Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
tdp_ekzamen.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
400 Кб
Скачать
☆

1. Поняття, х-ка і необхідність тлумачення права

Тлумачення норм права (інакше: інтерпретація норм права) — це розумова інтелектуальна діяльність суб'єкта, пов'язана зі встановленням їх точного значення (змісту).

Тлумачення норм складається з двох елементів:

з'ясування - розкриття значення юридичних норм «для себе»

роз'яснення - розкриття значення юридичних норм «для інших»

Необхідність тлумачення обумовлена такими причинами.

1. Неповним охопленням юридичними нормами фактичних умов життя (наприклад, відсутність статті стосовно такого різновиду хуліганства, як радіохуліганство, дає можливість у результаті тлумачення поширити на радіохуліганів дію ст. 206 КК України).

2.  Невизначеним характером норми права, наявністю спеціальних, насамперед оціночних, понять і визначень, у яких нелегко розібратися юридичне непідготовленій людині без спеціального тлумачення (наприклад, слід роз'яснити, що означають такі поняття, як «тяжкі наслідки», «малозначущі діяння» та ін.).

3.  Нечіткістю, схематизмом, помилковістю нормативних положень як результат у недогляду, недбалості правотворчих органів (наприклад, у зв'язку з недостатнім переліченням усіх ознак вини їх можна встановити лише через тлумачення).

4. Необхідність тлумачення норм права іноді випливає із змісту самого нормативного акта, коли в ньому зустрічаються вираження «і т.д.», «тощо», «інші» тощо. Встановити їх дійсне значення можна лише за допомогою тлумачення.

Тлумачення норм права не містить (і не повинно містити) самостійних норм права. Воно лише встановлює зміст і сферу дії акта, що тлумачиться, права і обов'язки суб'єктів права, вказує, як зміна умов, поява нових фактів впливають на застосування норми права, та ін.

Тлумачення норм права, як правило, не має самостійного значення у відриві від акта, що тлумачиться, і цілком поділяє його долю: з його скасуванням (зміною) скасовується (змінюється) нормативне тлумачення.

2. Державні службовці в механізні держави

Службовими особами є службовці державних органів, організацій, органів управління державними підприємствами, органів місцевого самоврядування, комерційних організацій, що своїми діями створюють юридичні акти або спроможні породжувати, змінювати чи припиняти конкретні правовідносини.

Службовець — учасник подвійних правовідносин:

-  трудових, що залежать від професійного особистого становища, трудових прав і обов'язків, від процесу праці;

-  адміністративних, що залежать від виконання служби, управлінських функцій (відносин влади).

Державний службовець — працівник державної організації, установи, підприємства, що в установленому законом порядку здійснює трудові функції на професійних засадах на основі трудового договору (контракту), що одержує заробітну плату з державних коштів відповідно до займаної посади і підкоряється службовій дисципліні.

Власне (безпосередні) державні службовці — особи, що мають виконавчо-розпорядницькі повноваження від імені держави. У багатьох країнах даних осіб відносять до чиновників і відрізняють від простих державних службовців (учителів державних шкіл, працівників пошти, телеграфу та ін.). З юридичної точки зору відмінності між ними кореняться в нормах галузі права, що визначає їх спеціальний (службовий) правовий статус: правовий статус чиновників (безпосередніх державних службовців) визначається нормами адміністративного права, а правовий статус простих державних службовців — нормами трудового права (за допомогою трудового договору). Не однаковими є й порядок їх прийняття на службу (присяга), привілеї (незмінюваність) та ін.

Ознаки державного службовця як професіонала управління:

•   має інформацію як особливий предмет праці, за допомогою якої впливає на тих, хто управляються (обслуговуються);

•   працює оплатно (одержує заробітну плату);

•   працює в інтересах тих, хто оплачує роботу;

•   працює на професіональній основі, обіймаючи посади відповідно до кваліфікації та досвіду.

Обсяг і порядок використання державним службовцем владних повноважень фіксуються в юридичному документі  посадовій інструкції, штатному розкладі та ін.

Залежно від характеру здійснюваних функцій державних службовців можна поділити на:керівників;спеціалістів;технічний персонал;допоміжний персонал.

3. Охарактеризувати правовідносини між працівником і працедавцем

Трудові відносини — це добровільний юридичний зв'язок між працівником і роботодавцем. Працівник зобов'язується особисто виконувати визначену трудову функцію за обумовленою спеціальністю, кваліфікацією, посадою в даній організації з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядкові, а роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Це поняття трудових відносин визначає його суб'єкти, а через їх обов'язки й зміст цих правовідносин, які є двосторонніми відносинами.

Суб'єктами трудових відносин є, з одного боку, працівник, а з другого — роботодавець.

Працівник — громадянин України чи іноземний громадянин, або особа без громадянства, що перебуває в трудових відносинах з роботодавцем на підставі укладеного трудового договору і завдяки своїй праці виконує певну трудову функцію.

• Мінімальний вік для укладання трудового договору визначено ст. 188 КЗпП. Щодо максимального, то його не визначено в КЗпП. Тільки в окремих випадках, враховуючи специфіку праці, законодавством про працю може визначатися максимальна межа щодо віку працівника1.

