1.3.1. Закономірності росту окремих частин тіла

та основних тканин

У процесі індивідуального розвитку інтенсивність росту живої

маси тварин у різні періоди неоднакова: в ембріональний вона ви-

ща, ніж у постембріональний, тобто з віком тварин знижується. Та-

ка закономірність характерна не лише для росту живої маси в ціло-

му, а й для окремих частин тіла.

Вивчаючи інтенсивність росту тканин та органів великої рогатої

худоби у другій половині ембріонального і в постембріональному

періоді, А О. Малігонов і Г.Ф. Расходов дійшли висновку, що орга-

ни, які повільно ростуть в ембріональний період, швидше ростуть у

постембріональний, і навпаки. Вони розподілили їх на три групи:

найшвидше ростуть в ембріональний період підшлункова залоза,

кишки, кістяк, серце, шкіра, м’язи; із середньою швидкістю збільшу-

ються об’єм крові, селезінка, шлунок, нирки, язик; повільно ростуть

печінка, щитоподібна залоза, легені, сім’яники, головний мозок.

Нерівномірність росту тканин і органів зумовлена необхідністю

пристосування тварин до певних умов існування, які виникли в

процесі еволюції. Тому до моменту народження більш розвинені се-

рце, легені, органи травлення, руху та ін.

У більшості сільськогосподарських тварин кістки скелета протя-

гом онтогенезу ростуть із неоднаковою швидкістю. Розрізняють три

типи його ембріонального росту: інтенсивніший ріст периферичного

скелета; інтенсивніший ріст осьового скелета; однакова інтенсив-

ність росту обох відділів.

Велика рогата худоба, коні, вівці, кози та інші травоїдні за інтен-

сивністю росту скелета належать до першого типу, тобто в утробнийРозділ 1

15

Основи розведення сільськогосподарських тварин

період у них інтенсивніше ростуть кістки периферичного скелета

порівняно з осьовим. Вони народжуються відносно високоногими, з

укороченими тулубом і головою. Така будова тіла утворилася в про-

цесі еволюції. Завдяки цьому молодняк відразу ж після народження

може самостійно рухатися, діставати до дійок вим’я матері й ряту-

ватися від переслідування хижаками. В післяутробний період у них

інтенсивніше ростуть кістки осьового скелета — хребет, грудна і та-

зова кістки, ребра. До другого типу належать гризуни, хижаки та

свині, до третього — морські свинки.

Жива маса після народження тварин максимально збільшується

у великої рогатої худоби від 4 – 5 до 15 – 18 міс, свиней — від 4 до 8,

овець — від 1,5 – 2 до 6 – 7 міс, потім швидкість росту сповільнюєть-

ся. На розвиток травного каналу значною мірою впливають тип і рі-

вень годівлі. Ріст м’язів залежить також від швидкості росту кісток,

до яких вони прикріплені.

На індивідуальний розвиток тварин великий вплив мають як

спадкові чинники, так і чинники зовнішнього середовища. Діяль-

ність залоз внутрішньої секреції (гіпофіз, щитоподібна й статеві) та

нервової системи зумовлені спадковістю. Серед зовнішніх чинників

найсуттєвіший вплив на розвиток тварин мають годівля, кліматичні

умови, вологість і температура повітря, освітленість, атмосферний

тиск та ін. Їхня дія залежить від виду і віку тварин, тривалості та

сили впливу.

Провівши фундаментальні дослідження щодо вивчення впливу

різних рівнів годівлі на ріст маси і лінійних розмірів скелета овець,

М.П. Чирвинський дійшов висновку, що за недостатньої годівлі

найбільше гальмується ріст маси тих частин скелета, які в цей пері-

од найшвидше ростуть. Дослідженнями А.О. Малігонова та його

співробітників, проведеними на великій рогатій худобі, було підтве-

рджено висновки М.П. Чирвинського і доповнено даними про те, що

така закономірність поширюється на всі органи й тканини.

Це дало можливість сформулювати так званий закон недороз-

витку, або закон Чирвинського — Малігонова:

ступінь недорозвитку різних тканин та органів перебуває в певному

зв’язку з інтенсивністю росту того чи іншого органа й тканини; органи

з інтенсивним ростом недорозвиваються за недостатньої годівлі біль- ше, ніж органи з менш інтенсивним ростом і, навпаки, за посиленої годі- влі тварин у певний період їхнього розвитку найінтенсивніше рости- муть й розвиватимуться ті частини та органи, які мають у цей період найбільшу природну швидкість росту.

Залежно від стадії, на якій відбулася затримка росту, А.О. Малі-

гонов виділив три форми недорозвитку: ембріоналізм, інфанти-

лізм, неотенію. Перша виникає внаслідок затримки росту плода в

ембріональний період, що пов’язано передусім із недостатньою або

неповноцінною годівлею матері під час вагітності та іншими при-Розділ 1

16

Основи розведення сільськогосподарських тварин

чинами. У таких тварин і в дорослому віці зберігаються деякі риси

ембріона — непропорційно велика голова, тонкі й короткі кінцівки.

Друга форма є наслідком затримки росту в постембріональний пері-

од. Основні причини — несприятливі умови годівлі та утримання,

рання вагітність, хвороби тощо. Такі тварини високоногі, плоског-

руді, мають короткий тулуб, недорозвинені статеві органи. Третя

форма — це передчасний розвиток статевих органів у тварин, недо-

розвинених в ембріональний чи постембріональний період.

Здатність тварин компенсувати у майбутньому деяку затримку

росту, зумовлену недостатньою годівлею чи іншими причинами, є

спадковою і має велике практичне значення. Рівень компенсації

затримки розвитку залежить від віку, тривалості пригнічення і сту-

пеня недогодівлі. Чим коротший несприятливий період, менша за-

тримка і молодша тварина, тим швидше і більшою мірою відбува-

ється компенсація. При цьому необхідно враховувати, що найбільш

захищеними проти негативних впливів є органи і тканини, найва-

жливіші для життя індивідуума.

Повноцінна збалансована годівля сприяє прискоренню розвитку

органів і тканин. Наприклад, статеве дозрівання телиць та їхнє за-

пліднення настають на 3 – 6 міс раніше за достатньої годівлі, ніж за

помірної, і на 6 – 9 міс раніше, ніж за зниженої.

Таким чином, численні дослідження свідчать про великий вплив

умов годівлі молодняку з перших днів його життя на інтенсивність

росту і розвитку, формування скороспілих високопродуктивних тва-

рин. Важливу роль при цьому відіграють загальний рівень годівлі,

її біологічна повноцінність, структура раціонів (співвідношення кор-

мів за поживністю), різний розподіл поживних речовин за окремими

періодами росту.

Певна ритмічність годівлі також має вплив на ріст і розвиток

тварин. Професор В. І. Федоров, щодня і щодекади зважуючи телят,

дійшов висновку, що їхній ріст характеризується хвилеподібною

кривою, довжина хвилі якої досить постійна. Тривалість періоду

підвищення і зниження інтенсивності росту телят становить до

12 днів.

Застосування перемінного рівня годівлі (збільшення на 20 % до-

бової даванки в період послаблення росту телят і зменшення її у

період посилення росту) забезпечує вищі середньодобові прирости

порівняно з приростами телят контрольної групи, яких годували

звичайним способом. Збільшення приростів досягається без додат-

кових витрат кормів і затрат праці, винятково завдяки викорис-

танню закономірностей саме процесів росту.

Проведені дослідження показують, що привчання телят із ран-

нього віку до поїдання грубих кормів рослинного походження, особ-

ливо високоякісного сіна, стимулювало розвиток травного каналу.

Професор М. А. Кравченко, вивчаючи проблеми управління онтоге-Розділ 1

17

Основи розведення сільськогосподарських тварин

незом, підкреслює, що спрямоване вирощування — це система дії

різних чинників на індивідуальний розвиток тварин, яку застосову-

ють у відповідні періоди життя, щоб максимально розвинути у них

бажані ознаки, зумовлені спадковістю.

У разі спрямованого вирощування намагаються максимально

розвинути у тварин бажані ознаки, затримуючи розвиток небажа-

них. Наприклад, формуванню м’ясної продуктивності сприяє інтен-

сивна (до 12 – 15 міс) годівля в період прискореного росту м’язової

та жирової тканин. Ремонтних телиць молочних порід слід вирощу-

вати так, щоб їхня жива маса впродовж усіх вікових періодів була

не нижчою від вимог стандарту першого класу.

Формування молочної продуктивності починається з настанням

статевої зрілості й закінчується першим отеленням, коли посилено

росте молочна залоза. Тому в цей період необхідно забезпечувати

тварин повноцінною посиленою годівлею.

Система спрямованого вирощування залежно від мети викорис-

тання дорослих тварин передбачає два напрями: вирощування

племінного та неплемінного (користувального) молодняку. Вимоги

при цьому різні. Науковці, вивчаючи протягом багатьох десятиріч

питання спрямованого вирощування тварин, узагальнили дані пе-

редових господарств і науково-дослідних установ та розробили нау-

ково обґрунтовані технологічні схеми вирощування тварин різних

видів, типів, напрямів продуктивності, віку, статі тощо.

