14. Розкрийте поняття „інтригуючого фактора” у проведенні занять з літератури.

Пізнавальний інтерес – це один з найважливіших мотивів навчання школярів. Його дія дуже сильна. Під впливом пізнавального інтересу робота над художнім твором навіть у слабовстигаючих учнів проходить більш продуктивно. Класична педагогіка минулого стверджувала: смертний гріх вчителя – бути нудним. Активізація пізнавальної діяльності учнів без розвитку їх пізнавального інтересу не тільки важка, але й практично не можлива. Ось чому в процесі навчання необхідно систематично розвивати і зміцнювати пізнавальний інтерес школярів і як важливий мотив навчання, і як стійку рису характеру особистості, і як могутній засіб формування умінь та навичок.

Як ми знаємо, інтрига — це приховані дії, до яких удаються для досягнення якої-небудь мети. Для того щоб зацікавити когось до чогось потрібно заінтригувати. Цей фактор часто використовується, наприклад у журналістиці, при підборі заголовку до статті і тому подібне. Оскільки методика викладання літератури – наука творча, вимагає від учителя якихось оригінальних прийомів, творчих вчинків, щзоб зробити свій урок максимально цікавим, щоб він запам’ятався учням на довго. У проведенні занять з літератури цей фактор можна допомагає вчителеві зацікавити учнів у виучуваній тему, творі чи авторові. Наприклад, перед тим як дати дітям додому прочитати якийсь твір вчитель розказує їм початок до найбільш кульмінаційного моменту, так щоб зацікавити, а потім сказати: «Кому цікаво що було дальше прочитайте такий-то твір». Також одним із поширених методичних прийомів при вивченні літератури в школі є інтригуючий початок уроку літератури, тобто нестандартний початок, коли вчитель починає урок з пісні, з вірша, з якоїсь цікавої розповіді, яка стосується теми, чи наприклад приносить якусь річ, іграшку, яка буде проводити урок і тому подібне.

А ось приклад інтригуючого фактора у розповіді вчителя про життєпис письменника.

Учитель подає цікавий матеріал із життя і творчості певного письменника. Так, вивчаючи у 9 класі біографію Т. Г. Шевченка, можна розповісти про одну з маловідомих сторінок його життя перед викупом (стаття Володимира Сиротенка «Портрет» у газеті «Урядовий кур'єр» від 10 березня 1998 p.).

...Усе почалося 24 травня 1828 року, коли помер могутній магнат Василь Енгельгардт. На його численні маєтки накинулись такі ж численні спадкоємці. Вільшанський кущ, куди входила Тарасова Кирилівка, дістається панському позашлюбному синові Павлові. Після інвентаризації

всього «живого і неживого» майна Тарас від дячка-маляра повернутий до маєтку під управителя Кирилівки — поляка Яна Димовського, який виявився доброю і чуйною людиною.

Спочатку управитель призначає Тараса на пекарню, а потім, коли Павла Енгельгардта призначили ад'ютантом Віденського генерал-губернатора Римського-Корсакова, хлопець виконує обов'язки козачка і домашнього художника. Пан посилає Тараса на навчання до професора малювання Віденського університету Йонаса Рустамеса (вірменина). Тут він пізнав і перше справжнє кохання: Рустамесу позувала варшавська красуня-модистка Ядвіга Гусиковська. Будучи закоханою в поезію Адама Міцкевича, вона прищепила любов до поезії п'ятнадцятирічному юнакові Тарасу, який теж

почав писати перші вірші польською мовою. Усім відомий випадок, коли 6 грудня 1929 р. пан Енгельгардт поїхав на бал і швидко повернувся назад (розгніваний пан повернувся, бо на балу хтось із гостей назвав його байстрюком). У цей час Тарас при запалених свічках перемальовував

портрет козака Платова. Могла статись пожежа. За це пан наказав конюхові побити батогами Тараса — «показати йому Сидорову козу». Тарас утікає до Ядвіги у Варшаву, але там спалахнуло національно-визвольне повстання, яке було придушене царським військом.

Пан Павло Васильович Енгельгардт у зв'язку з відставкою управителя шляхів сполучення герцога Вюртемберзького. Туди варшавські власті етапували й утікача Тараса. У столиці пан Енгельгардт живе неподалік від Літнього саду. Тут Тараса в літню ніч застає за змалюванням статуй художник, який брав уроки в Академії мистецтв, автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Микола Гоголь. Він відродив у Тараса впевненість, що малювання портретів у майбутньому дасть йому добрий заробіток. Як не дивно, але чуйний і щедрий Гоголь (подарував Тарасові акварельні фарби, олівці, папір, клопотався перед Енгельгардтом віддати хлопця на навчання до майстра Ширяева) соромився афішувати свою дружбу з обідраним хлопцем-кріпаком, хоч яким талановитим він не був. А ще Гоголь привів Шевченка до свого вчителя в Академії — славетного Венеціанова, познайомив з демократичним Євгеном Гребінкою. А потім було знайомство з Карлом Брюлловим, Аполлоном Мокрицьким, А. Боровиковським, Л. Толстим та ін.

Та стався випадок, який був трагічним і переломним у житті Тараса. Коли до Брюллова приїхав улюбленець царя, висуванець Аракчеева граф Й. Кпейнміхель, щоб замовити свій портрет, вони не зійшлися в ціні. Тоді Брюллов порадив талановитого учня Шевченка, який виконає портрет за

значно нижчу ціну. Коли портрет був готовий (випромінював пиху, жадобу, хтивість), то генералу Клейнміхелю він не сподобався (як дві краплі води був схожий на оригінал!). Він обурився і грюкнув дверима, ні картину не взявши, ні грошей не заплативши.

Якось до Тараса завітав перукар з голярні і, дізнавшись про історію з портретом, охоче погодився купити його для вивіски на голярні, але з окремими переробками: замалювати генеральські регалії, почепити рушник на шию та дати в руки голярське причандалля. І коли відвідувачі голярні

впізнали дійсну особу на вивісці, то граф змушений був викупити свій портрет у перукаря за 500 крб., замість раніше 50 крб. у Шевченка.