• Працівником може бути особа, яка володіє трудовою правоздатністю та трудовою дієздатністю2.

Роботодавець — власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності й галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

Роботодавцем може бути і фізична особа й громадська чи релігійна організація, що уклала трудовий договір з бухгалтером, секретарем, водієм тощо.

Обов'язковою передумовою виникнення трудових відносин є наявність у його суб'єктів праводієздатності (трудової правосуб'єктнос-ті). Трудова правосуб'єктність у роботодавця виникає з моменту державної реєстрації і припиняється при ліквідації організації. Моментом виникнення трудової правосуб'єктності для установ є затвердження штатного розкладу і відкриття у банку рахунку оплати праці.

Зауважимо, що трудові відносини ґрунтуються на поєднанні рівності й підпорядкування. Уклавши трудовий договір, працівник підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку і повинен особисто виконувати доручену йому роботу, як правило, не маючи права передоручати її виконання іншій особі.

Роботодавець виплачує працівникові винагороду за затрачену працю та її результати у формі заробітної плати.

Билет 33

1.система стимувань і противаг

Основою стабільного функціонування системи державної влади демократичної держави є система стримувань і противаг, яка забезпечує взаємну підконтрольність різних гілок і центрів державної влади та запобігає концентрації влади в одній гілці чи в руках однієї особи

Принцип поділу влади доповнюється системою "стримувань і противаг". Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. "Стримування" і "противаги", з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.

У Конституції України передбачені такі інститути системи "стримувань і противаг":

1) право "вето" Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

2) імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його усунення з поста;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення третини складу);

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини (омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

2. джерела права

Джерела (форми) права - це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права. 

Види основних джерел (форм) права:

а) нормативно-правовий акт;

б) нормативно-правовий договір;

в) правовий звичай;

г) правовий прецедент.

Д) релігійні норми

Е)правові доктрини

Нормативно-правовий акт - це вихідний, як правило, від компетентного органа держави акт-документ, що містить норми права.

У сучасних державах нормативно-правовий акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб'єктами права, які приймають і видають нормативно-правові акти, є відповідні правотворческие органи держави. Вони приймають і видають нормативно-правові акти на основі й у межах своєї компетенції.

У сучасній Україні нормативно-правові акти колишнього СРСР, які не суперечать Конституції й законам України, застосовуються на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР" і ст. 1 розділу XV Конституції України.

Нормативно-правовий договір - це добровільна угода двох і більше сторін, що містить норми права. 

Нормативно-правовий договір - це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, що є результатом добровільного, взаємопогоджуваного волевиявлення правотворческих органів ( суб'єктів правотворчества).

Нормативно-правовий договір - основне джерело права в міжнародному праві. Ратифіковані міжнародні договори України - джерело права України, невід'ємна частина її національного законодавства (ст. 9 Конституції України). У внутрішньодержавному праві України до нормативно-правових договорів ставиться, наприклад, колективний договір, що укладається профкомом підприємства від імені трудового колективу із власником або уповноваженим їм органом.

Правовий звичай - це санкціонований державою звичай, що здобуває в чинність цього загальнообов'язкове значення.

Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання їм певного звичаю як загальнообов'язкове правило поводження, адресованого відповідним суб'єктам права. Підставою санкціонування державою звичаїв є відповідність спрямованості їхнього регулятивного впливу на суспільні відносини цілям, завданням, інтересам держави. Санкціонування державою звичаю обумовлює придбання їм таких ознак як загальобов'язковість, охорона державою від порушень. Ці ознаки правових звичаїв властиві й нормам права безпосередньо встановлених державою

Правові звичаї як джерело права з'явилися давно. Про це свідчать, наприклад, закони XІІ. таблиць (Древній Рим V в. до, н.е.). Закони Драконта (Афіни VII в. до н.е.) і інші юридичні пам'ятники. Один зі шляхів виникнення права- поява так званого звичаєвого права, що складає із правових звичаїв.

У сучасних державах, включаючи Україну, сфера суспільних відносин, регульованих правовими звичаями, помітно мала й обмежена, на відміну від сфери дії законодавства.

Правовий прецедент - це рішення державного органа (судового, адміністративного) по конкретній юридичній справі, що являє загальнообов'язковий приклад рішення наступних аналогічних справ.

Види правових прецедентів:

а) судовий;

б) адміністративний.

Розходження цих прецедентів пов'язане з існуванням у механізмі держави судових і адміністративних органів.

У ряді сучасних держав судовий прецедент займає помітне місце серед джерел (форм) права. До числа таких держав насамперед ставляться Англія (батьківщина правового прецеденту) і США. Однак правила й межі дії судового прецеденту в цих країнах неоднакові.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворческих органів. Публикуемые в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

Релігійні норми. Під безпосереднім впливом релігійних норм формується канонічне право — правила поведінки нормативного за­гальнообов'язкового характеру в країнах, де релігія не відділена від держави, визнається одним із державних інститутів. Його змістом є релігійні настанови, визнані органами державної влади. Вважається, що вони є результатом божественного одкровення і здебільшого не підлягають зміні чи скасуванню. Канонічні норми як джерело права набули широкого розповсюдження в Середні віки, а нині мають офіційний характер лише в деяких країнах мусульманського Сходу й у Ватикані.

