згодом охристиянізований.
Удосвіта дівчата випікали печиво, яке за формою нагадувало стилізованих птахів. У народі його називали «жайворонками», «пташками», іноді – «голубками» чи «ластівками». Перед сходом сонця дівчатка брали в долоні «жайворонків», «пташок», а хлопчики – «ластівок» чи «зозуль», виходили на пагорб чи в поле, несучи їх над головами, приспівуючи, щоб пташки принесли літо з собою.207
У родинах, де не було дітей, господарі дарували обрядове печиво всім зустрічним, вірячи, що від цього будуть добре нестись кури, гуси і висиджувати яйця. Гарною прикметою було обмінюватись птахами. На півдні України господарі вдосвіта вивішували сорок печив на фруктових деревах, «щоб птиця оселилась і гусінь збирала».
Де-не-де на Гуцульщині в цей день дарували вчителям по сорок бубликів. Є свідчення, що в Києві на сорокосвятки вчителі з учнями збиралися біля Дніпра, щоб разом відзначити своє професійне свято, на честь якого вихованці приносили обрядове печиво.
Найбільше вірувань пов’язано з жайворонками, які символізували душі пращурів, Вони, начебто постійно живуть у полі, дбаючи про врожай.208
У с. Махаринці Козятинського району Вінничини в одну із пташечок запікають монетку. Тут вірять, що дитина, якій попаде пташечка з монеткою, буде щасливою. Цю монетку зашивають дитині в сорочечку, щоб доля була до неї прихильною.209
Таким чином, головним днем зустрічі перелітних птахів було свято Великомучеників Сорок Святих. На цю пору припадає весняне рівнодення та наступає астрономічна весна. У давніші часи це і був початок Нового року.
Отже, усі обрядодії з «жайворонками» на свято Сорок Святих спрямовані на отримання доброго врожаю на полі і в саду, на успішне ведення господарства.
На свято Благовіщення (7 квітня), коли у церкві заспівають «Баговіствуй, земле … хваліте небеса Божію славу», тоді архангел Гавриїл «одмикає» землю і починається ріст рослин. Земля одмикається і розкривається для росту всякого зілля. До свята, кажуть, великий гріх «землю торкати», – копати її чи засівати.
Примічають, що цього дня повертаються з вирію бусли (лелеки).
Серед українців Підляшшя, Полісся, Поділля ще наприкінці 19-го і до середини 20-го століття побутував архаїчний звичай випікати прісне печиво «буслові лапи», яке часто мало вигляд лап лелеки, а також печиво у вигляді борони, плуга, серпа, що свідчить про давню дохристиянську аграрну символіку. Таке печиво звали «галепи». Його давали дітям, які вибігали на подвір’я зустрічати з ним приліт буслів з вигуками: «Буську, буську, на тобі галепу, дай мені жита копу!»
Вчені вбачають у цих архаїчних пережитках звичаю випікання обрядового благовіщенського печива символічні дії, направлені на зародження життя на землі (лелека приносить нове життя), культурний обробіток грунту (борона) і збирання врожаю (серп). Люди примічали, якщо на свято йде дощ – буде врожай на жито; якщо грім гримить – добре вродять горіхи.210
Всі ці дії з обрядовим весняним печивом були спрямовані на одне: щоб скотина була здоровою, добре плодилась і щоб хліб родив.
Великдень – одне з найвеличніших свят в Україні. Воно відоме з незапам’ятних часів. Сам день цього свята визначають не за сонячним, а за сонячно-місячним календарним циклом шляхом поєднання трьох колобіжних точок у взаєморусі сонця, місяця і землі: сонце має омолодитися, пройшовши точку весняного рівнодення, місяць – виповнитися (14-й день), земля – розпочати новий тижневий цикл, увійшовши в недільний день. Усі ці три точки поєднав у собі Син Божий Ісус Христос і своєю жертовною смертю та світлим Воскресінням оновив буття. На Нікейському соборі 380-го року були встановлені канонічні межі святкування дня Воскресіння Христового – християнського Великодня. Нижня його межа припадає на 22 березня (весняне рівнодення), а верхня – на 25 квітня (14-й день нового місяця).
Свято Великдень відзначали і в дохристиянські часи, лише знаменувалось воно початком нового року, який святкували весною. В Україні також до 17-го століття Новий рік відзначали в березні. Отож поєднання всіх обставин Святого Воскресіння Ісуса Христа відповідає сукупності ознак початку нового циклу світобуття.211
Щодо назви «Великдень», то згідно легенд, Великдень – це великий день хлібороба. Або ж, в той час, коли народився Христос, сонце сильно світило, дні були значно довшими (один день, як теперішніх 7 днів). Основною ідеєю весняного свята сонця було те, що цього дня все веселиться на небі й на землі; сонце гуляє і грає.
Слово «пасха» походить від назви старозаповітного свята песах, яке відзначали юдеї в пам'ять про звільнення від єгипетського полону. Щоб народ Божий пам’ятав про велику, рятувальну і визвольну силу Божу, Господь повелів їм святкувати Пасху (Песах). Слово «песах» на давньоєврейській мові означає, «умилостивлення». Кров’ю зарізаного ягняти скроплювали одвірки дверей, щоб відігнати злих духів ночі й пустині.212 Також «песах» означає «проходити мимо» (ангол-губитель пройшов мимо одвірків дверей, скроплених кров’ю ягняти, врятувавши таким чином життя намовлят).213
У Великодніх звичаях знаходяться сліди трьох культів, нашарованих один на одний: культ роду, культ весняного сонця і культ Христа, що приніс людям ідею воскресіння – ідею духовного і фізичного відродження.
Випікання великодніх хлібів (пасок) має глибоку дохристиянську традицію. В. Скуратівський відмічає, що наші пращури ще в глибоку давнину на честь приходу весни випікали обрядове печиво, у тому числі й паски (баби, бабки). Основне їх призначення – вшанувати пам'ять пращурів.
В Україні згідно звичаєвої практики господині і зараз випікають по кілька різновидів великоднього хліба, який має і різні назви: «паска», «сирна паска», «баба», «бабка», «медова паска», «баба-шарпанина». За повідомленням словника Брокгауза і Ефрона раніше в Україні до Великодня готували до сорока сортів обрядового печива, яке використовували для сервірування святкового стола. Найбільш уживані баби – шафранні й хлібні. 214
За давнини баби готували тричі: у Чистий четвер – «жовті» паски-баби, у Страсну п’ятницю – «білі», а в суботу – «чорні».У «жовті» паски додавали багато яєчних жовтків, «білі» мали в собі більше сметани й сиру, а «чорні» розчинялись на гречаному борошні.
