1.Функції держави

Функції держави - основні напрями її діяльності, що зумовлені її цілями і завданнями та конкретизують п сутність. Відображають динамічну сторону державного буття, виявляються у функціях органів держави - основних напрямах (видах) їх діяльності у межах законодавчо встановленої компетенції.

У залежності від того, у якій сфері громадського життя – внутрішній або зовнішній, здійснюються ті або інші функції держави, розв’язанню яких завдань вони служать – внутрішньополітичних або зовнішньо політичних – вони підрозділяються на внутрішні і зовнішні. Внутрішні функції держави – забезпечують внутрішні політику держави. Це, наприклад, економічна, екологічна, функція розвитку культури науки й освіти. До зовнішніх (забезпечують зовнішню політику) функцій відносяться: оборона країни, забезпечення миру і підтримка світового порядку і т.д. Серед внутрішніх і зовнішніх функцій держави розрізняють функції основні і неосновні. Основні функції – це найбільше загальні, найважливіші напрямки діяль ності держави по здійсненню корінних стратегічних задавдань і цілей, що стоять перед ним у визначений історичний період.

По-перше, у них найбільше рельєфно виявляється загальнолюдсь ка сутність держави, її соціальне призначення. Достатньо зіставити, наприклад, такі напрямки діяльності держави, як, з одного боку, на лагодження засобів зв’язку, забезпечення ремонту і будівництва шляхів, роботи транспорту, участь у міжнародних конвенціях про за хист рослин від хвороб, боротьба з епідеміями й ін., з іншого боку, економічна, соціальну діяльність держави, здійснювана нєю охорона прав і свобод громадян, усіх форм власності, правопорядку, оборона країни та ін. По-друге, на відміну від численних державних функцій, здійснюва них, як правило, спеціально створеними для цього органами (наприк лад, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, вища освіта, фінансо ва діяльність, дипломатія, зовнішня торгівля і т.д.), основні функції відносяться до діяльності держави в цілому, виконуються, хоча й у різній мірі, усіма або багатьма ланками державного апарату. По-третє, з огляду свого змісту і структури головна функція но сить комплексний, збірний характер, потребує системного аналізу. Вона втілює зосередження зусиль держави на одному із вирішальних, генеральних напрямків її внутрішньої або зовнішньої діяльності. Її об’єк том є широке коло суспільних відносин , що мають відому схожість, у якійсь певній великій сфері соціального життя. Відповідно до цього, основні функції держави групують по найбільш важливим напрямкам державного впливу на суспільні відносин.

Більшість інших державних функцій є неосновними функціями. Вони, будучи складовими структурними частинами головних функцій, являють собою напрямки діяльності держави по виконанню її завдань у конкретній, і в цьому змісті більш вузькій сфері громадського життя.

Необхідно пам’ятати, що термін “неосновні функції” – умовний. Його вжиток правомірний лише остільки, оскільки допомагає виділи ти з множини різноманітних державних функцій більш широкі за об сягом і спільні за змістом основні функції держави

2. Децентралізація влади, правосвідомість

Децентралізація — процес перерозподілу або диспергування функцій, повноважень, людей або речей від центрального управління.

За тлумаченням Великого тлумачного словника сучасної української мови, який значною мірою базується на матеріалах одинадцятитомного тлумачного «Словника української мови» (1970–1980) — це система управління, за якої частина функцій центральної влади переходить до місцевих органів самоуправління; скасування або послаблення централізації.

У той час як децентралізація, особливо в урядовій сфері, широко вивчається і практикується, проте немає спільного визначення або розуміння децентралізації. Сенс децентралізації може змінюватися в частині за різних способів її застосування. Ступінь децентралізації залежить від ступеня її функціональності (здатності). Концепція децентралізації по-різному застосована до групової динаміки і управління (менеджменту) наукою в приватних підприємствах та організаціях, політичних науках, праві (законах) і державному управлінні, економіці (економічних науках) і технології.

В Україні вперше децентралізація згадується в Конституції Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року, у якій зазначалося, що:

«не порушуючи єдиної своєї влади, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, дотримуючись принципу децентралізації».

Метою політичної децентралізації є надати громадянам або їх обраним представникам більше впливу у розробці та реалізації законів і політиці. Залежно від країни, для цього може знадобитися конституційні або статутні реформи, розвиток нових політичних партій, створення місцевих політичних одиниць, і заохочення пропагандистських груп. Одним з аргументів на користь здійснення децентралізаційних реформ є підвищення ефективності діяльності як центральних, так і місцевих органів влади, а також створення сприятливих умов для економічного розвитку.

Політична децентралізація означає регіональне представництво у національному парламенті, вибори регіональних урядів, розподіл політичної влади, конституційні права регіонального рівня та взаємозв'язок між регіональним та національним рівнем. Регіональне представництво у національному парламенті відображає наявність однієї або двох палат законодавчого органу, та адекватність представленості регіону у національному законодавчому органі. Індикатор політичного взаємозв'язку відображає роль регіонального рівня у діяльності національного рівня.

Політична децентралізація включає в себе показники, які вимірюють політичну участь на регіональному рівні та між різними рівнями і показує наскільки незалежно регіональний рівень приймає рішення без зважання на національний рівень, який має право на втручання.

Правосвідомість — форма суспільної свідомості, що містить в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та концепцій, а також уявлень і настанов, які характеризують відношення особи, суспільної групиі суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, а також до всього, що охоплюється правовим регулюванням. Правосвідомість є однією з пріоритетних складових теоретичної конструкції ("теоретичним тілом") більш складних форм правових свідомостей (наприклад, національної "української правової свідомості".

3.Стосунки між міліціонером та порушником транспортного руху

Основною рисою юридичних фактів є здатність викликати правові наслідки. Ці факти кваліфікуються як юридичні, оскільки вони передбачені в адміністративно-правових нормах (прямо — у гіпотезі, опосередковано — в диспозиції або санкції).

Як тільки в житті з'являються факти, вказані в гіпотезі норми, остання починає діяти, в результаті її адресати в одних випадках мають можливість для реалізації своїх прав і обов'язків, в інших набувають суб'єктивних прав і обов'язків (останні передбачаються диспозицією норми). Наприклад, Закон України “Про захист прав споживачів” містить норму, згідно з якою органи захисту прав споживачів мають право забороняти господарюючим суб'єктам реалізацію споживачам товарів, які завезені на територію України без документів, що підтверджують їх належну якість. Тут юридичним фактом буде факт завезення на територію України споживчих товарів без відповідних документів. У разі його виникнення уповноважені органи реалізують своє право на заборону продажу таких товарів.

