13.Суспільна та етнокультурна еволюція східнослов’янських земель: проторенесанс в українсько-польських землях (хііі-хv ст.)

Розвиток культури у другій половині XIII — XV століть визначався складною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов'язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля 30-ти. Внаслідок відсутності політичної єдності, неповного підпорядкування молодших князів старшим князям не було і військової єдності. Тому протистояти великим, добре навченим, наполегливим і жорстоким військам монголо-татар князям Русі було надто складно. Вже при першому зіткненні на ріці Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусобних конфліктів.

1237—1240 рр. можна вважати найтрагічнішими в історії Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві,Чернігові та інших містах. Разом з містами знищувалися і витвори культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі області.

У 40-х роках XIII століття для більшості князівств Русі почалася іноземна навала, яка закінчилася лише через чверть сторіччя і ще стільки ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спустошення і важкий тиск податків привели до затяжного економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного міста. Масштаби кам'яного будівництва досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні браслети, мистецтво перетої емалі, поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу і багато іншого. Зв'язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля великих міст з периферією були знищені татарами практично скрізь. Відбувся відрив Русі від світових торговельних шляхів, затрималося формування буржуазних елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють зміни в ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання під владою одного князя до піднесення ролі монарха. Але, всупереч думці деяких західних вчених, монголо-татари істотно не вплинули на сам характер культури, яка стояла набагато розвиненішою за культуру завойовників. Хоч у мову і проникли деякі слова, принесені татарами (базар, вежа, черевик, скриня,горище, ковпак, кафтан), загалом культура на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під владою степових орд, Київська Русь зберігала зв'язок з візантійськимсвітом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. Руська митрополія перебувала під невсипущим контролем Константинополя. Володарі Орди, розуміючи значення церкви, звільнили православне духовенство від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що митрополити, як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому навіть у скрутні для Русі часи в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.

Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули наслідки монголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в XIII — XIV століть історичних шляхів розвитку основних регіонів Русі: південно-західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в основному етнічні території сучасної України, північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві і північно-західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське князівства занепали. У зв'язку з переміщенням європейської торгівлі з Візантії у Західну Європу на Русі торговельні пріоритети перемістилися з Київського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися шляхи із західної, північної і східної Європи. Це, в свою чергу, обумовило інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону. Литовське правління, що постало на українських землях з другої половини XIV століття, кардинально не вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики «нічого не змінювати і нічого не вводити» якнайкраще відповідав інтересам підвладного йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління сприяло інтенсивним зв'язкам вказаних земель з Західною Європою і її впливу на місцеву культуру.

14. Мистецтво київських та галицько-волинських земель ХІV- ХV ст.: світська та сакральна архітектура, малярство, музика, декоративне мистецтво, книгописання.

Нова держава мала свою економічну основу: вона лежала на шляху Буг-Дністер і мала у своїх руках частину балтійсько-чорн¬морської торгівлі. Ця комунікаційна лінія замінила давню Дніпро⬬¬ську артерію, що тоді вже втрачала своє значення.

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства —Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.

Визначальним моментом у розвитку архітектури та будівництва другої половини XIII — першої половини XV ст. було притаманне середньовічній культурі домінування ансамблю, що знаходило свій вияв як у великих містобудівних програмах, так і в малих ансамблях окремих споруд чи комплексів споруд.

Із поширенням маґдебурзького права в плануванні українських міст з’являються нові риси, що були типовими для міст Західної Європи. У центральній частині міста відповідно до норм маґдебурзького права розташовувалася прямокутна торгова (ринкова) площа. У ХІV—ХV ст. середину ринку щільно забудовували. Тут була ратуша, торгові лавки, міська вага, інколи майстерні ремісників і житлові будинки. У містах, що були засновані пізніше, ринкову площу залишали незабудованою. Її облямували вузькі фасади мурованих будинків, що повинні були мати в ряд лише три вікна. У містах формувалася прямокутна сітка вулиць, головні з яких ішли до ринкової площі. Поряд із площею були розташовані головні храми.

