Лекція 11: хартія європейського містобудування

Теоретичні концепції містобудування країн Європи знайшли своє втілення у Хартіях Містобудування, покликаних регулювати, модернізувати та просувати професію містобудівничого. Останній такий документ, Барселонська Хартія був ратифікований Європейською Радою Просторового Планування у 2013 році на основі Стамбульського Додатку 2012 року до Нової Афінської Хартії 2003, якій в свою чергу передувала Хартія, ратифікована в Амстердамі в 1985. Першим таким документом в історії Європейського містобудування була знаменита Афінська Хартія 1933 року – містобудівний маніфест, складений самим Корбюзьє і прийнятий тодішнім Конгресом Міжнародної Архітектури. Нижче приводяться основні постулати Барселонської Хартії.

Хартія 2013

Впродовж ХХ століття містобудування постійно протидіяло загрозам якості життя у Європейських містах і регіонах, включно з занепадом традиційної промисловості, безробіттям, неконтрольованим ростом міста і занепадом міських центрів, злочинністю, масовим забрудненням і деградацією навколишнього середовища. На додаток вищезгадані явища були доповнені глобалізацією, ерозією місцевої ідентичності та зростанням культурної одноманітності, які забезпечувалися наступом нової масової забудови. Як наслідок, сучасний стан Європейських міст і регіонів є далеким від ідеалу.

Хартія Європейського містобудування підтримує концепцію «Інтегрованих Міст та Регіонів», які поєднані між собою, і мають добру доступність для усіх, хто живе, працює або відвідує їх. Інтеграція досягається завдяки поєднанню містобудівних систем, багато з яких виходить за межі державних кордонів, і навіть за межі Європи.

Європейські міста і регіони мають довгу історію просторового розвитку, яка докладно відображає національні особливості інституційних, культурних, соціальних та економічних структур. Саме історія та культурне різномаїття формують місцевий колорит та ідентичність.

Не зважаючи на позитивні аспекти розвитку, Європейські міста та регіони у ХХІ столітті стають одноманітними, втрачаючи свою цілісність. Антропогенна діяльність, колись зосереджена у міських центрах, переноситься на периферію, захоплюючи сільськогосподарські та природні території. Нові комплексні транспортні мережі непередбачувано та невблаганно пов’язують малі і великі міста, спричиняючи неконтрольовану урбанізацію – негативний процес, зафіксований у багатьох регіонах Європи. Через це, традиційні громади вимішуються з аморфною масою комерційної забудови, втрачаючи свою ідентичність та характерність. Ці нищівні ефекти повинні враховуватись у майбутніх концепціях розвитку міст і регіонів.

З ростом інтересу до інтеграції Європейського Континенту, міста та регіони повинні перетворитися на справжні полікультурні та полілінгвістичні центри. Нові зв’язки підсилять мобільність та інтеграцію. Така система зв’язків повинна базуватися на культурних цінностях, які нададуть можливість суспільству підтримувати його соціальну, культурну, історичну спадщину та колорит, та які відіграватимуть вирішальну роль у формуванні соціокультурного ландшафту. Без врахування вищезгаданих факторів ми не зможемо досягнути соціокультурної інтеграції, яка об’єднає різні культури, з їх баченням громадського простору та міського краєвиду.

Міський та позаміський ландшафт забезпечують природний контекст для людської діяльності. Необхідно розуміти, що ландшафти є невід’ємним компонентом людського оточення, основою іі ідентичності. Комплексний підхід до планування так як інші регуляторні механізми, які можуть мати прямий або опосередкований вплив на ландшафти є суттєвими аспектами для забезпечення культурних, екологічних, сільськогосподарських, соціальних та економічних цінностей.

Потрібно шукати можливості зближення місця роботи та житла, які матимуть сполучення з осередками культурної та природної спадщини. На додаток окремі природні та культурні ресурси повинні охоронятись і розширюватись. Це стосується археологічних розкопок і монументів, традиційних дільниць, парків, площ, інших елементів відкритого простору, природних резервів, елементів гідросфери (озер, рік, лугів, та морського узбережжя). Ці елементи є невід’ємними складовими оточення людини. Просторове планування є ефективним інструментом не тільки для захисту цінних елементів, але й двигуном для створення нових відкритих просторів, відновлення занедбаних ландшафтів, які сполучають міську тканину та протидіють впливу некерованої урбанізації.

