Чорногузи

Наближаюсь до чорногузів, що ходять по мілкому. Ось один птах подивився на мене і, задерши дзьоба, хутенько чи то перебігає, чи то перескакує на безпечніше місце. А решта й не дивляться в мій бік, граційно переступають тонкими ногами поміж лепехи та осоки, вишукують здобич.

Чорногузи дуже великі, поважні й пихаті. Я кидаюсь вперед, щось кричу войовниче. На мою превелику радість, птахи один за одним важко злітають догори і, далеко повитягавши тонкі шиї, летять. Але чомусь не зринають догори, а низько перелітають над ставом і зникають за вербами на протилежному березі.

Мені стає шкода, що розлякав їх. Може, повернуться знову? На лугах — найулюбленіше їхнє місце. Тут вони іноді збираються чималим гуртом чи жаб половити, чи просто так походити серед лепехи й рогози. (120 слів.)

За Є.Гуцалом

Колядки

Смеркалося. Голоси малих колядників уже лунали по селу. Село перед вечором загомоніло, загуло. Холодна різдвяна ніч — не перепона для молоді.

Ніч ясна, морозна. Півмісяць високо плаває в чистому небі, горить. Кругом нього витанцьовують та виблискують зорі. А він, зрадівши, висвічує на все небо, вистилає своїм світлом землю, горить в однім місці сизим вогнем, у другім — зеленим, у третім — червоним чи жовтогарячим. У повітрі тихо, холодно.

Риплять швидкі кроки по усланій білим снігом землі. Рипить більше десятка ніг, перебігаючи вулицю. Черідка високих голосів мчиться понад селом, будить застигле холодне повітря, веселить криві вулиці, дратує собак по дворах... Дорогих гостей приймають, частують, пирогами годують. У батюшки доводиться колядувати всім: батюшці, матушці, їхнім дітям.

З усіх країв села доноситься колядка. Живе, радіє Мар'янівка! Радістю й веселощами б'ється серце. (125 слів.)

За Панасом Мирним;

Ніч

Над землею лине ніч. Постала вона темною синню над просторами Тихого океану, огорнула широкими крилами Берінгове море, тихо хлюпнула в скелясті береги Азії і пішла по сопках і по долинах, по тундрах і степах. Повітря густе, дзвінке від морозу. Тріщать в тайзі кедрові стовбури та модрини, сосни й берези. Блима­ють вовчі та рисячі очі. Під схиленим до землі гіллям старих ялин де дрібний звір: лиси, куниці, шакали, борсуки, дикі коти. Рідко, боязко блимають в пітьмі тьмяні вогники. Низенькі чуми, юрти, хатки, будинки туляться до лісів або до річкового берега.

А ось і Дніпро, сповитий кригою й снігами. Тануть у білих пустелях села та хутори. Тьмяно виблискує хрестами й золотоглавими дзвіницями Київ. Синя ніч огортає його мовчанням і спокоєм.

І лине далі ніч Поліссям і Білоруссю, Галичиною і Польщею, над лісами, болотами. Ніч лине все далі, пливе аж до далеких країв... (140 слів.)

За З. Тулуб

Калина

Зеленіє, квітне й плодоносить калина в луках і садочках. Зелено-біло-червоними барвами виграє калинове диво у піснях, каз­ках, прислів'ях і легендах.

Звідки калина взялася? Розповідають, колись напали на українське село вороги. Красуня дівчина, яку вони схопили, вирвалася, почала тікати. Розірвалося її намисто, розсипалося по землі яскравими блискучими намистинками. Через деякий час повиростали з них калинові кущі.

Калина — спомин про домівку, про рідну матір, її турботливі пестливі руки. Це символ дівочої краси, кохання та вірності. Кали­ну вплітали у вінки, нею прикрашали весільні короваї.

Калину саджають біля колодязів, щоб вода була здоровою і смач­ною. Калина, без сумніву, є прикрасою й гордістю зимового українського садка.

Схиляються червоні кущі і на козацьких могилах. Журиться, сумує Україна. А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо!(125 слів.)

За В. Супруненком.