Чудесна картина

Картина справді була чудесна. Церкви підняли високо вгору свої круглі голови, сяючи золотими банями. Поміж церквами білі­ли хати» мов з крейди вистругані. Людські городи тонули у гуща­вині темно-зелених садків. Річка блищала, звиваючись змією по жовтому пісочку і пускаючи легенький димок туману з себе, Через річку перекинувся міст, тонкий, узорчатий.

Ліворуч розіслався степ, рівний, як долоня. Широкий і без­країй, він тонув у своїй просторості, у своїй зеленій траві, спершу темно-зелений, а чим далі — тим блідіший, голубіший. Зійшов­шись із краєм блакитного неба, степ, здавалось, загнувся угору і пі­шов уже попід небом.

Серед степу хвилі золотого сонячного світла так і ходять, так і переливаються, то здіймаючись угору, то опадаючи вниз. Сотні срібноголосих жайворонків непримітно в'ються. їх весела і радісна пісня дзвенить, розходиться, розсипається. Здається, сизо-прозоре повітря само бринить. (125 слів.)

За Панасом Мирним.

В степу

Весна почала вже вбирати степ у зелені шати, оздоблені різно­кольоровими квітками. Ні ярочка у степу, ні горбочка. Тільки мо­гили, нерухомі степові вартові, край неба бовваніють про минуле згадують...

Серед того зеленого моря, глибоко в нього пірнувши, біг кінь­ми невеликий гурт козаків. Вони їхали з Січі Запорозької.

Сонце пекло по-літньому. Птаство цвірінькало поміж зеленою травою й виспівувало в повітрі. Та ось, зачувши під небом орлячий клекіт, воно принишкло й поховалося.

— Ану, панове, — обізвався наймолодший козак. — Якщо влучить хто-небудь з нас в орла, то буде Україна вільна!

Застогнала тятива. Гнучка стріла жалібно заголосила, підні­маючись в небо. Всі, сперши подих, дивилися угору, де в блакиті ширяв степовий хижак. Ось він клубком перекинувся в повітрі й ка­менем упав на землю, розкидавши свої колись могутні, а зараз без­силі крила.

— Якби-то так легко було врятувати Україну! — промовив найстарший запорожець. (135 слів.)

За А. Кащенком.

Син свого часу

Я не прибічник ні старого села, ні старовини. Я син свого часу. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, до моєї білої привітної хатини, згадую про незабутні чари дитинст­ва. Всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людя­ну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне її уява. Коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юна­цтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного. Ніщо не гріє її, не будить радості чи людяного суму. Безбарвна людина ота. Труд її, не зігрітий теплим промінням часу, теж безбарвний.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я му­шу зневажати все минуле?

Було це так давно, що все вже розтануло в далекім мареві часу. Одна лише Десна зосталася нетлінною. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій. (130 слів.)

За О. Довженком

Батьки

«Діти, діти, — каже мати. — Що то з вас буде?» В її голосі, в її очах відчувається стільки великої, неповторної материнської любові! Задля однієї крапельки тієї любові варто жити, боліти і на глибокому схилі життя відійти у вічність. Велична, благословенна любов матері! Кожний промінь сонця, дихання кожного листочка, кожний погляд закоханого дівочого ока, щирий порух звіряти, сміх і плач дитини, весняний легіт — усе те з'єднане в одному теплому погляді матері! Будь благословенна, мамо!

Батько. Він мову веде — просту, вузлувату, оповідає про рід, про минуле, любить він те минуле, і встають в його уяві предки-велетні. Йдуть вони пралісами, рвуть столітні дуби, розчищаючи галявини, орють землю. Дикий звір чує запах поту людини за плу­гом і з диким жахом тікає у безвісті.

Ніколи батькова рука не обняла сина, не була щедра на песто­щі, та все-таки кожного ранку син припадає устами до її шорсткої, темної твердості. (140 слів.)

За У. Самчуком.