1. Дослідження емоційної сфери дітей дошкільного віку у науковій літературі.

Емоційний розвиток є суттєвою частиною загального психічного розвитку дитини в перші три роки. Емоції зберігають своє значення і в пізнішому віці, але в ранньому вони переважно провідні, на них будується цілісна поведінка дитини. Ставлення малої дитини до навколишнього середовища визначається і залежить лише від емоцій, які збуджуються різними подразниками.

Звертаючись до експериментальних даних, які стосуються онтогенезу емоційної сфери, можна зазначити, що засновник біхевіоризму Д. Уотсон розглядав емоцію як успадковану стереотипну реакцію організму, яку в чистому вигляді можна спостерігати лише на ранніх стадіях онтогенезу. Д. Уотсон виділяє в якості базових біологічних реакцій страх, лють та любов, які можна повністю висловити в термінах ситуації та реакції на неї. Одним з головних досягнень біхевіористів у цій області можна вважати експерименти Д. Уотсона по формуванню емоцій. Він експериментально довів, що можна сформувати реакцію страху на нейтральний стимул, і таким чином довів, що наші емоції є результатом наших звичок і можуть кардинально змінитися в залежності від обставин.

Визнаючи великий внесок прибічників біхевіоризму у дослідження емоційної сфери дитини раннього віку, сучасні вчені вважають помилковим твердження Д. Уотсона та його послідовників щодо вродженості чи спадковості (на початку ХХ ст. ці поняття не розрізнялись) первинних емоцій, якими він вважав страх, лють та любов. Інші емоції він розумів як похідні від них. Але подальші дослідження це спростували. Вже в 1927 р. М. Шерман показав, що майже всі реакції новонародженого неупорядковані і не піддаються класифікації. Розрізнити емоції немовляти майже неможливо не знаючи їх походження. У подальшому К. Бриджес представив онтогенез розвитку емоцій як їх поступову диференціацію на підставі первинного стану загального збудження.

Американські психологи К. Вульф і Р. Спітц показали поступовість розвитку посмішки в онтогенезі не тільки в плані більшої експресії, але і в плані розвитку вибірковості та опосередкованості.

Класичні дослідження К. Бюлера і В. Штерна з'ясували специфічну динаміку емоційної сфери в ранньому віці.

Серед представників гештальтпсихології хотілося б виділити експерименти Курта Левіна, який вніс великий внесок у вивчення розвитку особистості в цілому та зокрема емоційної сфери. Дуже зацікавими є погляди К. Левіна щодо значення системи виховних прийомів для формування особистості дитини, зокрема застосування системи покарань та заохочень. Левін вважав, що система покарань не сприяє розвитку вольової поведінки, а тільки збільшує напругу та агресивність дитини. Більш позитивна є система заохочень, яка, викликаючи позитивні емоції, є більше результативною.

Важливими є також дослідження французького психолога Анрі Валлона, який доводив, що розвиваючий вплив зовнішнього світу переломлюється дитиною в її переживаннях, тобто зв'язок дитини зі світом дорослих і світом речей опосередковується емоціями. Таким чином, з точки зору А. Валлона, дитина стає здатною до психічного життя завдяки саме емоціям. Значна роль емоцій полягає в тому, що вони сприяють об'єднанню, переходу різних сторін розвитку одна в одну. Так емоції поєднують зовнішній та внутрішній світ дитини, органічне та психічне. Плач дитини, пов'язаний спочатку з незадоволенням органічних потреб, починає у подальшому сигналізувати про психологічні фрустрації.

Дуже цінними є роботи представника гуманістичної школи Карла Роджерса, який в своїй теорії особистості центральною ідеєю виносить цінність та унікальність кожної людської особистості, та в своїх дослідженнях доводить фундаментальну роль самооцінки людини на формування емоційної та особистісної сфери.

У вітчизняній психології накопичені данні, які дозволяють розглядати розвиток емоційної сфери в контексті процесу формування особистості. Від робіт А.Ф. Лазурського і Г.Я. Трошина до робіт сучасних дослідників ми можемо дослідити достатньо глибокі взаємозв'язки між проявом особистісних новоутворень та особливостями емоційної сфери.

Л.С. Виготський постійно підкреслював, що особистість - це сплав афектів та інтелекту і тому, говорячи про її розвиток, необхідно дослідити обидва ці боки - мислення та емоції дитини. І хоча в центрі структури особистості він ставив інтелект, самопізнання та світосприймання, однак формується ця структура перш за все під впливом емоційного відгуку дитини на зміни середовища.

Обґрунтовуючи експерименти К. Левіна та його учнів, Л.С. Виготський пише, що «дитина в цьому віці не може говорити не про що інше, окрім того, що знаходиться у неї перед очима, або про те, що вона чує в вухах». Аналізуючи аспекти, які обумовлюють характер такої поведінки, Л.С. Виготський зазначає, що Лейпцігська школа звернула увагу на те, що найпершим дитячим сприйманням є афективно зафарбоване сприймання, тобто та обставина, що дитина бачить кожен предмет у різному аффективному забарвленні. Інакше кажучи, сприймання та відчуття уявляють собою неподільну єдність. Ми навчаємося дивитись на речі, відволікаючись від безпосередніх емоцій, які вони викликають, і не висловлюємо гострої зацікавленості до ряду речей. Але для дитини раннього віку це неможливо. Сприймання та афект ще не диференційовані, вони безпосередньо тісно пов'язані один з одним.

