1. Правило поведінки регулятивного характеру

2. Загальнообов'язкове правило

3. Правило поведінки загального характеру

4. Формально-визиачене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру — норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну від­повідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення.

5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому поряд­ку, — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розроб­ка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасу­вання чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сфор­мульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

Структура норми права - це її внутрішня будова. До структурних елементів норми права ставляться:

 гіпотеза - частина норми, що вказує на фактичні обставини, при настанні яких варто виконати встановлене правило;

 диспозиція - частина норми, що містить саме правило поведінки, що вказує на права та обов'язки сторін у регульованому відношенні;

 санкція - частина норми, що передбачає заходи примусового впливу, застосовувані до порушників даного правила поведінки.

У статтях нормативно-правових актів звичайно зустрічаються норми, що мають два структурних елементи: гіпотезу й диспозицію або гіпотезу й санкцію. "Гіпотеза - диспозиція", "гіпотеза - санкція" - це парні структурні елементи норми, при наявності яких вона взагалі може відбутися як регулятор суспільних відносин. Норма права, що має структуру "гіпотеза- диспозиція", називається регулятивною нормою. Норма права, що має структуру "гіпотеза- санкція", називається охоронною нормою.

Дія регулятивних норм доповнюється дією охоронних норм. Іншими словами, при порушенні диспозиції регулятивної норми гіпотеза відповідної їй охоронної норми може розглядатися як ланка, що поєднує їх у єдине ціле, тобто в так звану логічну норму, у структурі якої можна розрізняти три елементи, логікові взаємозв'язку яких виражає схема: "якщо - те - інакше" (гіпотеза - диспозиція- санкція). Наприклад, згідно п. 3 ст. 2 Закону України "Про власність", "кожний громадянин в Україні має право володіти, користуватися й розпоряджатися майном особисто або разом з іншими". Право володіти, користуватися, розпоряджатися майном охороняється, зокрема, дією норм Кримінального кодексу України, що передбачають відповідальність за злочини проти індивідуальної власності громадян.

Таким чином, гіпотеза, диспозиція, санкція - це взаємозалежні структурні елементи норми права, при наявності яких вона (норма) є повноцінним регулятором суспільних відносин у плані її забезпеченості охороною державою від порушень. Наприклад, що зобов'язує диспозицію регулятивної норми юридично безвідповідально можна не виконувати, якщо немає норми, що передбачає санкцію, застосовувану у випадку невиконання цього обов'язку.

Однак відносна самостійність, самодостатність дії охоронних норм припускає, що питання про залучення правопорушника до юридичної відповідальності може вирішуватися правоприменителем винятково в рамках порушеної охоронної норми, без пошуку її зв'язку з відповідною регулятивною нормою.

3. Порівняння та співвідношення правових норм національного та міжнародного права.

Однією із особливостей міжнародно-правових норм є те, що їхні основні користувачі - суб'єкти міжнародного права їх же самі і створюють, і санкціоновують, і забезпечують виконання (що не притаманно внутрішньодержавному праву).Внутрішньодержавне право формують відповідні органи держави (законодавчі, виконавчі, в певних випадках - судові органи). Міжнародне публічне право створюють самі суб'єкти міжнародного права.

Міжнародно-правові норми та національні, бувають не ліше юридичними, а взаємодіють з- моральними, політичними, економічними, етичними, релігійними, ритуальними та ін. Подібні норми не є юридичними, оскільки процес їх утворення і. тим більше, наслідки їх недотримання зовсім інші і їх можна в загальному плані характеризувати як звичаї, традиції, звички і т. д. Існує розходження механізмів реалізації норм міжнародного та національного права.

Норми міжнародного права, як і будь-які інші юридичні норми, мають визначену структуру. Деякі вчені вказують на двохелементну структуру міжнародно-правових норм: гіпотезу та диспозицію. Навряд чи можна з цим погодитися. Помилкова думка криється в ототожненні змісту юридичної норми зі змістом статті міжнародно-правового акта - і дійсно, дуже рідко трапляється міжнародно-правовий договір, в якому прямо вказуються заходи міжнародно-правової відповідальності у разі не виконання зобов'язань. Проте треба розуміти, що передбачити заздалегідь форми відшкодування збитків неможливо, адже їх в основному встановлюють за погодженням сторін. Крім того, добровільна згода суб'єкта при створенні норми МП - основна гарантія її виконання. Тому при формулюванні кожної міжнародно-правової норми презюмується існування звичаєвої норми загального міжнародного права про те, що порушення міжнародного права тягне за собою міжнародно-правову відповідальність. Відповідно, такий елемент, як санкція, присутній у нормах міжнародного права поряд з гіпотезою і диспозицією.

Билет 26 1.Характеристика державної, публічної влади

Державна влада — це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус. Державна влада є різновидом соціальної влади і завжди є політичною по суті. Державна влада в інституціональному розумінні — це система структур, органів, установ, які реалізують функції держави. Державна влада в процесуальному розумінні — це цілеспрямована управлінська діяльність усіх органів держави, направлена на упорядкування, організацію життя, забезпечення стабільності і розвитку суспільствана підставі конституції та законів.

Державна влада здійснює управління суспільством від імені народу на всій території держави за допомогою державного апарату, видання та доведення до реалізації загальнообов'язкових правових норм та представляє державу у зовнішніх відносинах. Публічна влада — це влада, виділена з товариства і яка не збігається з населенням країни. Це вольове відношення між людьми з приводу організації їхньої сумісної діяльності, вироблене на основі спільного інтересу.

Публічна влада виступає у двох формах:

1. державна влада

2. муніципальна влада.

Для обох форм публічної влади притаманна низка спільних ознак.

В Україні можна говорити про три форми публічної влади: