Розділ 2. Жанрово-композиційна природа твору

2.1. Синтез біографічних та інтелектуальних компонентів роману

Жанр літературної біографії, що генетично укорінений у культурі античності, має надзвичайно цікаву історію становлення і розвитку. Динаміка його еволюції безпосереднім чином пов’язана з панівними умонастроями певної епохи. Так, зокрема, в часи пожвавлення загального інтересу до постаті людини (приміром, у добу Ренесансу чи Романтизму) відбувається відчутне розширення проблемно-тематичного поля цього жанру, в епоху модернізму і ще більшою мірою постмодернізму, коли спостерігається домінування песимістичної рецепції особистості, правомірно говорити про інтенсифікацію формотворчих пошуків і, відповідно, про появу нових стратегій біографічного письма. Водночас украй важливу роль у розвитку біографістики завжди відігравали так звані законодавці літературної моди. Згадаймо, приміром, Плутарха, Светонія, Б. Челліні, Дж. Боккаччо, Л. Стрейчі, А. Моруа, Е. Берджеса, Р. Ная, П. Акройда та інших. Ці непересічні творчі особистості не лише збагачували арсенал художніх прийомів, відкривали нові ракурси зображення «світу людини» і «людини в світі», але й започаткували своєрідні канони життєписання. Тож цілком природно, що літературна біографія як жанр красного письменства неодноразово потрапляла в поле зору науковців.

Однією з причин доволі стійкого інтересу літературо­знавства до біографічного жанру можна вважати той факт, що його художній простір формується на перехресті декількох традицій – історіографічної, мемуарної, белетристичної.

На сьогодні вітчизняними та зарубіжними вченими здійснено чимало досліджень, що під різними кутами зору розглядають специфіку еволюції жанру, вивчають окремі твори та цілі масиви текстів, схожих за жанровими характеристиками. Можна назвати таких дослідників, як С. Аверинцева, В. Теєра, Д. Лихачова І. Мосієнка, В. Данна та інших, які досліджували етапи становлення та розвитку біографії як жанру, її особливості; конкретні тексти та групи творів.

Окрему увагу слід звернути на дослідження українських вчених в галузі біографістики, які значно інтенсифікувалися у другій половині ХХ на початку ХХІ ст. Думається, це пов’язано, в першу чергу, з самою природою постмодерного мислення, у парадигмі якого ключовими когнітивними інструментами є сумнів, іронія, реінтерпретація. Об’єктом постмодерного переосмислення стає й сама особистість, на дослідження якої спрямований художній пошук письменника-біографа й творчій алгоритм цього пошуку.

Говорячи про біографічний дискурс в Україні, неможливо не згадати фундаментальні праці Т. М. Потніцевої і Н. М. Торкут.

Загалом, спектр проблем, які досліджують вітчизняні вчені, є доволі широким. Цілу низку робіт присвячено визначенню жанрово-стильових ознак літературної біографії (І. Акіншина, Г. Грегуль, О. Савенко, М. Богданова). Окремо вивчаються наративні стратегії, які застосовуються письменниками-біографістами (О. Петрусь, Т. Черкашина). Також у фокусі дослідницької уваги опиняється співвідношення суб’єктивного, особистісного та об’єктивного, документального елементів у біографіч­ному творі (Л. Мороз, О. Скнаріна). Специфіка літературного автобіографізму розглядається в працях А. Цяпи та О. Ковальової.

Під літературною біографію розуміється життєпис відомої історичної персони, зроблений іншою особою з опорою на документи, свідчення і соціокультурні та історичні факти певного часу. Таким творам притаманне глибоке занурення в духовний світ зображуваної особи, а також поєднання вимислу і домислу, але здебільшого в тій мірі, в якій вони не спотворюють конкретно-історичний фактаж. Загалом, у процесі написання такого твору об’єкт реальної історії перетворюється на об’єкт авторської рефлексії, у якій важливу роль відіграє естетичний імператив – свідоме прагнення письменника відтворити життєву біографію реальної особистості так, щоб вона була і цікавою для реципієнтів, і приносила естетичне задоволення [3, с. 103].

