Лекція з економіки Тема: «Міжнародна торгівля, валютні відносини, рух капіталів між країнами»

План:

1. Сучасне світове господарство: характерні риси

2. Міжнародна торгівля та її сучасні форми. СОТ

3. Міжнародні валютні відносини

4. Міжнародний рух капіталів. Платіжний баланс країни

5. Міжнародні фінансово-кредитні організацій та їх діяльність

1.

Економіки всіх країн світу є складниками світової економки. Важ­ливою ознакою сучасник національних економік є відкритість.

Відкритість економік означає, що країни купують і продають товари та послуги па світових ринках, позичають іншим колінам або беруть позики, стають членами міжнародних економічних організації. Беруть участь у міграції трудових ресурсів з країни в країну, установлюють і підтримують курс національної валюти щодо інших валют тощо.

Ця тема присвячена міжнародним економічним відносинам, учас­ником яких є і наша країна.

Світове господарство - це система національних економік з усталеними та міцними економічними зв'язками між ними. Ці зв'язки унеможливлюють автономно (незалежне від інших) існування будь-якої економіки.

Світове господарство в його сучасному розумінні склалося ще на межі XIX та XX ст. Але воно й далі розвивається й змінюється.

Сучасне світове господарство охоплює економіки більш ніж 260 країн, в яких проживає понад 6,7 млрд людей, що розмовляють 2796 мовами і використовують в обігу більш як 300 найменувань націо­нальних грошей. До речі, обсяг світового ВВП 2010 року оцінений у 75700 млрд дол.

Економіки країн різняться за рівнем економічного розвитку. Цей рівень оцінюється показниками ВВП на одного громадянина країни або ВВП на одного працівника (продуктивністю праці).

За рівнем економічного розвитку виокремлюють такі групи країн:

- країни високого рівня розвитку, до яких належать США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Швеція, Данія, Люксембург, Норвегія, Ісландія, Швей­царія, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія, Італія;

- країни середнього рівня розвитку - ця група охоплює інші країни ЄС, крім тих, що належать до групи країн високого рівня розвитку, а також Ізраїль, Південну Корею, Сінгапур, Таїланд, Тайвань;

- країни, що розвиваються, та країни з несформованими рин­ками - це група, що містить більше ніж 100 країн Африки, Азії та Латинської Америки та країни з незавершеними ринковими ре­формами, зокрема Україну.

Істотною причиною виникнення і розвитку світового господарства став міжнародний поділ праці. Він передбачає спеціалізацію національних економік на виробництві певних товарів і послуг, а отже, випере­джальний розвиток у кожній з країн окремих галузей та видів діяльності. Саме в цих галузях та видах діяльності економіки країн мають переваги - забезпечують вищу продуктивність праці і нижчі витрати виробництва.

В епоху Середньовіччя міжнародний поділ праці ґрунтувався на природних факторах. Тому, приміром, Португалія була репрезентова­на на міжнародних ринках виноградними винами, Англія - вовною, а Україна - зерном. Пізніше основою поділу праці стає науково-тех­нічний рівень виробництва, досягнутий передовими країнами.

Ц ікаво. У світовому господарстві особливе місце посідають так звані країни золотого мільярда – США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Японія. Їх населення - це лише 40% населення світу, але економіки цих країн виробляють 40% світовою ВВП і на них припадає приблизно 40% світового експорту. На жаль, ці розвинені країни створюють і 80% світових відходів, які небезпечні для природною середовища.

У країнах, що розвиваються, населення яких перевищує 65% населення світу, виробляють лише 22% світового ВВП і на них припадає всього 16% світового експорту.

2.

Міжнародна торгівля – це сфера міжнародних товарно-грошових відносин, що являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу.

Міжнародна торгівля існує, позаяк склався міжнародний поділ праці.

Один із засновників економічної науки Адам Сміт (XVIII ст.) по­яснював причини світової торгівлі, використовуючи такий приклад. Якщо порівняти витрати на виробництво вівса і виноградного вина в Шотландії й у Португалії, то через відмінності у кліматі овес вигідніше вирощувати в Шотландії, а виноград - у Португалії. За умови, що ці країни спеціалізуватимуться й обмінюватимуться результатами свого виробництва, вигоду матиме кожна з них.

Інший видатний економіст Давід Рікардо (XIX ст.) пояснював до­цільність світової торгівлі вигідністю обміну тими товарами, вироб­ництво яких не залежить від природно-кліматичних умов, він доводив, що країні вигідно продавати будь-які товари, якщо в процесі їх ви­робництва забезпечується вища, ніж у іншій країні, продуктивність праці. А купувати доцільно товари, які всередині країни виробляються за нижчої продуктивності праці.

