Сутність навчання в сучасній школі
У практичній діяльності вчителі дещо спрощено підходять до розуміння суті навчання, зводять його до «передачі» знань від вчителя до учнів, «подачі» учням, «подачі» навчального матеріалу. У цьому випадку відштовхуються від хибного висловлення: голова учня являється посудиною, яку треба наповнити знаннями. Насправді ж знання передати, або подати не можна, адже це не матеріальна річ, вони не мають форми чи об’єму, їх можна лише навчити.
З точки зору Кузьмінского А.І. навчання – це багатогранний процес взаємодії вчителя і учнів, в результаті чого розв’язуються такі завдання: учні оволодівають знаннями, вміннями і навичками, забезпечується їх інтелектуальний розвиток, формується науковий світогляд методами самостійної пізнавальної діяльності [10].
Процес навчання сильно відрізняється від навчального процесу. Поняття «навчальний процес» охоплює всі складові навчання: учня, який працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами; викладача, використовувані ним засоби і методи навчання. Під поняттям «процес навчання» розуміють взаємодію учителя й учня [23].
У цьому процесі слід вирізняти провідні функції учителя й учня. Учитель на сам перед виконує спонукально-організаційну функцію (научання), а учень виконує функцію діяльності особистості з оволодіння знаннями, уміннями і навичками [10].
Навчання як один з видів людської діяльності складається з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учіння.
За Фіцулою М.М. викладання — це діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, організації спостережень, лабораторних і практичних занять, керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок.[15]
Результативність процесу навчання залежить від стилю спілкування учителя з учнем та впливу навколишнього середовища.
Процес навчання формують тісно пов'язані між собою компоненти:
цільовий (постановка конкретної мети вивчення навчального матеріалу на);
стимулююче-мотиваційний (створення умов, які спонукають учнів до активної навчально-пізнавальної діяльності);
змістовний (оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і підручників);
операційно-дієвий (вдалий підбір прийомів, методів і організаційних форм навчання, оптимальне поєднання фронтальної, групової та індивідуальної роботи щодо засвоєння учнями змісту навчального матеріалу);
контрольно-регулюючий (контроль за засвоєнням учнями знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних коректив до змісту і методики навчання);
оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня) [23].
Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.
За Ільїною Т.А. пізнання — це процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей [7].
Процеси навчання і наукового пізнання мають спільні риси. Обидва спрямовані на пізнання істини, об'єктивної дійсності. І навчання, і пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об'єкта навчання чи пізнання — осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків цього об'єкта — застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка здобутого у процесі пізнання знань на практиці. Спільність між навчанням і науковим пізнанням у тому, що вони спрямовані на пізнання законів і закономірностей об'єктивного світу.
Між процесом навчання і процесом наукового пізнання існують і певні відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об'єктивно не відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас відбувається дослідження об'єкта пізнання. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, то навчання, крім засвоєння цих знань, передбачає формування вмінь і навичок. Зрештою, практика у пізнанні є критерієм істини, в той час як у навчанні перевіряти істинність знання нема потреби [15].
У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб учні навчилися свідомо користуватися формами і прийомами пізнавальної діяльності, могли правильно застосовувати наукові принципи й методи у поясненні явищ природи, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення.
У навчальному процесі знаходять вияв відомі положення філософії про взаємозв'язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, заперечення заперечення, перехід кількісних змін у якісні.
За Кузьмінським А.І. рушійними силами навчального процесу являється результат протиріч між пізнавальними і практичними завданнями, з одного боку та наявним рівнем знань, умінь іі навичок з іншого.
Мистецтво вчителя полягає у з'ясуванні й використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності учнів [13].
Навчальний процес, що відповідає потребам сучасного суспільства, повинен забезпечити виконання цього завдання реалізацією трьох функцій: освітньої, розвиваючої та виховної.
Реалізація освітньої функції навчання покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування вмінь і навичок.