Правова доктрина. У ряді правових систем до числа джерел пра­ва належить також правова доктрина (вчення, система знань), тобто думки авторитетних учених з питань права. Специфіка і складність права об'єктивно веде до участі юристів-учених у поясненні тих чи інших проблемних моментів юристам-практикам. Сюди належить і така сфера цієї діяльності, як тлумачення (з'ясування і роз'яснення)
права.

Так, думки провідних юристів були джерелом права в Давньому Римі, де їх повчання ставали складовою нормативно-правових актів, кодексів, судових прецедентів. Яскравий приклад — кодекс Юстині-ана (VI ст. н. е.), до якого увійшло багато положень римських юрис­тів. У європейській середньовічній правовій історії велике місце зай­мали глосатори (тлумачі, коментатори). Важливу роль відіграла пра­вова доктрина у становленні й розвитку мусульманського права, у тій частині ісламу, що є основою для вирішення сімейно-шлюбних, майнових й інших спорів.

У країнах англосаксонського права судді нерідко обґрунтовують свої рішення посиланнями на праці англійських учених. Такі праці, а також юридичні навчальні посібники називаються літературними джерелами права. Доктрина використовується в тих випадках, коли під час розгляду справи відсутній необхідний закон, судовий преце­дент чи звичай.

3. порівняльна х-ка джерел права України і Євпрсоюзу

Європейське право - це великий і розгалужений комплекс, який включає норми, що відносяться до різних галузей права. Тут переплітаються норми публічного та приватного права, традиційних і нових галузей права.

Право Європейського Союзу має оригінальну системою джерел. Форми (джерела) права Європейського Союзу утворюють цілісну систему джерел з властивою для такої системи ієрархією актів.

Джерела права ЄС діляться на: первинні, вторинні і прецедентні.

Документи, які мають вищу юридичну силу в правовій системі Союзу, становлять джерела первинного права. Подібно конституції в Україні, вони складають ядро правової системи Європейського Союзу, закріплюють статус Союзу як політичної організації та його окремих органів. У Європейському Союзі функції конституції виконують установчі договори. У рамках Європейського Союзу дані джерела за своєю формою є міжнародними договорами, які підписані і ратифіковані усіма державами-членами і для своєї зміни, за загальним правилом, потребують злагоді кожного з них. Першим договором, з якого почалося формування первинного права це установчі документи (договори) організації: Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р., Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 р. і Договір про Європейський Союз 1992 р. Всі три договори пов'язують одні й ті ж країни.

На підставі первинного права органи Союзу видають нормативні акти та інші документи, що становлять разом джерела вторинного права, яке називають також правом «похідним». Переважна частина загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених Союзом, закріплена саме тут.

У той же час джерела вторинного права за своєю юридичною силою повинні відповідати праву первинному, а у випадку протиріч підлягають скасуванню.

До актів вторинного права належать акти, які видаються інститутами Союзу, а також міжнародні договори Союзу та угоди, укладені в рамках ЄС його державами-членами.

Сумарна характеристика актів вторинного права дана в ст. 249 Договору про Співтовариство. До їх числа віднесені регламенти, директиви та рішення.

Інша частина вторинної права - нормативні договори, які залежно від суб'єктів їх укладають, поділяються на три види:

1) Угоди Європейського Союзу з третіми країнами.

2) Додаткові конвенції між державами-членами.

3) міжінституційних угоди - нормативні договори, укладені інститутами союзу з метою уточнення і доповнення окремих положень установчих документів. Міжінституційних угоди найчастіше носять тристоронній характер, пов'язують три політичні інститути: Європейський парламент, Рада та Комісію

Самостійне положення займає третя група джерел - джерела прецедентного права. Вона поєднує в собі риси як первинного, так і вторинного права Союзу, займає проміжне положення між ними.

У рамках інтеграційного процесу сформувалися два найважливіших судових органи - Європейський Суд з прав людини та Суд Європейських співтовариств. У міру еволюції в ЄС затверджується трехзвенная структура. Кожна з судових інстанцій грає в межах своєї компетенції важливу роль у нормотворчому процесі.

Виділяють чотири головні групи джерел європейського права. По-перше, нормативно-правові акти, по-друге, загальні принципи права, по-третє, рішення Суду ЄС і, по-четверте, міжнародні договори.

Отже, система джерел ЄС так само, як і система джерел права України має ієрархічну структуру. Ядро правової системи ЄС становлять міжнародні договори, на підставі яких виникають інші джерела права, які не можуть ім суперечити. В Україні ж таким документом є Конституція.

Нормативний правовий акт, що видається органами ЄС, виступає найбільш важливим по значенню джерелом вторинного права. Стандартними формами нормативних актів Союзу виступають регламенти, директиви і рамкові рішення. Деякі акти загальнообов'язкового характеру видаються під назвою рішень та орієнтирів.