Закон України “Про дорожний рух” містить норму, згідно з якою кожен громадянин, що не має медичних протипоказань, може в установленому порядку отримати право на керування автотранспортними засобами і мотоколясками — за досягнення 16 років; автомобілями усіх видів і категорій (за винятком автобусів і вантажних автомобілів, обладнаних для перевезення більш як 8 пасажирів) — з 18 років; автобусами і вантажними автомобілями, обладнаними для перевезення більш як 8 пасажирів — з 19 років. Уданому разі юридичним фактом буде досягнення відповідного віку. З настанням юридичного факту громадянин набуває суб'єктивного права, якого раніше у нього не було.

Диспозиція зобов'язуючої або уповноважуючої адміністративно-правової норми приписує, якою повинна або може бути поведінка активної сторони. Дії осіб відповідно до приписів диспозиції норми, тобто дії, що являють собою реалізацію прав і обов'язків, є юридичними фактами. Отже, фіксуючи права і обов'язки, диспозиція опосередковано вказує на юридичні факти.

Так, відповідно до Положення про прикордонний режим (затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 р.) громадяни, які в'їжджають у прикордонну смугу, повинні мати при собі документи, які посвідчують їх особу і підтверджують необхідність в'їзду, а також пред'являти ці документи на вимогу спеціально уповноважених осіб Прикордонних військ і органів внутрішніх справ. У даному разі юридичним фактом буде в'їзд громадянина у прикордонну смугу, тобто дії громадянина, що є реалізацією ним свого суб'єктивного права.

Нерідко норми права пов'язують юридичні наслідки не тільки з наявністю тієї чи іншої обставини, а й з її відсутністю. Так, одержання права на управління транспортними засобами зумовлене не тільки настанням відповідного віку, а й відсутністю медичних протипоказань (фізичних вад і захворювань). Сюди ж належать факти невиконання зобов'язань. Так, невиконання громадянином обов'язку перереєстрації вогнепальної гладкоствольної мисливської зброї є юридичним фактом і тягне адміністративну відповідальність за ст. 192 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП). Невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов'язків щодо виховання дітей тягне адміністративну відповідальність за ст. 184 КпАП.

Часто для виникнення правовідносин потрібна сукупність двох або кількох юридичних фактів, наявність яких необхідна для настання юридичних наслідків. Наприклад, для одержання права на управління транспортним засобом необхідна наявність таких юридичних фактів: настання відповідного віку; відсутність медичних протипоказань; підготовка у відповідному навчальному закладі (або самопідготовка за відповідною програмою); одержання відповідного посвідчення.

Билет 17

1) Форма держави, поняття, структура, класифікація, види.

Форма держави – це система форм інституційної, територіальної і політичної організації та здійснення державної влади в країні.

Структура форми держави – стійка єдність і взаємний зв'язок складових елементів: форма державного правління, форма державно-територіального устрою, форма державного (політичного) режиму.

Форма державного правління – порядок утворення і організації вищих органів влади в державі.

Форма державного устрою – порядок поділу території держави на певні складові частини і співвідношення влади між ними і державою в цілому

Форма державного режиму – порядок здійснення державної влади у певні способи певними, методами і засобами

Ознаки, які у своїй сукупності розкривають сутність форм держави, об'єднані в групи, які характеризують її складові частини:

1. Ознаки, що характеризують способи організації державної влади, включаючи порядок її утворення. Сукупність цих ознак дає нам підставу говорити про форму державного правління.

2. Ознаки, що характеризують сукупність способів організації державної влади з урахуванням внутрішнього поділу держави на частини (в межах її території), взаємодію державних органів і її частин між собою. Ця сукупність ознак розкриває форму державного устрою.

3. Ознаки, які розкривають сукупність засобів і методів здійснення державної влади, характеризують державно-правовий режим.

Всі ці структурні частини форми держави складають органічну єдність. Це не три форми, а три аспекти єдиної форми держави, які в кожному конкретному випадку мають свої властивості. І все ж таки домінуюча роль належить державно-політичному режиму, оскільки він має вплив на дві інші сторони форми держави. Будь-які зміни в методах здійснення державної влади — чи в бік демократії, чи навпаки, автократії — неминуче відображаються на формі правління, а також на формі державного устрою.

Таким чином, форма держави — порядок організації і функціонування державної влади відносно форми правління, форми територіального устрою та форми державно-правового режиму.

Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її складові елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсному характеру існуючих відносин. Як уже було сказано, в юридичній літературі існують різні думки щодо змісту категорії «форма держави». Одні зводять зміст форми держави лише до характеристики форм правління, інші розглядають сукупність форми правління та територіальної організації держави без врахування державного режиму тощо. Проте ці позиції не знайшли широкої підтримки у більшості дослідників.

Отже, слід зазначити, що під час розгляду форм держави необхідно враховувати їх динамічну мінливість, чутливу реакцію на зміни в соціально-економічній структурі суспільства. Форма держави відображає єдність, взаємозумовленість об'єднаних в ній елементів, у результаті чого народжується нова якість, яка не властива жодній із цих окремо взятих складових частин.

Форма державного правління – порядок утворення і організації вищих органів влади в державі.

Монархія – форма державного правління, за якої державна влада фактично чи номінально зосереджена в руках однієї особи – монарха, звільненого від відповідальності перед своїм народом.
1. Абсолютна (необмежена) монархія: характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією, здійснює законодавчу діяльність, керує урядом, який формує сам, контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках. Абсолютна монархія характерна для рабовласницьких та феодальних держав; нині до неї близькі Бахрейн, Катар, Султанат Оман, Саудівська Аравія, Свазіленд. 2. Дуалістична (подвійна) монархія – визначається юридичним і фактичним розділенням влади між урядом, що формується монархом (або призначеним ним прем'єр-міністром) і парламентом. Монарх уже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Він має право абсолютного вето стосовно законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту. 3.Парламентська (обмежена) монархія – виділяється тим, що: влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності обмежена, символічна. Монарх формально зберігає статус глави держави – винятково з представницькими повноваженнями. Він лише підтісує (контрасигнує) законодавчі акти, прийняті парламентом. Виконавча влада здійснюється урядом, що формується парламентом і відповідає перед ним. Фактичним главою держави (прем'єр-міністром) стає лідер партії, яка має найбільшу кількість депутатських місць у парламенті.