На індивідуальний розвиток тварин, крім годівлі, діють також

інші зовнішні чинники, що мають вплив на формування господар-

сько корисних ознак: мікроклімат, температура і вологість примі-

щень, освітленість, моціон, кліматичні та інші умови.

Завдяки дослідженням багатьох учених виявлено зв’язок типів

нервової діяльності тварин, їхньої поведінки з важливими господар-

сько корисними ознаками. Сформувалася окрема галузь науки —

етологія, яка й вивчає поведінку тварин. Особливо великого зна-

чення набула вона в разі переведення виробництва продукції тва-

ринництва на промислову основу.

1.3.2. Облік росту сільськогосподарських тварин

Інтенсивність росту і розвитку тварин у різні періоди онтогенезу

неоднакова. Про швидкість збільшення живої маси, лінійних про-

мірів та об’ємних показників роблять висновок за абсолютним або

відносним приростом усього тіла, окремих органів чи тканин упро-

довж певного періоду.

Живу масу тварин визначають на підставі систематичних зважу-

вань, інтервали між якими можуть бути різними і залежать від ме-

ти роботи. При цьому необхідно пам’ятати, що молодих тварин у

період інтенсивного росту, а також дрібних і скороспілих треба зва-Розділ 1

18

Основи розведення сільськогосподарських тварин

жувати частіше, ніж старих, пізньоспілих та великих. Ступінь точ-

ності зважування залежить від величини тварин. Дрібних зважу-

ють із точністю до 1 г, великих — до 100 г.

У зоотехнічній практиці тварин зважують у перший день після

народження, а потім щомісяця або рідше до певного віку. Це

пов’язано з метою зважувань і видом тварин. Для отримання точ-

ніших результатів тварин зважують в однаковий час — уранці до

годівлі й напування, а корів — після ранкового доїння. Величина

живої маси при народженні — дуже важлива селекційна ознака,

яка є показником подальшого розвитку організму.

Повніше уявлення про ріст тварин можна мати, якщо доповнити

зважування систематичним взяттям промірів, оскільки організм,

який росте, за тимчасової недостатньої годівлі може збільшуватися

у висоту, довжину, ширину й глибину без зміни величини живої ма-

си. Лінійний ріст у сантиметрах вимірюють за допомогою мірної па-

лиці, циркуля, стрічки у ті самі дні, коли їх зважують.

Дані систематичних зважувань і вимірювань характеризують

швидкість росту, що має велике господарське значення, тому що

тварини, які інтенсивніше ростуть, менше витрачають поживних

речовин на одиницю приросту, ніж ті, що ростуть повільно. Швид-

кість росту визначають за абсолютними та відносними показниками

приростів за добу, місяць, рік.

Абсолютний приріст обчислюють за певний проміжок часу як

різницю показників у кінці й на початку періоду за формулою

п 0, A W W t = −

де Ап — абсолютний приріст; Wt і W0 — відповідно показник на-

прикінці і на початку облікового періоду.

Середньодобовий приріст визначають за формулою

0 п , W W t С

t

− =

де Сп — середньодобовий приріст; t — тривалість періоду.

Абсолютні показники певною мірою характеризують швидкість

росту тварин і мають велике практичне значення, оскільки дають

можливість порівнювати фактичні результати з плановими, конт-

ролювати виконання завдань, робити розрахунки щодо заробітної

плати працівників господарства.

Молоді тварини ростуть нерівномірно, тому показник абсолютно-

го приросту не відображує дійсної інтенсивності процесів росту, сту-Розділ 1

19

Основи розведення сільськогосподарських тварин

пеня їхньої напруженості, тобто взаємовідношення між величиною

маси тіла, яка збільшується, і швидкістю росту. З цією метою визна-

чають відносний приріст, який обчислюють у відсотках або разах за

формулою

0 п 0

100 %, W W t В W

− = ⋅

де Вп — відносний приріст у відсотках за певний проміжок часу.

‰ Наприклад, двоє телят чорно-рябої породи при народженні мали живу масу

32 і 38 кг, через місяць — 55 і 61 кг. Абсолютний приріст у них був однаковим —

23 кг, проте відносний (або напруженість ростових процесів) виявився різним: у

першого теляти Вп1 = 100 % • (55 – 32) : 32 = 72 %, у другого Вп2 = 100 % ×

× (61 – 38) : 38 = 61 %, тобто за інтенсивністю росту перше теля мало переваги

перед другим.

Точніші результати під час обчислення відносної швидкості росту

за тривалий період можна отримати, використовуючи формулу, за-

пропоновану С. Броді:

0 п 0

( ) 100 . ( )/2

t

t

W W В W W

− ⋅ = +

Встановлено, що молоді тварини мають значно вищу інтенсив-

ність росту й розвитку, ніж дорослі. За відносною швидкістю росту

оцінюють господарське біологічні особливості тварин, інтенсивність

процесів дисиміляції в організмі.

1.4. Порода та її структура

Порода є основною одиницею систематики в зоотехнії під час кла-

сифікації сільськогосподарських тварин різних видів. Порода — це

створена працею людини досить численна група домашніх тварин,

які мають спільне походження і спільність низки господарсько ко-

рисних особливостей, що стійко передаються за спадковістю.

Тварини однієї породи схожі за типом будови тіла, продуктивніс-

тю, плодючістю, мастю. Це дає змогу відрізняти їх від таких іншої

породи. У породі має бути достатня кількість тварин, інакше обме-

жується можливість застосування відбору та підбору, що швидко

призводить до вимушеного спорідненого парування і як наслідок —

до виродження породи. Розділ 1

20

Основи розведення сільськогосподарських тварин

Чисельність тварин у породі залежить від їхнього виду, присто-

сованості до природно-кліматичних умов, якості плідників, швидко-

сті зміни поколінь, цінності й віку породи та інших чинників. У кож-

ній новій породі має приблизно налічуватися племінних маток не

менше ніж: коні — 2000 голів, свині — 5000, велика рогата

худоба — 5000, вівці скороспілих м’ясо-вовнових порід — 10 000,

інших порід — 25 000, водоплавна птиця — 15 000, кури-несучки —

40 000 голів. Деякі старі породи значно численніші й налічують

кілька сотень тисяч тварин.

Порода повинна мати добрі якості, передусім — високу продук-

тивність, інакше подальше використання її обмежуватиметься.

Професор М. В. Зубець підкреслює, що порода — це економічна ка-

тегорія і як засіб виробництва вона потребує безперервного вдоско-

налення відповідно до змін соціально-економічних умов і мети її

розведення.

Інтенсифікація тваринництва загострює міжпородну конкурен-

цію, прискорює заміну одних порід іншими, продуктивнішими і до-

сконалішими за господарсько корисними ознаками. Деякі класичні

породи, які вважали одними з кращих, виявилися порівняно ни-

зькопродуктивними і малопридатними для використання на висо-

комеханізованих фермах і комплексах. Це, зокрема, стосується си-

ментальської, яку свого часу вважали універсальною. Симентали,

незважаючи на добрі м’ясні якості, поступаються за молочністю і

придатністю до машинного доїння спеціалізованим породам. У по-

дібному стані опинилися лебединська, бура карпатська, пінцгау та

інші комбіновані породи.

Крім високої продуктивності й численності, порода повинна бути

досить поширеною. Це збільшує можливості для створення в ній

різних типів, що сприяє її подальшому поліпшенню. Великий вплив

на формування особливостей порід мають природно-географічні

умови — особливості ґрунтів, рослин, клімату, рельєфу місцевості

тощо.

У разі завезення тварин у нові природно-кліматичні умови в їх-

ньому організмі відбуваються фізіологічні зміни, причому в одних ви-

падках глибокі, в інших — поверхові. Перебудова систем організму

тим глибша, чим більша відмінність між новими і минулими умова-

ми існування. Процес пристосування тварин до нових умов існування

називається акліматизацією, що може тривати кілька поколінь.

Помісні та гібридні тварини акліматизуються легше, ніж чистопо-

родні, молоді краще, ніж дорослі. Швидшій акліматизації сприяють

повноцінна годівля, належні умови утримання, ретельний догляд.

Якщо порода в нових умовах не знижує плодючості й основної про-

дуктивності, заради якої її розводять, то породу вважають такою, що

легко акліматизується. Це стосується порід широкого ареалу, такихяк велика біла порода свиней, мериносові вівці, симентальська, гол-

ландська, швіцька, герефордська породи великої рогатої худоби.

Породи сільськогосподарських тварин мають свою структуру,

основними складовими частинами якої є: відріддя, породна група,

внутрішньопородний тип, заводський тип, лінія, родина.

Відріддя (зональний тип) — досить велика за чисельністю части-

на породи, добре пристосована до умов зони поширення. Симен-

тальська порода, наприклад, розпадається на кілька відрідь: Укра-

їнське, Східного і Західного Сибіру, Поволжя та ін. В Україні симен-

тали Степу, Лісостепу, передгірної та гірської зон Карпат.