Упродовж ХІV—ХV ст. на українських землях активно продовжується будівництво оборонних споруд. Так, будуються дерев’яні замки в Києві, Житомирі, Вінниці, Черкасах тощо. Київський замок, зведений за князювання Володимира Ольґердовича, витримав облогу військ монголо-татарського хана Едигея в 1416 р. У той же час зростала кількість мурованих оборонних замків і фортець. Це одна з провідних рис розвитку культури цього періоду.

Незважаючи на зовні несприятливі умови, в другій половині XIV ст. на західноукраїнських землях продовжувало розвиватися церковне будівництво. Насамперед тут виділяється Львів, де в цей час зводиться щонайменше два мурованих храми східної традиції — монастирська церква св. Георгія (Юра) та вірменський кафедральний собор Успіння Богородиці. Окрема реґіональна школа церковної архітектури розвивалася на Волині, де з розглядуваного часу немає, однак, жодної добре збереженої споруди. Найважливішою пам’яткою тут виступає збудований наприкінці XIV ст. і вцілілий лише у нижніх частинах стін кафедральний собор св. Іоанна Богослова в Луцькому замку.

Своєрідну сторінку мурованого церковного будівництва Поділля становить вірменська архітектура Кам’янця, найдавнішою пам’яткою якої була перебудована ще наприкінці XV ст. заснована 1398 р. церква св. Миколая. Скромна за характером вірменська церква Богородиці з XIV ст. збереглась у Білгороді.

Упродовж розглядуваного періоду активно розвивалася мурована церковна архітектура Криму, де найактивніше виступає вірменське середовище. Його пам’ятками є церкви Іоанна Предтечі (1348), Георгія (XIV ст.), архангелів Михаїла та Гавриїла (1408) в Євпаторії, церква св. Саркіса (Сергія) у Феодосії (XIV — XV ст.).

Продовжуючи старокиївську традицію, монументальне малярство посідало досить вагомі позиції у мистецтві українських земель XIII — XV ст. Проте поза фресками, збереженими на території Польщі, вціліли лише поодинокі фрагменти малярських ансамблів та лічені документальні свідчення про них. Як і раніше, майстри монументального малярства працювали переважно над оздобленням храмів і, мабуть, лише в поодиноких випадках їм доводилося декорувати світські будівлі, як це було у Києві та Галичі ще в XI — XII ст. З втратою малярських ансамблів системи їх декорації поза найзагальнішими моментами не можуть бути реконструйовані, проте наявність різних підходів до оздоблення інтер’єрів храмів фіксується цілком певно. З відстані часу та через втрати в історії українського монументального малярства другої половини XIII — першої половини XV ст. виділяються два найяскравіші, хоч не однаково доступні нині мистецькі явища — малярство Волині часів князя Володимира Васильковича та малярські ансамблі фундації Владислава II Яґайла на території Польщі.Малярі стали відходити від традиційних візантійських канонів іконографії, намагаючись передати реальні почуття людини. Загальна тенденція — глибше передати душевний стан людини, надати позам й обличчям виразності та індивідуальності. Майстри стали опановувати техніку світлотіньового моделювання, що свідчило про вплив західноєвропейського гуманізму. Малярство було широко представлене фресками та іконописом.Фрескові розписи мали широке поширення до середини ХVІ ст. Найбільш відомими є фрескові розписи каплиці в Горянах під Ужгородом (фрески «Благовіщення», «Тайна вечеря», «Втеча до Єгипту», «Св. Катерина»), Вірменської церкви у Львові, Бокатського монастиря на Поділлі. Відомі також розписи українськими майстрами храмів і палаців у Польщі. Так, розписи каплиці святої Трійці в Любліні (1418 р.), які зробила група майстрів на чолі з Андрієм, є великими за обсягом і мають цікаву схему — розмальовані в три яруси. Не менш уражаючими є розписи каплиці святого Хреста Вавельського замку в Кракові (1470 р.). Загалом порівняно з попередньою добою нам відомо багато тогочасних майстрів розпису: Гайль та Тимофій Дробиш із Перемишля, Іоанн, Андрій Русин, Максим Воробій зі Львова, Герман із Самбора та ін.