Республіка – форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється президентом або представницьким органом влади (парламентом), обраним народом на певний строк і відповідальним перед ним. Республіка - домінуюча форма державного правління у світі (близько 160 з понад 200 держав світу є республіканськими). 1. Парламентська республіка – визначається тим, що верховна влада належить парламенту, який обирається населенням країни. Уряд формується парламентом, підзвітний і підконтрольний йому (діє принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом); залишається при владі доти, доки має підтримку парламентської більшості (вотум довіри). 2. Президентська республіка – характеризується такими ознаками: президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду, який формує особисто або з подальшими схваленням верхньої палати парламенту. В руках парламенту зосереджена законодавча влада. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від нього, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом (можливий парламентський контроль). Президент у президентських республіках обирається позапарламентським способом - прямими виборами населення. Змішана форма правління – Має таку особливість: парламент і президент здійснюють контроль за діяльністю уряду (подвійний контроль). У парламентсько-президентській республіці (Польща, Франція) повноважень у президента менше, ніж у парламенту, а в президентсько-парламентській - навпаки. Але і в тій, і в іншій глава держави (президент) є верховним головнокомандувачем (як у президентській республіці), іноді може розпустити парламент. У президентсько- парламентських республіках свої повноваження президент здійснює безпосередньо, призначає прем'єр-міністра, як правило, з-поміж лідерів найвпливовіших партійних політичних фракцій у парламенті, а також членів уряду за згодою парламенту. У змішаній формі правління немає посади віце-прем'єра (як у парламентській республіці). Президент обирається позапарламентським способом.

Форма державного устрою – порядок поділу території держави на певні складові частини і співвідношення влади між ними і державою в цілому.

Унітарна держава – проста єдина держава, частинами якої є адміністративно- територіальні одиниці, що не мають суверенних прав. Федерація – складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права

Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція, ВБ):

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
2) єдина система вищих органів державної влади; 3) єдине громадянство і єдина державна символіка;
4) єдина система законодавства і єдина судова система;
5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність; 6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини, унітарної держави мають різні назви: в Україні -області, у Польщі — воєводства, в Англії — графства, в Італії - провінції. Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія) включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні — це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму.

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада):

1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одним цілим, а складається із територій суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;
2) наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб'єктів; 3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству; 4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації;
5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія); 6) можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);
7) наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;
8) суб,'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.

Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981-1989 pp.):

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону; 2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;
3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем; 4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;
5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав; 6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);
7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

2) Праворозуміння, поняття, структура, суб'єкт, об'єкт, зміст.

Праворозуміння — це процес і результат розумової діяльно­сті людини щодо пізнання, сприйняття (оцінка) права і відношен­ня до нього як до соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння є конкретна особа, об'єктом — право конкретного суспільства, галузі, інститути права, окремі правові нор­ми, а змістом праворозуміння є знання суб'єктів про право, про свої права і обов'язки, а також оцінка і відношення до них.

Праворозуміння є завжди суб'єктивним, оскільки кожна людина сприймає його посвоєму, залежно від культурологічних традицій, звичаїв і в цілому від стану суспільства. Правова думка людства від­значається розмаїттям концепцій і теорій про походження, поняття та розуміння права.

В залежності від того, що розглядається як джерело праворозуміння, держава чи природа людини, розрізняють природну та позити­вістську теорії права.

3) Анексія РФ Української АР Крим. Правова оцінка юриста.

Ане́ксія— це насильницьке приєднання державою всієї або частини території іншої держави в односторонньому порядку. За міжнародним правом анексія— один з видів агресії і спричиняє міжнародно-правову відповідальність. Анексія Криму та Севастополя Росією — процес силового та протиправного відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України та їх приєднання до Російської Федерації на правах суб'єкта Російської Федерації, що було здійснено протягом березня 2014 року. Анексія Криму не визнається українською державою, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, а також суперечить рішенню Венеціанської комісії, натомість російською владою трактується як «повернення Криму до Росії».

Анексія Криму це порушення міжнародних договорів: Гельсінкський заключний акт 1975 року, про непорушність кордонів у Європі;

• Будапештський меморандум 1994 року про гарантії безпеки Україні;

• Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 р.;

• Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003

Впливовий український журналіст та аналітик Віталій Портников проводить паралель анексії Криму з анексією у 1940 році Литви, Латвії та Естонії, та звертає увагу, що саме незаконна анексія Прибалтики врешті-решт призвела у 1990-91 роках до розпаду СРСР.

• Можливі економічні наслідки для Росії: Внаслідок агресії Росії у Криму припинила діяльність Велика Вісімка (G8) — членство Росії у ній тимчасово призупинене.

• Очікуються економічні санкції до Росії, зокрема:

• поступове витіснення Росії з енергетичних ринків (головних чином європейських).

• припинення переговорів про економічне співробітництво з Росією.

• США та Євросоюз ввели у дію трирівневий план санкцій щодо Росії.

Незважаючи на те, що Росія не визнає за собою грубого порушення її міжнародно-правових зобов'язань щодо територіальної цілісності України, для офіційного Києва встановлення і фіксація цих фактів як на політичному, так і на юридичному рівні, має дуже важливе значення. Наприклад, в рамках розслідування кримінальних справ, які можуть і повинні бути порушені в Україні за ознаками злочинів, передбачених ст. 110 ("Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України") і ст. 437 ("Планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни") Кримінального кодексу України.

Також можна розглянути можливість ініціювання кримінальних справ в інших країнах (перш за все, Євросоюзу) проти осіб, винних у порушенні територіальної цілісності України, на підставі принципу універсальної юрисдикції, яка передбачає компетенцію держави по залученню до кримінальної відповідальності індивідів, які зазіхають на світовий публічний порядок.

Іншими словами, мова йде про те, щоб фінансові та гуманітарні санкції по відношенню до конкретних фізосіб (вже введені ЄС, США, Канадою та іншими країнами) були доповнені кримінальною відповідальністю - яскравим прикладом у цьому відношенні є кримінальне переслідування колишнього чилійського диктатора Аугусто Піночета в судах Іспанії.

