- •Сутність категорії "влада", види влади, її елементи та ресурси.
- •Основні підходи до визначення влади.
- •Ресурси влади: типологія і проблеми мобілізації.
- •Форми влади: основні типології.
- •Індивідуальна і колективна влада.
- •Рівні і форми соціальної влади.
- •Історичний вимір концептуальних трактувань феномена влади.
- •Секційна і несекційна традиції у розумінні явища влади.
- •Проблема потенційного і актуального у визначенні явища влади.
- •Макс Вебер і його внесок у розвиток наукового знання про владу.
- •Влада як каузальні відносини.
- •Влада у Гоббса і Вебера
- •Біхевіористська парадигма осмислення влади: Лассуел і Кеплен та Дал.
- •Критика біхевіоризму у трактуванні явища влади: Бекрек і Беретц, Люкс.
- •Особливості трактування влади Стівеном Люксом.
- •Влада як залежність, обмін та взаємини: Блау, Ронг, Денбем
- •Дискусія про “обличчя влади”: основні представники і концептуальні положення.
- •Загальна характеристика реляціоністських концепцій влади.
- •Влада у контексті теорії соціальних систем Талкота Парсонса.
- •Мішель Крозьє і його трактування явища влади.
- •Комунікативна сутність влади у системній концепції Нікласа Лумана.
- •Концепція влади Фуко і її критика Хабермасом.
- •Теорія влади і держави Бурдьє.
- •Загальна характеристика психологічних інтерпретацій влади.
- •Основні теорії мотивації влади (Адлер, Хорні, Фром).
- •Особливості психологічного трактування влади Еліаса Канетті.
- •Загальна характеристика основних парадигм розуміння влади та правлячого класу в умовах політичної системи сша.
- •Дискусія про структуру влади в американському суспільстві.
- •Роберт Престус як представник проміжної плюралістично-елітистської парадигми влади.
- •Марксистські концепції влади. Марксизм vs плюралізм і елітизм.
- •Концепції влади 70-80 рр. Хх століття: машини зростання, міські політичні режими.
- •Категоральний аналіз явища влади і проблема визначення політичноїї влади.
- •Понятя і ознаки державної влади.
Комунікативна сутність влади у системній концепції Нікласа Лумана.
Владу як комунікацію розтлумачує Ніклас Луман (1927 - 1998). Це дозволяє уникнути перевантаженості поняття влади ознаками процесу впливу, що розуміється дуже широко і нечітко. Влада як комунікативний засіб є вихідним регулятором соціальних взаємодій.
Суспільство, як всеосяжна соціальна система, конституюється відділенням себе від навколишнього світу, до якого відносяться системи свідомості (індивіди), система мозку і фізичні системи. Відмежувавши себе від навколишнього світу, суспільство здатне функціонувати замкнутим чином і, оскільки, єдиною достовірно-соціальною операцією виступає комунікація, то оперативна замкнутість виражається в тому, що одна комунікація під'єднується до іншої комунікації. Сенс є медіум, за допомогою якого відбувається таке під'єднання. Проте, саме суспільство неоднорідне і диференціюється на ряд підсистем, таких як: функціональні підсистеми (масмедіа, політика, наука і інше), системи інтеракцій лицем-до-лиця, а також системи організацій. Кожна функціональна підсистема відособлюється через кодування комунікацій: через так-редакції і ні-редакції, закладені в сенсі. Так, кожна функціональна підсистема прагне включити комунікації, специфічні тільки для себе, але, одночасно з цим, виключити комунікації іншого роду. Наука, наприклад, існує завдяки коду істина/брехня, тому в ній будь-яке дійсне твердження може під'єднуватися виключно до іншого дійсного твердження. Комунікація як така є триєдність інформації, повідомлення і розуміння (усвідомлення розрізнення між інформацією і повідомленням).
Розуміючи владу як комунікацію, Луман відмовляється інтерпретувати владу крізь призму відносин панування/підпорядкування, де вона розглядається як здатність суб’єкта підпорядковувати об’єкт. Важливим є те, що такий підхід дозволяє відділити владу від примусу, розглядаючи її як інструмент, який діє за умови існування альтернатив дії та рішень. Луман, як і деякі інші дослідники, розглядає владу як двосторонній процес, однак, за умови застосування насилля, за його словами, здійснюється однобічний вплив – дії підлеглого підмінюються діями пануючого. Призначення влади полягає в детермінації дій інших членів суспільства лише за допомогою комунікації.
Концепція влади Фуко і її критика Хабермасом.
Мішель Фуко (1926 – 1984 рр.) замислився над питанням: чи справді лібералізація та гуманізація означають послаблення влади? На його думку, під маскою гуманізації криється зміна класичної влади-знання на дисциплінарну; загальною характеристикою такої зміни є використання владою тонших і опосередкованіших механізмів впливу[xiv]. Фуко відмічав такі прояви дисциплінарної влади:
на мікрорівні така влада виявляється як «політична анатомія тіла», опікуючись його продуктивністю та ефективністю використання його сил та енергії. Дисциплінарна влада конструює феномен «політичного тіла», яке повинно служити шляхами комунікації та базовими пунктами відносин влади та знання.