Породна група — це велика однорідна група тварин, яка є осно-

вою для створення нової породи. Вона характеризується певним ти-

пом будови тіла й напрямом продуктивності, але ще не набула стій-

ких ознак, характерних для нової породи. Породна група повинна

налічувати певну кількість тварин і складатися з кількох неспорід-

нених між собою ліній та родин.

Внутрішньопородний тип — однорідна група тварин у межах

породи, які відрізняються напрямом продуктивності, конституційно-

екстер’єрними ознаками, пристосованістю до умов розведення. Се-

ред свиней великої білої породи є тварини як м’ясного, так і сально-

го типів, у симентальській породі — молочно-м’ясного та м’ясо-

молочного типів тощо.

Заводський тип — порівняно однорідна, дещо обмежена група

тварин із специфічними особливостями будови тіла і продуктивнос-

ті, характерними для тварин тільки певного племінного заводу або

дочірніх господарств.

Лінія — це група високопродуктивних племінних тварин, що по-

ходять від видатного родоначальника і мають подібні з ним госпо-

дарсько корисні ознаки. В заводських породах має бути 10 – 15 лі-

ній.

Родина — група високопродуктивних племінних маток, які похо-

дять від видатної родоначальниці й мають подібні з нею певні біо-

логічні та господарські ознаки, що стійко передаються потомству.

Усі породи поділяють на племінну та неплемінну (користу-

вальну) частини. Племінне тваринництво займається виведенням

нових порід, удосконаленням існуючих, вирощуванням молодняку

для поліпшення стад неплемінних ферм. Ця робота провадиться

на племзаводах та в інших племінних господарствах. Мета корис-

тувального тваринництва — виробляти основну кількість товарної

продукції.

Для порівняння тварин різних порід і видів уведено стандарти,

тобто встановлено на сьогодні мінімальні показники щодо розвитку

та продуктивності. Вони є орієнтиром у роботі з породою. На підста-

ві стандартів визначають класи тварин за їхньою індивідуальноюРозділ 1

22

Основи розведення сільськогосподарських тварин

оцінкою (бонітуванням). Стандарти періодично переглядають, оскі-

льки породи постійно вдосконалюються, поліпшуються.

Класифікація порід. Породи тварин створювалися у різний

час і за неоднакових географічних, кліматичних, соціально-еконо-

мічних умов. Тварин, подібних за екстер’єрно-конституціональ-

ними особливостями, живою масою, продуктивністю, плодючістю

та іншими ознаками, прийнято об’єднувати у певні групи (класи).

В різний час пропонувалося багато класифікацій, але найбільш

поширеними є ті, що ґрунтуються на таких основних принципах,

як ареал (поширення) породи, місце походження (географічний

принцип), рівень племінної роботи з породою та напрям продук-

тивності.

За поширенням виділяють чотири типи порід: широкого ареа-

лу — по всій земній кулі; міжзональні — поголів’я менше, ніж у по-

передній групі; зональні — в одній певній зоні; локальні породи —

в обмеженому регіоні (область, край).

За місцем виведення породи поділяють на низинні й гірські, сте-

пові та лісові, континентальні й острівні, північні та південні тощо.

Під час класифікації за кількістю та якістю праці, затраченої на

формування порід, їх поділяють на три групи: примітивні, заводські

(культурні) й перехідні.

Продукція — головне, заради чого розводять сільськогосподарсь-

ких тварин, тому класифікації за продуктивністю надають великого

значення. Від тварин зазвичай отримують кілька видів продукції.

Якщо ж одна з них переважає інші, то таку породу вважають спеці-

алізованою за цим напрямом продуктивності. У зоотехнії породи

тварин за напрямом продуктивності поділяють на спеціалізовані й

комбіновані.

Породи сільськогосподарських тварин створювалися в певних

кліматичних та економічних зонах, що й зумовило їхню спеціаліза-

цію і поширення. Тому правильне розміщення або переміщення по-

рід має вирішуватися з урахуванням їхніх біологічних особливостей,

відповідно до плану породного районування, спеціалізації тварин-

ництва певного району.

1.5. Відбір і підбір сільськогосподарських тварин

Відбір і підбір — важливі методи поліпшення стад та порід тва-

рин. Під відбором розуміють виділення кращих особин бажаного

типу, пристосованих до певних умов існування. Підбір — це спря-

мована система парувань відібраних тварин для отримання потом-

ства з бажаними якостями. Ці два методи пов’язані між собою і тіль-

ки в поєднанні дають позитивні результати. Розділ 1

23

Основи розведення сільськогосподарських тварин

Відбір. Вчення про відбір розроблено Ч. Дарвіном, який на під-

ставі вивчення матеріалів щодо поліпшення порід тварин і сортів

рослин дійшов висновку, що цей процес відбувається під дією при-

родного і штучного відбору.

Природний відбір — це виживання в боротьбі за існування тих

організмів, які найбільше пристосовані до умов зовнішнього середо-

вища й відтворення потомства. Природний відбір мав, безумовно,

вирішальне значення у періоди приручення та одомашнення тва-

рин. Проте в умовах сучасних технологій ведення тваринництва на

всіх етапах поліпшення чи створення порід його дія послаблена, але

неминуча.

Штучний відбір здійснюється людиною і спрямований на виді-

лення для подальшого розведення тварин, найбільш міцних, здоро-

вих і цінних за продуктивними та племінними якостями.

Ефективність відбору залежить від таких чинників: напряму (ме-

ти) та інтенсивності відбору; кількості ознак і чисельності тварин;

оцінки за фенотипом, генотипом та якістю потомства; групування

тварин за походженням, господарською і племінною цінністю, при-

значенням, віком, класами; рівня знань та досвіду селекціонерів

тощо. У тваринництві існує кілька форм методичного відбору — ма-

совий, індивідуальний, технологічний, стабілізуючий та ін.

Масовий (фенотиповий) відбір провадять за індивідуальними

особливостями тварин — продуктивністю, конституцією, екс-

тер’єром, інтер’єром, життєздатністю без урахування їхнього похо-

дження та якості потомства. В товарних господарствах застосовують

ще груповий відбір (форма масового), тобто тварин поділяють на

групи залежно від мети використання.

Індивідуальний (генотиповий) відбір передбачає врахування пе-

редусім походження (генотипу) та якості потомства, а також власно-

го фенотипу тварини, її предків, родичів, потомства. Індивідуаль-

ний відбір є основною формою роботи в племінному тваринництві,

оскільки дає кращі результати у вдосконаленні продуктивних і

племінних якостей тварин порівняно з масовим відбором.

Технологічний відбір. Інтенсифікація тваринництва, переведен-

ня галузі на промислову основу поставили свої вимоги щодо відбору

тварин, найбільш пристосованих до нових умов утримання та вико-

ристання. У разі технологічного відбору враховують придатність

корів для машинного доїння, стійкість проти хвороб (вим’я, кінців-

ки), стабільність лактації, темперамент тощо.

Стабілізуючий відбір. У зоотехнії під цим поняттям розуміють

відбір, спрямований на збереження і закріплення у стаді на певний

період тварин бажаного типу без зміни їх в іншому напрямі.

Відбір тварин провадять за такими основними ознаками: великої

рогатої худоби — за молочною продуктивністю і жирномолочністю;

свиней — скороспілістю та плодючістю; овець — настригом, довжи-Розділ 1

24

Основи розведення сільськогосподарських тварин

ною й тониною вовни; коней — робочою продуктивністю; птиці — за

несучістю, скороспілістю тощо.

Кожен селекціонер, поліпшуючи стадо, намагається періодично

видаляти з нього тварин, що не відповідають вимогам, і замінювати

їх продуктивнішими. Інтенсивність відбору визначається відсотком

щорічної заміни тварин, причому в племінних стадах він вищий,

ніж у неплемінних. Вибраковують тварин не тільки низькопродук-

тивних, малоцінних, а й за старістю, хворих, непристосованих до

специфічних умов промислових технологій.

Не всі тварини, видалені зі стада, надходять на забій. Частину з

них перед реалізацією інтенсивно відгодовують, а частину переда-

ють іншим господарствам, де рівень продуктивності тварин нижчий.

Такий різновид видалення поголів’я з основного стада називається

виранжуванням.

Поновлення і заміна тварин у стаді залежать від інтенсивності їх-

нього господарського використання, плодючості, плану поновлення

стада, рівня годівлі, умов утримання і догляду, продуктивності та по-

родності, рівня й напряму племінної роботи та інших чинників. Чим

інтенсивніший відбір, тим швидше і в більшій кількості замінюється

гірша частина поголів’я, тим успішнішою буде і племінна робота. Про-

те це за умови, що молоді ремонтні тварини, які надходять для заміни

вилучених із стада, повинні бути добре вирощені й за спадковими яко-

стями переважати тих особин, яких вони замінюють.

Ознаки та показники відбору. У селекційній роботі врахову-

ють різні господарсько корисні ознаки й показники, за якими здійс-

нюють відбір. Ознаки — це ті господарські якості, заради яких роз-

водять сільськогосподарських тварин (молочність, м’ясність, якість

смушків, міцність конституції, придатність корів до машинного до-

їння та ін.). Показники — це переважно кількісні критерії, за яки-

ми можна визначити розвиток тієї чи іншої ознаки (жива маса,

приріст, забійний вихід, товщина шпику, кількість молока, вміст

жиру та білка в молоці тощо). Залежно від мети відбору кількість

ознак і показників може бути різною.