Юридична відповідальність для Росії може виглядати таким чином: 1) надзвичайна сатисфакція – тимчасове обмеження суверенітету і міжнародної правосуб’єктності держави-правопорушниці. Наприклад, згідно з Декларацією про поразку Німеччини та Рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції Німеччина була зобов’язана визнати верховну владу Контрольного комітету замість утворення власного уряду; 2) репресалії – примусові заходи, що здійснюються державою, права та інтереси якої були порушені, щодо держави-правопорушниці. До таких заходів можуть бути віднесені індивідуальна та колективна самооборона, затримання судна за незаконний вилов риби тощо; 3) реторсії – акції у відповідь на недружні дії, що не мають ознак міжнародного правопорушення, наприклад, тимчасове відкликання свого посла внаслідок недружніх заяв з боку країни його перебування; 4) санкції – колективні дії, які застосовуються щодо держав, котрі своїми діями створюють загрозу миру, міжнародній безпеці чи порушують права і свободи людини 5) виключення держави зі складу міжнародної організації за вчинення державою дій, несумісних з принципами та завданнями відповідної міжнародної організації.

Билет 18

1.держ правління

Форма правління – це спосіб організації вищої державної влади.

Форма державного правління визначається порядком утворення, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління.

Прийнято розрізняти дві основні форми правління: монархію та республіку.

Монархія – це така форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частково) в руках однієї особи – монарха, і, як правило, передається у спадщину серед представників правлячої династії.

Вона характеризується:

1. Безстроковістю влади монарха.

2. Спадковим трононаступництвом.

3. Представництвом монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом.

4. Непідпорядкованістю влади монарха будь-яким іншим суб’єктам.

Монархії можуть бути обмеженими та необмеженими.

Необмежені монархії – це монархії, в яких влада монарха ніким і нічим не обмежені.

Серед інших її ознак є:

1. Єдиним законотворчим центром є глава держави – монарх.

2. Відсутня конституція як основний закон.

3. Монарх є також головою виконавчої та судової влади.

4. Абсолютна монархія опирається на недемократичний політичний режим.

Зараз до абсолютних монархій належать, наприклад, Бруней, Катар, Оман, Ватикан.

Обмежені монархії – це різновид монархічної форми правління, за якої влада монарха обмежується компетенцією інших державних органів.

Різновиди обмежених монархій:

а) дуалістична монархія являє собою форму правління, яка виникає в перехідні періоди розвитку суспільства, а саме: коли клас феодалів уже не в змозі одноособово панувати, а буржуазія ще заслабка і їй не під силу взяти в свої руки всю повноту влади. Результатом цього є політичний компроміс між феодалами і буржуазією.

В дуалістичній монархії, як правило, діє двопалатний парламент. Уряд підпорядковується монархові. Монарх має право вето.

Дуалізм полягає в тому, що монарх, як правило, відстоює інтереси феодалів, а парламент є виразником інтересів буржуазії та інших верств населення.

б) конституційна монархія – один із різновидів монархічної форми правління, за якої главою держави є монарх. Влада монарха набувається і передається у порядку престолонаслідування, що, як правило, визначається конституціями.

Влада монарха тут обмежується конституцією.

в) парламентська монархія.

Республіка – це форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загально національним представницьким органом влади.

Республіка має такі юридичні ознаки:

1. Обмеженість терміну повноважень усіх органів державної влади.

2. Виборність і відповідальність глави держави.

3. Можливість представництва держави лише за дорученням парламенту або виборців.

Видами республіки є:

а) президентська республіка, в яких повноваження глави держави, а в деяких випадках і глави уряду, належать президентові, який обирається населенням шляхом прямих або непрямих виборів і формує уряд, що, як правило, йому підзвітний і не несе повної відповідальності перед парламентом.

б) парламентська республіка, в якій здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує повністю відповідальні перед ним уряд та інші вищі органи державної влади. Тут може бути президент, але він обирається парламентом, йому підзвітний і має переважно представницькі функції (ФРН, Індія).

в) змішана (парламентсько-президентська або президентсько-парламентська) республіка.

За такої форми правління парламент набуває певні повноваження з контролю за діяльністю обраного народом президента. За певних умов парламент може усунути президента з посади. Але за президентом зберігаються широкі повноваження по формуванню і керівництву діяльністю уряду. У певних випадках президент має право дострокового розпуску парламенту і призначення нових виборів його складу.

2.правове регулювання

Правовий вплив — це взятий у єдності й різноманітності весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою соціальних, ідеологічних, інформаційних та юридичних механізмів.

Правове регулювання — форма владного юридичного впливу на суспільні відносини, що здійснюється державою за допомогою всіх правових засобів з метою їх упорядкування, закріплення і забезпечення.

Види правового регулювання:

1) за способом сполучення дозволів і заборон розрізняють загальнодозволений і спеціально-дозволений види.

Загальнодозволений вид правового регулювання означає, що дозволено все, що прямо не заборонено законом; спеціально-дозволений вид — дозволено лише те, що прямо закріплено в законі;

2) за територіальним статусом правотворчого суб'єкта розрізняють централізоване і децентралізоване правове регулювання.

Централізоване має місце тоді, коли суб'єктом правотворчої діяльності є законотворчий або інший центральний нормотворчий державний орган; децентралізоване — суб'єктом нормотворчої діяльності є республіканський (Автономної Республіки Крим), обласний чи інший місцевий територіальний орган;

3) за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання, розрізняють загальне (нормативне) та індивідуальне правове регулювання.

Загальне має місце тоді, коли обсяг суспільних відносин, що регулюються, кількісно невизначений; індивідуальне — коли правове регулювання розраховано на одну конкретну життєву ситуацію.

Стадії процесу правового регулювання.

Стадії правового регулювання:

1) регламентування суспільних відносин шляхом загального проградування юридичних прав та обов'язків їх учасників;

На цій стадії в різних правових формах (нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових звичаях, правових прецедентах) визначається зміст і формулюються межі поведінки суб'єкта, умови виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності, тобто формується нормативно-правова база механізму правового регулювання;

2) виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (правовідносин) у суб'єктів права;

Необхідною умовою цієї стадії є юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків. Забезпечується деталізація і конкретизація загальних моделей відносин, викладених у юридичних нормах;

3) реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов'язків.