Пояснимо суть ідеї Д. Рікардо на сучасному прикладі. Японія і Ні­меччина мають сьогодні необхідні ресурси й технології для вироб­ництва сучасної відеотехніки й автомобілів. Але якщо ефективність виробництва відеотехніки вища в Японії, а автомобілів - у Німеччині, то Японія має продавати відеотехніку й купувати в Німеччини автомобілі. А Німеччина, навпаки, продавати автомобілі й купувати відеотехніку.

Для зовнішньої торгівлі важливо, щоб вітчизняні товари були кон­курентоспроможні. Конкурентоспроможність товару оцінюється, якщо порівняти два параметри:

1) здатність товару задовольняти потребу споживача:

2) ціна товару.

Більшу конкурентоспроможність виявляє той товар, який повніше задовольняє потреби споживача за нижчої ціни.

Формування цін на світових ринках відрізняється від їх форму­вання всередині країни. Світові ціни визначаються головними продав­цями і покупцями певних видів продукції й узгоджуються під час здійс­нення великих регулярних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті. Скажімо, світові ціни на цинк, свинець, олово, нікель, алюміній визначаються на Лондонській біржі кольорових металів, а світові ціни на нафту - об'єднанням країн-імпортерів нафти ОПЕК.

Країна, що бере участь у міжнародній торгівлі, одержує надходження від експорту та має витрати за імпортом товарів і послуг. Торговий ба­ланс країни - це фінансовий документ, в якому відображені надходження та витрати, пов'язані з продажем та купівлею товарів і послуг на зовнішніх ринках. Спрощено його можна подати у вигляді схеми 9.3.

Експорт	Імпорт
Статті експорту	Статті імпорту
• надходження від продажу товарів	• витрати на придбання товарів
• надходження від надання послуг	• витрати на оплату послуг
	Сальдо (+ або -)

У структурі українського експорту переважають чорні метали на мінеральні продукти - частка їм наближається до 50%. У структурі ж імпорту значна частка припадає на мінеральні ресурси, становлячи його третину. Тому сальдо торгового балансу України суттєво зале­жить від цін та співвідношення попиту й пропонування на світових ринках чорних металів, нафти та газу.

Коли дефіцит торгового балансу - перевищення імпорту над імпортом - стає небезпечним, уряд може вдаватися до стимулювання експорту та обмеження імпорту. Це досягається, наприклад, спосо­бом стягнення імпортного мита, установленням обмежень (квот) на ввезення певних товарів з-за кордону, наданням податкових пільг експортерам.

Торговельна політика уряду, то спрямована на захист вітчизняних виробники) від конкуренції з боку іноземних, називається протекціо­нізмом (від англ. protect - захист).

Протекціонізм має і позитивні, і негативні наслідки. Він, зокрема, може призвести до підвищення цін на товари через обмеження кон­курентів. Адже вітчизняні виробники, захищені від конкуренції інозем­них, втрачають стимули до зменшення витрат.

Торговельна політика уряду, за якої митні органи виконують лише реєстраційні функції, не стягуючи мита і не створюючи бар'єрів для товарів з-за кордону, називається лібералізмом.

Жодна країна світу не може дозволити повного лібералізму у тор­говельних, відносинах, так само як не існує й повного протекціонізму.

Важливу роль у лібералізації зовнішньої торгівлі відіграє міжна­родна торговельна організація - Світова організації торгівлі (СОТ). З 2009 р. Україна є членом цієї організації.

Члени СОТ зобов'язуються додержувати у відносинах таких прин­ципів:

1) взаємне надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі, що виключає дискримінаційні обмеження;

2) регулювання торгівлі переважно через митні тарифи, що вста­новлюються в процесі переговорів та взаємоузгоджень;

3) відмова від кількісних обмежень обсягів торгівлі, від створення штучних бар'єрів у торгівлі;

4) прозорість (зрозумілість для партнерів) торговельної політики та вирішення конфліктів у процесі переговорів.

3.

Торгуючи продукцією та послугами, країни мають розраховува­тися за допомогою різних валют. Для цього потрібні пропорції обміну валют, якими користуються в різних країнах. Взаємини з приводу фор­мування цих пропорцій називають валютними відносинами.

Валютні відносини між країнами контролює Міжнародний валют­ний фонд (МВФ). Метою його діяльності у валютній сфері с запо­бігання раптовим необґрунтованим коливанням курсів валют для збе­реження стабільності зовнішньої торгівлі.

Валютні курси - це пропорції обміну валют. Валютний курс відображає ціну однієї валюти, подану в певній кількості одиниць іншої валюти.

Наприклад, $1= UA 8; € 1 = UA 10 - це вираз відповідно ціни одного долара США та одного євро у національній українській валюті - гривні.

У міжнародних торговельних відносинах важливо, щоб курсові співвідношення валют були стабільними. Шкідливість різких курсових ко­ливань проілюструємо прикладом.