Провадити відбір тварин за великою кількістю ознак практично

досить складно. Крім того, чим більше ознак враховують у процесі

відбору, тим менший ефект може бути одержаний по кожній із них.

Відбір же за невеликою кількістю ознак хоч і прискорює досягнення

мети, однак часто супроводиться зниженням міцності конституції,

плодючості, що негативно позначається на продуктивності та пле-

мінних якостях тварин.

‰ Наприклад, відбір голландської худоби тільки за молочністю призвів до осла-

блення конституції й зниження жирномолочності. В американських рисаків,

яких відбирали лише за жвавістю (швидкістю), погіршився екстер’єр, змен-

шилися зріст і сила. Ці приклади свідчать про те, що, відбираючи тварин навіть

за найважливішою ознакою, необхідно дуже ретельно контролювати розвитокРозділ 1

25

Основи розведення сільськогосподарських тварин

інших. Найкращих результатів досягають лише в разі відбору поголів’я за ком-

плексом ознак, тісно пов’язаних з основною продуктивністю, міцністю конститу-

ції, станом здоров’я.

Щороку в серпні — вересні у господарствах провадять комплекс-

ну оцінку племінних і продуктивних якостей тварин із метою ви-

значення подальшого використання їх, яка називається бонітуван-

ням. Тварину впродовж її життя оцінюють кілька разів, і кожна на-

ступна оцінка уточнює попередню.

Бонітувальні класи — основні критерії якісного групування по-

голів’я. Основним (базисним) класом є перший. Тварини, що нале-

жать до першого класу, повинні відповідати вимогам затвердженого

стандарту і бути придатними для запису їх до Державної книги

племінних тварин. До другого й третього класів відносять тварин,

які мають показники, нижчі від стандарту породи.

Селекційні ознаки відбору. Оцінювання і відбір тварин за

комплексом ознак здійснюють за генотипом (походження та якість

потомства) й фенотипом (індивідуальний розвиток, конституція,

екстер’єр, жива маса, продуктивність). Кожна з цих оцінок доповнює

одна одну і дає змогу відбирати найкращих тварин, поліпшувати

стадо. Послідовність оцінювання може дещо змінюватися залежно

від виду тварин, напряму їхньої продуктивності.

Оцінювання і відбір за походженням дають можливість ви-

значити ще до народження тварини її призначення — для вирощу-

вання на плем’я, м’ясо та ін. Зоотехнічні записи щодо походження

тварин ведуть за певними формами, які називаються родоводами. В

родоводах зазначають не тільки клички предків (батьки і матері,

діди та бабусі, прадіди і прабабусі тощо), а й основні відомості про

них — ідентифікаційний (індивідуальний) номер і номер за ДКПТ,

породність, продуктивність, живу масу, проміри, клас та ін. Особли-

во цінними є ті тварини, у родоводах яких продуктивність зростає

від далеких до ближчих родичів і де трапляються рекордисти й ре-

кордистки, чемпіони виставок. Під час оцінювання також врахову-

ють продуктивність бічних родичів (брати, сестри, напівбрати, на-

півсестри тощо).

Оцінювання і відбір тварин за якістю потомства прова-

дять для визначення племінної цінності батька й матері, і ці пи-

тання є одними з найскладніших у зоотехнії. Оцінювання спадко-

вих та племінних якостей тварин за розвитком господарсько корис-

них, морфологічних і фізіологічних якостей приплоду надійніше,

ніж за родоводом, однак дані про походження тварин дають можли-

вість глибше оцінювати їхні племінні якості.

Оцінювання маток за якістю потомства має велике значення у

відборі багатоплідних тварин. Наприклад, у свинарстві для першо-

го опоросу залишають набагато більше свиней, ніж потрібно дляРозділ 1

26

Основи розведення сільськогосподарських тварин

ремонту стада. Оцінюють їх за плодючістю, молочністю, вирівняніс-

тю приплоду і в основне стадо переводять лише кращих із переві-

рюваних першоопоросок. У молочному скотарстві корів оцінюють за

якістю потомства при створенні родини, що інколи має великий

вплив на отримання цінних плідників. У разі широкого викорис-

тання методу трансплантації ембріонів зростає значення донорів —

корів-рекордисток.

У зв’язку з тим, що штучне осіменіння сільськогосподарських

тварин стало основним способом їх розмноження, від плідників

отримують набагато більше потомства, ніж від самок, і якість плід-

ника має вирішальний вплив на підвищення продуктивності вели-

ких масивів тварин. Оцінювання плідників за якістю потомства дає

змогу відібрати кращих у племінному відношенні плідників-

поліпшувачів, тобто таких, чиє потомство, безумовно, продуктивні-

ше порівняно з іншими. Не менш важливо виявити плідників-

погіршувачів (показники гірші, ніж у матерів і потомства інших

плідників) й нейтральних, але це залежить від кількості та значен-

ня ознак, за якими провадять відбір.

Для правильного оцінювання плідників за якістю потомства не-

обхідно враховувати вік батьків, яких спаровують, та їхнього потом-

ства; вплив матерів; умови вирощування, годівлі, утримання та ви-

користання; оцінку всього одержаного потомства й аналіз його за

комплексом біологічних та господарсько корисних ознак; точність

оцінювання ознак селекції; кількість потомства й облік генеалогіч-

них поєднань, за яких їх отримано. Кінцеві результати оцінювання

плідника великою мірою залежать і від того, з якими групами тва-

рин слід порівнювати показники його потомства, щоб одержати

об’єктивну оцінку племінних якостей плідника.

Залежно від конкретних господарських умов і мети оцінювання

потомства, наприклад бугая-плідника, починають із визначення

середнього надою всіх його дочок із нормальними лактаціями, серед-

нього вмісту жиру і білка в їхньому молоці, живої маси, екстер’єру,

технологічних ознак. Провадять її кількома методами порівнянням

показників: дочок плідника з дочками іншого чи інших плідників;

дочок плідника з матерями; дочок з їхніми однолітками; дочок із

середніми даними по стаду; дочок із стандартом породи. У разі оці-

нювання плідників різних видів сільськогосподарських тварин за

якістю потомства користуються відповідними інструкціями, затвер-

дженими Міністерством аграрної політики України.

Оцінювання і відбір тварин за індивідуальним розвит-

ком, конституцією, екстер’єром, живою масою. Практика

зоотехнічної роботи свідчить, що існує певний зв’язок між зовніш-

ньою будовою тіла тварини та її господарсько корисними ознаками.

Розроблено певні вимоги до окремих статей, особливо тих, що тісноРозділ 1

27

Основи розведення сільськогосподарських тварин

пов’язані з основною продуктивністю. Тільки конституціонально

розвинена тварина з міцним кістяком, достатньо щільною та елас-

тичною шкірою, розвиненою мускулатурою, добре вираженим типом

породи може бути високопродуктивною.

Тварин із конституціонально-екстер’єрними недоліками, такими

як провислість попереку й спини, слабкість кінцівок, перехват за

лопатками, перерозвиненість, шилозадість, дахоподібність спини й

заду, залишати на плем’я недоцільно, оскільки такі вади можуть

успадковуватися.

Нормальний розвиток, велика жива маса поряд з іншими по-

казниками свідчать про можливість одержання від тварини високої

продуктивності. Для оцінки та відбору поголів’я за живою масою

розроблено спеціальні нормативи або стандарти, які наведено в

інструкції з бонітування. Показниками цих стандартів керуються

для вирішення питання подальшого використання тієї чи іншої

тварини.

Оцінювання і відбір тварин за продуктивністю мають вирішаль-

не значення, тому що навіть у разі високих показників за геноти-

пом, але низької продуктивності тварину вибраковують. Продукти-

вність визначають за кількістю та якістю тієї чи іншої продукції,

яку отримують від однієї тварини за певний проміжок часу. Для

кожного виду й породи відбір за продуктивністю має свої специфічні

особливості, хоча й оцінюється однаково — порівнянням основних

показників із стандартами.

У молочному скотарстві корів відбирають за надоєм, умістом жи-

ру і білка в молоці, кількістю молочного жиру за 305 днів лактації

або за вкорочену (не менше ніж 240 днів) закінчену лактацію. При

цьому залежно від кількості отелень корів оцінюють за показника-

ми першої й найвищої лактацій, середньою продуктивністю за три

лактації, надоєм за все життя.

Основними чинниками, що впливають на кількісні та якісні по-

казники м’ясної продуктивності сільськогосподарських тварин, є

інтенсивність вирощування й відгодівлі, порода, вік, стать, скоро-

спілість. Ці показники визначають за життя тварин і після їх забою.

За життя враховують живу масу, абсолютний та середньодобовий

прирости, вгодованість, скороспілість, витрати кормів на одиницю

приросту.

Вгодованість визначають за зовнішнім оглядом і промацуванням

мускулатури та підшкірних жирових відкладень у певних місцях.