Жовті паски призначалися сонцю чи небу, білі – для покійників, щоби не приносили лиха та смерті; чорні – родючій землі, господарям.215
Тісто для пасок готують з найкращого пшеничного борошна, розчиняють на молоці, вимішують багато разів з додаванням, по черзі, яєць, цукру, масла, олії, сметани, родзинок і різних прянощів; причому з кожним додатком тісто має забродити. Форми для пасок традиційно мають бути високими, до півметра, а Степан Килимник пише, що баби випікали майже метр заввишки. Тісто у формі має зійти до міри, бо коли тісто перезійде, то паска може «сісти», що вважається дуже поганим знаком.
Саджали паски у піч з магічними примовками: «Свята паско, будь велична і красна, як сонце! Як ростеш ти швидко, хай росте все так у полі в городі, щоб усі були живі, були здорові!».
На думку Вадима Мицика, «бабки печуть високими на ознаку того, що усе в ріст іде».
В наші дні в селах Поділля перевага надається жовтим паскам. Зверху паски прикрашають. В давнину на них викладали з тіста магічні знаки, а в наші дні посипають цукровою пудрою чи кольоровою цукровою присипкою. Давні символічні знаки на великодніх бабах збереглися в деяких Подільських селах і донині. Це хрести із косичок, пташечки, вужики (сигми).216
Вадим Мицик засвідчує, що для оздоблення на пасках викладають хрест, (символ сонця – життєдайного, воскреслого нового буття), а в центрі його – квітку-шишку, навколо – шишечки, пташечки (відродження життя весною).
Сама назва «паска» пов’язується з особливим способом викладання тіста у форму – складають у форму тісто пасками (смужками), які по черзі перехрещують між собою. А на «баби» тісто кладуть у форму у вигляді паляниці.
На всій території України звичай забороняє споживати непосвячену паску – це вважається гріхом. Навіть, коли господиня витягне паски з печі, не дозволено куштувати. «Це, – зазначає Олекса Воропай, – було б грубе порушення традиції».217
За давнім звичаєм, святити паски має нести господар, з ними він же повертається додому.
Розговляються паскою вдома після церковної служби. Окраєць від свяченої паски засушують і зберігають упродовж року як зцілююче від усяких хвороб людині і худобі. Верхівку від паски господиня відразу несе корові або зберігає і дає їй після отеління, «щоб відьма не спортила».
На Вінниччині в Ямпільському районі літні люди вважають, що освячені паски можна їсти лише до обіду, поки сонце не підніметься, а після обіду – не можна, бо буде погіршуватися зір і можна взагалі осліпнути. Це повір’я вказує на те, що паска пеклась на пошану сонцю, тому і вживати її можна, коли сонце піднімається, щоб весняний день наростав і тепло прибувало.218
Розговляючись, намагаються не впустити жодної крихти «свяченого» на долівку, щоб не потоптати й щоб не потрапило коту чи псу. Крихти зі столу закопують під плодовим деревом або кидають у вогонь, «щоб миші не поїли». За повір’ям, якщо миша з’їсть «свячене», то вона стане кажаном, якого вважали нечистою силою і він літатиме над головою, що впустила «свячене».219
Крім традиційних пасок та бабок до Великодня печуть калачі, калачики, пиріжки та здобне печиво. Ними разом з крашанками обдаровують «волочільників» та «христосовальників», а також обмінюються під час гостин. Великодній понеділок у народі називають «волочільним». Цього дня, як і на Різдво та на Новий рік, діти ходять вітати з подарунками («волочільним») своїх хрещених батьків, бабок-повитух, рідних дідусів і бабусь, дядьків і тіток, знайомих, священників із Великоднем. За це їх пригощають калачиками, печивом, бубликами, крашанками, цукерками.
Якщо до рідних та близьких діти ходять з подарунками, то до решти господарів – з поздоровчими піснями та віршами, за що їх також обдаровують крашанками, калачиками, печивом.
Великодній тиждень в українській традиції завершується «провідною» суботою. З цього дня і по вівторок (включно) в усій Україні починаються спільні весняні поминки померлих родичів. Поминальний день різниться за своєю назвою: «поминки», «проводи», «гробки», «могилки», «діди», «радуниця», «радовниця».
Церемонія поминання покійників у всій Україні традиційно супроводжується молитовною відправою (панахидою) та спільним обідом на могилі чи землі, застеленій скатертиною. На панахиду печуть житню паляницю, паски (простіші, ніж Великодні), калачики, пиріжки і печиво для обдарування дітей, сиріт, старців на кладовищі. Головна поминальна страва – коливо. Поминаючи померлих родичів, до них звертаються, як до живих, запрошуючи на хліб-сіль. А пом’янувши, просять прощення також, як у живих, бо в ці дні «вони все чують, яка про них мова мовиться».220
Отже, обрядовий хліб паска випікається на пошану сонцю і духам предків.
У давніх світоглядних уявленнях, сутність яких традиційно збереглася і в християнстві, кожна пора року пов’язується з певним міфічним персонажем: в язичництві – божество, у християнстві – святий.
«Після Великодня та після Провід, – зауважує Степан Килимник, – третім чільним стародавнім дохристиянським святом наших пращурів було і нині є свято Юрія – Ирія» (6 травня). Одним з головних мотивів цього свята є обрядове обумовлення урожаю зернових – хліба. Згідно давніх переказів і вірувань, цей день знаменує «сходження весни на землю». Якщо до цього дня її «закликали», «виглядали» весняними піснями й танками, то від цього дня вона вже тут, її «вшановують», «вітають».
Раніше майже по всій Україні цього дня відбувалися традиційні громадські обходи полів. Громада виходила «на жита» і там відправляли молебні , святили воду, якою кропили ниви; спільно молилися за врожай та за те, щоб Господь захистив його від усякого лиха: вогню, граду, бурі, зливи, вітру. Після урочистого обходження хлібних нив там же на полі, відбувався спільний громадський обід на честь польових духів – «поляниць» та «рожаниць», яких також уявляли присутніми.221 Завершувалися урочистості веселими піснями й танцями, основним мотивом яких було забезпечення гарного врожаю, що пов’язується з доброю опікою Святого Юрія. Рештки їжі закопували під межею, «щоб відвести град». Господарі качали по житах випечені до цього свята пухкі калачі, «щоб причаклувати багатий урожай». На Поділлі при цьому примовляли: «Роди Боже, жито-пшеницю та всяку пашницю». А молоді самі качалися по зелених посівах, «щоб набратися весняної активності та потуги».
На Волинському Поліссі господині напередодні весняного Юрія випікали спеціальне обрядове печиво. За формою це продовгуваті книшини, які називали «юріївськими» чи просто «пирогами». З пирогом господарі йшли на поле з озиминою, молилися «Отченаш», виголошували відворотні молитви, пов’язані з відмовлянням грому, граду. Нерідко господар і господиня качалися врунами, «щоб щедро вродило поле».
На Рівненщині, удосвіта, обійшовши посів, господарі клали їжу на скатертині, а самі вмивалися та скроплювалися досвітковою росою і збирали її в пляшечки, щоб лікувати очі.222
Зі святом Юрія пов’язано чимало прикмет, прислів’їв та приказок, що стосуються майбутнього врожаю хліба: «Коли на Юрія дощ і грім, буде радість людям всім»; «На Юр’я сховається в жито кур’я»; «Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить»; «Як піде дощ на Юр’я, то буде хліб і в дурня»; «На Юрія ворона в житі сховається».223
Обрядовий вигін худоби на пасовиська традиційно проводять на свято Юрія Побідника. Весняний Юрій – покровитель домашньої худоби. За повір’ям, святий Юрій відмикає небо й випускає Божу росу. Вважається, що роса на Юрія має цілющу силу. Вона не тільки зцілює від усяких хвороб, а й сприяє плодючості худоби та птиці. Кажуть: «Юрієва роса краще вівса». Тому обрядовий вигін худоби «на росу» пов’язується з рядом магічних актів, що спрямовані на «очищення» свійських тварин від усього злого, захист їх від хижого звіра та злого ока, а також забезпечення доброго приплоду. Вранці обрядового вигону господар, йдучи до худоби, обов’язково брав з собою свячену воду і шматочок свяченої паски. Водою він кропив худобу, а паску по шматочку давав кожній тварині. Перед вигоном худобу замовляють від вовків і від злих очей. Худобу проводять аж на вигін, за село. Обрядові страви для пастуха цього дня – пироги, яйця, молоко. На вигоні священник відправляв молебень, освячуючи скот і людей свяченою водою. Хтось із господарів повинен був його облити, «щоб накликати дощ на буйні трави та жита, молоко й приплід худоби». Для дітей цього дня готують печиво мандрику.
Отже, використання юріївського обрядового хліба спрямоване на відвернення від ниви грому граду, на забезпечення гарного врожаю, на охорону худоби від хвороб і хижаків і на гарний приплід.
За давнім звичаєм, у день Весняного Миколи (22 травня) влаштовували заздоровні обіди, які відзначалися щедрістю та пишністю, «щоб Миколай посилав усім здоров’я».224 Звідси приказка: «Понаставляли тих мисок, як на нікольщині». Такі обіди вважають також своєрідною передумовою сприятливого завтрашнього збирання цілющого зілля на Симона Зилота. На Миколу випікають обрядові хліби, книші та калачі, з якими господарі виводили коней у поле «на першу пашу». Раніше на вигоні чи на майдані села священники служили молебні та кропили коней свяченою водою, а господарі причащали коней обрядовим хлібом. З обрядовим хлібом рвали цілюще зілля і копали його коріння на слідуючий день.225
Від дня Святого Миколая колись в Україні починали стригти овець і сіяти гречку. Про що і говорить народне прислів’я: «До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки».
У с. Бохониках Вінницького району фольклорний колектив відтворив святкування Миколи Квітчастого з ритуальним посіванням гречкою і постриженням овечки. Завершилось дійство обдаруванням дітей печивом «миколайчики» (у формі різних геометричних, зооморфних фігурок та завиток із двох чи трьох валиків). Господині пригощали присутніх гречаними млинцями.226
Таким чином, весняний цикл календарної обрядовості ґрунтується навколо важливих традицій зустрічі весни. Сюди входить випікання обрядового печива у вигляді птахів, сільськогосподарських знарядь, хрестів, а також великодньої баби, сирної паски, очищення вогнем і водою, шанування померлих родичів. У цьому циклі збережені світоглядні уявлення про злих і добрих духів, замовляння від впливу злих сил, про чудодійний вплив природи на людину й людини на природу. В обрядах беруть участь часто діти, підлітки, що символізує юність природи, її свіжу енергію, здоров’я.
Літній період.
Свята народного календаря літнього періоду приурочені до літнього сонцестояння, вшанування культу природи та померлих родичів. Свята і пов’язані з ними вірування є одним з найдавніших компонентів народної традиційної землеробської культури. Вони тісно пов’язані з трудовою діяльністю людини, мають виражений аграрний характер, що відповідало давнім заняттям наших предків – землеробів і скотарів. Людина жила в органічній єдності з природою, вірила в добрих Богів – захисників від усього злого й недоброго.
Весняний період завершується, а літній період календарних звичаїв, обрядів та обрядових забав починається «русальним циклом». У християнському бутті цей цикл пов’язується зі святами Вознесіння, яке випадало на сороковий день Христового Воскресіння, та Трійцею. В народі ці свята називають «Ушестям» та «Зеленою недіялею». Тиждень перед Зеленою неділею –Зелений тиждень, а тиждень по Зеленій неділі – «Русальний тиждень». Напередодні Вознесіння, у Вшесну середу, в храмах ховають плащаницю. За народною традицією, господині готують тонкі млинці з пшоняного борошна або з крохмалю – налисники; їх називають «божими онучами». По обіді, коли плащаниця з образом Божим захована, молодь раніше організовувала обрядові забави, які звались «піднесення чи підняття божих онуч». Крім обрядових млинців «божих онуч», цього дня випікають ще «ушесті паски» (поминальні), калачі та печиво у вигляді драбинок. Їх приносять на кладовище і поминають небіжчиків. Цими «драбинками», за повір’ям, Христос має підійнятися на небо.227 Скільки померло родичів, стільки виготовляли й «драбинок». Їх клали на могилки, сподіваючись, що по них душа легко підніметься в небеса. Не годилося класти лише на могили тим, хто помер не своєю смертю.228
Не виключено, що «драбинки» в давнину, за народними віруваннями, допомагали піднятись увись хлібам, швидше викинути колос, адже їх носили в поле на хліба. На Слобожанщині дівчата робили складчину, випікали «драбинки» і несли це печиво в жито, сідали навкруги, співали пісень. Потім вертались додому і з’їдали це печиво зі сметаною (за Борисенко В. К.).229
Отже, і «божі онучі», як і «драбинки», призначались для поминання покійних. А за народним повір’ям, цього дня вся рослинність підноситься вгору.