Вона є завершальною, якщо вступ у правовідносини відбувався за бажанням і волею їх учасників (укладення договору) і не потребував прийняття відповідного акта застосування норм права певними державними органами.

3.Держ правління у франції і україні

У Франції Президент обирається прямим загальним голосуванням (ст. 6 Конституції країни), головує в Раді міністрів (ст. 9), володіє правом розпуску Національних зборів після консультації з Прем'єр-міністром та головами палат (ст. 12), може брати на себе після відповідних консультацій надзвичайні повноваження (ст. 16), формування уряду і керівництво ним Президент здійснює самостійно, без втручання і контролю з боку парламенту та ін Ці, та ряд інших важливих моментів, які характеризують конституційно-правовий статус Президента Франції, дозволяють не тільки віднести цю країну до числа президентських республік, але й констатувати наявність в ній дуже сильної президентської влади, у багатьох відносинах перевершує влада Президента США, що дозволяє деяким дослідникам вести мову навіть про «республіканської монархії».

Проте саме «уряд визначає і проводить політику нації» (ст. 20) і при цьому перебуває в прямій залежності від парламенту, оскільки Прем'єр-міністр після обговорення в Раді міністрів ставить перед Національними зборами питання про відповідальність Уряду у зв'язку з його програмою або загальнополітичної декларацією , тобто питання про довіру. Національні збори може висловити недовіру Уряду шляхом голосування резолюції осуду, під проектом якої повинні стояти підписи не менше десятої частини депутатів парламенту (ст. 49). Якщо Національні збори ухвалить резолюцію осуду або якщо воно не схвалить програму або загальнополітичну декларацію Уряду, свідчить ст. 50 Конституції Франції, то Прем'єр-міністр повинен вручити Президентові Республіки заяву про відставку Уряду. Все це вимагає визнати, що Франція одночасно володіє багатьма сутнісними рисами і парламентарної республіки.

Українська форма правління характеризується як мішано президентсько-парламентська республіка. Це підтверджується тим що:

Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом голосування строком на п'ять років. Він є главою держави і виступає від його імені.

Єдиним законодавчим органом в Україні визначається її парламент - Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

При формуванні уряду компетенція Верховної Ради і президента України поділяються і мають характер противаг, що утруднює узурпацію влади в одних руках.

Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста в порядку особливої процедури вразі вчинення ним державної зради або іншого злочину, а Президент України - якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися - право на прийняття заходів щодо Верховної Ради України.

19 білет

1. Держ. устрій, поняття, характеристика, види

Форма державного устрою – це елемент форми держави, який характеризує внутрішню будову держави, територіальну організацію влади та спосіб розподілу території держави на адміністративно-територіальні одиниці, взаємодію між ними у межах держави.

Державний устрій може виявлятись у простій або складній формі.

Простою формою державного устрою є унітарна (єдина) держава.

Унітарна держава – це єдина держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці.

Унітарній державі властиві такі риси:

1. До складу унітарної держави не входять державні утворення, наділені ознаками суверенітету.

2. Присутня єдина система державних органів.

3. Діють єдина конституція і єдина система законодавства.

4. Єдине громадянство.

5. У міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник.

Складними формами державного устрою є федерація, конфедерація, імперія.

Федерація – це складна держава, суб’єкти якої володіють державним суверенітетом, мають юридично визначену політичну самостійність.

Федерацію прийнято поділяти на союзну федерацію (засновану на договорі), суб’єктами якої є суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу зі складу федерації та федерацію, засновану на автономії, суб’єктами якої є державні утворення, що не мають суверенітету, але мають певні ознаки державності у вигляді повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення.

Конфедерація – це тимчасовий союз суверенних держав, створений для забезпечення їх загальних інтересів.

Ознаки конфедерації:

1. Не має своїх спільних законодавчих, виконавчих і судових органів, характерних для федерації.

2. Конфедеративний устрій не передбачає єдиної армії, єдиної системи податків та єдиного державного бюджету.

3. Конфедерація зберігає громадянство тих держав, які знаходяться в тимчасовому союзі.

4. Недовговічність.

Імперія – це форма державного устрою великої колоніальної держави. Ця складна держава включає головну державу (метрополію) та її колонію.

2. Механізм правового регулювання

Механізм правового регулювання — єдина система правових засади;, за допомогою яких здійснюється результативне правове впорядкування суспільних відносин та подолання перепон, які стоять на шляху задоволення інтересів суб’єктів права.

Механізм правового регулювання — це комплексне явище, складовими елементами якого є:

1. Норми права — основа механізму правового регулювання. Звісно, саме з юридичних норм, їх змісту починається правовий вплив на соціальні відносини.

2. Юридичний факт — конкретні життєві обставини, з виникненням яких законодавець пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Іноді виникає потреба у цілій системі юридичних фактів (фактичний склад), де один із них обов'язково повинен бути вирішальним.

3. Правові відносини, тобто суспільні відносини, які відбуваються у межах, визначених нормами права.

4. Акти реалізації прав і обов'язків — це дії суб'єктів щодо здійснення приписів правових норм. Реалізація прав і обов'язків може відбуватися яку межах певних правовідносин (купівля-продаж, дарування тощо), так і в окремих актах (право суб'єкта розпоряджатися річчю, що йому належить).

Слід зауважити, що існує низка явищ, які на всіх його етапах суттєво впливають на процес правового регулювання суспільних відносин і мають у механізмі правового регулювання універсальний характер. Такими чинниками (допоміжними елементами) є:

а)         законність;

Законність — правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб'єктами права у сфері правотворчості й правореалізації, в інших сферах життєдіяльності людей; режим за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки людиною, державою й громадянським суспільством.

б)         правова свідомість;

Правосвідомість — вид (форма) суспільної свідомості, що містить у собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання.

в)         правова культура.

Правова культура — це глибокі знання і розуміння права, високосвідоме виконання його вимог як усвідомленої необхідності й внутрішньої переконаності.

3. Порівняти держ. устрій України та Польщі

Державний устрій України — це її територіальна орга­нізація, яка характеризується певною формою конституцій­но-правових відносин між державою в цілому та її складови­ми частинами.