Необхідно відзначити, що як жанрова модель літературна біографія наділена низкою атрибутивних ознак, які вирізняють її з-поміж суміжних жанрів. Ці характерис­тики визначаються, перш за все, об’єктом художнього осмислення [5, с. 22]. Усі творчі пошуки письменника-біографа спрямовані на те, щоб реконструювати життєві колізії певної особи на фоні історичного контексту. Саме ця орієнтація на глибинний психологічний аналіз особистості як індивідуальності і одночасно як органічної частини історії обумовлює конструювання текстової тканини на рівні сюжету, системи образів, хронотопу. Так, сюжет – це зазвичай низка подій, яка формує опис окремого епізоду чи повний життєпис головного героя. Відповідно, ключовими персонажами виступають як звичайні люди, які відігравали безпосередньо важливу роль у житті протагоніста, так і визначні історичні фігури доби. Цілком логічно, що і хронотоп літературної біографії має бути максимально наближеним до тих історичних умов, в яких жив головний герой.

Варто згадати, що специфічним художнім завданням літературної біографії є не просто відтворення перебігу життя певної історичної особи, але також психологічний аналіз її особистості, глибоке занурення в її внутрішній світ. Саме цим обумовлюється і особлива манера художньої репрезентації такого аналізу. Так, насамперед, необхідно відзначити, що важливе місце у текстовому просторі відводиться не тільки висвітленню документальних свідчень, але й вимислу та домислу. Крім того, неодмінною характеристикою літературної біографії є також суб’єктивізм письменника, адже факти і події з життя протагоніста інтерпретуються ним на основі власних світоглядних позицій шляхом застосування стратегій художнього письма. Отже, використання прийомів белетризації при реконструюванні життя історичної особи є ще однією атрибутивною ознакою літературної біографії.

Необхідно відзначити, що залежно від суб’єктивного ставлення автора до свого героя змінюється й модус оповіді, який може бути апологетичним, викривальним або мати амбівалентний характер.

У «Романах Куліша» можемо визначити такі елементи літературної біографії: в основу тесту взято біографічні джерела (листування, спогади, щоденники); збережено хронологічну послідовність життя П. Куліша; В. Петров аналізую психологію вчинків П. Куліша; автор свідомо створює двозначний образ українського письменника з позитивними та негативними сторонами характеру, в цьому присутнє суб’єктивне ставлення В. Петрова до П. Куліша; автор змальовує стосунки П. Куліша з реальними людьми тощо.

Українська інтелектуальна проза має свою історію. Початки інтелектуалізму наявні в творчості Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Однак повною мірою це явище проявилося в українській літературі XX ст. Перший спалах інтелектуальної прози припадає на 20-ті роки і пов'язаний з іменами В.Винниченка, В. Петрова, В. Підмогильного. Проте в їхніх творах не відбилися всі риси, властиві європейському інтелектуальному роману, бо, на думку С. Павличко, «українські автори вимушені були ховатися за масками, автокоментарями спрямовувати критиків в інший бік, заховувати філософію своїх творів за яскравою інтригою і любовним сюжетом» [58, с. 123].

Російські літературознавці в 70-ті роки ХХ ст. активно обговорювали інтелектуалізм у літературі, передусім спираючись на матеріал західноєвропейський. Скажімо, Ю. Борєв подає таке визначення цього явища: «Змістово-стилістичні особливості літератури, котрі з'являються завдяки надзвичайно вагомому проникненню в твори філософського начала. Інтелектуальні твори звичайно включають у себе параболічну думку, тобто притчу, історію, яка на перший погляд відходить від сучасності» [11, с. 35]. І далі: «Інтелектуалізм у мистецтві — це такий спосіб художнього мислення, котрий має особливі цілі (філософсько-концептуальний аналіз метафізичних проблем буття, аналіз стану світу), особливу активність художньої думки щодо життєвого матеріалу (підвищення ролі суб’єктивного начала, примат думки над фактом), особливу форму й стилістику (тяжіння до умовності, параболічність мислення, експериментальність обставин, логізовані характери, що розігрують за особами думки автора тощо), а також особливий характер впливу на читача і глядача (художній доказ ідеї, звернення не так до почуттів, як до розуму, «випрямлення» та інтенсифікація дійсності твору)» [11, с. 55].