Зелена неділя (Свята неділя), по-церковному Трійця, випадає через сім тижнів після Пасхи. Це одне з найвеличніших свят літа. За народними уявленнями, саме в цей час весна з літом зустрічається. Весну проводжають, а літо зустрічають – основний стержень народної обрядовості Зелених свят.
Якщо на Вшестя жито викидає колос, то через десять днів під Зелену неділю жита починають квітувати, розсіваючи над хлібною нивою сивий туманець квіткового пилку. Хлібороб особливо переживає про майбутній урожай. З пилком асоціюються в народній уяві душі покійників: добрій лихі, і навіть небезпечні. Найнебезпечніші – русалки. Від них захищають оселі клечанням, молитвами та скропленням осель свяченою водою. В Україні здавна існує звичай на Зелену неділю, після літургії освячувати житло. Спочатку люди хресним ходом ідуть до криниці і священник освячує в ній воду. Потім обходить усе село.
За віруванням, сприяти врожайності можуть умилостивлені померлі родичі. Тому основним елементом Зелених свят є шанування культу пращурів. На Поліссі поминали в клечальні суботу, на Поділлі – в Святу неділю, на кладовищі. Страви були великодні – пекли паску, фарбували яйця. Вірили, що покійні родичі трапезують разом з живими.
Весь тиждень після Трійці є поминальним. Поминають грішні душі: утоплеників, померлих нехрещених дітей. За народними віруваннями, вони перетворюються у берегинь, мавок, лоскотарок, русалок і живуть раз у рік, саме протягом цього літнього тижня, на землі і водять таночки на березі річок, в житі, в лісі. Тому не ходять на цім тижні в ліс, у жито, не купаються, щоб не залоскотали лоскотарки. Полин та любисток затикали за пояс, носили в пазусі, як оберіг від них.230
На Русальному тижні, в четвер, який називають «Русалчиним Великоднем», ніхто з віруючих не купався в річці, не працював коло землі, «щоб не розгнівити русалок; щоб вони не попсували домашньої худоби, птиці й усього господарства», а найперше – хлібних нив.
Для польових русалок у вівторок, середу та четвер печуть пироги і готують різні страви, з якими молодиці йшли гуртами на роздоріжжя в поле, влаштовували там бенкетування, запрошували русалок їсти й пити. Шматки обрядового хліба та рештки їжі розкидали також по межах.
У деяких місцях на Русалчин Великдень печуть паски-баби та роблять зелені крашанки. Дівчата цього дня, зазначає Олекса Воропай, як тільки зійде сонце йдуть у поле «на жита» й беруть хліб із житнього борошна, спечений на свяченій воді для цієї оказії. Вони розкладають по шматку того хліба для мавок на межах житнього поля своїх батьків, «щоб жито родило».231
В південних районах Вінниччини на Зелені свята та протягом Русального та Зеленого тижнів печуть великі круглі або квадратні пироги з начинкою із підсоленого сиру і посіченої цибулі та кропу. Іноді до начинки додають посічені варені яйця, смажену цибулю з шкварками. Їх називають «паланицями» (манзарями). Манзарі споживають з першими стравами або з молоком. З «паланицями» на Зелені свята провідували могили, їх роздають за покійників.
На Поділлі на Трійцю в давнину пекли книші. Протягом Зелених свят книш лежав на столі. Ним частували родину і гостей, йшли на могили до предків. В північних районах Поділля провідували могили на Зелені свята з великими круглими плетеними калачами.232
Завершується Русалчин тиждень в перший понеділок Петрівського посту. З цим днем пов’язується чимало обрядових забав. У різних місцевостях України вони мають різні назви й вияви, але мотив їх приблизно однаковий – прогнати, провести чи похоронити несприятливі смертоносні сили, що уособлюються певними образами. Найбільш відомі: «Гонити Шуляка», «Похорон Ярила», «Похорон Кострубоньки», «Проводи русалок», «Розигри».
Існує повір’я, що цього дня відбуваються «звірячі розигри», тому звичаєво догоджають домашній худобі й птиці: їх краще годують, не б’ють і не лають. Особливо догоджають коровам – «щоб давали більше молока». Всі ці обрядові забави традиційно супроводжувалися жартами, піснями, танками, а вивершувались спільною трапезою. Страви були пісні, серед них обрядові хліби – це пампушки та шулики, якими обдаровували й дітей. Обрядове печиво «шулики» – це багатошарові прісні коржики, підсолоджені медовою ситою (на рос. мові «слойоники», «слойки»). Походження назви печива, очевидно, сягає глибокої давнини.233
Протягом Зелених свят обрядовий хліб символізував відведення злих сил від хлібних нив і господарства, шанування культу пращурів.
Свято Івана Купала відоме в народі під різними локальними назвами: Купала, Купайла, Іванів день і ін.. Подекуди, за давньою традицією, його
святкували 6 липня, але на більшій території України вже в період християнізації (4 ст. н. е.) Купала з’єдналося з днем народження Іоанна Хрестителя Предтечі і святкується 7 липня за новим стилем. Це одне з найбільших літніх свят у багатьох європейських народів.
Згадки про Купала дійшли до нас з літописних джерел XIII ст. (Волинський літопис за Іпатіївським списком під 1262 р.).234 Перший досконалий опис його подає Густинський літопис XVII ст., з якого постає перед нами давнє язичницьке свято. Християнська релігія вела боротьбу за викорінення з народних звичаїв купальської обрядовості. Та зникла вона не з цієї причини, а під впливом войовничого атеїзму XX ст..
Свято відоме в більшості районів нашої країни, але має локальні відміни у поліській, подільській та центральній етнографічних зонах України. Спільні риси мали основні елементи й атрибути свята: виплітання купальських вінків і пускання їх на воду, стрибання закоханих пар через вогонь, прикрашання купальського деревця, водіння таночків та спів обрядових пісень, приготування обрядових страв.
З назбираних до схід сонця городніх і польових квітів дівчата плели віночки, які накладали на голови, а іншими вінками прикрашали купальське дерево. У вінок до чебрецю, любистку, чорнобривців, сокирок, вишневих ягід, волошок вплітали також кропиву та полин, які були оберегом від нечистої сили і відьом, які особливо лютували в Купальську ніч.
На Поділлі вишнями прикрашали вербу і в складчину варили вареники з вишнями, якими пригощалися біля купальської верби. Для Купала брали найчастіше вербу, вишню, сосну, березу, чорноклен. Назви обрядового деревця були також різні: верба, купайло, купайлиця, марена і навіть гільце. Вбирали його квітами, стрічками, віночками.
Увечері біля заквітчаного деревця сідали навколо дівчата і співали купальських пісень про кохання і щасливе заміжжя.
Вірили, що коли купається сонце на Купайла, то викупавшись одночасно з ним у річці, можна позбутись усіх хвороб.235
Обов’язковим елементом є стрибання через вогонь, що символізувало очищення від усього злого. Якщо дівчина і хлопець не розняли рук над
вогнем, то це віщувало їм щасливе одруження. Наспівавшись і настрибавшись біля купайлиці, хлопці й дівчата обламували деревце. Гілочки несли на огірки, щоб добре родили, а стовбур несли топити.
Віночки з купальського деревця дівчата знімали і пускали на воду із запаленими свічками та ворожили по них. Якщо віночок пливе у бік, де живе милий, то це була ознака до весілля. Коли стояв на місці або крутився, то парубок дівку брати не буде. А не дай Боже, вінок тонув, то це лиха ознака і всі з ляку розбігалися додому. На Поділлі купальську вербу розламували і несли на городину.
На Полтавщині вінки з голови дівчата закидали на дах хати. В інших центральних районах віночки зберігали за образами і використовували при різних недугах.
На Купала особливо активізуються злі духи, відьми, щоб шкодити молодій силі, коханню, худобі, врожаєві. Існувало чимало вірувань захисту проти зла. Оберегом від відьми слугувало перевесло з чебрецю, полину, м’яти, яким підперізувались дівчата, йдучи на свято. Його потім берегли з вірою, що воно помічне від різних хвороб, особливо, переляку і ін..
На Поліссі вірили, що гілочки з купальського гільця мали чарівну силу. Хлопці і дівчата бігли додому чимдуж з гілочками, щоб випередити відьму. Тоді відьма протягом року не зможе приступити до тієї оселі і не шкодитиме родині і худобі.
Поширеним було в Україні вірування, що в купальську ніч цвіте папороть і, хто зірве її квітку, той набуде чародійних здібностей.236
На Харківщині, потопивши Марену, хлопці і дівчата закушували горілку хлібом, який лежав перед Мареною на столі. Тут причастя хлібом є поминками за міфічним покійником. Очевидно за давнини, то був калач, яким молодь частувалась після потоплення опудала. Купальські калачі розчиняли після полудня, а пекли опівночі.237
Молодиці, які пекли обрядовий калач, варили ще й вареники, які є також обрядовою справою. За начинку для обрядових вареників була зелень цибулі, петрушки, пастернаку, часом її змішували з перетертим маком.238
Купальська обрядовість, яка припадала на пік розквіту природи, багата віруваннями, легендами, піснями. У давнину люди вірили, що проведення свята на честь Сонця дасть їм силу, здоров’я, добробут.
У традиційній тріаді свят літнього сонцевороту – Купала, Петра, Прокопа – центральним постає свято Петра і Павла, подібно до Василя в зимовій тріаді. Припадає воно на 12 липня. В більшості районів України з ним пов’язується початок жнив. «На Купала, – говорить народна приказка, – баба муки не мала, а на святого Петра пирогів напекла». За давнини, незалежно, ранні чи пізні були жнива, кожна господиня на святого Петра мала спекти паляницю з нового врожаю. Якщо жита були ще недоспілими, то пекли з яшного борошна. Традиція випікання хліба з нового врожаю зберігалася в українському селі десь до середини 50-х років XX століття. Хліб випечений з борошна нового врожаю вирізняється надзвичайно багатим ароматом та підвищеними смаковими якостями. Той запах і смак не забувається ніколи.239
До зажинок завжди готувалися завчасно. Традиційно зажинають перед Петром. «Діло святого Петра, – зауважує М. С. Грушевський, – жито зажинати».
Прибувши на ниву, розстеляли скатертину, клали на неї Хліб-сіль (хліб-зажинач), цілушку свяченої паски і інші наїдки. Помолившись Богу, зі словами «Помагай, Боже!» приступали до роботи. З перших вижатих жмень кладуть «зажинковий хрест», з якого після зажинок роблять снопик. Його ставлять на покуті, на Спаса освячують, а зерно з нього використовують для обрядового засіву. Часом він слугує за Дідуха.
Якщо весна була пізня і зернові ще не поспіли, то до жнив приступають пізніше. У деяких родинах закінчувалося зерно ще до нового врожаю, і щоб
не позичати, нажинали молоде зерно і з нього пекли хліб. Якщо зерно було дуже молоде, то його не розмелювали, а товкли в макітрі або в ступі. Випечений з такого зерна хліб у народі називають «свидовим», тобто молодим.240 Такий хліб має своєрідний присмак, він менш поживний.
Загальний урочистий вихід на жнива захоплював усіх, вселяв якусь особливу енергію, любов до праці, надавав натхнення. Урочистий лад у пору жнив обумовлює кожного перебувати в річищі звичаєвих норм і правил, свято виконувати заповіти пращурів, шанувати «святий хліб».
В день Петра й Павла завершується літній піст. Повернувшись із церкви, розговляються книшиками-мандриками, які готують із пшеничного тіста, яєць, сметани та сиру. Ними пригощають дітей, родичів, сусідів. Назва «мандрика», за повір’ям, походить від того, що нібито Петро з Павлом, мандруючи по світу, живилися «мандриками». Є повір’я, що «мандрикою» цього дня подавилася зозуля, коли вкрала у святих один книшик. Бог покарав її, й тому від цього дня вона перестає кувати. А якщо закує, то кажуть: на біду чи оказію.241
В українській традиції на Петра-Павла відзначали пастуше свято, оскільки Павло вважається покровителем корів і тих, хто їх доглядає.242 Своє свято пастухи відзначають на пасовиську. Господарі худоби готують для пастухів обрядовий хліб, книшики-мандрики, пиріжки та інші наїдки.
Другого дня після Петра-Павла – християнське свято «Собор славних і всехвальних 12-ти апостолів» (Полупетра, Петрів батько). В ніч з Петра на Полупетра випікають обрядовий хліб подібно до того, як це роблять у ніч на Івана Купала.