Вимоги, якими керуються в оцінюванні м’ясних кондицій, наведено

у відповідних стандартах з урахуванням видових, породних, стате-

вих та вікових особливостей тварин. Під час визначення м’ясної

продуктивності звертають увагу на скороспілість тварин, тобто зда-

тність у ранньому віці досягати високих м’ясних кондицій. Розділ 1

28

Основи розведення сільськогосподарських тварин

Заключне оцінювання м’ясних якостей тварин провадять лише

після їх забою. Забійна маса великої рогатої худоби та овець — це

маса знекровленої й охолодженої туші з внутрішнім жиром, без го-

лови, хвоста, шкури, внутрішніх органів, нижніх відділів кінцівок

(передніх — до зап’ясть, задніх — до скакальних суглобів). Забійна

маса свиней — це маса туші з внутрішнім жиром, головою, шкурою,

але без внутрішніх органів, щетини, нижніх відділів кінцівок (пе-

редніх — до зап’ясть, задніх — до скакальних суглобів).

Забійний вихід — відсоткове відношення забійної маси тварини

до її живої передзабійної маси (без напування та годівлі протягом

12 – 24 год). Цей показник залежить від виду, вгодованості, пород-

них особливостей, віку і статі тварини. Найвищий забійний вихід у

свиней — 70 – 85 % і птиці — 72 – 82 (залежно від вгодованості та

типу відгодівлі), у м’ясо-сальних овець і м’ясної худоби — 60 – 70,

молочно-м’ясної — 50 – 60 та у молочної — 50 – 55 %.

Якісні показники м’ясної продуктивності тварин після їх забою

визначають також за сортовим складом туші у відрубах, співвідно-

шенням м’язової, кісткової, жирової й сполучної тканин, хімічним

складом, поживністю та смаковими якостями м’яса.

Оцінювання і відбір тварин за технологічними ознака-

ми. Переведення тваринництва на промислову основу поставило

перед працівниками галузі нові завдання, пов’язані з виведенням

тварин, пристосованих до специфічних умов промислової технології,

оскільки ці умови незвичні і часто виявляють негативний вплив. На

комплексах у тварин обмежений моціон, утримують їх на щілинних

підлогах або з твердим покриттям. Велика скупченість спричинює

швидке поширення інфекційних захворювань. У зв’язку з цим ви-

никла потреба відбирати поголів’я за технологічними ознаками.

Однією з основних технологічних ознак у молочному скотарстві є

пристосованість корів до машинного доїння, яка визначається та-

кими показниками: формою та об’ємом вим’я, рівномірністю розвит-

ку часток, формою і величиною дійок, одночасністю видоювання ча-

сток вим’я, швидкістю молоковіддачі, повнотою видоювання, стійкі-

стю проти маститів.

Для комплектування промислових комплексів необхідно відби-

рати тварин із міцними кінцівками й копитним рогом, оскільки

утримання на підлогах із твердим покриттям призводить до його

стирання, травмування копит, зв’язок, сухожилків.

Комплексне оцінювання, проведене на підставі вивчення індиві-

дуальних особливостей тварини (її продуктивність, екстер’єр, кон-

ституція та інші ознаки) у взаємозв’язку із зовнішнім середовищем і

доповнене оцінюванням за походженням та якістю потомства, за-

безпечує оптимальний відбір племінних тварин і як результат —

успіх племінної роботи. Розділ 1

29

Основи розведення сільськогосподарських тварин

Підбір. У тваринництві відбір й підбір є основними зоотехніч-

ними методами поліпшення продуктивних та племінних якостей

тварин. Підбір — це використання для спаровування кращих із ві-

дібраних особин із метою одержання від них потомства з бажаними

ознаками. Підбір певною мірою продовжує відбір і не лише закріп-

лює, а й розвиває ознаки, за якими ведуть селекцію.

Підбирають тварин для парування на підставі матеріалів боні-

тування, тобто за конституцією та екстер’єром, живою масою і про-

дуктивністю, плодючістю, скороспілістю, походженням та якістю

потомства. Широка мережа спермобанків, де тривалий час зберіга-

ється в замороженому стані сперма різних плідників, відкриває ве-

ликі можливості для цілеспрямованого підбору і підвищення його

ефективності.

У практиці племінної роботи залежно від мети й завдань, що

стоять перед тваринництвом, керуються такими головними прин-

ципами проведення підбору (за М. А. Кравченком), як: цілеспрямо-

ваність; перевага плідників над матками, з якими їх парують; мак-

симальне використання найкращих плідників; збереження у потом-

ства позитивних якостей батьків за допомогою однорідного підбору;

одержання у потомства бажаних змін порівняно з батьками методом

різнорідного підбору; виявлення й використання найкращих поєд-

нань; недопустимість спорідненості тварин, яких парують, або регу-

лювання її ступеня й спрямованості; розведення за лініями та ро-

динами.

Після проведення бонітування залежно від виробничого напряму

господарства та рівня племінної роботи фахівці складають план

підбору тварин на певний період, що є одним із розділів перспек-

тивного плану племінної роботи зі стадом, який розробляється на

4 – 5 років.

Розрізняють дві форми підбору — індивідуальний і груповий.

Індивідуальний підбір застосовують здебільшого у племінних гос-

подарствах і на племінних фермах, закріплюючи за маткою певного

плідника для отримання цінного потомства з необхідними якостя-

ми. При цьому враховують племінні та продуктивні якості тварин,

яких парують, їхні екстер’єрні й конституціональні особливості, по-

ходження, належність до ліній або родин.

Під час індивідуального підбору важливо завжди звертати увагу

на генеалогічну поєднуваність тварин і виділяти батьківські пари,

від яких одержано найцінніше потомство, для повторення подібних

поєднань у майбутньому. Однак такий підбір може бути ефектив-

ним, якщо його здійснюють систематично з урахуванням походжен-

ня тварин і оцінки всіх плідників й основного маточного поголів’я за

якістю потомства.

Груповий підбір провадять у товарних господарствах, закріп-

люючи одного або двох плідників певного походження та якості заРозділ 1

30

Основи розведення сільськогосподарських тварин

групою подібних між собою маток. В умовах широкого застосування

штучного осіменіння груповий підбір є основним для неплемінних

господарств. Під час складання плану враховують продуктивні яко-

сті тварин, живу масу, показники екстер’єру, а також плодючість і

великоплідність. Для запобігання спорідненому паруванню плід-

ників замінюють через кожних два роки кращими особинами інших

неспоріднених ліній, тобто практикують лінійно-груповий підбір, у

разі якого за десять років використовують плідників 5 – 6 різних

великих ліній.

Усі форми підбору спрямовані на вирішення основного завдан-

ня — одержати в кожному наступному поколінні тварин вищої яко-

сті порівняно з попередніми. Ще в XIX ст. селекціонери дійшли ви-

сновку, що «краще з кращим дає краще». Під час підбору необхідно

прагнути, щоб плідник за своїми племінними якостями значно пе-

реважав маток, тому що його поліпшувальний вплив на потомство

значно більший, ніж матері. Це пояснюється тим, що оцінювання

плідників провадять набагато точніше й суворіше і в разі штучного

осіменіння від них отримують незрівнянно більше потомства.

Залежно від мети селекційної роботи в практиці тваринництва

застосовують однорідний (гомогенний) або різнорідний (гетероген-

ний) підбір.

Однорідний (гомогенний) підбір здійснюють для збереження, за-

кріплення та посилення в потомстві найбільш бажаних притаман-

них батькам ознак, за якими ведеться селекційна робота. З цією ме-

тою для парування підбирають плідників і маток, схожих за напря-

мом продуктивності, типом конституції, екстер’єром, а також за по-

ходженням. Схожість може бути за однією (високі надої) або кілько-

ма ознаками (висока молочність та жирномолочність).

Гомогенний підбір дає добрі результати, коли необхідно отрима-

ти більше потомства від тварин із рекордною продуктивністю, родо-

начальників ліній і родин. Плідники за розвитком селекційних

ознак повинні переважати маток, тобто бути поліпшувачами. Тут

має діяти правило «краще з кращим дає краще», однак воно ефек-

тивне лише за збереження для потомства не тільки тих умов, за

яких виникли бажані якості, а й умов значного поліпшення їх.

Різнорідний (гетерогенний) підбір передбачає парування плід-

ників і маток, які несхожі між собою за напрямом продуктивності,

типом конституції та екстер’єром. При цьому до маток, які мають

недоліки, підбирають таких плідників, у яких ці недоліки відсутні.

Різнорідний підбір застосовують із метою виправлення в приплоді

недоліків, властивих одному з батьків; для отримання потомства

проміжного типу щодо якостей батьків або кращих за них; підви-

щення життєздатності приплоду (явище гетерозису).

Гетерогенний підбір широко використовували у нашій країні під

час перетворення малопродуктивних місцевих маток різних видівРозділ 1

33

Основи розведення сільськогосподарських тварин

близький, а інколи й тісний інбридинг на родоначальника та одно-

рідний підбір за основними ознаками. Потім провадять споріднене

парування в помірних та віддалених ступенях. Для цього тварин

підбирають дуже ретельно і здійснюють таке парування лише на

видатних особин, враховуючи всі позитивні й негативні явища, які

можуть виникнути в майбутньому.