Ю.Давидов розглядає інтелектуалізацію західної літератури XX ст. як «щільний і часом досить глибокий зв'язок із філософією (а пізніше також із теоретичною психологією, культурологією, соціологією), що їх неможливо повністю осягнути, якщо не розгадано ключ до їхніх таємних шифрів, метафізичного чи «глибинно-психологічного» підтексту» [27, с. 44].

Різко розмежовує поняття філософського й інтелектуального романів російський літературознавець Л. Єршов, ставлячи інтелектуальний роман поряд із науковим романом, романом-трактатом, романом-тезою, романом-дослідженням.

Л. Мовиченко, О. Логвиненко та інші дослідники вичленовують три різновиди: конкретно-реалістичний; лірико-романтичний; умовно-метафоричний (одне з його розгалужень — химерний). Саме два останніх різновиди й включають у себе українську інтелектуальну прозу.

Отже, можна виділити такі характерні жанрові ознаки інтелектуальної прози [73, с. 77]:

- концептуальність або концептуальна ідея – різноманітні філософські, наукові, міфологічні системи стають основою концепції світу, втіленої в творі. Автор зосереджений на одному героєві, що вибирає авторську концепцію або на одній морально-філософській ідеї, що спрямовує й організовує оповідь;

- головний герой – інтелігент чи інтелектуал, вихоплений з плину життя і перенесений у духовно насичену атмосферу, – носій філософської концепції; тип поведінки такого героя зумовлюється типом філософського обґрунтування, він утілює філософське бачення автора і є основною ідеєю, основною тезою твору. За висловом А. Бочарова, «кожен персонаж, захищаючи свою істину, в сутності є лише теоретичним варіантом ідеї, бо, керуючись нею в житті, він найчастіше зазнає поразки, що неодноразово підтверджується в інтелектуальній прозі» [12, с. 121].

Герой-інтелектуал інколи змальовується в ролі самітника – «заради вирішення певного завдання про стосунки особистості й часу: звичайні опорні моральні цінності проти нетривалих міражів, що прикидаються справжніми» [12, с. 335];

- зображуються або моделюються часто умовні ситуації, відсторонені, звільнені від життєвої повноти, які логічно підтверджують авторську думку, допомагають розкрити проблему, породжуючи сучасні асоціації;

- наявність параболічної думки, тобто притчі, історії, що, на перший погляд, «відходить від сучасності, а насправді відхід від сучасності відбувається не по прямій, а по кривій, по параболі, котра наче знову повертає думку, що відійшла вбік, до сучасності» [11, с. 105];

- зростання ролі інтелектуального начала порівняно з емоційним, переважання абстрактних, інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця, що проявляється в поданні суто ділових, наукових, інтелектуальних вставок;

- використання прийому «потоку свідомості», що відбиває рух свідомості персонажа, часто беззв'язні, хаотичні, суб'єктивні, ірраціональні, «сирі», породжені підсвідомістю й інстинктами почуття, асоціації, фантазії, тяжіння, медитації – наслідки «самозаглиблення», «втрати дійсності», «відходу в себе», «відходу всередину»;

- конструктивність прози або ідея середини, поміркованості – письменник відмовляється стверджувати що-небудь з усією категоричністю: кожну тезу автор оговорює, розподіляючи свої висновки між «так» і «ні», – адже інтелект усе розщеплює, аналізує, часто відшукує істину в суперечці, словесному поєдинку, що також є ознакою філософічності. З цим пов'язується відкритий фінал багатьох інтелектуальних творів, – з розрахунку на домислення читачем, якому ніби дається можливість бути співавтором роману;

