Історичне значення революції полягало в тому, що:

1.Вона привела до створення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала в складі Росії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

2. Забезпечила умови, коли протягом тривалого часу після й завер­ шення козаки, міщани й селяни продовжували користуватися плодами соціально-економічних завоювань, здобутих в роки революції. Наприклад, матеріали Генерального опису Лівобережної України 1765— 1769 рр. фіксують численні факти, коли селянські та козацькі поля, городи, сіножаті кваліфікуються як "свої власні", "свої жилі" тощо.

2. Зумовила формулювання національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за не­ залежність;

3. Відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;

4.Стала могутнім імпульсом для розвитку національної самосвідо­ мості.

5. Зумовила закріплення назви "Україна" за витвореною державою й започаткувала зміну назви "Руський народ" на "Український народ";

6. Істотно збагатила традиції боротьби як проти національно-релі­ гійного, так і соціального гноблення;

7. Пробудила волю нації до самоутвердження й самовираження у формі незалежної соборної держави;

2. Переяславська Рада та україно-російський договір 1654 рр у сучасній вітчизняній історіографії

Між тим є підстави стверджувати, шо в навчальній літературі, яка виходить в умовах незалежної України, коли ствердилися передумо­ви для переосмислення української історії Переяславська Рада січня 1654 р. дістала суперечливі оцінки Мають місце завищені оцінки зна­чення переговорів між представниками російського уряду і козаць­кою старшиною на чолі з Б. Хмельницьким. Одні автори вважають, що в Переяславі відбулася Генеральна Рада, інші — шо Козацька Рада. Зустрічаються твердження, начебто в Переяславі було підписано до­говір з Росісю. Розповідаючи про Переяславську Раду, в окремих підруч­никах зазначено, що на неї зібралися всі полковники, козацька стар­шина, духовенство, міщани. В одній з праць безпідставно стверджу­ється, шо Б. Хмельницький, виступаючи на площі в Переяславі, зая­вив, що, начебто, він шість років просив царя Олексія Михайловича про "приєднання України до Росії"⁵. Таке твердження співпадає з трактовками російських істориків, які і в сучасних умовах не відійшли від старих схем, а події української історії продовжують розглядати з позиції "старшого брата"⁴. Переговори в Переяславі на початку 1654 р. носили, швидше всього, ритуально-символічний характер, пов'яза­ний з мистецтвом дипломатичного маневру. Цю подію доцільно роз­глядати в контексті Української національно-визвольної революції, пошуків Б. Хмельницького та його соратників таких шляхів, які б забезпечили існування та зміцнення Козацької республіки як само­стійної держави. Бо, як справедливо зазначає історик Д. Дорошенко "Взагалі ніякого писаного договору в Переяславі не заключено; доклад­не тлумачення взаємин між Україною і Москвою відлежено на пізні­ше", а сучасні автори виходять з того, що Б. Хмельницький звертався до Москви не для того, шоб "возз'єднатися", а для того, шоб одержа­ти підтримку у війні з Польщею, ворожою в тих умовах також Росії⁵.

Аналізуючи конкретні події, їх виникнення та наслідки, шо мали місце в 1648-1676 рр. в навчальній літературі на зміну визначень та оцінок як "козацьке повстання", "козацька війна", "польсько-ко­зацька війна", "визвольна війна", "національно-визвольна війна", шо донедавна домінували в історіографії, вживаються такі поняття, як "національна революція середини XVII століття", "Українська на­ціональна революція 1648-1676 рр.". 1 така оцінка правомірна, вона зумовлена причинами соціального, національного, релігійного харак­теру. Народний рух на чолі з козацтвом привів до такого могутнього вибуху, який за глибиною і масштабністю, за завданнями, змістом і характером боротьби був тотожний розвитку революційних процесів XVII століття в Європі, органічно вплітаючись в їх контекст. У ході революції використовувалася державницька ідея: від автономії козаць­кої України у складі Речі Посполитої до власної незалежної від Польщі І держави — спадкоємниці Київської Русі. Домінантою процесів, роз­початих під проводом Б. Хмельницького, стаїа боротьба за незалежність І соборність України, а якісні зміни, до яких вона привела, з усіма підставами відносяться до розряду національних революцій.