У племінних господарствах практикують внутрішньолінійний під-

бір, у користувальних — кроси ліній, тобто парування тварин різних

ліній. Завдяки кросам цінні якості однієї лінії доповнюються пози-

тивними особливостями іншої, зміцнюється конституція тварин. У

кожній породі є лінії, родоначальників яких одержано в результаті

кросів, тому вдалі поєднання ліній обов’язково треба повторювати.

Планова зміна плідників різних ліній (ротація) в товарних гос-

подарствах дає змогу уникнути стихійного родинного парування.

Кількість заводських ліній у породі може бути різною і залежить від

віку породи, рівня племінної роботи, чисельності поголів’я. В нещо-

давно створених молодих породах сільськогосподарських тварин

налічується 5 – 7 ліній, у старих — кілька десятків.

Існують лінії в середньому протягом 3 – 5 поколінь. Для їх розве-

дення і поліпшення використовують не всіх тварин, а лише кращих.

Відбір провадять за результатами комплексної оцінки тварин не

тільки за фенотипом, а й генотипом, які здатні стійко передавати

кращі якості потомству, що забезпечує поліпшення породи. Особин,

які не відзначаються цінними особливостями, виводять із стада.

Родини є структурними одиницями стад та порід і мають велике

значення для їх поліпшення. Розвиток у дочок, онучок, правнучок

цінних якостей родоначальниці підбором до них кращих плідників

провідних ліній — основна мета роботи з родинами, їх створюють і

поліпшують не тільки в племінних, а й у товарних господарствах,

причому кількість родин у кожному стаді може бути необмежена.

Цілеспрямований відбір та підбір, добрі умови годівлі, вирощу-

вання й утримання зумовлюють появу в родинах самок із високою

продуктивністю, від яких одержують видатних плідників. Частина з

них стає родоначальниками і продовжувачами нових цінних ліній.

Розведення родин та їх раціональне використання для поліпшення

стад набувають великого значення під час впровадження нових ме-

тодів відтворення поголів’я — трансплантації ембріонів від корів-

донорів коровам-реципієнтам, що дає можливість у короткі строки

створити численні родини і стада від високопродуктивних корів.

Схрещування — це парування тварин різних порід одного виду

з метою поєднання цінних якостей вихідних порід. Потомство, одер-

жане при цьому, називають помісями, або метисами. Розрізняють

такі види схрещування: відтворне (заводське), ввідне (прилиття

крові), поглинальне (вбирне, перетворювальне), промислове та пе-

ремінне (ротаційне). Всі існуючі породи сільськогосподарських тва-Розділ 1

34

Основи розведення сільськогосподарських тварин

рин створено завдяки застосуванню різних видів схрещування. Осо-

бливо це актуально у зв’язку з переведенням тваринництва на про-

мислову основу. Адже помісні тварини порівняно з чистопородними

конституціонально міцніші, витриваліші, краще пристосовані до

утримання на великих механізованих комплексах і фермах, мають

підвищену життєздатність (явище гетерозису).

Відтворне (заводське) схрещування — основний метод виве-

дення нових порід, які поєднували б у собі всі позитивні ознаки ви-

хідних порід або переважали б їх. Якщо під час схрещування вико-

ристовують дві породи, його називають простим, якщо три і

більше — складним. За допомогою цього методу виведено переваж-

ну частину сучасних заводських порід тварин.

Відтворне схрещування — найскладніше. Його застосовують

тільки в племінних господарствах і на племінних фермах, оскільки

чим більше ознак, за якими здійснюється селекційна робота, тим

важче провадити відбір та підбір тварин і досягти прояву у потомст-

ва всіх господарсько корисних якостей, бажаних для нової породи.

Наукові основи цього методу розведення тварин розробив у 30-х

роках XX ст. академік М.Ф. Іванов, вивівши п’ять нових порід сви-

ней та овець.

‰ Прикладом простого відтворного схрещування є створена Івановим в Асканії-

Новій Херсонської області українська степова біла порода свиней. Для її ви-

ведення він використав місцевих українських коротковухих свиней, які були

пізньоспілими, мали велику живу масу, але добре пристосованими до суворих

кліматичних умов південної частини України, і кнурів однієї з найкращих по-

рід — великої білої, завезеної з Великої Британії, що погано акліматизувалася в

південному регіоні.

Цілеспрямована селекційна робота з помісями, застосування

спорідненого розведення, ретельний відбір і жорстке вибракування

тварин, які не відповідали вимогам, дали можливість сформувати

впродовж 1926 – 1934 рр. українську степову білу породу свиней, що

вдало поєднала в собі цінні продуктивні та племінні якості великої

білої породи з високою пристосованістю місцевих свиней до сухого

жаркого клімату. Нині — це одна з найпоширеніших за кількістю

поголів’я порода, яка посідає друге місце після великої білої.

‰ Прикладом ефективного використання складного відтворного схрещування є

створення нових порід великої рогатої худоби: української червоно-рябої молоч-

ної за участю симентальської, червоно-рябої голштинської, айрширської та мон-

бельярдської; української м’ясної (шароле × кіанська х симентальська × сіра

українська); волинської м’ясної (місцева чорно-ряба × червона польська × абер-

дин-ангуська × герефордська × лімузинська).

Ввідне схрещування (прилиття крові) застосовують в основ-

ному в племінних господарствах із метою подальшого збагачення та

посилення деяких господарсько корисних, технологічних і племін-

них якостей або виправлення недоліків поліпшувальної заводськоїРозділ 1

35

Основи розведення сільськогосподарських тварин

породи без зміни її генотипу. У ввідному схрещуванні беруть участь

дві близькі за типом породи. При цьому чистопородних маток завод-

ської (поліпшуваної) парують з плідниками іншої високопродуктив-

ної породи (поліпшувальної), що має саме ті якості, через які й про-

водять схрещування.

Дуже важливо для прилиття крові вибрати цінного плідника, у

якого необхідні ознаки виражені максимально і саме з тих ліній і

родин, що стійко передають свої якості потомству. Одержаних помі-

сей першого покоління послідовно протягом 2 – 3 поколінь парують

із плідниками основної (поліпшуваної) породи, залишаючи на

плем’я тільки тих тварин, у яких краще виражені бажані ознаки.

На завершальному етапі помісей, якщо вони за продуктивністю,

будовою тіла, племінними якостями відповідають бажаному типу,

використовують для розведення «в собі» і для парування з чистопо-

родними тваринами основної породи. Ввідним схрещуванням лише

частково поліпшується заводська порода, проте іноді цей метод за-

стосовують для створення нової породи. Необхідно підкреслити, що

схрещування може дати позитивні результати тільки за повноцін-

ної збалансованої годівлі, належного вирощування та утримання

поголів’я тварин.

Ввідне схрещування широко застосовують для вдосконалення

багатьох сучасних порід — підвищення жирномолочності, збіль-

шення живої маси, поліпшення будови тіла тварин та ін. Так, у мо-

лочному скотарстві для підвищення молочності, вмісту жиру в мо-

лоці, поліпшення якості вим’я використовують плідників спеціалі-

зованих порід (голштинська, англерська, айрширська). М’ясні фор-

ми молочної худоби багатьох європейських порід були поліпшені

завдяки «прилиттю крові» м’ясних порід, переважно шортгорнів.

Поглинальне (вбирне, перетворювальне) схрещування за-

стосовують із метою перетворення протягом кількох поколінь тва-

рин місцевої (поліпшуваної) низькопродуктивної породи у високо-

продуктивну заводську. Для цього маток місцевої породи парують із

плідниками поліпшувальної заводської породи і далі помісних ма-

ток знову парують із плідниками поліпшульваної породи. У кожно-

му наступному поколінні частка крові поліпшуваної породи в два

рази зменшується, поліпшувальної — зростає. Схрещування продов-

жують до отримання помісей IV — V поколінь, які за доброї вира-

женості бажаного типу можна вважати чистопородними.

Дуже важливо під час поглинального схрещування постійно по-

ліпшувати умови годівлі, вирощування та утримання тварин, особ-

ливо високопродуктивної поліпшувальної породи і висококровних

особин, які вибагливіші до умов зовнішнього середовища, ніж міс-

цеві низькопродуктивні тварини. Поглинальне схрещування віді-

грало важливу роль у перетворенні грубововнових овець у напівтон-

корунні й тонкорунні, збільшенні живої маси, підвищенні багато-Розділ 1

36

Основи розведення сільськогосподарських тварин

плідності й поліпшенні м’ясних якостей місцевих порід свиней плід-

никами великої білої породи, виведенні нових порід. Поглинальне

схрещування — ефективний метод перетворення великих масивів

низькопродуктивних тварин у високопродуктивні популяції.

Промислове схрещування застосовують у товарних господар-

ствах для одержання помісей першого покоління як користуваль-

них тварин. Існують дві його форми — просте й складне. За просто-

го (двопородного) схрещування маток однієї породи парують із плід-

никами іншої, які мають високу продуктивність і добре пристосова-

ні, особливо матки, до місцевих умов. Помісей використовують для

отримання товарної продукції, а не для відтворення. За складного

промислового схрещування використовують три породи і більше.