Усі ці дієві заходи будуть застосовуватись в різний спосіб в кожному місті або регіоні, в залежності від місцевих культурних, соціальних, природних та економічних умов. Одночасно єдність з Європейським континентом зростатиме, коли «дорослішатимуть» Європейські адміністративні та соціальні структури і містобудівні правила поступово приживуться на всій території Європи. Завдяки цьому процесу, спільні цілі для міст і регіонів Європейського Континенту будуть прийняті на всіх рівнях, а їх універсальність та унікальний характер буде високо цінуватись та підтримуватись.

Загальновідомим є те, що містобудування - це не тільки виготовлення планів. Воно також частково є політичним процесом, який намагається врівноважувати публічні та приватні інтереси і розв’язувати просторові конфлікти між програмами забудови. Останнє вказує на важливість ролі містобудівничого як медіатора. В теперішньому і майбутньому гостро зростатиме потреба для містобудівничих мати навики посередників і дипломатів.

Таким чином, як ніколи дотепер, відбуватиметься зростання вимог до містобудівничого. Зростатимуть вимоги до проектних, синтетичних та адміністративних якостей професіонала, який повинен буде забезпечити підтримку та керування процесами громадського планування на всіх його етапах. Також буде вимагатися науковий підхід у досягненні соціального діалогу та домовленостей, які враховуватимуть як індивідуальні особливості, так і політичний характер рішень, що в свою чергу забезпечать втілення, адміністрування, поточний контроль та оновлення проектів і програм.

Висновки

Містобудівничі постіндустріального часу на відміну від модерністів вважають що одна людина або одна група людей не може контролювати все місто або комплексну містобудівну ситуацію. Головний висновок їх теорії, полягає в тому, що місту більше не потрібний генеральне планування у тому вигляді, в якому воно існувало у ХХ столітті. Складність автономних систем міста доводить, що ніхто не здатний контролювати все. Як результат, справджується бачення деконструктивіського міста як хаотичної структури, яку складають конкуруючі компоненти.

Можна стверджувати, що ця хаотична ситуація сучасної структури міста має свою власну логіку, яка ґрунтується на взаємонезалежних децентралізованих рішеннях міських дійових осіб, які шар за шаром, цегла за цеглою, будують соціокультурний краєвид сучасного міста. Результатом є система, яка нагадує тарілку з спагеті: незалежні дійові особи сьогодення співіснують в просторі міста, взаємодіючи час від часу, коли їх шляхи випадково перетинаються. Кожен з так званих акторів керується власною логікою, створюючи простір для свого існування, який містить буденні міські компоненти: ділянки і нерухомість,  торгівлю, ринок товарів і послуг, соціальні та політичні позиції. Кожен з них формує особисті приорітети, намагаючись зайняти якнайбільший простір. В такій системі відсутня загальна координація.

Містобудівельники уявляють діалог між акторами з точки зору ієрархії, побудованої зверху вниз, намагаючись створити програму яка обслуговуватиме таку ієрархію. Насправді, місцеві та глобальні містобудівні актори створили незалежні лінії комунікації, керуючись особистими переконаннями, беручи до уваги окремі  фрагменти місцевих містобудівних систем. Прихильники централізованих ієрархій, які звикли працювати з регіональними масштабами, використовуючи спрощені математичні моделі демографії систем розселення та транспорту, нехтують цими локальними системами, які об'єднуються у мережі, сузір’я або архіпелаги, створюють нерідко не передбачувану структуру регіону. Сьогодні транспорт та телекомунікаційна мережа таких фрагментованих місцевих систем - анклавів є повністю залежна від корисних копалин та централізованих джерел енергії. Цей аспект безпосередньо впливає на те що системи розселення тяжіють до історично сформованих центрів, нововідкритих родовищ корисних копалин або енергетичних центрів.

Міста залишаються місцями взаємодії. Вони все ще намагаються втілити мрії людства про образ «світлого майбутнього». Не зважаючи на неминучу нерівність у соціальних конструкціях, міста і надалі будуть механізмами для розподілу благ, накопичення знань та забезпечення балансу, допомагаючи суспільству відновлюватись, зберігаючи та модернізуючи його найкращі якості.

література

1. European Council of Spatial Planners. The Charter of European Planning, Istanbul Addendum, 2012