Дожинаючи ниву, женці традиційно залишають жмут стебел з колосками як передумову майбутнього відродження ниви. Цей кущик збіжжя в народі називають «Волосовою бородою», «Спасовою бородою», «Перепілкою», «Козою», «Колядою», «Ілліною бородою». А господареві до хати женці доставляють обжинковий вінок і обжинковий сніп, які традиційно зберігають в хаті на покуті, а в день Спаса їх святять в церкві разом з хлібом, що
спечений з борошна нового врожаю. Календарно обжинки святкували здебільшого напередодні свята Іллі, про що й мовить народна приказка: «На Іллі новий хліб на столі».243
2 серпня – свято Іллі. Пророк Ілля – бог грому і блискавки. З богом грому були пов’язані вірування в його впливовість на урожай городини. На Полтавщині до схід сонця жінка торкалася рукою кожної капустини і примовляла: «Святий Ілія, складай капусту, щоб була сама головня». При цій нагоді зривали капустяні листки і пекли на них хліб з нового врожаю.
4 серпня – свято Марії Магдалини. На Звенигородщині варили в цей день вареники, пекли бабку, фарбували яйця і ходили поминати померлих на цвинтар.244
Другий літній піст Спасівка, що припадає на кінець літа, пов’язується із завершенням жнив, початком дозрівання плодів і овочів. На перший день Спасівки, який припадає на 14 серпня і співпадає зі святом Маковія або Першим Спасом (Спасом на воді), готують шулики, які поливають медовою ситою з розтертим маком. В окремих місцевостях і самі шари шуликового тіста посипають тертим маком перед випічкою. Цього дня готують маківники.245 На Чернігівщині, Сумщині, Харківщині пекли пиріжки з маком. Коржі маківники брали до церкви святити маковейку, щоб не бути там голодному, бо це не сприятиме урожайності на майбутній рік. До Маковія маку не споживали, щоб не боліли зуби.
В усіх православних церквах проводять освячення маковейки (маковія). Це букет, який готували жінки і дівчата до схід сонця, з різних городніх і лікарських рослин: головки маку дикого і маку городнього, колоски жита, пшениці, квіти соняшника, васильки, барвінок, повняки, рожа, м’ята, любисток, петрові батоги, деревій, кріп, буркун, морква і ін..246 Свячений мак – оберіг від відьом і мерців. А городніми і лікарськими рослинами лікували різні хвороби. Свячені колоски відводили град від поля, свячене зерно у посівному сприяло доброму врожаю.
На Вінниччині випікають обрядовий хліб «макошу». «Макоші» печуть з білого пшеничного пісного тіста з надрізом збоку паляниці. Іноді її використовують для приготування шуликів. Цілушку обрядової паляниці дають корові. Назва обрядового хліба тотожна імені богині Макоші, яка увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі. Макошу дослідники дохристиянських вірувань наших предків вважають богинею родючості, покровителькою пологів та породіль, заступницею жінок і дівчат, сестрою Сонця, богинею дощу. Цілком ймовірно, що українське свято Маковія до прийняття християнства відбувалось на честь цієї богині. На свято Маланки українці відзначають день шлюбу Великої богині, а на Маковія вшановують її як матір, що породила хліб та городину.
Другий Спас у народі називають «Спасом на яблуках». Святкують його 19 серпня. В цей день відбувається зустріч літа з осінню. Святий Спас опікувався худобою, городиною, садовиною й бджільництвом, Свято відзначали дуже урочисто. До цього дня, за звичаєм, не споживають садовини.
До церкви несли святити яблука, груші, щільники з медом, віск, також віночки, сніпочки, мірки жита, паляниці з борошна нового врожаю.247
Розговляючись садовиною, пили виноградне вино та медову ситу. Крім паляниць з нового врожаю, обов’язковими обрядовими стравами на Спаса були пироги (або струдлі) з яблуками, які споживали з медом у сотах та ще пекли поминальні калачі, хлібці і роздавали їх бідним.248
За повір’ям, на день Спаса Бог утретє в річному колі відпускає мерців на землю. Спаса – поминальний день, особливо на Житомирщині, Волині, Поділлі. В ніч перед святом робили ритуальну вечерю – «діди». Після вечері залишали страву з ложками на краю печі, щоб уночі їли «діди». Свячену
садовину роздавали біля церкви старцям, щоб пом’янули померлих. На Вінниччині несли спеціальні поминальні калачі до церкви і відправляли молебень.
Майже всюди в Україні вірили, що тим, у кого мерли діти, не можна до Спаса їсти яблука, бо їхні діти на тому світі будуть голодними.
Світлана Творун відзначає, що можна припустити, в давнину свято Спаса приурочувалось божеству родючості, достатку і багатства – Велесу (Власу, Спасу), якого вважали ще й чоловіком Макоші. Особлива шана в цей день віддається хлібу (пирогам, пампушкам) з нового врожаю, також медові.249
Зі святом Третього Спаса (29 серпня) пов’язується початок збору садовини та підготовка до осіннього засіву зернових. Ним завершується літо й починається період осені, багатий на свята, весілля, врожай.
Отже, обряди з зерном, хлібом і хлібними виробами протягом літніх свят спрямовані на пошану хліба з нового врожаю – символу Сонця і подяки йому, на пошану бога Велеса, Макоші – богині городини і хліба; на вшанування польних духів і духів предків, які оберігали посіви і сприяли достатку, на вшанування культу рослин культурних і диких, богів – опікунів свійських тварин, садовини, городини і хліба, на захист від злих сил.
Осінній період.
В переддень Третього Спаса (28 серпня) – свято Успіння Пресвятої Богородиці. В народі його називають «Першою Пречистою». Впродовж усього осіннього періоду вирізняють три «Пречисті». Народна приказка каже: «Перша Пречиста жито засіває, Друга – дощем поливає, а Третя – снігом покриває». Вважається, що період між Першою і Другою Пречистими – найкраща пора для посіву озимих зернових. З цього дня українська традиція обумовлює початок підготовки до весільного сезону. В народі кажуть: «Прийшла Пречиста – стає дівка речиста», – тобто балакуча, або: «Прийшла Пречиста – несе сватів нечиста». З цього дня вже можна засилати сватів. Цього ж дня за давнини проводили обрядовий збір калини на луках чи в лісі. З цієї нагоди випікали обрядові калачі.