Ранній вік Л.І. Божович, Л.С. Виготський, Р. Заззо, О.В. Запорожець, О.М. Леонтьєв розглядають як особливо відповідальний період розвитку дитини, коли закладаються основні особистісні механізми, виникає перша модель світу - система уявлень про навколишню дійсність.

Ряд дослідників дитинства (Л.С. Виготський, В.В. Зеньковський, В.С. Мухіна, Д.Б. Ельконін та ін) посилаються на “неповторність, особливу значущість” цього періоду для всього подальшого розвитку людини. Як писав М.Д. Левітов “Маленька дитина за своєю психікою в більшій мірі являє собою мало систематизоване сполучення різних фрагментів психічних станів. Психічний розвиток виявляється в тому, що поступово відбувається переростання психічних станів у риси особистості".

Проведені в цьому напрямку дослідження показують, що психічні стани дитини цього віку характеризуються легкістю виникнення, змінами та схильністю до впливу зовні (соціальним впливам). Було встановлено, що психічні стани являються відображенням переживань, відношенням до значущих речей, явищ, людей, дій для даної дитини у конкретній ситуації (емоційно-безпосередні переживання змісту ситуації). Отже, аналізуючи викладене можна зробити узагальнення, що сприймання, яке є домінуючим у ранньому віці, завжди є афективно забарвленим.

Емоції відіграють важливу роль в житті дитини. Вони допомагають дитині пристосуватись до тієї чи іншої ситуації. Страх, який відчуває дитина побачивши велику собаку, змушує її до певних дій для того, щоб уникнути небезпеки. Коли дитина засмучена або гнівається, це значить, що в неї не все гаразд. Коли дитина радіє, коли вона виглядає щасливою, це означає, що все гаразд у її світі. Емоції дитини - це “послання" оточуючим дорослим про її стан.

Здатність та навички правильно розрізняти емоційні стани іншої людини, формуються саме у ранньому дитинстві, і є важливим фактором у формуванні стосунків з людьми. Ці здібності, закріплюючись на протязі дитинства, приводять у подальшому до адекватного сприймання інших людей.

Емоції у дитини висловлюються більш бурхливо та безпосередньо у порівнянні з дорослими. Причини виникнення тих чи інших переживань дитини - її взаємини з іншими людьми, дорослими та дітьми.

Історія вивчення емоцій пережила періоди злету та падіння – великого інтересу й ґрунтовних праць наприкінці 19 - початку 20 століття і майже повного забуття проблеми внутрішньої злагоди людини, ігнорування ролі емоційних процесів. Ще 19 столітті психіатр І. А. Сікорський писав своєї книжки «Виховання у віці першого дитинства»: «Достеменно тільки те, що відчуття і афекти з'являються в дітей набагато раніше, ніж решта видів психічних функцій (наприклад, воля, розум)».

У 1914 р. психолог М. М. Ланге називає емоції «Попелюшкою психології», вважаючи, що вони незаслужено залишилися поза увагою дослідників на користь «сестер» - мислення та волі. Можливо, причиною такої ставлення до емоцій були труднощі, що виникали з їх експериментальним вивченням.

У 1924 р. у книзі «Психологія дитинства» психолог і педагог, богослов і філософ У. У. Зеньковський відводить емоційним явищам одне з перших місць з їхнього значення у розвитку дитини.

Ці особливості емоційної атмосфери суспільства не забарилися проявитися як феномен емоційного відчуження. Проблема заявляє себе сьогодні у найрізноманітніших галузях:

- у відносинах чоловіків і жінок як базисі побудови сім'ї та внутрішньосімейних стосунків (криза сім'ї);

- у відносинах між дітьми і батьками (відказники діти у пологових будинках, внутрісімейна депривація, з одного боку, і кинуті старі — з іншого);

- у відносинах між педагогами і вихованцями (домінування авторитарного стилю спілкування, насамперед у школі);

- у відносинах між громадськими установами (школа, дошкільні закладу і ін.) і сім'єю, у поділі функцій навчання і виховання дитини;

- у внутрішньому світі людей всіх періодів вікового розвитку, де наростають такі явища, як самотність, депресія, суїцид.

Однак у останні роки інтерес до проблеми емоцій і механізм почуттів значно виріс. Безумовно, це пов'язано з змінами у житті нашого суспільства, з змінами у науках про людину, які активно відкривають закриті колись проблеми внутрішньої злагоди, свідомості, свободи, духовності і т.д. Проте слід підкреслити, що ці базисні категорії,до яких сьогодні активно звертаються і психологи, і педагоги, ще не отримали глибокого розкриття у самій психологічної науці.