Помісних маток першого покоління парують із чистопородними

плідниками третьої породи і потомство вирощують також для одер-

жання продукції.

Помісі, передусім першого покоління, відзначаються високою

енергією росту, пристосованістю до місцевих умов, міцністю консти-

туції, тобто спостерігається підвищена життєздатність. Тому промис-

лове схрещування застосовують для розведення всіх видів тварин,

але найчастіше — в свинарстві, скотарстві та птахівництві.

У багатьох країнах для збільшення виробництва яловичини час-

тину низькопродуктивних корів молочних і молочно-м’ясних порід

парують із плідниками м’ясних порід (герефордська, шароле, абер-

дин-ангуська, санта-гертруда, кіанська). Помісні тварини за вдало-

го підбору порід переважають материнську породу за серед-

ньодобовими приростами, забійною масою, якістю м’яса, оплатою

корму.

За даними фахівців, 70 % яловичини на світовому ринку одер-

жано від худоби молочних порід та їхніх помісей. Широко застосо-

вують промислове схрещування у свинарстві та птахівництві. В низ-

ці країн для отримання свинини використовують переважно поміс-

ний молодняк. При цьому велике значення мають вибір порід і спе-

ціалізованих ліній, їхня поєднуваність, а також повноцінна збалан-

сована годівля помісних тварин.

Перемінне схрещування — це різновид промислового схрещу-

вання, за якого також намагаються використати цінні господарсько

корисні ознаки помісних тварин для виробництва товарної продук-

ції. Основна мета при цьому — утримати явище гетерозису не тіль-

ки в першому поколінні, а й посилити його в потомстві наступних

поколінь, які часто переважають гетерозисне потомство першого

покоління.

За перемінного схрещування помісних самців вирощують для

одержання м’яса, а кращих помісних самок, на відміну від промис-

лового схрещування, — для отримання від них потомства і в кож-

ному наступному поколінні парують із чистопородними плідникамиРозділ 1

37

Основи розведення сільськогосподарських тварин

то однієї, то іншої вихідної породи. Практикують просте й складне

перемінне схрещування. Застосування трипородного схрещування,

хоча воно й складне, але результативніше, порівняно з двопород-

ним, дає можливість збільшити виробництво тваринницької проду-

кції й підвищити її економічну ефективність.

Якщо під час перемінного схрещування використовують плідни-

ків кількох порід, передбачають обов’язкову планову їх заміну, або

ротацію. Ця робота потребує надзвичайно чіткої організації селек-

ційного процесу та зоотехнічного обліку. Особливо добрі результати

перемінного схрещування одержують, якщо для цього підібрані по-

роди, що добре поєднуються, а плідників використовують, оцінених

за якістю потомства.

Гібридизація — це парування тварин різних видів із метою

одержання користувального поголів’я та виведення нових порід, в

яких поєднуються позитивні якості вихідних порід. Таке потомство

називають гібридним. Проведення гібридизації — справа копітка,

але становить значний науковий і практичний інтерес. Передусім

не всякий вид тварин може бути схрещений з іншим через велику

анатомічну та фізіологічну відмінність між ними. У тих випадках,

коли за зоологічною класифікацією види тварин близькі між собою,

гібридне потомство плодюче, у більш віддалених видів воно або зов-

сім безплідне, або плодючі тільки матки.

Хоча гібридизація й складний процес, нині дедалі більше трап-

ляється гібридів від схрещування домашньої великої рогатої худоби

із зебу, яками, зубрами, бізонами, бантенгами, овець із дикими ба-

ранами, коней з віслюками і зебрами, свиней із дикими кабанами,

курей із цесарками, павичами, індиками, фазанами тощо.

‰ Класичним прикладом промислової гібридизації, який відомий із давніх-

давен, є виведення мулів для господарського користування від схрещування

кобил з віслюками. Віслюк — дуже витривала тварина, у гірських районах ним

перевозять вантажі (в’юки), але він невеликого зросту. Мул же ввібрав у себе

цінні якості батьків. Його використовують не тільки під в’юком, а у запряжці та

для верхової їзди.

Мул значно більший за віслюка, сильний, міцний, стійкий проти багатьох

хвороб, характеризується довголіттям, витривалістю й високою роботоздатністю.

Він добре пристосований до жаркого клімату й гірської місцевості, має спокій-

ний норов. Мули-самці безплідні. Від схрещування ослиць із жеребцями одер-

жують лошаків, які за своїми якостями поступаються перед віслюками й мула-

ми і великого господарського значення не мають.

Значна робота провадиться впродовж багатьох років щодо відда-

леної гібридизації тварин, наприклад схрещування коней із зебра-

ми і куланами. Зеброїди краще, ніж коні, пристосовані до умов су-

хого жаркого клімату, стійкіші проти хвороб. Конекулани безплідні

й дещо важче піддаються прирученню. Гібриди-самці від схрещу-

вання коня з його диким предком — конем Пржевальського — без-

плідні, самки — плодючі У нашій країні головним центром гібридизації та акліматизації є

Інститут тваринництва степових районів ім. М.Ф. Іванова «Асканія-

Нова» УААН у Херсонській області. Тут зібрано колекцію різних ви-

дів диких тварин, з якими ведеться велика наукова і практична ро-

бота.

У скотарстві найбільший інтерес становлять гібриди великої ро-

гатої худоби з горбатою худобою — індійським зебу. В Асканії-Новій

під керівництвом М.Ф. Іванова було виведено групу гібридів (червона

степова порода х зебу), що відзначалися цінними господарсько ко-

рисними якостями, легко витримували спеку, були мало сприйнят-

ливими до захворювання на піроплазмоз. Самки і самці плодючі.

Провадиться значна робота щодо гібридизації червоної степової

породи з бантенгами. Одержані гібриди мають відмінні якості. Цін-

ний матеріал накопичено і завдяки трипородному схрещуванню

(шортгорнська порода × зебу × червона степова; санта-гертруда ×

× зебу × червона степова). Створено новий тип м’ясної худоби.

Досить широко застосовували схрещування зебу з великою рога-

тою худобою і для створення нових цінних порід в інших країнах.

‰ Наприклад, у США завдяки гібридизації виведено такі нові м’ясні породи

великої рогатої худоби, як санта-гертруда (зебу × шортгорнська), біфмастер (зе-

бу × шортгорнська та герефордська), брангус (зебу × абердин-ангуська), чарбрей

(зебу × шароле), брафорд (зебу × герефордська). Тварини цих порід добре при-

стосовані до умов жаркого клімату.

Перші досліди щодо створення нових порід овець методом відда-

леної гібридизації було розпочато в Асканії-Новій у 1927 р. М. Ф. Іва-

новим, який, схрещуючи тонкорунних овець і дикого гірського ба-

рана муфлона, вивів нову тонкорунну породу — гірський меринос.

Значно пізніше вчені Казахстану, схрещуючи тонкорунних овець із

диким бараном архаром, створили нову породу — казахський арха-

ромеринос. У наш час роботи щодо використання віддаленої гібри-

дизації значно розширилися в свинарстві, птахівництві та інших га-

лузях тваринництва.

Поняття гібридизації в зоотехнії має дещо ширше значення. Гіб-

ридами вважають також тварин, одержаних методом поєднання ге-

нотипів багатьох порід, типів і ліній одного виду, але різних напря-

мів продуктивності. Найбільшого застосування така гібридизація

набула в свинарстві й птахівництві. Наприклад, полтавську м’ясну

породу свиней створено в результаті використання семи порід: ве-

ликої білої, ландрас, миргородської, п’єтрен, уессекс-седлбекської,

гемпшир та дюрок. За кількістю м’яса в туші вона переважає своїх

ровесників на 5 – 7 % і більше. Гібрид яєчних порід курей «Біло-

русь 9» створений на основі поєднання трьох ліній (дві — породи

леггорн і одна — сіра каліфорнійська). Несучість цих курей — по-

над 260 яєць на рік. Є такі гібриди, які несуться майже щодня. Розділ 1

39

Основи розведення сільськогосподарських тварин

Розвиток генетики, молекулярної біології, біотехнології, викорис-

тання генофонду диких тварин дадуть можливість ширше застосо-

вувати віддалену гібридизацію з метою підвищення генетичного

потенціалу сільськогосподарських тварин. У багатьох країнах світу

для створення нових високопродуктивних типів і порід тварин роз-

роблено й впроваджуються довгострокові програми щодо гібридиза-

ції у тваринництві.

1.7. Організація племінної роботи

Племінна робота — це система організаційно-зоотехнічних захо-

дів, спрямованих на поліпшення породних якостей тварин із метою

підвищення їхньої продуктивності. В умовах промислових техноло-

гій кожне стадо необхідно поповнювати поголів’ям кращої породно-

сті зі сталими спадковими ознаками. Для цього розроблено держав-

ну програму щодо підвищення ефективності та поліпшення пле-

мінної справи у тваринництві.