Аналіз розвитку подій Української національно-визвольної рево-Іюції 1648-1676 рр. дає підстави стверджувати, шо рішення Переяс­лавської ради не мали випадкового характеру, не були інтригою не­значної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, а зумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії но­воутвореної національної держави. Іншого виходу з ситуації, шо скла­лася, не існувало. Адже достатніх сил для того, шоб вирватися з фа­тального для історії українського народу трикутника: Річ Посполита — Османська імперія — Росія, фактично не було. Як свідчать істо­ричні документи, влітку 1653 р. козацька Україна внаслідок дипло­матичних прорахунків воювала вже не тільки проти Польщі, а й про­ти сформованої антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало. Польща, відчуваючи вигідність політичної ситу­ації, на переговори з Україною вже не йшла. Під час обговорення цього питання з посольством Росії у липні-серпні 1653 р. польська сторона категорично відхилила пропозицію про посередництво москов­ського царя у справі замирення з Україною на основі Зборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови повної капітуляції Війська Запорозького і фактичного визнання ним "Ординації" 1638 р.

Разом з тим помітно ускладнювалося і внутрішнє становище мо-подої козацької республіки. Шестирічна війна спустошила її землі. Було зруйновано понад 100 міст. В настроях мас, за висловом М. Грушевського, відчувалися втома й зневіра. Проводячи в серпні-ве-ресні 1653 р. мобілізацію до армії, гетьман України вперше відчув відкриту протидію з боку значної частини населення, яке не хотіло вступати до козацьких полків. І якщо раніше Богдану Хмельницько­му легко вдавалося зібрати 100-тисячне військо, то тепер з величез­ними труднощами було сформовано лише ЗО—40-тисячну армію, яка вже не могла успішно протистояти силам антиукраїнської коаліції.

Історичні джерела не підтверджують висловленої в 50-60-ті роки в радянській історіографії думки, шо Переяславська рада була "всеук­раїнською" і "народною". Справа в тому, шо на ній не було представ­ників від Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України. Тому Радою передбачмося входження під протекторат Росії не всіх етноук-раїнських земель, а лише території Брацлавського, Київського та Чер-нігівського посиодств. Крім того, на Раді була представлена лише не­значна частина козаитва. За даними О. Апанович. тільки 284 особи прийняли присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Ради як представники козацтва. Щодо селян і міщан, то їх навіть не запро­сили на цю важливу політичну акцію. В усякому разі в істориків не­має ніяких даних, які б свідчили про їхню участь у ній. Тому цілком логічно охарактеризувати Переяславську раду як обмежену, деклара­тивну раду.

Ряд істориків (О. Апанович, О. Гуржій, В. Липинський. М. Летров-ський та ін.) висловлюють сумнів з приводу запевнень автора Літопи­су Самовидця про те. що під час присяги на "вірність" російському цареві "по усей Україні увесь народ з охотою тос учинив". Очевидно, Самовидець, потрапивши в полон ідеї "великодержавності", свідомо погрішив проти істини. Адже він не міг не знати про існування знач­ної опозиції як до підписання акта 1654 р., так і після нього з боку частини козацької старшини, рядового козацтва, духовенства та й простого "поспільства". Зокрема, прославлений козацький стратег він­ницький полковник Іван Богун, якого, до речі, в радянській історіо­графії, як правило, однозначно вважали палким прихильником "воз­з'єднання України з Росією", взагалі відмовився присягати на вірність цареві. Сам полковник застерігав про можливі "тятости" такого кроку і разом зі своїми прихильниками не прийняв присяги, коли на По­бужжя прибуло московське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним.

До старшинської групи, котра виступала проти союзу з царем, на­лежав також майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Проти присяги російському цареві виступила й та частина військової • козацької старшини, яка з політичних мотивів орієнтувалася на союз із Туреччиною

Не хотіла присягати й значна частина рядового козацтва. Зокрема. Уманський і Брацлавський полки на вірність цареві присягати відмо­вилися, а в Кропивнянському та Полтавському полках невловолені козаки "киями побили" московських урядників. Не присягала цареві, як відомо, й Запорозька Січ.

