Розділ 3. Образна система роману-біографії в.Петрова

Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи природного та речового оточення.

1. Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій і місця, яке вони займають у загальній картині зображуваного, а також родових ознак твору можуть бути поділені на три типи:

а) образи осіб, що виступають у творі як об'єкти розповіді (герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно позначають терміном персонаж;

б) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти розповіді (герої, які розповідають). Більшість літературознавців позначають цей тип образу терміном оповідач;

в) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти розповіді й водночас як її об'єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). Цей змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно позначають терміном розповідач. До особливого типу розповідача відносять специфічні образи героїв-розповідачів ліричних творів, яких називають ліричними героями.

2. Образ творця твору, суб'єкта зображення (що вбирає в себе як суб'єктів, так і об'єкти розповіді, а також і всі інші образи твору) найдоречніше назвати образом автора.

3. Образ адресата твору, суб'єкта адресації зображення звичайно називають образом читача.

4. Образ природного оточення прийнято називати пейзажем.

5. Образ речового оточення прийнято називати інтер'єром [15, с. 142].

У цьому розділі роботи ми розглянемо образи дійових осіб – персонажів (Пантелеймона Куліша, Олександри Білозерської, Мані де Бальмен, Лесі Милорадовичівни, Марка Вовчка, Параски Глібової, Ганни Рентель).

Головним серед них є образ Пантелеймона Куліша. Також зупинимося на аналізі постаті автора у тексті. Інші компоненти системи образів розглянемо в контекстів головних персонажів.

3.1 Особливості творення образу п. Куліша

Художній образ – це специфічний для мистецтва спосіб втілення творчого задуму митця у чуттєво сприймані матеріальні форми засобами художньої мови. Тобто, художній образ – це засіб об'єктивації творчого духу в матерії формування, що надає йому виразних, досконалих способів буття «у формах дійсності». Він є перехідною ланкою, засобом надання естетично опанованій дійсності досконалого ідеального буття у межах твору як духовного цілого [24, с. 34].

У контексті романізованої біографії автор прагне створити новий образ Пантелеймона Куліша. В. Петров не ідеалізує його, не показує як бездоганного громадського діяча української культури, а навпаки. Читач бачить зовсім іншого автора «Чорної ради» – він весь складається із суперечностей; у стосунках з жінками, в першу чергу, просвітник та вчитель.

В. Петров в основу твору бере листування від 1856 до 1862 років. Автор пояснює це тим, що Кулішу тоді було 37 – 43 роки, у цей період уже сформувалися його основні громадсько-суспільні позиції, а також якщо не опубліковані, то вже частково реалізовані основні літературні прагнення письменника. Його романи б мали бути романами зрілої, виваженої людини.

Проте, ми спостерігаємо протилежне.

У «Романах Куліша» автор поновлює образ Куліша за допомогою маніпуляцій з його приватною кореспонденцією. Образ Куліша подається широкопланово, В. Петров схильний зіставляти літературну продукцію Куліша, насамперед його листи, з «приватно-побутовим» Кулішем і вказувати на показові перегуки. відповідності чи невідповідності.

Ми виділяємо такі особливості творення образу Пантелеймона Куліша: охудожнення біографічного матеріалу (маніпулювання кореспонденціє та іншими біографічними джерелами); парадоксальні характеристика автора.

Принцип охудожнення біографічного матеріалу у В. Петрова полягав у наданні документальним біографічним джерелам естетичного значення й перетворенні їх на образотворчий матеріал.

Методом розрізу та склеювання письменник в один ряд поставив документи різного зразка: автобіографію, лист, нотатки, офіційний лист, спогад сучасника, критичну працю, журнальну публікацію тощо. І з усього цього В. Петров витворює постать Куліша, не забуваючи і про власні характеристик. Дві протилежні дії виконує автор висвітлюючи героя, – засуджує й виправдовує. Як не парадоксально, але ці два підходи у В. Петрова не життєздатні один без одного. Саме вони створюють постійне психологічне напруження в такому «несюжетному» творі. Засуджуючи, В. Петров послуговується багатим арсеналом іронії і сарказму на адресу головного героя («Не всі ж такі добрі, лагідні, як він, Куліш: не людина, а янгол во плоті» [1, с. 350]); виправдовуючи посилається на загальні особливості романтичного світовідчуття ХІХ ст.