Виникає особлива «мікрофізика влади». Як проникнення влади у найглибші нюанси тіла людини (зокрема, у сексуальність) з метою його повного контролю та залучення до своїх відносин.
На макрорівні виявляється «біо-влада», завданням якої є оцінка, оптимальне використання і збільшення «людських ресурсів». Біо-влада створює новітні типи інститутів – регулярну армію, обов’язкову освіту, медичну профілактику тощо. У сфері знання біо-влада корелює із демографією, яка опікується народжуваністю, рівномірним розподілом «людського ресурсу». Біо-влада включає «життя» в історію та політику.
Отже, Фуко вибудовує свою аналітику влади, спрямовану на «визначення специфічної галузі, яка формує відношення влади і відбір інструментів, які дозволяють її аналізувати»[xv]. Фуко розглядає владу у ланцюгу відносин – і тільки так - він підкреслює неможливість розглядати владу як дещо окреме, локалізоване або зовнішнє. Крім того, філософ виводить поняття об’єкту з аналізу влади – він вважає, що там, де є влада, завжди є опір, який є, відносно влади, всередині цих стосунків - не поза ними. І навіть там, де ми спостерігаємо ситуативне домінування, можлива реверсія.
Фуко також спростовує інші знання про владу, які опрацьовувалися у рамках класичних теорій. Він говорить про те, що влада здійснюється за допомогою індивідуальних мотивів, але вона ніколи не тотожна їм. Також, влада може виявлятися у негативних санкціях, однак, будь-який режим влади-знання, у своїй основі, є «позитивним», оскільки він обов’язково народжує певні масиви донаукового та наукового знання. Одним із найпринциповіших висновків Фуко вважають те, що механізм влади – це дещо інше або, щонайменше, дещо значно більше за репресії.
Таким чином, Фуко розробляє принципово нову методологію дослідження влади, яка стосується формально визначення влади ,як такої.
Завдяки дослідженням Фуко, владу почали розглядати як іманентний культурі конститутивний фактор, що виявляє себе на усіх без виключення рівнях людського буття. Отже ми стикаємося із тенденцією дослідження «тонких», прихованих механізмів влади, розвиток яких прямо пропорційний процесу раціоналізації світу.
Узагальнюючи концепцію влади М. Фуко, необхідно звернути увагу на такі моменти:
Фуко фактично ототожнює владу із соціальними стосунками; він критикує будь-які спроби локалізувати владу виключно у рамках політичної системи.
Фуко намагається розробити таку методологію дослідження влади, яка знімала б питання про легітимність або нелегітимність влади: «необхідно локалізувати владу у екстремальному пункті її існування, там, де вона завжди позбавлена легальності»[xvi].
Фуко надає поняттю сили максимально загальний характер. Привілейованим місцем виявлення сили є не суб’єкт, а «тіло», на якому відбивається влада.
У своїх пізніх роботах Фуко відходить від методологічного радикалізму у розумінні влади. Він аналізує владу уже не як взаємодетермінації надособистісних «сил», а як структуралізацію актуальних та потенційних дій акторів. Крім цього, він визнає концепт людської автономії у сенсі інсування специфічних «технік себе», за допомогою яких людина набуває здібність управляти собою та іншими.
Юрген Хабермас (1929 р.н.), спираючись на розроблену ним «теорію комунікативної дії» і концепцію комунікативної раціональності, в одному з своїх творів «Фактичність і значимість» виклав модель досконалої демократичної процедури щодо досягнення легітимності влади.
Модель Хабермаса спирається на ідеал співдружності вільних і рівних індивідів, які у політичній комунікації визначають форми свого спільного життя і демократична самоорганізація громадян виглядає як нескінченний процес, постійна процедура формування думки й волі народу на засадах поєднання політичної автономії кожного індивіда і справжнього суверенітету народу.
Хабермас, як і М. Фуко, критично ставився до класичних моделей влади, не дивлячись на те, що його відносять до «другого покоління» фрнкфуртської філософської школи. Хабермас інтерпретує владу як «позамовний медіум» координації дій. За умови такої інтерпретації влада уже не можи міркувтися за класичною схемою бінарних опозицій суб’єкта та об’єкта. Крім того, Хабермас піддає критиці розуміння влади, як «політичних грошей», наводячи такі аргументи: (1) гроші можна порахувати, владу не можливо поміряти – вона завжди приховує потенціал, який може актуалізуватися; (2) грошові інвестиції, в ідеальному випадку, приносять прибуток, у той час як інвестиції влади можуть викликати опір, послаблення влади та дифеніцію; (3) влада не є циркулюючим медіумом за своїм походженням – для того, щоб вона почала ефективно циркулювати, вона потребує легітимізації.
Слід відмітити, що не дивлячись на критику класичних моделей влади, Хабермас займає своєрідну проміжну позицію між модерною класикою та постмодерною критикою. Він виступає із критикою суб’єктивізму та емпірізму у осмисленні феномену влади. З іншого боку, він локалізує владу у межах політико-адміністративної системи і ототожнює її ефекти із негативними санкціями.