Серйозні проблеми у представників московською посольства ви­никли з прийняттям присяги в мешканців українських міст і місте­чок. Государеві "дворяни", прибуваючи до певного населеного пунк­ту в супроводі озброєних охоронців для прийняття присяги, як пра­вило, зганяли "як стадо" мешканців на майдан. При цьому не обхо­дилося без грубощів, відвертих залякувань чи. навпаки, "солодких" обіцянок (грошей, сукна, хутра тощо). Тим, хто відмовлявся складати присягу, погрожували висланням за "зборівську лінію" (за межі звіль­неної від шляхти української території). Царські сановники без на­лежних пояснень на очах у простих людей складали реєстри, перепи­сували міські укріплення, церкви, припаси тошо.

Аналізуючи конкретні події, їх виникнення та наслідки, шо мали місце в 1648-1676 рр. в навчальній літературі на зміну визначень та оцінок як "козацьке повстання", "козацька війна", "польсько-ко­зацька війна", "визвольна війна", "національно-визвольна війна", шо донедавна домінували в історіографії, вживаються такі поняття, як "національна революція середини XVII століття", "Українська на­ціональна революція 1648-1676 рр.". 1 така оцінка правомірна, вона зумовлена причинами соціального, національного, релігійного харак­теру. Народний рух на чолі з козацтвом привів до такого могутнього вибуху, який за глибиною і масштабністю, за завданнями, змістом і характером боротьби був тотожний розвитку революційних процесів XVII століття в Європі, органічно вплітаючись в їх контекст. У ході революції використовувалася державницька ідея: від автономії козаць­кої України у складі Речі Посполитої до власної незалежної від Польщі І держави — спадкоємниці Київської Русі. Домінантою процесів, роз­початих під проводом Б. Хмельницького, стаїа боротьба за незалежність І соборність України, а якісні зміни, до яких вона привела, з усіма підставами відносяться до розряду національних революцій.

Аналіз розвитку подій Української національно-визвольної революції 1648-1676 рр. дає підстави стверджувати, шо рішення Переяс­лавської ради не мали випадкового характеру, не були інтригою не­значної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, а зумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії но­воутвореної національної держави. Іншого виходу з ситуації, шо скла­лася, не існувало. Адже достатніх сил для того, шоб вирватися з фа­тального для історії українського народу трикутника: Річ Посполита — Османська імперія — Росія, фактично не було. Як свідчать істо­ричні документи, влітку 1653 р. козацька Україна внаслідок дипло­матичних прорахунків воювала вже не тільки проти Польщі, а й про­ти сформованої антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало. Польща, відчуваючи вигідність політичної ситу­ації, на переговори з Україною вже не йшла. Під час обговорення цього питання з посольством Росії у липні-серпні 1653 р. польська сторона категорично відхилила пропозицію про посередництво москов­ського царя у справі замирення з Україною на основі Зборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови повної капітуляції Війська Запорозького і фактичного визнання ним "Ординації" 1638 р.

Разом з тим помітно ускладнювалося і внутрішнє становище мо-подої козацької республіки. Шестирічна війна спустошила її землі. Було зруйновано понад 100 міст. В настроях мас, за висловом М. Грушевського, відчувалися втома й зневіра. Проводячи в серпні-ве-ресні 1653 р. мобілізацію до армії, гетьман України вперше відчув відкриту протидію з боку значної частини населення, яке не хотіло вступати до козацьких полків. І якщо раніше Богдану Хмельницько­му легко вдавалося зібрати 100-тисячне військо, то тепер з величез­ними труднощами було сформовано лише ЗО—40-тисячну армію, яка вже не могла успішно протистояти силам антиукраїнської коаліції.

Історичні джерела не підтверджують висловленої в 50-60-ті роки в радянській історіографії думки, шо Переяславська рада була "всеук­раїнською" і "народною". Справа в тому, шо на ній не було представ­ників від Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України. Тому Радою передбачмося входження під протекторат Росії не всіх етноук-раїнських земель, а лише території Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. Крім того, на Раді була представлена лише не­значна частина козацтва. За даними О. Апанович. тільки 284 особи прийняли присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Ради як представники козацтва. Щодо селян і міщан, то їх навіть не запро­сили на цю важливу політичну акцію. В усякому разі в істориків не­має ніяких даних, які б свідчили про їхню участь у ній. Тому цілком логічно охарактеризувати Переяславську раду як обмежену, деклара­тивну раду.

