3. Українська козацька держава другої половини ху11 ст.

Загальна (Генеральна) військова рада

Гетьман

Старшинська рада

Рада при гетьмані

Генераль­ний писар

Генеральні судді (два)

Керівник розвідки

Генеральні

старшини

з особливих

доручень

Політичний устрій Війська Запорозького в середині XVII ст.

Генераль­ний обозний

Генераль­ний під­скарбій

(з 1654 р.)

Генеральна військова канце­лярія

Генераль­ний вій­ськовий суд

Генеральна військова артилерія

Генераль­ний вій­ськовий скарб

Генеральна військова розвідка

Генеральні осавули (два),

хорунжий, бунчужний,

наказний гетьман

Г е н е р а л ь н и й у р я д

Полкові уряди

Писар Суддя Обозний Полковник Осавул Хорунжий

Сотенні уряди

Писар Городовий отаман Сотник Осавул Хорунжий

Адміністративно-територіальний устрій Війська Запорозького в середині XVII ст.

Чигирин — резиденція гетьмана (виконувала функції столиці держави)

Військо Запорозьке — охоплювало близько 200 тис. км²

(територія колишніх Київського, Чернігівського

і Брацлавського воєводств)

Полки (станом на 1654 р.)

Правобережжя

Лівобережжя

Вінницький

Білоцерківський

Брацлавський

Кальницький

Канівський

Київський

Корсунський

Чигиринський

Паволоцький

Уманьський

Черкаський

Чернігівський

Прилуцький

Кропивенський

Миргородський

Ніжинський

Переяславський

Полтавський

С о т н і

У кожному полку, залежно від території і кількості населення, нара-

ховувалося 10—20 і більше сотень. Територія Запоріжжя становила

окрему адміністративну одиницю.

По-перше, на відміну від європейських, провідну роль в її утворенні та функціонуванні відігравала не традиційна для тогочас­ного суспільства еліта, а дрібні землевласники-вояки (козаки), котрі не виступали визискувачами інших станів й існували за рахунок власної праці. Це справді унікальний випадок в європейській політичній історії.

По-друге, відсутність шляхетського стану й відкритість козацького для вступу представників інших станів і верств докорінно відрізняли соціальну структуру суспільства козацької України від соціальних структур інших країн. У зв'язку з цим істотно різнилися спрямованість і зміст со­ціальної політики урядів України та інших держав.

По-третє, незавершеність процесу становлення політичної еліти спричинила слабкість її консолідації, гострі суперечності між різними угрупованнями й жорстоку міжусобну боротьбу за владу, що стала однією з головних причин розпаду держави на два гетьманства.

По-четверте, відсутність досвіду державного будівництва й слабкість інтелектуальної еліти зумовили неприпустиму недооцінку значимості розробки й прийняття правових актів (кодексів), які б юридичне за­кріпили й оформили зміни, що сталися в суспільстві в роки революції. Прийнятий, очевидно, в червні 1648 р. документ "Статті про устрій Війська Запорозького" хоч, як засвідчують деякі джерела, і торкався, крім суто військової сфери, й інших сторін суспільного буття , все ж не розв'язував основної проблеми.(3)

По-п'яте, винятково важлива роль мілітарного фактора у функціону­ванні суспільства й держави (гетьман Війська Запорозького водночас виступав володарем держави, полково-сотенний адміністративно-терито­ріальний поділ, назва держави — "Військо Запорозьке"). Військові (гетьман, полковники, сотники, отамани) очолювали всі керівні держав­ні посади, що не могло не позначитися негативно на суспільно-політичному розвитку країни. Збереженню цього феномена сприяли не­скінченні воєнні дії, що їх вела козацька Україна за незалежність, які висували армію на чільне місце, а державу перетворювали у великий військовий табір.

Відкритість козацького стану, характер його взаємин з іншими станами; визнання існування устрою магдебурзького права в містах, шляхетських і церковних судів; участь у роботі генеральних, представницьких і старшинських рад предс­тавників міщан, духовенства і навіть селян * не дає підстав для тверд­ження про існування "військової диктатури".

Прикметним у цьому від­ношенні є пояснення у 1673 р. П. Дорошенком московському уряду причин неможливості направлеіпія у найближчий час посольства, "поскільки не про нас самих гетьманів, але про все Військо Запорозьке і не про одне місто Чигирин, але про всю Україну і про все поспільство йдеться — без ради всіх неможливо швидко вчинити (підкреслено нами. — Акт.)" ''

Не вдалося нам виявити і даних джерел, які б засвідчували спроби державних структур реорганізувати життя в країні ''за подобою збройних братств".

І це не випадково, адже молода державна еліта ніколи не виступала ні носієм, ні виразником запорозької ідеології (навіть політичний курс ставленика Запорожжя І. Брюховецького виявився зов­сім не запорозьким); окрім цього, нам невідомі джерела, які б свідчили про існування в політичних програмах запорозьких старшин подібних намірів "організації навколишнього простору" в козацькій Україні.