Друга Пречиста (21 вересня) в християнському бутті – свято Різдва Пресвятої Богородиці. В природі завершується сприятливий час для сівби. За прикметами, мають починатися дощі й зерно буде проростати.250
Як повідомляє Василь Скуратівський, на день Другої Пречисти в місцевостях Західного Полісся свого часу проводили обрядове громадське дійство, яке мало назву «Багач». Суть його полягає в тому, що по закінченні сівби зернових господарі виділяли певну частину для вдів, сиріт, немічних та для господарських потреб. Ранком на Пречисту господар крайньої в селі оселі наповнював луб’яну скриньку («Багач») зерном. Скриньку передавали від оселі до оселі по черзі. Під час передачі в збіжжя вправляли запалену свічку. Дійство закінчувалося спільною вечерею. А зібране збіжжя розподіляла громада. Зерно давали тим родинам, у яких був неврожай, вдовам, сиротам, немічним. Мудрими були наші предки – у такий шляхетний спосіб підтримували тих односельців, які потребували допомоги.251
14 жовтня найбільше осіннє свято – Покрова. В християнському календарі це Богородичне свято. Однак глибоке вивчення етнографічного матеріалу
дає всі підстави вважати святу Покрову Богинею дохристиянського походження. Можливо, це і є найголовніша Богиня землі. Адже , після Покрови земля-мати мала спочивати до Благовіщення. Свята Покрова оновлює здоров’я, зберігає і дає життя людям і природі. Вона опікувалась шлюбом, сім’єю, мала відношення до тепла, вітру, снігу, здоров’я людей. Від цього свята відбувався перехід від осені до зими. «Покрова вже вкриє землю хоч листом, а хоч снігом», – говорить прислів’я.
У свято не працювали по господарству. Заздалегідь готували корм для худоби, пекли калачі та пироги, варили страви. Свята Покрова сприяла щасливому одруженню. Цього дня засилали до дівчат старостів. Від Покрови до Дмитра була пора одружень, яка припинялась з осінніми постами.
На Покрову несли калачі до церкви і поминали померлих та брали до хати старців обідати. Цього дня у багатьох селах України святкували храмові свята, знані в народі під назвами «храм», «мед», «празник». Основні храмові свята пов’язані з культом предків, звичаєм поминання померлих у перехідний період від осені до зими, що мало сприяти регулярним змінам пір року.
Збереглось вірування про те, що свята Покрова була покровителькою війська козацького в боротьбі з турками.
27 жовтня, в день Параскеви-П’ятниці до церкви несуть поминальні хліби-книші і правлять панахиди за померлими.
8 листопада, на Дмитра, у багатьох селах відбуваються храмові свята. Дівчата моляться до Дмитра дати чоловіка (на майбутнє), бо від Дмитра вже не сватаються.
Дмитрова субота (найближча перед Дмитром) найважливіша у поминальному осінньому циклі. До цього дня напікають у кожній хаті паляниць, варять вареники, інші страви. Відправивши у церкві панахиду,
кличуть до хати родичів, старців на поминальний обід.252 Звичаї Дмитрової
суботи, пов’язані з культом предків, найповніше збережені на Харківщині, Сумщині, Чернігівщині, Поліссі.
На Михайла (21 листопада) на Звенигордщині справляють «меди». А Михайлова субота є останньою осінньою поминальною суботою.
27 листопада – свято Пущення або Пилипівчані запусти, або заговини. Заговини або запусти, які відзначають скрізь перед Пилипівчаним постом, (а піст триває від 28 листопада до Різдва), близькі за своїм значенням до весняного свята Масниці.
На заговини збираються по хатах, в складчину готують все скоромне, насамперед вареники та пироги і гуляють. На заговини, як і на Масницю, парубкам «чіпляли колодку». А вони мали відкупитись могоричем. Звичай з чіплянням колодки молоді перед Великим постом і на заговини перед Пилипівчаним постом, очевидно, має справу з рудиментами дуже архаїчних обрядів, пов’язаних зі шлюбом та одруженням.253
Третьою Пречистою в народі називають християнське свято «Введення в храм Пресвятої Богородиці», яке припадає на 4 грудня.
Цього дня Бог, кажуть, відпускає праведні душі подивитися на своє тіло, тому свято ще називають «Видінням» – «душа видить своє тіло, тому й видіння». Цього дня готують обрядову киселицю з борошна, як символічну передумову видіння. З неї починають святковий обід, поминаючи праведників. Киселицею причащають також корів, «щоб була густа сметана».
Після Третьої Пречисти звичай забороняє будь-що сіяти й взагалі чіпати землю до Благовіщення, бо «вона відпочиває і на літо сили набирається», а до дев’ятого четверга після Різдва – бити білизну прачем, бо «град і буря ниви повибиває».
Цього дня спостерігають за «полазником», якщо першим до хати увійде чоловік, то новий господарський рік буде удачним, якщо жінка, то ні. Для показника печуть обрядовий книш.254
Серед багатьох осінніх свят в кожному селі виділяють своє особливе, яке носить назву празник, храмове або престольне свято. На Черкащині подекуди це свято зветься «мед». Празник – це давнє свято роду, на яке запрошуються родичі і добрі знайомі з інших сіл та міст. Воно часто співпадає з днем святого, іменем якого названа місцева церква або днем її освячення.
У селах Вінниччини на празник на святковому столі лежить величезний пиріг, який уособлює родину. Його називають «родичі» або «рід». Виготовляють цей пиріг з великої кількості маленьких пиріжків, які перед випічкою укладають у велике кругле деко. Під час випічки пиріжки зліплюються між собою в єдиний пиріг, який символізує тісні родинні стосунки, великий дружній рід. Під час трапези його відламують по пиріжечку і їдять з колотухою. Від нього також по пиріжку роздають родичам додому.
Та найбільше на празник печуть калачів, які також роздають кожному гостеві при від’їзді додому.255
Тріаду основних свят осінньо-зимового циклу розпочинає свято
Великомучениці Катерини. В народі його ще називають «святом дівочої долі». Воно пов’зується з критичним періодом зменшення дня та збільшення ночі. Припадає це свято на 7 грудня. На переконання пращурів, це найсприятливіша пора для прогнозування (передбачень) подальшого розвитку життя людини, яка перебуває на порозі зрілості, тобто передбачення долі. Тому напередодні цього свята парубки просять, щоб Бог послав добру жінку. А для дівчат свято Катерини – це суцільні гадання й ворожіння. Дівчата варять спільну вечерю – борщ і кашу. А опівночі, коли заспівають перші півні, починається «закликання долі». Дівчата по черзі вилазять на ворота з борщем і кашею в руках і тричі гукають: «Доле, доле , йди до мене вечеряти»! Далі прислухаються до звуків, гадаючи на характер долі.
13 грудня – свято Андрія. Ворожіння «під Андрія» в українській традиції відоме з давніх-давен. Колись дівчата вірили, що «Андрієва ніч» допоможе їм провістити свою долю: чи вийде заміж, хто буде обранцем, як житиме. Одне з ворожінь: з’їсти солоний корж перед сном – суджений уві сні подасть води.