Ряд істориків (О. Апанович, О. Гуржій, В. Липинський. М. Летровський та ін.) висловлюють сумнів з приводу запевнень автора Літопи­су Самовидця про те. що під час присяги на "вірність" російському цареві "по усей Україні увесь народ з охотою тос учинив". Очевидно, Самовидець, потрапивши в полон ідеї "великодержавності", свідомо погрішив проти істини. Адже він не міг не знати про існування знач­ної опозиції як до підписання акта 1654 р., так і після нього з боку частини козацької старшини, рядового козацтва, духовенства та й простого "поспільства". Зокрема, прославлений козацький стратег він­ницький полковник Іван Богун, якого, до речі, в радянській історіо­графії, як правило, однозначно вважали палким прихильником "воз­з'єднання України з Росією", взагалі відмовився присягати на вірність цареві. Сам полковник застерігав про можливі "тятости" такого кроку і разом зі своїми прихильниками не прийняв присяги, коли на По­бужжя прибуло московське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним.

До старшинської групи, котра виступала проти союзу з царем, на­лежав також майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Проти присяги російському цареві виступила й та частина військової • козацької старшини, яка з політичних мотивів орієнтувалася на союз із Туреччиною

Не хотіла присягати й значна частина рядового козацтва. Зокрема. Уманський і Брацлавський полки на вірність цареві присягати відмо­вилися, а в Кропивнянському та Полтавському полках невловолені козаки "киями побили" московських урядників. Не присягала цареві, як відомо, й Запорозька Січ.

Серйозні проблеми у представників московською посольства ви­никли з прийняттям присяги в мешканців українських міст і місте­чок. Государеві "дворяни", прибуваючи до певного населеного пунк­ту в супроводі озброєних охоронців для прийняття присяги, як пра­вило, зганяли "як стадо" мешканців на майдан. При цьому не обхо­дилося без грубощів, відвертих залякувань чи. навпаки, "солодких" обіцянок (грошей, сукна, хутра тощо). Тим, хто відмовлявся складати присягу, погрожували висланням за "зборівську лінію" (за межі звіль­неної від шляхти української території). Царські сановники без на­лежних пояснень на очах у простих людей складали реєстри, перепи­сували міські укріплення, церкви, припаси тошо. Це викликало справедливе невдоволення міщан, яких нерідко примушували присягати силою. Так "силою, під мечовим каранням" до присяги був приведе­ний Київ. Як свідчать очевидці тих подій, кияни не хотіли йти до церкви, але їх туди силою гнали козаки.

Аналогічні події відбувалися і в Переяславі, де частину людей та­кож примусово гнали до церкви. Хворого переяславського війта (уряд­ника магістрату) принесли до церкви на ліжку. На другий день він помер. Лише незначна частина жителів Чорнобиля склала присягу Інші ж або повтікали, або заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві.

Відомо, то в опозиції до Богдана Хмельницького шодо його со­юзу з Росією перебувало й керівництво українського духовенства. Саме Ішаслідок цього гетьман України, незважаючи на велике бажання Мос­кви провести переговори саме в Києві, змушений був обрати місцем •зустрічі московських послів Переяслав. Щодо прийняття присяги, то київське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим відповіло категоричною відмовою, заявивши, що ні митрополит, ні Українська церква не просилися "під цареву руку"⁶.

Відомо, то в опозиції до Богдана Хмельницького шодо його со­юзу з Росією перебувало й керівництво українського духовенства. Саме внаслідок цього гетьман України, незважаючи на велике бажання Мос­кви провести переговори саме в Києві, змушений був обрати місцем •зустрічі московських послів Переяслав. Щодо прийняття присяги, то київське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим відповіло категоричною відмовою, заявивши, що ні митрополит, ні Українська церква не просилися "під цареву руку"⁶.