Відтворення стада. Організація відтворення стада має велике

економічне значення, оскільки від цього залежить прискорення ін-

тенсифікації виробництва продукції тваринництва. Одним з основ-

них питань відтворення поголів’я є систематична заміна тварин,

вибракуваних через хвороби, старість або низьку продуктивність,

молодшими й продуктивнішими, тобто ремонт стада. Розміри замі-

ни залежать від плану відтворення поголів’я (просте чи розширене),

рівня годівлі, умов утримання, інтенсивності використання тварин,

напряму племінної роботи та ін.

Безперебійне відтворення і ремонт стада передбачають систему

заходів щодо створення високопродуктивного поголів’я поліпшен-

ням вирощування ремонтного молодняку й підготовкою маток та

плідників до парувального сезону; парування тварин у найсприят-

ливіший час і забезпечення для вагітних маток і приплоду належ-

них умов догляду, утримання, годівлі тощо. Слід мати на увазі, що

при проведенні цих та інших заходів необхідно враховувати видові

й породні особливості тварин.

Статева та господарська зрілість. Одним із важливих

елементів відтворення поголів’я є організація і проведення пару-

вання тварин. Розмноження їх стає можливим лише з настанням

статевої зрілості, тобто коли вони вже здатні давати потомство. Ві-

домо, що статева зрілість настає у свиней у 4 – 6 міс, овець і кіз —

5 – 8, великої рогатої худоби — 6 – 9, коней — 15 – 18 міс, тобто знач-

но раніше, ніж закінчуються ріст та загальний розвиток організму.

Наведені дані є орієнтовними і стосуються середньоспілих тва-

рин, оскільки статева зрілість залежить від породи, статі, умов годів-

лі, вирощування, клімату. У самок скороспілих порід за повноцінної

годівлі, а також в умовах теплого клімату вона настає раніше. ЯкРозділ 1

40

Основи розведення сільськогосподарських тварин

надто раннє парування, так і затримка його призводять до нега-

тивних наслідків — недорозвиненості, зниження продуктивності,

сповільнення темпів відтворення стада, перевитрат кормів у процесі

вирощування поголів’я.

Вік тварин, їхній фізіологічний стан, за досягнення якого вони

стають придатними до відтворення без шкоди для здоров’я та по-

дальшого нормального розвитку, можуть дати повноцінний приплід

і проявити високу продуктивність, називається господарською зрілі-

стю. Оптимальним віком першого парування вважають такий: для

свинок — 8 – 10 міс, кнурів — 10 – 12, ярок — 12 – 18, баранів — 18,

бугаїв — 14 – 16, телиць — 16 – 18 міс, кобил і жеребців — 3 – 4 ро-

ки. Господарська зрілість тварин визначається не тільки їхнім ві-

ком, а й розвитком. Наприклад, для теличок молочних порід жива

маса під час першого парування (осіменіння) має становити при-

близно 70 % живої маси повновікових нормально розвинених корів

(третє отелення).

Способи парування та осіменіння. Застосовують вільне і руч-

не парування тварин та штучне осіменіння. Вільне парування пе-

редбачає утримання маток і плідників разом в одному стаді. Прак-

тикують його в умовах екстенсивного ведення тваринництва, де пе-

реважає табунно-пасовищний спосіб утримання і здійснюється гру-

повий підбір. У такому разі плідник використовується нераціональ-

но, швидко виснажується й установити походження приплоду, якщо

в стаді було кілька плідників, неможливо. Крім того, вільне пару-

вання призводить до поширення інфекційних захворювань статевих

органів, що завдає економічних збитків господарству. В племінних

господарствах його не застосовують.

У разі ручного парування плідників утримують окремо від маточ-

ного поголів’я. Провадять його у спеціальних загонах, манежах,

станках. Це дає змогу регулювати підбір тварин, кількість пару-

вань, контролювати фізіологічний стан маток і плідників, парувати

їх за наміченим графіком у певні строки, вести зоотехнічні записи

про походження приплоду і дату парування. Однак за ручного па-

рування плідника використовують на обмеженій кількості маток.

Штучне осіменіння — найефективніший спосіб масового поліп-

шення тварин завдяки використанню найцінніших плідників. Він

полягає в одержанні за допомогою штучної вагіни сперми від плід-

ників, перевірених за якістю потомства, її оцінюванні, розрідженні

та введенні різними способами у статеві органи самки. Розрідженою

спермою одного плідника можна за сезон осіменити від кількох со-

тень до кількох тисяч маток.

Спосіб тривалого, впродовж десятків років, зберігання сперми в

стані глибокого заморожування у рідкому азоті (–196 °С) дає змогу

одержувати потомство завдяки банкам сперми від найцінніших

плідників, які давно вже вибули із стада, транспортувати її на ве-Розділ 1

41

Основи розведення сільськогосподарських тварин

ликі відстані, завозити навіть із-за кордону, уникати низки захво-

рювань, значно скоротити кількість плідників.

Особливо зросло значення штучного осіменіння маток глибоко-

замороженою спермою в системі великомасштабної селекції, спря-

мованої на інтенсивне генетичне поліпшення величезних масивів

тварин у межах області, зони, країни, всього ареалу породи. Вели-

комасштабна селекція об’єднує в єдине ціле діяльність господарств

усіх категорій за цілеспрямованого управління селекційним про-

цесом електронно-обчислювальними центрами, що дає можливість

прогнозувати генетичний процес у породах.

Ведення племінної роботи у господарствах різних катего-

рій. Тваринницькі господарства за своїм призначенням поділяють

на товарні, в яких зосереджено основне поголів’я (85 – 90 %), і пле-

мінні різного призначення, де утримують 10 – 15 % племінних тва-

рин від усієї кількості поголів’я. Племінну роботу необхідно вести в

усіх господарствах, у яких одержують і вирощують молодняк, але

форми й рівень її в племінних і товарних господарствах відрізня-

ються за методами розведення, способами відбору й підбору тварин

та іншими особливостями.

Для одержання тварин товарного призначення застосовують як

чистопородне розведення, так і промислове, перемінне та ротаційне

схрещування з метою отримання помісей. Підвищення продуктив-

них якостей товарних стад залежить від рівня роботи племінних

господарств щодо поліпшувального впливу племінного поголів’я на

промислове тваринництво. Оцінюють у товарних господарствах не

всіх тварин. Індивідуальному відбору підлягають маточне поголів’я

племінного ядра та виробничої групи і ремонтний молодняк. При

цьому застосовують лінійно-груповий підбір маток до плідників,

іноді — індивідуальний для цінних маток.

Основне завдання племінних господарств — здійснення заходів

щодо поліпшення продуктивних і племінних якостей тварин. Від-

повідно до Закону про племінне тваринництво його суб’єктами є

підприємства з племінної справи, селекційно-гібридні центри, кон-

трольно-випробні станції, центри трансплантації ембріонів та інші

організації незалежно від форм власності, а також селянські (фер-

мерські) господарства, які мають свідоцтва на право займатися

племінною справою. База племінного тваринництва — це племза-

води, племгоспи, племрепродуктори, племпідприємства.

Державні племінні заводи — найвища категорія племінних гос-

подарств, де зосереджена краща частина тварин для ведення по-

глибленої племінної роботи. Діяльність племзаводів спрямована на

поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин певних по-

рід, виведення високопродуктивних типів, ліній і родин, вирощу-

вання високоякісного племінного молодняку для ремонту власного

стада та реалізації в інші господарства. Розділ 1

42

Основи розведення сільськогосподарських тварин

Основним методом розведення тут є чистопородне, яке ґрунтуєть-

ся переважно на роботі з лініями та родинами. Проте для виведен-

ня нових ліній або порід, якщо це передбачено планом племінної

роботи, може застосовуватися ввідне і відтворне схрещування.

Племінні господарства. Завдання племінних господарств ба-

гато в чому подібні до завдань племзаводів. Вони (племгоспи,

племферми і дочірні господарства племзаводів) є репродукторами,

тобто базою розширеного відтворення та вдосконалення планових

порід, типів і ліній тварин, які надходять із держплемзаводів для

ремонту стада й продажу молодняку. У племгоспах (репродукторах)

основними методами розведення є чистопородне і поглинальне

схрещування. Тут основне стадо комплектують за рахунок племза-

водів, які працюють із ними за єдиним перспективним планом се-

лекційно-племінної роботи.

Племінні ферми створюються на базі кращих за породністю й

продуктивністю товарних ферм і займаються розширеним відтво-

ренням цінного поголів’я для ремонту власного стада та реалізації

в інші господарства. На племінних фермах використовують плід-

ників держплемоб’єднань, і селекційну роботу проводять відпо-

відно до обласного плану племінної роботи з породами. Форми і

методи племінної роботи з тваринами різних видів у зазначених

господарствах в основному подібні, проте мають свої специфічні

особливості.

При держплемоб’єднаннях діють спеціалізовані господарства,

контрольні ферми та контрольно-випробні станції для вирощуван-

ня та випробування племінних плідників. Комплектують їх спеці-

ально відібраними у племзаводах і племгоспах бугайцями, яких

вирощують в оптимальних умовах. Після випробування й компле-

ксної оцінки плідників вирішують питання про подальше викори-

стання їх.