Колись дівчата ворожили про суджених на хлібних балабушках. На балабушки носили від криниці воду в роті, замішували тісто з білого борошна і випікали. Балабушки розкладали рядочком на долівці і впускали голодного пса, який і «вирішував долі»: чию балабушку пес проковтне першою, та дівчина першою вийде заміж.256
С. Килимник повідомляє, що балабушки символізують птиче яєчко в народних віруваннях, радість та надію, запоруку продовження роду, магічний символ добробуту, врожаю, приплоду худоби, а головне – щасливе подружнє життя.
Собака в цій церемонії – вірний друг людини з давніх часів, що приверне вірність і відданість майбутнього подружжя. Первісні народи вірили, що в образі тварин часто промовляють і боги.257
Щоб дізнатися, який має бути чоловік, сипали на долівку пшениці чи клали шматочок хліба, поряд ставили воду і люстерко. Сюди пускали півня і слідкували за ним: якщо півень нап’ється води – чоловік буде гулякою, п’яницею; клюне пшениці чи хліба – господарем; гляне в люстерко – ледарем, паничем.258
Якщо в ніч перед Андрієм дівчата ворожать самі, то ввечері на Андрія дівчата й хлопці разом проводять обрядову забаву «Калита». Назва забави
походить від назви її головного атрибута – великого прісного круглого коржа з діркою посередині. Це обрядове печиво «Калиту» дівчата готували гуртом. Тісто місили на непочатій воді, здобрювали медовою ситою, родзинками, калиною чи сухими вишнями, маком. Пекли, запікаючи на сухар, щоб важко було вкусити. Спечену калиту урочисто підвішували на червоній стрічці до сволока посеред хати. Один кінець стрічки був вільним, щоб можна було розгойдувати калиту. Звідси й назва обрядового коржа – «калита», тобто хлібина, що калитається (гойдається, хилитається).
Причеплену до стелі калиту, яку охороняв «пан Калитинський», мав вкусити кожний з присутніх. Для цього треба було панові Коцюбинському «витанцювати» коцюбу, на якій їхати до калити, а потім підскочити і відкусити шматок коржа, не засміявшись, бо пан Калитинський весь час відсмикував калиту і смішив його, хоч сам і не сміявся.259 Якщо за три спроби верхівцеві (панові Коцюбинському) так і не вдається вкусити хоч крихту калити, то пан Калитинський впише його сажею. Гра триває доти, доки всі учасники не випробують себе у змаганні за право вкусити калиту.
Кінчається гра тим, що калиту здіймають зі сволока й ділять між всіма учасниками гри. Дівчата свої порції отримують за так, а хлопці мають платити по грошу – дівчатам на стрічки, за те, що місили калиту.260
За повідомленням С. Килимника, Свято «Калити-Андрія» було пов’язане з поворотом сонця на весну, з близькою зміною дня: збільшення дня та зменшення ночі; з певною господарською порою року, коли закінчилися основні сільськогосподарські роботи, коли молодь могла відпочивати, розважатися, а головне – хлопці і дівчата шукали собі пару.
Свято Калити – це було найбільше юнацьке релігійне свято в дохристиянські часи осінньо-зимового циклу – відшукання собі пари. Юнаки і дівчата вірили, що добрі сили допоможуть їм, а тому треба вшанувати, звеличити їх, привернути до себе і вони проречуть майбутнє.
А зважаючи, що найвищим богом пращурів було небо з Дажбогом сонця, то в основі калити й лежить сонце. В калиті відображена передумова до заснування нової родини.261
Отже, калита під стелею – це був символ сонця і бога предка, бога шлюбу; дар богові сонця, небу, духам-душам дідів-прадідів та богові любові, одруження. Мак у коржі – зорі в небі – дітки сонця; мак–зорі віщує безліч кіп на полі (високий урожай), стада худоби в оборах, взагалі, багатство і достаток, які творить і подає сонце-Дажбог. Мед – солодощі життя, частка святого вогню – сонця.
Хлопця, який не доскочив до калити, квачують рідкою сажею по губах. Це символізує очищення юнака вогнем (сажею) і водою від тих сил, які не допустили його до святого діла – вкусити калиту.
Хлопець, що вкусив калиту, значить причаститься, приєднається до добродійства, яке подають божества. Він улюбленець тих таємничих богів, він і матиме чарівні властивості сонця, кохання та любові. Він буде добрий, щасливий, багатий. Його дівчина дасть згоду стати його дружиною.
Вінок з колосся на голові переможця «Андрія» символізує запоруку врожаю, добробуту, чистоти любові та щасливого шлюбу.
Третім головним святом у передзимовій тріаді свят є свято Миколи Чудотворця, що припадає на 19 грудня. Лад у всьому завжди дає Господар, і тому в народній уяві образ святого Миколая часто ототожнюється з образом Домовика. Налагодити добрі стосунки з Домовиком – такий мотив багатьох звичаїв, які пов’язані з цим святом. Окрім пива, на зимового Миколая випікають обрядовий книш чи просто хліб для Домовика, яким господар причащає худобу, «щоб здорова була разом з господарем і його родиною».
На Миколу замічають «полазника». Господар цього дня порає худобу дуже рано, щоб ніхто інший не перейшов подвір’я, бо це на зле. Цього дня вшановують людей похилого віку.262
Християнський святий Миколай перейняв функції дохристиянського прапредка-господаря, що постав у образі бога худоби Волоса, який дає лад у господарстві. В побуті це – сніп-Дідух, хліб-Корочун.263
Святий – заступник скривджених, тим, хто до нього молиться, завжди допомагає. У західних областях існує традиція, що св. Миколай кожному приносить подарунок під подушку. Останнім часом ця традиція поширюється по всій Україні. Миколай стає своєрідним українським Дідом Морозом. Для дітей печуть печиво «миколайчики» (у формі різних звірків), яке разом з подарунками кладуть дитині під подушку. День святого Миколая святкували широко і в країнах Західної Європи. Там відбувалася поступова трансформація святого Миколая в Санта Клауса. 264
З цього дня владно приходить зима.
Таким чином, обряди з хлібом протягом осінніх свят спрямовані на вшанування культу предків, на пошану бога Волоса – опікуна худоби. Обрядовий хліб калита – це дар богові Сонця, Небу, духам дідів-прадідів, богові шлюбу. А балабушки (за С. Килимником) – символ врожаю, добробуту, приплоду худоби, запорука продовження роду і щасливого подружнього життя.