Не до кінця з'ясованим залишається й питання про правовий ас­пект входження України до складу Росії. Відсутність необхідних дже­рел не дає можливості, на жаль, реконструювати концептуальне ба­чення контрагентами договірного процесу, обрисів майбутніх відносин держав. Зокрема, до цього часу дослідникам не вдалося виявити такі важливі документи, як царську грамоту керівникові московсько­го посольства В. Бутурліну, отриману ним 1653 р.; грамоту Олексія Михайловича, передану В. Бутурліним Б. Хмельницькому, а також "...стой государевьі грамотьі список да наказ..." посольству. Очевид­но, втрачені й інші інструктивні документи Посольського приказу. які б могли пролити світло на цей, не до кінця вивчений аспект про­блеми. Виходячи з наявних джерел, можна цілком логічно припусти­ти, шо навіть після прийняття на Земському соборі 1 жовтня 1653 р. рішення про перехід України в підданство царя Москва не уявляла ще цілісно принципових засад наступних союзних стосунків з ко­зацькою Україною.

Водночас слід наголосити, шо й уряд Б. Хмельницького також не повною мірою ше усвідомлював характер можливих відносин з Мос­ковською державою. Як засвідчили переговори, шо відбулися в Пере­яславі 9—10 січня 1654 р., гетьманському уряду бракувало необхідно­го дипломатичного досвіду, гнучкості, принциповості й послідовності в процесі вирішення надзвичайно складних питань міждержавних відносин.

Проте хід наступних подій переконливо довів, як швидко еволюц­іонували концептуальні погляди козацького керівництва шодо харак­теру й змісту договору між Україною і Московською державою. Зок­рема, старшинські наради, шо відбулися наприкінці січня — в першій половині лютого 1654 р. спочатку в Корсуні, а пізніше — в Чигирині, увінчалися виробленням цілком зритого проекту договору, в якому в першу чергу було відображено інтереси українського суспільства в цілому та гарантовано непорушність суспільно-політичного і соціадь-но-економічного устрою Української держави, її суверенітет у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

У ході московського раунду переговорів (березень 1654 р.) пред­ставники російського уряду в основному схвалили гетьманський про­ект. Разом з тим Москва відхилила запропонований Чигирином варі­ант фінансових стосунків, закріпивши в ратифікаційних актах таким їх порялок, за якого збір податків в Україні здійснювався місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представ­ників. Іншим суттєвим обмеженням українського суверенітету була заборона підтримувати дипломатичні відносини з варшавським і стам­бульським дворами⁸. Доповнення, внесені царським урядом, поси­лювали залежність Української держави від Москви. Проте загалом українсько-російський договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації в царині державотворення.

В науковій літературі, як відомо, існують різні оцінки укладеного союзу (інкорпорація, унія, васалітет, військовий союз, протекція та ін.). В радянській історіографії, як відомо, з 50-х років утвердилося твердження, що в 1654 р. мало місце возз'єднання України з Росією.

На думку сучасних українських істориків М. Брайчевського, О. Апанович, Ю. Мицика, В. Степанкова та ін., таке тлумачення не відоб­ражає суті цієї події — воно має, безперечно, не науковий, а насампе­ред ідеологічно-політичний зміст. Адже "возз'єднання" означає з'єднання складових частин того, шо становить собою єдине ціле. В даному випадку мало місце не возз'єднання окремих частин Російсь­кої держави чи державних утворень російського народу, а входження на певних умовах до складу Росії держави, створеної іншим, хоча й етнічно близьким народом.

Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив правову форму її відокрем­лення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, шо гарантували незалежність Української козацької республіки і укладення, передусім, воєнного союзу з Московською державою.

Між тим, оцінка договору московським урядом поступово зміню­валася. Спочатку він погоджувався з "протекційним" характером дер­жавних відносин і вважав Україну дійсно державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення українсь­ко-російської угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ — по суті московське Міністерство закордонних справ, котре й керувало зносинами Моск­ви з чужоземними державами. Варто нагадати, шо Україну відокрем­лював від Москви навіть державний кордон і митниці.

Але вже при укладенні договору швидко виявилося приховане праг­нення царя і бояр встановити російський контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також міжнародними відносинами України.