Украї́на — унітарна демократична національна держава, парламентсько-президентська республіка. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада в країні належить кабінетові міністрів, азаконодавча — парламенту (Верховній Раді України). Найвищим органом судової влади в Україні є Верховний Суд України. Можливість впливати на роботу усіх трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, має Президент України — згідно з Конституцією він зобов'язаний припиняти будь-які їх дії, що порушують основний Закон України.

Законодавча влада

Верховна Рада складається з 450 депутатів, що обираються на п'ять років. До 2006 р.половина членів були обрані за пропорційною системою, а інша половина від одномісних округів. Починаючи з парламентських виборів 2006 р., всі 450 членів Верховної Ради були обрані за партійними списками пропорційного представництва. Верховна Рада ратифікує міжнародні угоди і затверджує бюджет.

В Україні існує велика кількість політичних партій. Однак більшість з них малочисельні та малопопулярні у широких верствах суспільства і не спроможні самостійно виграти вибори. Тому, з метою отримання більшої кількості голосів у парламентських виборах, дрібні партії часто об'єднуються у виборні блоки.

Виконавча влада

Президент обирається всенародним голосуванням на п'ятирічний термін. Президент призначає прем'єр-міністра, який повинен бути задтверджений парламентом. Прем'єр-міністр і Кабінет міністрів де-юре призначається парламентом за поданням президента і прем'єр-міністра відповідно згідно зі статтею 114 Конституції України.

Значна частка поточних вищих посадових осіб в органах виконавчої влади та коаліційній парламентській більшості зі Східної України, в першу чергу, з Донецької області^[1]

Польша - унітарна держава з двоступеневої системою адміністративно-територіального поділу: воєводства (49) - Гміни (2468).

Відповідно до Конституції 1997 Польща є за формою правління напівпрезидентської (парламентсько-президентської) Республікою. Політичний режим - демократичний.

Законодавча влада в Польщі належить Сейму і Сенату - двом палатам польського парламенту. Нижня палата - Сейму здійснює контроль за діяльністю уряду в обсязі, визначеному приписами Конституції і законів.

Сейм складається з 460 депутатів, що обираються на основі загального виборчого права, як за мажоритарною, так і пропорційною системою. Сенат складається з 100 сенаторів, що обираються громадянами по мажоритарній системі. Обидві палати обираються на 4-річний термін.

Главою держави є Президент Республіки, який вважається її верховним представником і гарантом безперервності державної владі. Президент обирається безпосередньо громадянами на +5-річний строк може і бути обраний повторно тільки один раз.

Президент Республіки представник як держави в зовнішніх зносинах ратифікує і денонсує міжнародні договори, що про що повідомляє Сейм і Сенат, призначає і відкликає повноважних представників Республіки, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників. При здійсненні своїх повноважень зовнішньополітичних Президент взаємодіє з Головою Ради міністрів і компетентним міністром. Президент є верховним головнокомандуючим збройними силами Польщі. Він призначає на вищі військові посади, присвоює військові звання, віддає наказ про мобілізацію, орденами нагороджує і медалями, надає польське громадянство, застосовує право помилування.

Виконавча влада належить уряду - Ради міністрів, який, згідно з Конституцією, здійснює внутрішню і зовнішню політику Республіки. Рада міністрів забезпечує виконання законів, видає розпорядження, координує та контролює роботу органів урядової адміністрації, постановляє про проект бюджету держави і керує його виконанням, забезпечує внутрішню і зовнішню безпеку держави і публічний порядок, укладає міжнародні договори, що потребують ратифікації, затверджує і денонсує інші міжнародні договори .

Рада міністрів складається із Голови Ради міністрів і міністрів. У його складі можуть бути також віце-голови Ради міністрів, голови певних в законах комітетів.

Билет 20

Билет 21:

1.Поняття федерації, їх ознаки та характеристика. Відмінність автономії та федерації.

Федера́ція — форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації — це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб'єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів.

За способом утворення федерації поділяються на:

1)договірні,2)конституційні,3)конституційно-договірні.

Договірні федерації виникають на підставі договору між суб'єктами про створення федеративної держави. Особливістю таких федерацій є те, що суб'єкти федерації в договорі можуть вимагати для себе надання окремих суверенних прав. Конституційні федерації закріплюються в конституції, що приймається суб'єктами федерації чи затверджується ними (наприклад, США у 1787 р.). В таких федераціях усі їх суб'єкти мають рівний обсяг повноважень. Конституційно-договірні федерації виникають на основі договору і підтверджуються прийняттям конституції (наприклад, Російська Федерація — у 1992 р. суб'єкти РФ підписали союзний договір з центром, і у 1993 р. на референдумі було затверджено, розроблену на основі цих договорів, Конституцію РФ).

За змістовним критерієм:

1)територіальні,2)національні,3)змішані федерації.

Територіальні федерації — за основу поділу території на території суб'єктів федерації взято ландшафт місцевості, густоту населення, господарсько-економічні зв'язки та ін. (США, Мексика, Бразилія). Такі федерації є досить стійкими і стабільними. Національні федерації — за основу поділу на суб'єкти взято національний склад населення суб'єктів федерації (колишні СРСР, Чехословаччина, Югославія). Як показала практика, федерації, побудовані за національним критерієм, є нестабільними. Тут завжди є небезпека розбіжностей між національностями, що може призвести до їх розпаду. Змішані федерації — за основу поділу взято обидва попередні критерії (Російська Федерація).

За способами здійснення владних повноважень:

централізовані,децентралізовані.

Централізовані федерації — їх суб'єкти обмежені у прийнятті рішень на місцевому рівні (Індія, Мексика, Бразилія); Децентралізовані федерації — їх суб'єкти мають широкі повноваження у регулюванні власних внутрішніх питань.

За характером владних повноважень між суб'єктами:

симетричні(коли усі суб'єкти мають однаковий політико-правовий статус),асиметричні (коли суб'єкти мають різний політико-правовий статус).

Автоно́мія — право самостійного здійснення державної влади чи управління, надане якійсь частині держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом або конституцією. Автономія означає право якого-небудь національно-територіального утворення (наприклад, області) самостійно здійснювати внутрішнє управління. Автономія може базуватися на культурній чи етнічній відмінності — і часто веде до наступної незалежності.