В Україні НПА також визнається основним джерелом права, це –основний закон України-Конституція, та інші кодификовані і звичайні закони.

Характерною відмінністю є те, що прецеденти не визнаються джерелами права в Україні. Щодо інших джерел,таких як- міжнародні звичаї, занальні принципи права, то вони виступають джерелами права, в обох системах.

34 билет

1. Поняття, характеристика та структура політичної системи суспільства.

Надзвичайно складним і розмаїтим явищем суспільства є його політичне життя. Воно охоплює всі організовані й неорганізовані форми політичної життєдіяльності людей, політичну ідеологію і психологію, політичні інститути та установи, політичні відносини та процеси, політичну поведінку тощо. Політична система суспільства — упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади. Якщо характеризувати політичну системи суспільства більш повно, то необхідно зазначити, що це цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, правовим, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і засадам політичного режиму даного конкретного суспільства. Політична система включає у себе організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою, характеризує протікання політичних процесів, включаючи інституалізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості у суспільстві, характер участі у політичному житті. Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами. Структура політичної системи – це внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв’язку і взаємодії компонентів, що її утворюють.

До структури політичної системи входять:

1) суб’єкти (носії) політики;

2) політичні норми – правила поведінки, що регулюють політичні відносини суб’єктів політики;

3) політичні функції – основні напрямки політичної діяльності політичних суб’єктів. До них належать: а) владно-політична інтеграція суспільства; б) регулювання соціально-політичної діяльності; в) забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси тощо.

4) політичні відносини – це вид суспільних відносин, що складаються між суб’єктами політики з приводу здійснення політичної влади;

5) політичний процес – сукупна діяльність усіх суб’єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства;

6) політичний режим – це політичний стан суспільства, що реально складається і характеризується якісними та кількісними показниками участі народу у здійсненні політичної влади;

7) політична свідомість – це система ідеологічних і психологічних елементів щодо діючої чи бажаної політичної системи суспільства;

8)політична культура – це знання, досвід суб’єктів політичної системи у політичній сфері діяльності, вибір варіантів поведінки;

9) політична діяльність – сукупність певних дій та вчинків її учасників. При системному вивченні елементів політичної системи можна відзначити, що вони передбачають існування і функціонування п'яти основних сторін політичної системи: а) інституціональної (організації, установи); б) регулятивної (норми, принципи); в) функціональної (політичні функції, політичний процес, політичний режим); г) ідеологічної (політичні погляди, політична свідомість та культура); д) комунікативної (зв'язки, що об'єднують вказані елементи політичної системи).

2. Поняття, характеристика і види нормативно-правових актів.

Нормативно-правовий акт - офіційний акт-документ, ухвалений уповноваженими суб'єктами нормотворчості у визначеній формі і порядку, який встановлює (змінює, доповнює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. Він є однією з форм існування та вираження норм права, є основною формою права для багатьох правових систем сучасності. Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції: функцію юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб існування і вираження норм права. При цьому він є найбільш досконалим серед усіх форм (джерел) права. Він є основним джерелом романо-германської правової сім'ї і має ряд переваг перед іншими джерелами права.

1. Нормативний акт може бути оперативно виданий і змінений у будь-якій своїй частині, що дозволяє відносно швидко реагувати на соціальні процеси в суспільстві.

2. Нормативні акти, як правило, відповідним чином систематизовані, що дозволяє легко віднайти потрібний документ для застосування і реалізації.

3. Нормативні акти дозволяють точно фіксувати зміст правових норм, що сприяє проведенню єдиної політики, не допускати довільного тлумачення і застосування норм.

4. Нормативні акти підтримуються і охороняються державою. Ознаки нормативно-правового акта: • приймається уповноваженими суб'єктами правотворчості (державними правотворчими органами або народом); • виражає державну волю домінантної частини населення або всього народу; • завжди містить нові норми права чи змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків; • приймається відповідно до певної процедури; • має форму письмового акта — документа, певні реквізити та структуру (преамбула, глави, розділи, статті, частини, пункти); • публікується в офіційних спеціальних виданнях, в яких текст акта має бути автентичним офіційному зразку цього акта. Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями: 1. За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти. 2. За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні. 3. За часом дії: постійні і тимчасові. 4. За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм права та акти скасування норм права. 5. За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень. 6. За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні та ін. 7. За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення; розпорядження; накази тощо.

Найбільш поширеною вважається класифікація нормативних актів за їх юридичною силою.

Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом державної влади (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму), що має найвищу юридичну силу і призначений для врегулювання найбільш важливих суспільних відносин. Вища юридична сила законів виявляється в тому, що:

• ніхто, крім органів законодавчої влади та народу, не може приймати закони, змінювати їх чи відміняти;

• усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;

• у разі колізій між нормами закону та підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону.

Підзаконний нормативно-правовий акт — це документ, який видається компетентним органом або посадовою особою на підставі закону, відповідно до нього, для конкретизації та виконання законодавчих приписів та містить норми права.

Підзаконність цих актів не означає їх меншу юридичну обов'язковість. Вони мають необхідну юридичну силу, але вона не має всезагальності та верховенства, притаманної законам. Юридична сила залежить від статусу органів держави, характеру та призначення цих актів.

3. Порівняльна характеристика нормативно правових актів в національному праві та нормативно-правових актів в міжнародному праві.

Сьогодні українське законодавство не завжди встигає за динамікою розвитку суспільних відносин, інколи вступає у протиріччя з раніше прийнятими правовими актами. Внаслідок цього законодавство має акти і норми, які формально не діють, у ньому часто зустрічаються прогалини, не пов'язані одне з одним положення; деякі законодавчі акти повторюються; інколи неточно формулюються терміни та ін.

Такі ж недоліки зустрічаються і в законодавчих актах, прийнятих за останні роки у зв'язку з потребами прискореного правового регулювання на запити суспільства.

До кодифікованих нормативно-правових актів відносяться Закони України "Про Цивільний кодекс України", "Про Господарський кодекс України", "Про Кодекс України з питань адміністративних правопорушень", "Про Кримінальний кодекс України"; "Про Митний кодекс України" тощо; до простих - Закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про міжнародні договори України", "Про транскордонне співробітництво" тощо.

В широкому значенні міжнародний акт можна трактувати як прояв діяльності різних держав, народів, їх представників, зусилля яких спрямовані на фіксацію фактів.

Міжнародні нормативні правові акти: 1. Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. 2. Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (Нью-Йорк 10 грудня 1984 р.) 3. Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. 4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 19 грудня 1966 р.) тощо

У практиці регулювання правовідносин демократичних держав діє принцип пріоритету норм міжнародного права перед нормами національного права держави, згідно з яким вважається, що саме міжнародне право втілює загальнолюдські принципи, на яких повинні базуватись як міждержавні, так і внутрішні державні правовідносини.

Саме тому в Законі «Про міжнародні договори України» та ряді інших законів проголошується, що коли нормами міжнародного договору України передбачено інші правила ніж ті, що передбачені в національному законодавстві України, то діють правила міжнародного договору.

Билет 35

Билет 36

Билет 37

  1. Політичні партії: поняття, характеристика, види.

Більш досконалим ми вважаємо визначення, запропоноване в ст. 2 Закону України "Про об'єднання громадян", оскільки там відображено основне завдання партії — участь у організації і здійсненні державної влади: "Політичною партією є об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формування органів влади, місцевого і регіонального самоврядування і представництво у їх складі".

Ознаки політичних партій:

1. наявність певної ідеології;

2. певна тривалість існування у часі;

3. наявність організаційної структури;

4. прагення влади;

5. пошук підтримки у народу.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

1. вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

2. бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

3. Члени партії:

  • активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;

  • пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;

  • соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

Інколи виділяють, крім цього, ідеологів партії. Крім того, істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграють: симпатики і меценати.

Основна мета діяльності політичної партії - здобути політичну владу в державі та реалізувати свої програмні цілі: економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні, за допомогою законодвачої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) дільність, виробляючи стратегію і тактику своєї поведінки на різних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Залежно від походження партії виділяють:

• парламентські партії. Основною причиною виникнення цих партій є об'єднання представників певного регіону або прагнення забезпечити своє переобрання до парламенту. Парламентські партії формуються "зверху", з "голови", а їхні місцеві комітети і регіональні відділення створюються з "центру". Для таких партій парламентська фракція є головною ланкою, а в деяких випадках — це керівний і організаційний центр;

• непарламентські партії. їх характерними рисами французький політолог М. Дюверже називав централізм у структурі і доктринальну програмну єдність (соціал-демократи, комуністи). Відповідно парламентська та виборча діяльність не є головною метою. Такі партії формуються "знизу". Місцеві осередки та їх органи самі створюють центр для координації своєї діяльності. Депутатські фракції в парламенті організаційно і при здійсненні політичної лінії відіграють меншу роль.

Залежно від місця і ролі партії в політичній системі виділяють:

• правлячі партії — партії, що дістали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізовувати політичну програму розвитку суспільства відповідно зі своїми цілями;

• опозиційні — партії, що зазнали поразки на виборах чи не допускалися до виборів існуючим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм.

Партії розрізняють за ставленням до суспільного ладу, до суспільно-політичних перетворень:

• консервативні, що прагнуть зберегти суспільство в незмінному виді;

• реакційні, що орієнтують на повернення до минулого ладу;

• реформаторські, що орієнтуються на зміну суспільства за допомогою реформ;

• революційні, що прагнуть радикально змінити суспільну систему в цілому.

За розташуванням в ідейно-політичному спектрі виділяють:

• ліві партії, які орієнтуються на: радикальні суспільні зміни для розширення політичної і соціальної рівності; обмеження стихійних проявів ринку і активне державне регулювання економічних процесів; стирання нерівності в суспільстві за рахунок розширення соціальних програм. До лівих партій відносять партії соціал-демократичного спрямування та поміркованих комуністів;

• праві партії стоять на позиціях елітарності, охорони традиційних цінностей і стосунків, включно з відносинами нерівності (соціальної, національної, расової); орієнтуються на стимулювання вільних ринкових відносин, мінімальне втручання держави в економіку, впорядкування і обмеження соціальних виплат. До правих партій відносять консервативні, традиціоналісте ькі партії.

• центристські партії, що націлені на підтримку існуючого порядку, виступаючи при цьому за поступові, помірковані зміни на основі консенсусу. Центристи з терпимістю ставляться до своїх ідейних та політичних суперників. У країнах Заходу цей сектор політичного простору найчастіше займають ліберали;

• крайні ліві та крайні праві партії, до яких відносять партії, що мають особливі радикальні програми. Західноєвропейська традиція зачисляє до "крайніх лівих" партій комуністів і анархістів. Крайні праві — це непримиренні угруповання націоналістів, (неофашистів та релігійних фундаменталістів, які поділяють ідеї національної або расової виключності та готові, заради її впровадження, на будь-які, у тому числі й збройні методи боротьби.

За соціальним складом партії підрозділяють на буржуазні, робітничі, селянські і т.д.

2.Юридична відповідальність.

Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді вжиття заходів державного примусу каральної спрямованості, зазнавання правопорушником втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

В юридичній науці є двохаспектне розуміння юридичної відповідальності:

• позитивна (перспективна або заохочувальна) відповідальність — передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства і держави варіантів поведінки;

• негативна (ретроспективна або охоронна) відповідальність — передбачає покарання за правопорушення.

Юридична (ретроспективна) відповідальність — це особливий вид соціальної відповідальності.

Юридична (ретроспективна) відповідальність — це юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які належали йому до факту правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності:

• це один з видів державного примусу у формах каральних і правовідновлювальних заходів;

• це негативна реакція держави на правопорушення та суб'єкта, винного в його вчиненні;

• виникає тільки за наявності правопорушення;

• здійснюється лише за умови встановлення складу правопорушення;

• має зовнішній характер;

• здійснюється компетентним органом відповідно до закону та при дотриманні певного процедурно-процесуального порядку та форм;

• виражається в обов'язку особи (правопорушника) зазнати певних втрат особистого" організаційного чи матеріального характеру.

Залежно від видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності:

• кримінальна відповідальність — полягає в застосуванні виду й міри кримінального покарання до винної у вчиненні злочину фізичної особи;

• адміністративна відповідальність — полягає в накладенні на винних фізичних осіб (в окремих випадках — юридичних осіб), які порушили правила поведінки, що діють у сфері державного управління та інших урегульованих адміністративним законодавством сферах, адміністративних стягнень (штраф, втрати спеціальних прав, попередження та ін);

• цивільно-правова відповідальність — полягає в накладенні цивільно-правових стягнень (неустойки, штрафу, пені, відшкодування збитків) на фізичну чи юридичну особу за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, або за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення деяких особистих немайнових прав (честь, гідність, ділова репутація);

• дисциплінарна відповідальність — здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств, установ, організацій дисциплінарних стягнень внаслідок порушення дисципліни. Розрізняють види дисциплінарної відповідальності: трудову, військову, службову, навчальну та ін.;

• матеріальна відповідальність — різновид юридичної відповідальності працівника за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків;

• конституційна відповідальність — особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за вчинення конституційного правопорушення та знаходить свій вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб'єкта конституційного делікту.

Функції юридичної відповідальності:

1) правоохоронна, що спрямована на охорону суспільних відносин. Вона поділяється на:

• правовідновлювальну (компенсаційну), спрямовану на відновлення незаконно порушених прав, на примусове виконання обов'язків, що були невиконані. Правовідновлювальні санкції мають абсолютно визначений характер;

• каральну (штрафну), спрямовану на державне покарання правопорушника та попередження нових правопорушень. Каральні санкції мають відносно визначений характер;

2) виховна, спрямована на формування позитивного ставлення до права та закону як до цінностей, що не мають конкуренції. Вона охоплює напрямки:

• загальної превенції, спрямовані на виховання громадян у дусі поваги до права та закону;

• спеціальної превенції, спрямовані на виховання самого правопорушника.

Принципами юридичної відповідальності є:

1. Принцип законності, який полягає в тому, що:

• юридична відповідальність настає за ті діяння, які передбачені законом, застосовується у суворому дотриманні визначеного законом порядку;

• юридична відповідальність настає лише перед передбаченими законом компетентними органами;

• юридична відповідальність передбачає конституційність закону, що встановлює міру відповідальності;

• незнання законів не звільняє від відповідальності (ст. 68 Конституції України).

2. Принцип доцільності, що полягає у відповідності обраної міри впливу на правопорушника цілям юридичної відповідальності. Цей принцип вимагає:

• індивідуалізації державно-примусових заходів залежно від тяжкості правопорушення та властивостей правопорушника;

• пом'якшення та навіть відмови від застосування мір відповідальності за наявності можливості досягти її мети іншими шляхами.

3. Принцип невідворотності, що полягає в:

• неминучості настання відповідальності правопорушника;

• оперативності вжиття заходів відповідальності за скоєне правопорушення;

• професіоналізмі та сумлінній діяльності правоохоронних органів;

• ефективності заходів, які застосовуються до правопорушника.

4. Принцип своєчасності, що означає:

• можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом часу, не дуже віддаленого від факту правопорушення.

5. Принцип справедливості, що виявляється в тому, що:

• за протиправний вчинок відповідає той, хто його здійснив;

• кримінальне покарання не встановлюється за проступки;

• при визначенні мір покарання та стягнень не повинна принижуватися людська гідність;

• не має зворотної сили закон, що встановлює чи посилює відповідальність;

• встановлюється тільки одне покарання за одне правопорушення (ст. 61 Конституції України).

Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою і належною. Відсутність сукупності таких обставин виключає таку відповідальність.

В юридичній науці відрізняють:

• підстави притягнення до юридичної відповідальності;

• підстави настання юридичної відповідальності.

Підстави притягнення до юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою.

Фактичною підставою притягнення до юридичної відповідальності є склад правопорушення.

Підстави настання юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність належною.

Такими підставами є:

• факт учинення небезпечного діяння (правопорушення) — фактична підстава;

• наявність норми права, яка забороняє таку поведінку та встановлює відповідні санкції — нормативна підстава;

• відсутність підстав звільнення від юридичної відповідальності;

• наявність правозастосовчого акта — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, визначаються вид та міра державного впливу — процесуальна підстава.

Підстави виключення юридичної відповідальності:

1) стан особистості правопорушника, визначений як неосудний (неосудність особи, що доведена в судовому порядку; недосягнутий вік, що встановлений законом);

2) відсутність суспільної небезпеки (шкідливості) діяння у випадках захисту суб'єктом своїх прав (необхідна оборона і крайня необхідність);

3) відсутність у діянні елементів складу правопорушення (об'єктивно протиправне діяння (казус), тобто діяння безвинне; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження);

4) заподіяння шкоди при затриманні особи, що скоїла злочин; обґрунтований ризик;

5) скасування акта, що установив юридичну відповідальність тощо.

Підстави звільнення від юридичної відповідальності (узагальнені з тих, що визначені в кримінальному, адміністративному, трудовому законодавстві та інших його галузях):

1) невисокий ступінь (малозначущість) суспільної небезпеки правопорушення або втрата ним ознак суспільної небезпеки до розгляду справи в суді;

2) низький ступінь суспільної небезпеки особистості правопорушника або особа, що вчинила правопорушення, перестала бути суспільно небезпечною;

3) діяльне каяття правопорушника - примирення з потерпілим і добровільне відшкодування заподіяної своїми діями шкоди, тобто наявність в особи соціально схвалюваної поведінки (до і після здійснення правопорушення);

4) завершення строку давності щодо притягнення до юридичної відповідальності;

5) акти про амністію або помилування тощо.

Кожний вид юридичної відповідальності має підстави для звільнення від неї, що закріплені у приписах законодавчих актів.

Загальні підстави звільнення від відповідальності:

1) особа, яка вчинила правопорушення, перестала бути суспільно небезпечною;

2) правопорушення в результаті змін обставин втратило ознаки суспільної небезпеки.

3. Порівняння юридичної відповідальності в Україні і ЄС.

Верховною Радою України було ухвалено проект Закону України № 2990 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо виконання плану дій щодо лібералізації Європейським союзом візового режиму для України щодо відповідальності юридичних осіб)» [3]. На даний час цей закон в Україні набуває чинності. В цьому контексті вивчення досвіду окремих країн, де вироблена практика притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб.

У США та Англії кримінальна відповідальність юридичних осіб і деяких інших корпорацій існує вже протягом декількох десятиліть. Кримінальна відповідальність до юридичних осіб застосовується й у інших країнах загального права – Канаді, Австралії, Шотландії, Ірландії, Індії тощо, також у низці країн романо-германської правової сім'ї: Австрії, Нідерландах, Франції, Бельгії, Португалії, Люксембурзі, Японії та ін.; скандинавської – Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії, у країнах мусульманської (Йорданія, Ліван, Сирія), соціалістич­ної (КНР) та постсоціалістичної (Словенія, Угорщина, Румунії, Литві, Естонії, Молдові та ін.), а також змішаної (Ізраїль) правових систем [5,с. 274].

У деяких країнах (ФРН, Швеції, Італії, Іспанії, Швейцарії) встановлена так звана «квазікримінальна» (адміністративно-кримінальна)відповідальність юридичних осіб, ознакою якої є те, що законодавство не визнає юридичних осіб суб’єктами злочину, але у ряді випадків, зокрема передбачених окремими нормативними актами, до них можуть застосовуватися різноманітні кримінальні санкції.

В Україні також багато прихильників «квазікримінальної» відповідальності юридичних осіб. Вони вважають, що чинним законодавством України уже встановлено велику кількість різноманітних адміністративних санкцій, які застосовуються до юридичних осіб у разі порушення ними законодавства. Зокрема, такі санкції передбачені податковим, митним, антимонопольним законодавством, природоохоронним законодавством та багатьма іншими нормативно-правовими актами України [6].

Відповідно до Кримінального кодексу Франції 1992 р., який вступив у дію з 1994 р., до кримінальної відповідальності можна притягнути будь-яку юридичну особу, за винятком держави. В першу чергу мова йде лише про юридичних осіб приватного права, про комерційні товариства, різноманітні асоціації, фонди та інші громадсько-правові об’єднання, про приватні організації, які мають законодавче походження та профспілки, а також про осіб публічного права, крім держави. Згідно зі ст. 121-2 ККФ юридичні особи можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності як поряд із фізичними особами, так і самостійно

У Кримінальному кодексі України 1960 року відповідальність за наклеп була передбачена статтею 125, а за образу – статтею 126. За відсутності кваліфікуючих ознак, наклеп вважався злочином, що не становить великої суспільної небезпеки, а справи по обвинуваченню у його вчиненні відносились до справ приватного обвинувачення. Під час підготовки нового КК України було ухвалене рішення не включати до нього статтю про наклеп з огляду на те, що наклеп є різновидом поширення неправдивих відомостей, які принижують честь та гідність особи.

Аналізуючи міжнародний досвід, і справді можна прослідкувати, що в низці європейських країн, таких як Німеччина, Франція, Чехія, Польща, Австрія, передбачена кримінальна відповідальність за наклеп. Але не слід нас порівнювати з цими державами, рішення наших суддів ставить під сумнівність незалежність та неупередженість самого суду, а в рейтингу корупції міжнародної організації «Transparency International» ці держави на сто позицій вище України (Німеччина – 14 місце, Австрія – 16, Франція – 25, Україна – 152).

Порівняльний аналіз визначення функціонального призначення юридичної відповідальності в українській та польській правовій науці показує, що функції юридичної відповідальності визначають через нормативний підхід праворозуміння. Тобто, українські та польські науковці виходять з аналізу того, який вплив на суспільство мають, перш за все, норми про юридичну відповідальність. Юридична відповідальність має суттєвий вплив на особу, суспільство, державу. Вона виступає засобом охорони та захисту прав і свобод людини, засобом охорони та відновлення правомірних суспільних відносин та правового порядку. Перелік функцій, притаманних юридичній відповідальності та їх розуміння аналогічний як в польській так і українській науці. Це каральна, превентивна, компенсаційна, правовідновна функції. В українській науці мову ведуть також про виховну функцію. Хоча серед польських дослідників це питання дискусійне, деякі з них вважають виокремлення цієї функції даниною традиції попереднього суспільного ладу і включають її до превентивної функції.

Разом з тим слід зазначити про єдність цих функцій, а також про домінування однієї з них залежно від конкретного виду юридичної відповідальності. На нашу думку варто наголосити також на актуалізації в сучасних умовах демократизації та гуманізації суспільства компенсаційної та превентивної функцій. Стосовно каральної функції можна констатувати відхід її на другий план, а також втрату нею мети покарання як помсти та самоцілі.

Білет 38:

1) Поняття і види правового статусу особи. Порівняння прав лбдини та громадянина;

Правовий статус особи — це положення людини у правовій реальності, що відображає її (людини) фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством ідержавою.

Види правових статусів людини:

Загальний (конституційний) - статус людини як громадянина держави, що закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; виступає базовим для всіх інших статусів; слугує основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладання обов'язків і понесення відповідальності.

Спеціальний - статус людини як представника тієї чи іншої соціальної групи, відособленої за певними юридично значущими підставами (родом діяльності, віком та ін.), що наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами та обов'язками. Він зумовлений особливостями становища людини і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, інвалід, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коригує його. На відміну від загального статусу, що с постійним, спеціальний статус піддається змінам, має минущий характер.

Індивідуальний - статус конкретної людини, пов'язаний з її персональними якостями, здібностями і фізичними особливостями (стать, вік, сімейний стан, стан здоров'я тощо). Індивідуальний правовий статус людини поєднує статуси загальний і спеціальний. У кожного суб'єкта права має бути певне співвідношення загального і спеціальних правових статусів, як результат безлічі варіантів (багаторазовості) їх вияву, що притаманні лише йому, тобто загальний і спеціальний правові статуси містять у собі якість Індивідуалізації - стосуються конкретної людини, виражають її індивідуальне правове становище, персоніфіковані права і обов'язки. Скільки людей, стільки й індивідуальних правових статусів - вони різні, як і самі їхні носії.

Спеціальні статуси мають більшу галузеву розмаїтість (у зв'язку з різноманіттям галузей права), ніж загальний статус, що визначається конституцією.

Правовий статус людини

правовий статус громадянина

- ґрунтується на правовому зв'язку з державою

правовий статус іноземного громадянина

- ґрунтується на подвійному правовому зв'язку: 1) з державою, громадянином якої він є; 2) з державою, на території якої він перебуває, статус іноземця обмежений порівняно зі статусом громадянина цієї держави"

правовий статус особи без громадянства

- ґрунтується на правовому зв'язку з державою, на території якої він перебуває

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]