- поєднання реального та ірреального, особливо тоді, коли це допомагає вести діалог людини «в ролі» й людини «не в ролі»;

- фрагментарність, різкість, гранульованість, відсутність певних сюжетних елементів, перебивання часових відтинків, спеціальне зміщення пластів оповіді – тобто художній монтаж або колаж, інколи при бажанні художньо виявити розгубленість героя перед навколишнім світом, своєрідність і некерованість історичного процесу;

- в одних випадках вживається інтенсивний час, в інших – ідея зв'язку різних часових проміжків, взаємопроникнення конкретно-історичного й загальнолюдського, або – зіставлення часу загального з часом індивідуальним (тобто об'єктивної швидкості його протікання та суб'єктивного відчуття), щоб «підійти до пізнання законів історії, зрозуміти зв'язок між нею та окремим індивідом» [73, с. 102];

- мінімум фабули, сюжету і дії;

- використання парадоксу, який зміщує достовірність як першооснову бачення і несподіваність як форму її художнього перетворення, що дає можливість у найбуденніший ситуації виявити абсолютно абсурдні явища і, навпаки, в найабсурднішому – звичайне, природне, буденне;

- застосування різновиду парадоксу – спрощення заради інтелектуалізації – потяг до першооснов як до джерела складності, намагання розкласти складне на просте, «побачити основні кольори різнобарвного спектру»; «персонажі інтелектуальної прози «випадають» із звичайного суєтного буття і сприймають його через опорні природні істини, вони роблять те, що з позиції «нормальних» людей сприймається як дивовижне, чудне, безглузде» [58, с. 330];

- різні види інтертекстуальності (цитування, самоцитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання, інтерпретації тощо).

У контексті зазначеного можемо виділити такі основні інтелектуальні компоненти «Романів Куліша» В. Петрова: концептуальна ідея твору – залежність стилю поведінки, стилю кохання, стилю листування людей від стилю епохи; П. Куліш герой-інтелектуал, який втілює концептуальну ідею; романізована біографія відзначається послабленою дієвістю; психологічний аналіз постаті П. Куліша; підтекст, шифр твору, що розрахований на читача-інтелектуала; створення подвійного образу автор – головний герой; застосування парадоксу для формування образів твору; романізована біографія на дев’яносто відсотків складається з цитат, отже В. Петров свідомо пише настільки інтертекстуальний твір.

Найвизначнішим письменником пошевченкової доби дослідники називають одного з лідерів Кирило-Мефодіївського братства П. Куліша, визначаючи його безсумнівну роль у відстоюванні національної ідеї, гуртуванні письменницьких сил у складний пореформений період. Митець залишив у спадок величезний за обсягом, хоча дуже неоднорідний за якістю творчий доробок, представлений усіма літературними жанрами. Пантелеймон Куліш працював на полі публіцистики й літературної критики, історії, етнографії. Саме завдяки його колосаль­ній енергії видавалися «Записки о Южной Руси», альманах «Хата», місячник «Основа», у Петербурзі друкувалися книжки українською мовою тощо.

Наскіль­ки багатогранною була його творча обдарованість та інтелектуальний потенці­ал, наскільки колосальними були організаторські здібності, енергія та практич­на діяльність («гарячий Куліш», як жартома називали його приятелі), настіль­ки ж він був складною та неоднозначною, переповненою суперечностями осо­бистістю.