Створення територіальної автономії є найдоцільнішим принципом державного устрою тих націй, які, реалізуючи своє право на самовизначення, виявляють бажання залишитися в межах даної держави. Нації отримують право створювати органи влади і управління, які діють рідною мовою, з місцевих людей, що знають побут і психологію місцевого населення; розвивати рідною мовою пресу, школу, театр, культурно-просвітницькі та інші установи. Досить часто під впливом національно-визвольних рухів влада унітарних держав формально проголошує автономію окремих національних територій, але фактично не забезпечує її реального здійснення і цим самим зводить існування автономії до фікції.

2. Поняття, мета та функції юридичної відповідальності

Одним із різновидів соціальної відповідальності є юридична відповідальність. Найбільш суттєві риси та ознаки, які притаманні соціальній відповідальності, властиві і юридичній відповідальності, адже вона здійснюється у суспільстві, забезпечує громадський порядок, га­рантує захист суспільних інтересів та передбачає наявність суспільних суб'єктів. Тобто, юридична відповідальність — це соціальна відпові­дальність, регламентована правовими нормами.

Юридична відповідальність установлюється компетентними ор­ганами держави і пов'язана із здійсненням державного примусу. Вона застосовується лише до тих осіб, які вчинили правопорушення, тобто порушили встановлені нормами права правила поведінки.

Юридична відповідальність характеризується певними ознаками:

1) настає лише за вчинене правопорушення (дія чи бездіяльність) у разі встановлення складу правопорушення. Не може бути підставою юридичної відповідальності думки, наміри, пере­конання, почуття, погляди, соціальні або особисті властивості особи, а також діяння хоча зовні і схожі з правопорушенням, але які не є такими в силу своєї суспільної значимості (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик);

2) спирається на державний примус, який є специфічним впли­вом компетентних державних органів та уповноважених осіб на поведінку людей у визначених законом формах. При цьому не­обхідно відзначити, що державний примус є більш широким по­няттям, ніж юридична відповідальність, оскільки він може здій­снюватися різними способами, які не пов'язані з відповідаль­ністю (наприклад, митний огляд багажу, стягнення аліментів);

3) виражається у настанні негативних юридичних наслідків для правопорушника, що мають особистий, майновий або організаційний характер, тобто виникає додатковий обов'язок зазнати певних втрат відповідно до санкції правової норми та рішення правозастосовного органу держави;

4) здійснюється компетентним державним органом відповідно до закону, тобто встановлюються санкцією правової норми вид і міра юридичної відповідальності, які можуть бути застосовані до правопорушника;

5) здійснюється у ході правозастосовної діяльності з обов'яз­ковим дотриманням певного процедурнопроцесуального порядку і форм, встановлених законом. Поза встановленої про­цесуальної форми юридична відповідальність неможлива;

6) пов'язана з осудом суспільством і державою поведінки право­порушника, тобто відносно особи, що вчинила правопорушення, компетентний державний орган приймає відповідний правозастосовний акт. Одночасно особа, порушуючи норму права, порушує і відповідну норму моралі. Тому поряд із юридичною відповідаль­ністю перед державою вона несе і етичну відповідальність перед суспільством, яка виражається у суспільному осуді.

3. Класифікуйте юридичну відповідальність РФ за анексію території АР Крим

Ане́ксія— це насильницьке приєднання державою всієї або частини території іншої держави в односторонньому порядку. За міжнародним правом анексія— один з видів агресії і спричиняє міжнародно-правову відповідальність. Анексія Криму та Севастополя Росією — процес силового та протиправного відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України та їх приєднання до Російської Федерації на правах суб'єкта Російської Федерації, що було здійснено протягом березня 2014 року. Анексія Криму не визнається українською державою, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, а також суперечить рішенню Венеціанської комісії, натомість російською владою трактується як «повернення Криму до Росії».

Анексія Криму це порушення міжнародних договорів: Гельсінкський заключний акт 1975 року, про непорушність кордонів у Європі;

• Будапештський меморандум 1994 року про гарантії безпеки Україні;

• Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 р.;

• Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003

Впливовий український журналіст та аналітик Віталій Портников проводить паралель анексії Криму з анексією у 1940 році Литви, Латвії та Естонії, та звертає увагу, що саме незаконна анексія Прибалтики врешті-решт призвела у 1990-91 роках до розпаду СРСР.

• Можливі економічні наслідки для Росії: Внаслідок агресії Росії у Криму припинила діяльність Велика Вісімка (G8) — членство Росії у ній тимчасово призупинене.

• Очікуються економічні санкції до Росії, зокрема:

• поступове витіснення Росії з енергетичних ринків (головних чином європейських).

• припинення переговорів про економічне співробітництво з Росією.

• США та Євросоюз ввели у дію трирівневий план санкцій щодо Росії.

Незважаючи на те, що Росія не визнає за собою грубого порушення її міжнародно-правових зобов'язань щодо територіальної цілісності України, для офіційного Києва встановлення і фіксація цих фактів як на політичному, так і на юридичному рівні, має дуже важливе значення. Наприклад, в рамках розслідування кримінальних справ, які можуть і повинні бути порушені в Україні за ознаками злочинів, передбачених ст. 110 ("Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України") і ст. 437 ("Планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни") Кримінального кодексу України.

Також можна розглянути можливість ініціювання кримінальних справ в інших країнах (перш за все, Євросоюзу) проти осіб, винних у порушенні територіальної цілісності України, на підставі принципу універсальної юрисдикції, яка передбачає компетенцію держави по залученню до кримінальної відповідальності індивідів, які зазіхають на світовий публічний порядок.

Іншими словами, мова йде про те, щоб фінансові та гуманітарні санкції по відношенню до конкретних фізосіб (вже введені ЄС, США, Канадою та іншими країнами) були доповнені кримінальною відповідальністю - яскравим прикладом у цьому відношенні є кримінальне переслідування колишнього чилійського диктатора Аугусто Піночета в судах Іспанії.