Не зупиняючись детально на характеристиці змісту написаних Б. Хмельницьким і схвалених царським урядом "березневих статей", слід зауважити, що вони передбачали визнання за козацькою Україною створеного в межах її території політичного устрою, суду і судочин­ства, адміністративного поділу, армії, соціально-економічних відно­син, незалежності у проведенні внутрішньої політики. Єдиною сфе­рою, де дійсно частково обмежувалися права України, були її зноси­ни з іншими державами. Крім того, вона мала виплачувати російській скарбниці певну частину своїх прибутків.

Гетьман України Б. Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) залишався фактично єдиним і повновладним правителем суверенної Української козацької держави. Усі питання її життєдіяльності — і внутрішні, й зовнішні — він вирішував самостійно, не питаючи доз­волу і не радячись з російським царем.

Залучивши завдяки договору 1654 р. до антипольської коаліції Ро­сійську державу, Хмельницький протягом 1654—1657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх українських земель. Ратифікаційні акти царського уряду. якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй практичній діяльності українсь­ке керівництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах державні обмеження. Зокрема, посилаючись на складні умови воєн­ного часу, гетьман ігнорував московські плани опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення (до Моск­ви з України так і не поступило фактично жодної копійки), а також відрядження до "знатних" міст царських воєвод . Як відомо, залиша­лися нереалізованими також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Подібний статус свідчить, шо Україна в державному аспекті воло­діла чимсь більшим, ніж звичайний протекторат. Останній, як відо­мо, передбачає, таку форму залежності за якою одна держава ("про­тектор") бере на себе здійснення функцій зовнішніх зносин іншої держави ("протегованої"), захист її території і фактично ставить піл свій контроль її внутрішні справи через постійну присутність свого резидента. В даному випадку російський уряд таких прерогатив не мав. Козацька Україна дістала значно більші державні права, ніж ї\ мали Молдавія, Валахія чи Кримське ханство у складі Османської імперії. Тому цілком імовірно, що відповідно до договору 1654 р., не зважаючи на фактичне визнання верховенства корони Романович. Українська держава прагнула будувати свої відносини з Росією на принципах не стільки протекторату', скільки конфедерації. Саме такої точки зору дотримується, зокрема, переважна більшість сучасних дос­лідників цієї надзвичайно актуальної і, безперечно, політичної про­блеми (О. Апановнч. В Горобець, О. Гуржій, Ю. Мнцик, А. Рогожин В. Смолій, В. Степанков, В. Тацій та ін.), які наголошують, що внас­лідок договору, укладеного між Україною і Росією в 1654 р., було встановлено своєрідний конфедеративний зв'язок двох держав, скри­шений моральним авторитетом і зверхністю московського монарха Умови українсько-росіиського договору не передбачали ні приєднан­ня козацької України до Московії. ні входження до її складу на пра­вах автономії, ні тим більше міфічного "возз'єднання України з Ро­сією". За своїми формально-правовими ознаками договір установлю­вав відносини протекторату, а за змістом—конфедеративний союз двох держав, шо зберегли спою самостійність.

Виникнення Української козацької республіки, її формування і розвиток нерозривно пов'язані з ім'ям Богдана Хмельницького -справжнього патріота України, вірного її сина, видатного політично­го діяча, талановитого дипломата і полководця...

Проте, як зауважував відомий український історик Д. Дорошенко, "найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би 6 блискучо­го, а як державного діяча, фундатора, будівничого Української козацької держаии. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взя­ти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч вели­кого формату".

Після смерті Богдана Хмельницького царизм став вносити суттєві зміни у правове становище України та Ті соціальних верств. Вони закріплювалися перш за все у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною угодою двох сторін: Росії—в особі царського уряду та України—в особі гетьмана. Помітним кроком у наступі Росії на Ук­раїну стала фальсифікація українсько-російського договору. В 1659 р князь Трубецькой представив 14 "березневих статей" Хмельницького з додатками, які, як з'ясувалося, були підроблені І значно обмежували права України¹⁰. Це був один із помітних кроків царського уряду, який засвідчив про його наступ на незалежність України.