Не зупиняючись на характеристиці формування й функціонування різних інституцій (це тема окремої розмови), висловимо кілька мірку­вань щодо найголовніших тенденцій організації влади.

Протягом першо­го року революції виразно окреслилася боротьба двох тенденцій у ста­новленні форми правління: республіканської (традиційно притаманної Війську Запорозькому) і монархічної (гетьманської).

Вже влітку 1648 р. Б. Хмельницький взяв курс на усунення чорної (широкої козацької ) ради від розв'язання най­важливіших питань.З початку 1649 р. спостерігалося неухильне зміцнення прерогатив гетьманської влади, "самодержавних, монархічних устремлінь Б. Хмельницького" '.

Водночас окреслюється процес відродження ідеї українського монархізму, носієм якої виступав гетьман, котрий вперше прямо чи опосередковано починає висловлювати думки про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу володаря України. 22 лютого 1649 р. він заявив польським послам: "Мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським" 10.

Харазматичність особистості Б. Хмельницького сприяла утверджен­ню у свідомості козацтва й інших верств населення погляду на його владу як таку, що дана від Бога. Восени 1650 р. український посол до короля хорунжий Василь під час розмови з М. Потоцьким, між іншим, відзначив, що "цей гетьман від Бога даний і (ним) гетьманом над Війсь­ком поставлений; хіба що його і сам Бог скине" и. Ротмістр С. Чарнецький, побувавши в козацькій Україні, констатував: "Всі його як Бога шанують; у воєводствах Київському, Брацлавському, Чернігівському і Сіверському (?) так управляє, як і в Чигирині..."

Зосереджуючи в руках всю повноту влади, з 1650 р. гетьман почав виношувати плани встановлення владарювання династії Хмельницьких. Керуючись цим, прагнув налагодити родинні зв'язки з представниками зарубіжних державних еліт (зокрема, домігся одруження сина Тимофія з донькою молдавського господаря В. Лупу Розандою). При цьому, як на наш погляд, не тому відмовлявся від пропозицій іноземних володарів проголосити себе князем (до речі, султан надав йому титул "князя Русі")|5, що не хотів встановлення монархічної влади (коли говорив йо­му, що "на господарстві бути не пристоїть — не тієї природи людина" 16, то лукавив), а керувався розумінням того, що в козацькій Україні немає соціальне-політичної опори для князівської влади.

Пішовши на укладення договору з Росією, Б. Хмельницький домігся фіксації в його тексті статті про пожитгєвий характер володіння геть­манською булавою, і з цього часу пришвидшується еволюція республі­канської форми правління в монархічну.

Зазнає змін і титулування. Так, у листі до валаського воєводи К. Щер-бана від 28 червня 1657 р. воно виглядало вже по-монаршому: "Божою милістю гетьман Військ Запорозьких" 2|.

Однак, на відміну від Англії, де подібний процес в роки революції завершився відновленням монархії, в Україні він був зірваний спротивом політичної еліти, яка у своїй масі не усвідомлювала (і, будемо відвертими, не хотіла усвідомлювати) історичної необхідності акту утвер­дження спадкоємності гетьманської влади й прапгула добитися запро­вадження республікансько-олігархічної (старшинської) форми правлін­ня, яка відкривала дорогу для реалізації потаємних задумів оволодіння булавою.

І після смерті у серпні 1657 р. Великого гетьмана І. Виговський у вересні усунув Ю. Хмельницького від влади, а в жовтні домігся обран­ня себе гетьманом України. Так було зруйновано крихку будівлю української монархії й відкрито "ящик Пандори" жорстокої міжусобної боротьби за булаву, що стала однією з найголовніших причин поразки революції.

Республікансько-олігархічна форма правління, як засвідчили події, виявилася неспроможною успішно розв'язувати складні проблеми життя країни; саме при її розквіті (1658—1665 рр.) виникли сприятливі умови для руйнівних процесів "отаманства" старшин, анархо-охлократичних поривів низів суспільства, втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України. 1, що характерно, логіка розвитку соціально-політичних подій штовхала і того ж таки І. Виговського (весною 1659 р. він уже добивався від Варшави запровадження спадкоємності гетьмансь­кої влади — передачі її після його смерті брату Данилу, мотивуючи це бажанням, щоб "в Україні не доходило до вибуху заворушень" 23) й інших гетьманів (І. Брюховецького, Д. Многогрішного, П. Дорошенка, І. Самойловича) до вживання заходів з метою зміцнення прерогатив гетьманської влади, надання рис самодержавності, виношування планів запровадження П спадковості, тобто, іншими словами, — до встановлен­ня монархічної форми правління .

Але жодному з них уже не вдавалося цього досягти. Зазнала невдачі й спроба Ю. Хмельницького у 1677— 1681 рр. домогтися утвердження Українського (Руського) князівства у Правобережній Україні (в кордонах гетьманства П. Дорошенка). На­даний історією шанс було упущено назавжди.