Варто розглянути самохарактеристики героя: «Человек, соскочивший с рельсов» [1, с. 221] – Кулішеві не вдається повністю оговтатись від заслання в Тулу 1847 року; «Одне почуття в мене єсть, тікати, але куди – не знаю. Я б тікав навіть від самого себе, тому що душа моя складається з дисгармонії, що мене самого катує» [1, с. 234]; «Самотній працівник», «Моя душа завсіди силкується по-божому і по-святому», «Я хотів жити і навчати інших, як треба жити» [1, с. 346]; «Я не знаю межі, що відокремлює егоїзм від великодухости» [1, с. 348]; «Нема в мене одного: задоволення з життя, а без цього, що всі розмови й прогулянки» [1, с. 359]; «Шукаю одного: спокою в своїх працях» [1, с. 364]; «Я сам і вічно буду сам. Краща сторона моєї істоти належить літературі, як спосіб благочинно впливати на суспільство. До цього часу я мало зробив і, може, зроблю мало; але я знаю, що це мале після моєї смерти призведе до великого» [1, с. 367].

Куліш був свідомий свого призначення, кохання ніколи не могло бути для нього важливішим від творчості. Він завжди вчитель, просвітитель для народу, для закоханих жінок.

Доповнюють образ Куліша характеристики його сучасників та критиків. Віра Аксакова: «Чудний чоловік цей Куліш. Що за плутанина в нього в голові різних понять, а в душі різних прагнень… Людина він палка» [1, с. 230]; «В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм у висловах, манірі й навіть в думках, а тим часом почувається пристрасна натура» [1, с. 248]; С.Єфремов: «Увесь Куліш тут з його черствим позерством, безкраїм егоїзмом та егоцентризмом, з його нещирістю й нахилом до фрази» [1, с. 319]; О. Кониський: «Куліш був, людина типово вродлива, розумна, добре освічена, та всі ці якості перед молодими ентузіастами-демократами затьмарювала якась Кулішева пиха» [1, с. 367] та інші. Але не варто забувати й про суб’єктивізм таких висловлювань.

Цікавим та яскравим є створення образу самим автором: «дрібноземельний дрібний поміщик-хуторянин» [1, с. 220]; «Його кохання – це моралізаторство й менторство, культурницьке «просвітництво». На всіх романах Кулішевих виразно позначилася тенденція «просвіщати» жінку» [1, с. 228]; «Палкий і водночас стриманий, пристрасний і методичний, подібний до пастора чи на вчителя, людина формул, замкнений у вироблених формулах!» [1, с. 230]; «Перевантажуючи себе працею, він працював без спочинку й перерв, він з’єднував у собі упертість фанатичного писаки з безкорисною працездатністю, вартою великих учених, і з інстинктивною ретельністю бджоли чи майстра» [1, с. 233]; «Куліш як завжди, чутливий і сентиментальний» [1, с. 343]; «Тверезий, ригористичний, поміркований і обережний» [1, с. 344]; «Куліш завжди Куліш, – він завжди безтактний» [1, с. 348]; «Почуття любови він зраджує задля творчих прагнень» [1, с. 356]; «Як не дивно, але Куліш, людина упертої зосереджености, егоцентричної самокерованости. Винятковий егоїст, людина виразних антигромадянських тенденцій, самолюбний, гоноровитий, мстивий …» [1, с. 365] та інші.

Окремої уваги заслуговують парадоксальні твердження В. Петрова стосовно Куліша, які є особливими засобами творення образу: «Розрив із суспільством – провідна лінія суспільної акції Кулішевої» [1, с. 225]; «Кохати й зневажати – це було для Куліша те саме, єдине й спільне почуття, одне від одного не відокремлене» [1, с. 276]; «Коли він і палав, то палав, зберігаючи всі властивості криги» [1, с. 282]; «З усіх способів виправдуватись він вибирає найкращий: він обвинувачує!» [1, с. 290] тощо.

Петров дослідив, як властива Кулішевій натурі «двоїстість» виявилась у коханні: волів мати цілу колекцію романів і «провади­ти» їх по два одночасно. Проте, як підсумовує автор, для «Куліша подвоювати або потроювати кохання значило, кінець-кінцем, не більше, як тільки подвоїти, або потроїти листування» [1, с. 320]. Всі Кулішеві романи були якщо не дивними, то дивакуватими. Так трактує їх автор тексту і водночас пояснює, що незважаючи на комічне й не­доречне, «на всіх Кулішевих таких типово «фавстівських» романах, лежить прикмета мефістофелівського зневір'я, сумніву, вагань, непевності…» [1, с. 250]. З цих означень бере початок психологічна схема Кулішевого характеру, що її будує автор. Дослідивши всі колізії його любовних романів, документально опираючись на любовні листи Куліша, автор приходить до висновку, що творчість, як уособлення месіаністичного обов’язку, для Куліша була вища від кохання. «Щоб творити, він офірував коханням» [1, с. 360] – такий останній і головний ав­торський штрих у психологічному портреті героя.

Роздвоєна суперечностями постать головного героя спонукає й автора до певного «роздвоєння», або вірніше «подвоєння», котре дозволяє вести через твір дві паралельні лінії – Куліш у суспіль­стві і Куліш у коханні. І хоча за темою інтимний план має бути головним, В. Петров намагається, і здебільшого це йому вдається, тонко координувати співіснування цих двох ліній, часом зближуючи їх на дотичній (коли, наприклад, цитує ті листи Куліша до Милорадовичівни, які наповнені високим громадянським пафосом), а часом розводячи на різні полюси (у стрімкому, без уваги до обставин, суспільства, амбіцій, романі з Марком Вовчком).

Бачимо паралельний погляд і "паралельного" Куліша. Один портрет – у рамці «будителя» національної громади, невтомного трудівника, інший – в рамці лю­дини «мінливих поглядів, хистких настроїв», людини живої, яка прагне земного.

Подвійний характер людини романтики пояснюють її подвійною взаємозалежною сутністю: з одного боку – вільна індивідуальність, з другого – частка цілого. Тому і В. Петров приводить до висновку, що суперечливість Куліша, з одного боку – як об'єктивний наслідок (частка цілого) – психологічний і суспільний феномен, породжений добою; з іншого – як суб'єктивний (вільна індивідуальність) – сформований внутрішніми генетичними якостями окремого чоловіка.

Із досліджень психології героя і психології кохання автор виводить такий вибір Кулішем жінки, що відповідає романтичному коханню. Невідступно властиве Кулішеві почуття правоти, горда самотність праведника серед малих і сірих людей породжувала і в коханні неможливість обрати земну жінку. В. Петров приходить до висновку, що Куліш кохав придуманий ним образ, який існував у його уяві, і той образ у кожний окремий період він приміряв до різних жінок. Але жодного разу не знайшов те, чого шукав. Любов до уяви, бачення неіснуючого образу у звичайній жінці – ця концепція цілком побудована на формулі кохання, що її культивували ранні німецькі романтики.

В. Петров висуває своє пояснення драми життя героя. П. Кулішу, як істинному талантові природа подарувала ще й гостре відчуття життя, всіх його радощів і насолод. Та скористатись з такого розкішного дарунку Куліш, по-перше, не міг (через свій характер), по-друге, не мав змоги (причина – соціальна невлаштованість, зумовлена добою), по-третє, не смів (служив Україна). Такі три причини драми можна простежити у романі В. Петрова, причини, які суттєво міняли життя Куліша і так трагічно впливали на його любов. По суті, автор веде мову про романтичне сприйняття світу Кулішем і його романтичне самовідчуття.

Отже, головною особливістю творення образу Пантелеймона Куліша можна вважати парадоксальність висловів автора, маніпулювання кореспонденціє та іншими біографічними джерелами. В. Петров навмисно створює суперечливий образ Куліша. Автор, безсумнівно, визнає його як знакову постать української культури. Але Куліш у особистому житті постає двозначною персоною.