Кузьмінський А.І. дає такі визначення знань, умінь і навичок:
Знання – узагальнений досвід людства, що відображає різні галузі дійсності у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій, якими володіє наука.
Уміння – здатність людини свідомо виконувати певну дію на основі знань; вміння і готовність застосувати знання у практичній діяльності на засадах свідомості.
Навички – застосування знань на практиці, що здійснюється на рівні автоматизованих дій шляхом багаторазових повторень [10].
Освітня функція навчання повинна забезпечити: повноту знань, яка визначається засвоєнням передбачених навчальною програмою відомостей з кожної навчальної дисципліни, необхідних для розуміння основних ідей, істотних причинно-наслідкових зв’язків; системність знань, їх упорядкованість, щоб будь-яке знання випливало з попереднього і прокладало шлях до для наступного; усвідомленість знань, що полягає в розумінні зв’язків між ними, постійне прагнення самостійно поповнювати їх; дієвість знань, що передбачає вміння оперувати ними, швидко знаходити варіативні способи застосування їх із зміною ситуації.
Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забезпечує формування умінь і навичок.
Уміння передбачають використання набутого досвіду, знань у процесі практичної діяльності людини. Навички будучи необхідним компонентом уміння, формуються методом цілеспрямованих вправлянь на основі використання знань про певний спосіб дії [23].
Залежно від характеру реалізації Фіцула М.М. виокремлює первинні та вторинні вміння. Первинні вміння – неавтоматизовані дії, підпорядковані певному правилу. Особливістю первинних вмінь є їх близькість до навичок, можливість автоматизації. Вторинні вміння – дії, які принципово не можуть бути автоматизовані, оскільки не мають однозначного правила в своїй основі й передбачають елементи творчості. Вони включають навички, але не зводяться до них.
Уміння і навички можуть бути теоретичними (в їх основі – правила оперування поняттями, вони є результатом аналізу-синтезу) і практичними (дії, що регулюються за допомогою формул, моделей, зразків).
За словами Сухомлинського В.О., кожний учень за роки навчання у середній школі повинен обов’язково оволодіти такими загально навчальними вміннями: спостерігати явища навколишнього світу; думати – зіставляти, порівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, дивуватися; висловлювати міркування про те, що учень бачить, робить, думає; вільно, виразно, свідомо читати; виокремлювати у прочитаному логічно завершені частини, встановлювати зв'язок і взаємозалежність між ними і т.д.
Сутність розвиваючої функції навчання полягає в розвитку учнів у процесі навчання. Розвиваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери, навчальних інтересів, мотивів і здібностей. Учні загальноосвітньої школи мають навчитися:
структурування знань – встановлення найближчих зв’язків між поняттями, реченнями, ключовими словами;
систематизації знань – встановлення віддалених зв’язків між поняттями, реченнями;
конкретизація знань – практичного застосування знань ситуаціях, пов’язаних з переходом від абстрактного до конкретного;
варіювання знаннями – зміни неістотних ознак понять, їх властивостей, фактів при постійних істотних;
доведення – логічне розміркування;
формування висновків – поступового спрощення теоретичного або практичного виразу з митою отримання наперед відомого його виду;
пояснення – акцентування думки на найважливіших моментах під час вивчення навчального матеріалу;
класифікація – розподілу понять на взаємопов`язані класи за істотними ознаками;
аналізу – виокремлення ознак, властивостей, відношень понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей;
синтезу – поєднання, складання частин;
порівняння – виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей;
абстрагування – виділення істотних ознак понять відкиданням неістотних ;
узагальнення – виокремлення ознак, властивостей, істотних для кількох ознак.
Виховна функція навчання є об’єктивною для всі епох його закономірності, а також важливою функцією діяльності вчителя, який виховую підростаюче покоління у процесі навчання. Процес навчання передусім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на основі засвоєння системи наукових знань про природу, суспільство і людину, вихованню відповідного ставлення до життя і до самих себе. Це є підґрунтям для виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей.