34. Полiтичне становище украlНських земель у складi Литви. Остаточна лiквiдацiя Волинського I киiвського князiвств.

Становище українських і білоруських земель, як і народів, у складі Великого князівства змінювалося, зокрема під впливом польсько-католицької політичної та духовної експансії, що дедалі більше відривала литовську знать від руської і робила її своїм союзником проти руської. Тому питання про становище України і Білорусі у складі Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно тих чи інших етапів історії Великого князівста. А це був тривалий період. Від утвердження Гедиміна у 1316 р. Великим князем на литовських і західних руських землях і до Люблінської унії (1569 р.) пройшло понад 250 років — період життя близько десяти поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масиву українських земель, у системі управління, розвитку мови, соціальній структурі населення. За відповідними підрахунками, станом на 1300 р. населення всіх українських земель налічувало 3200 тис. осіб, 1400 р. — 3700 тис.; 1500 р. — 4400 тис.; 1550 р. — 4900 тис.; 1600 р. — 5200 тис. осіб [10, с. 82]. Найбільша його частина припадала на населення, що проживало в межах Великого князівства, тому тут соціально-історичні процеси мали провідне значення.

Система державного управління краєм зазнала глибоких змін, які були тісно пов'язані зі зміною земельних відносин. Упродовж другої половини XV ст. центральна влада на чолі з Великим князем відмінила поділ усієї держави, в тому числі України за принципом удільних князівств і запровадила адміністрацію, що стала залежнішою від центральної влади. Найбільший удар відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесений ліквідацією у другій половині XV ст. удільних Київського (1471 p.), Волинського, Подільського князівств, котрими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Коріятовичі (потомки Коріата, брата Ольгерда) і сформуванням воєводсько-повітової та земельної адміністрації. Найчастіше нові адміністративні одиниці очолювали ті самі князі й інші вельможі, але їх статус відтепер визначався не традицією удільної автономії, а волею Великого князя. Поряд з різними родинами Гедиміновичів, що зукраїнізувались, у числі князівської верхівки феодалів було чимало родин, які вели свої лінії від Рюриковичів: Михайло Хотетовський, Патрикій та Олександр Звенигородські, Іван Четвертинський, Дмитро Городецький, Федір Несвіжський, князі Острозькі, Заславські та ін. [1, с. 428—438; 10, с. 303].

Неухильно посилювався феодальний гніт селянства. Пожалування сіл, волостей, а також міст окремим великокнязівським слугам з числа бояр, а також неродовитих слуг, які у такий спосіб домагалися ще й шляхетності, перетворили більшість селян із податково-земельного населення на панщизняно залежних кріпаків. Уже до початку XVI ст. панщизняна залежність селян стала майже всеосяжною на Волині, у центральній і південній Київщині, на Поділлі. Державно залежні селяни здебільшого залишалися лише на Лівобережній і в північній Київщині. Головними експлуататорами виступали великі князівські руські (українські) або ж зрущені литовські роди: на Волині — Острозьких, Заславських, Сангушків, Чарторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських та інших князів, а також панів Кирдієвичів, Монтовитовичів, Хребтовичів, Боговитиновичів, Чапличів, Гуревичів, Семашків. У Київському воєводстві до найвпливовіших панів відносились боярські родини Горностаїв, Дашкевичів, Єльців, Кмітів, Лозків, Немиричів, Волковичів, Тишкевичів, Полозів. На Чернігівщині, Київщині та в Білорусі величезні маєтки належали князівській родині татарського походження Глинських. У середині XVI ст. усього декілька десятків волинських магнатів виставляли 3/4 військового ополчення, решту — ще 200 дрібніших феодалів.

Уже в тому ж XVI ст. багато з названих родин відіграли прогресивну роль у захисті української національної самобутності, Православної церкви, національної освіти та культури, мови. Найбільший український магнат князь Костянтин Іванович Острозький (1460—1532 pp.), наприклад, обіймав посади і воєводи брацлавського, і великого гетьмана литовського, був покровителем Православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковно-слов'янської писемності тощо. Сучасники високо оцінювали національну діяльність Василя-Костянтина Костянтиновича ("аз Константин, наречений во святом крещеніи Василие")