Юридична відповідальність для Росії може виглядати таким чином: 1) надзвичайна сатисфакція – тимчасове обмеження суверенітету і міжнародної правосуб’єктності держави-правопорушниці. Наприклад, згідно з Декларацією про поразку Німеччини та Рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції Німеччина була зобов’язана визнати верховну владу Контрольного комітету замість утворення власного уряду; 2) репресалії – примусові заходи, що здійснюються державою, права та інтереси якої були порушені, щодо держави-правопорушниці. До таких заходів можуть бути віднесені індивідуальна та колективна самооборона, затримання судна за незаконний вилов риби тощо; 3) реторсії – акції у відповідь на недружні дії, що не мають ознак міжнародного правопорушення, наприклад, тимчасове відкликання свого посла внаслідок недружніх заяв з боку країни його перебування; 4) санкції – колективні дії, які застосовуються щодо держав, котрі своїми діями створюють загрозу миру, міжнародній безпеці чи порушують права і свободи людини 5) виключення держави зі складу міжнародної організації за вчинення державою дій, несумісних з принципами та завданнями відповідної міжнародної організації.

билет №22

1) конфедерація та унітарна держава. порівняння.

Унітарна держава — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами. Більшість держав, які існували в минулому й існують сьогодні, є унітарними. Перевагою унітарної держави є можливість ефективно керувати нею, унітарна форма надійно забезпечує державну єдність і цілісність.

• Унітарна держава характеризується такими ознаками.

1. Має єдині вищі органи державної влади (глава держави, парламент, уряд, судові органи та ін.), яким підпорядковуються або підконтрольні місцеві органи.

2. Не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки суверенності.

3. Має єдину для всієї держави систему законодавства.

4. Управління єдиними збройними силами і правоохоронними органами здійснюється центральними органами державної влади.

5. Має єдине громадянство.

6. Одноособове представництво від усієї держави у міжнародних взаємовідносинах на рівні держав.

За ступенем залежності місцевих органів від центральної влади унітарні держави поділяються на:

Централізовані — місцеві органи державної влади очолюють керівники, що призначені із центру і їм підпорядковуються органи місцевого самоврядування (наприклад, Фінляндія).

Децентралізовані — місцеві органи влади мають значну самостійність у вирішенні питань місцевого життя (наприклад, Велика Британія,Данія, Грузія та ін.).

Змішані — присутні ознаки централізації і децентралізації (наприклад, Японія, Туреччина, Україна та ін.).

Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях"повної самостійності.

• Основні ознаки конфедерації:

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

2) система права

Система права - це внутрішня структура права, котра виражається в єдності й погодженості всіх діючих норм права даної держави, а також у їхньому розподілі по галузях і інститутам права.

Іншими словами, система права - це впорядкована безліч всіх діючих юридичних норм даної держави. Системність масиву всіх діючих норм права проявляється в їхній єдності, взаємоузгодженні, несуперечності. Упорядкованість безлічі всіх діючих норм права проявляється й у їхньому розподілі по галузях і інститутам

Структура системи права - це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави.

Основні структурні елементи системи права:

а) норми права;

б) інститути права,

в) галузі права.

Норми права - вихідний компонент, ті "цеглинки", з яких і складається в остаточному підсумку всі "будинок" системи права Норма права завжди є структурним елементом певного інституту права й певної галузі права

Інститут права- це відособлена частина галузі права, сукупність правових норм, що регулюють певну сторону якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, право власності, спадкоємне право - інститути цивільного права).

Галузь права - це самостійна частина системи права, сукупність правових норм, що регулюють певну сферу якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, цивільне право регулює майнові відносини).

Види критеріїв розподілу норм права по галузях права:

а) предмет правового регулювання;

б) метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання - це вид якісно однорідних суспільних відносин, які врегульовані правом.

Метод правового регулювання - це сукупність способів, прийомів, коштів впливу права на суспільні відносини. Іншими словами, метод правового регулювання являє собою певну сукупність юридичного інструментарію, за допомогою якого держава так чи інакше впливає на вольове поводження суб'єктів соціального спілкування (учасників суспільних відносин). Основу методу правового регулювання становлять т.зв. способи правового регулювання.

Серед способів правового регулювання розрізняють:

а) зобов’язання;

б) дозвіл;

в) заборона.

При регулюванні суспільних відносин можливо різне співвідношення застосовуваних способів. Наприклад, в адміністративному праві домінує використання Законодавцем обязывания як спосіб правового регулювання, у карному праві - заборони.

До конкретних методів правового регулювання, тобто застосовуваним у тих або інших галузях права звичайно відносять методи: імперативний (метод владного наказу, як правило вираженого у вигляді норми-заборони), диспозитивний (представляє можливість вибору в рамках закону того або іншого варіанта поводження), заохочувальний (спрямований на стимулювання певних форм правомірного поводження), рекомендаційний (суб'єктам права рекомендуються певні форми поводження).

3) порівняти правову систему ЄС та України

Правова система України — це цілісна, структурно впорядкована за допомогою джерел права та інших юридичних засобів стійка взаємодія суб'єктівнаціонального права, що забезпечує досягнення належного правопорядку як необхідної умови функціонування та розвитку українського суспільства.

Сучасна правова система України була заснована на юридичних поняттях та принципах характерних романо-германському типу правової системи, що приводить до схожості основних принципів підходу регулювання держави, створюючи ідентичність з континентальною сім'єю.

Отже можна зробити висновок, що вона найбільш наближена до романо-германської правової сім'ї. Вищезгаданий довід дає підставу вважати правильною думку про належність правової системи України саме до романо-германського типу правової системи.

Найбільш суттєві ознаки правової системи України, характерні для романо-германської правової сім'ї:

• визнання нормативно-правового акта основним джерелом права;

• усі нормативно-правові акти підпорядковуються за їх юридичною силою таким чином складаючи певну ієрархічну систему.

• згідно зі статтею 8 конституції України — «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.»;

• Україна є країною кодифікованого права, тобто норми, які складають одну галузь права, зведені в крупні, внутрішньо систематизовані нормативні акти. В Україні прийняті Кримінальний, земельний, сімейний та інші кодекси;

• наявні спеціалізовані органи конституційного правосуддя, в Україні органом конституційного правосуддя являється Конституційний Суд України;

• існує поділ права на приватне і публічне. До приватного права відносять сукупність галузей права предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою диспозитивного методу регулювання. До публічного права відносять сукупність галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (державних) інтересів з допомогою імперативного методу регулювання.;

• має подібні правові принципи та поняття у національних правових системах цього типу;

• наявність чіткої та ефективної юридичної техніки.