Палкий у нестримному бажанні досягти мети й холодно-розсудливий в практичному житті, П. Куліш був рівнозначно великим як у сфері творчої, наукової, громадської роботи, так у власних помилках і хитаннях. «Не знайдеть­ся, мабуть, ні одного питання, для якого не дав би Куліш двох відповідей, що одна одну побивають і нищать, зводячи до абсурду» [33, с. 395]. «Людиною розра­хунків і формул», «людиною мінливих поглядів, хистких настроїв» назвав Пан­телеймона Куліша В. Петров у «Романах Куліша». Нерішучість, половин­частість, «двоїстість» Кулішевої натури особливо відчутно позначилися на колі­зіях особистого життя митця, у відносинах із жінками, в отих «романах Куліша», де все, на думку Петрова, забарвлене розривом між замислом і здійснен­ням, пануванням риторики й дидактики там, де від чоловіка чекають вчинку, дії. Саме в любовних історіях, вважає автор, де змагаються розум і сер­це, суперечності його характеру виявилися на повну силу.

Взявши за основу інтимне листування П. Куліша з Лесею Милорадовичівною, Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Ганною Рентель, Петров пише повість про любовні історії героя в один із періодів його жит­тя (1856—1862 роки). «Знайомлячи» читача з любовними романами, автор зіставляє, ви­вчає, цитує листи, звіряється з думками філософів, підтверджує аргументами «те­оретиків кохання» – Стендаля, Новаліса, Гете, Пушкіна.

Для реалізації худож­нього задуму письменник використовує оригінальну форму есеїстичного дослі­дження, яка з максимальною силою виявила його інтелектуальний потенціал і талант письменника-психолога. Знання творчої спадщини та епістолярію класи­ка дає змогу митцеві створити психологічний портрет Куліша, портрет героя лю­бовних романів, який, проте, був би абсолютно неможливим без характеристики феномену Куліша-громадянина (Кулішеві захоплення жінками відображають йо­го політичні, громадські, естетичні погляди, і навпаки). За спостереженням ав­тора, «прометеїстична піднесеність, усвідомлення себе як вищої, обраної натури, холоднувата самотня ізольованість – це і метода не тільки громадянської акції Куліша, а й життєвого його світовідчування й ставлення до жінок» [1, с. 220].

П’ять розділів твору – це п’ять історій стосунків із жінками, різними за характером, життєвим досвідом, темпераментом, станом душі; це спроба компенсувати раціоналістичну однобічність життя інтимними пригодами. З подробиць і перипетій цього роману чітко проявляється психологічна схема характеру Куліша – «романтика й егоцентрика», людини, роздвоєної суперечностями, вимушеної жити в умовах протистояння між «внутрішньою приголомшеною пристрастю» та зовнішнім образом. Створюючи психологічний портрет Куліша, Петров виконує одночасно дві функції, в основі яких закладена антитеза, – засуджує і виправдовує.

Відповідно до авторського бачення, суперечливість і «двоїстість» натури героя повісті, по-перше, сформовані на генетичному рівні певними внутрішніми чинниками, по-друге, породжені суспільними й політичними умовами доби, по-третє, визначені романтичним сприйняттям світу Куліша і його романтичним самовідчуттям. Саме ці взаємозалежні фактори виробили філософію життя П. Куліша, яка остаточно утвердила його образ у громадській діяльності та визначила поведінку в коханні.

Констатуючи об’єктивність Петрова-дослідника та безкомпромісність Петрова-художника, не слід при цьому розглядати «Романи Куліша» як звичайний історико-літературний портрет видатної постаті України XIX століття. Романізована біографія Куліша суттєво відрізняються від творів традиційного біографічного жанру. Новаторство Віктора Петрова полягає в антиканонізації героя, адже зображаючи видатного національного діяча, він руйнує усталені погляди про нього, змінює ідеалізований портрет на його реальне зображення. В авторській інтерпретації П. Куліш постає не лише як «будитель» національної громади, невтомний трудівник на інтелектуальній ниві, а насамперед як суб’єкт живого повсякденного буття з широким спектром людських почуттів, який має право на власні радощі й розчарування, злети й падіння, перемоги та поразки.

Отже, можемо говорити, що «Романи Куліша» це романізована біографія з рисами інтелектуальної прози. В. Петрова дослідники називають одним із засновників в українській літературі жанру романізованої біографії.