Приклад. Менеджери українського переробного підприємства прийняли рішення про придбання нового обладнання, яке коштувало 10 млн дол. США, коли існувало співвідношення $ 1 - UA 5. Для здій­снення цієї операції було взято кредит а українському банку на суму 50 мли грн з розрахунку 10 млн дол. х 5 грн / 1 дол. = 50 млн. грн..

У день здійснення угоди трапилося падіння курсу гривні (її девальвація) і, від­повідно, зростання курсу долара, установилася нова ціна долара $1= UA 8. За нових умов українському підприємству для придбання обладнання на суму 10 млн дол. уже були потрібні не 50 млн грн, а 80 млн грн з розрахунку. Оскільки підприємству бракувало 30 млн грн (80-50 = 30), то угода не відбулася. У розглянутій ситуації програли обидві сторони: покупець не одержав обладнання, а продавець не реалізував створену ним продукцію.

Курсові співвідношення можуть змінюватися під впливом багатьох чинників. Загальне правило цього впливу можна сформулювати так: усе, що підвищує попит на національну валюту, сприяє й підвищенню курсу (ревальвації). І навпаки, усе, що зменшує попит на валюту, спричиняє й зменшення її курсу (девальвацію).

Зростанню попиту на національну валюту, а отже, підвищенню її курсу сприяють такі основні чинники:

- вища конкурентоспроможність вітчизняних продуктів та послуг па світових ринках;

- більша привабливість національної економіки для іноземних ін­весторів завдяки високій прибутковості інвестицій та низьким ризикам втрати майна і доходів;

- зростання доходів іноземних споживачів, які надають перевагу продукції вітчизняного виробництва (вітчизняному експорту);

- привабливість країни для іноземних туристів з огляду на збе­режені в країні історичні, культурні цінності, рівень послуг тощо;

- відносно низькі та стабільні внутрішні ціни.

Зменшення попиту на національну валюту, відповідно, падіння її курсу відбуватиметься з таких причин:

- низька конкурентоспроможність вітчизняної продукції;

- високі ризики та низька прибутковість проектів, здійснюванню іноземними інвесторами;

- непривабливість країни для іноземних туристів:

- висока інфляція.

4.

Міжнародний рух капіталів - це рух фінансових ресурсів між країнами. Він може здійснюватись у різних формах, зокрема:

- приватних, державних інвестицій або інвестицій міжнародних валютно-фінансових організацій;

- прямих (коли іноземний власник капіталу стає повним влас­ником підприємства або власником основної частини майна підприємства), портфельних (коли іноземці купують цінні па­пери) інвестицій;

- кредитів урядам країн або приватним підприємствам.

Головна причина вивезення капіталу з однієї країни в іншу - це намагання одержати вищу норму прибутку. Але, крім того, вивезення ка­піталу сприяє подоланню перешкод у торгівлі між країнами, завою­ванню нових ринків, перемозі в конкурентній боротьбі.

Тільки прямі світові іноземні інвестиції з початку XXI ст. щороку збільшувалися приблизно на 1,2 трлн дол.

Значні потоки вивезення капіталу утворюються в сучасному світо­вому господарстві в межах транснаціональних корпорацій (ТНК).

Транснаціональні корпорації - це міжнародні монополії, які, до­лаючи національні кордони, поширюють свою діяльність у всьому світі, маючи численні філії в багатьом країнах.

Цікаво. На початку XXI ст. у світі налічувалося 63 тис. ТНК, що мали в різних країнах світу 690 тис. філій. Створений у їх межах ВВП оцінюють у 8 трлн. дол. що дорівнює приблизно 11 % світовою ВВП. ТНК володіють 80% усіх патентів та контролюють близько 60% світової торгівлі. Най­більш відомими ТНК є «Форд Моторс» (США), «Даймлер-Крайслер» (США – ФРН), «Ексон» (США), «Міцубісі» (Японія), «Вол-Март Стор» (США), «Роял Датч Шел»(Нідерланди, Великобри­танія).

Рух капіталу в країну та з країни відбивається у фінансовому до­кументі, що називаються платіжний баланс країни. Крім руху капіталу в країну та з країни, у ньому відображаються й інші зовнішньоеко­номічні операції. Результатом їх здійснення стає надходження коштів у країну та їх відплив у інші країни у зв'язку з витратами.

У платіжному балансі відображаються такі операції;

- продажу та купівлі товарів і послуг (торговий баланс);

- надходження доходів громадян країни з-за кордону та виплата доходів іноземцям (чисті факторні доходи);

- надходження з-за кордону трансфертів та сплати трансфертів закордон:

- надходження з-за кордону прямих і портфельних інвестицій та інвестування за кордон;

- надходження з-за кордону кредитів та надання кредитів за кор­дон.

Додатне сальдо за всіма операціями, відображеними у платіжному балансі (перевищення загальних надходжень над загальними витра­тами). Створює передумови для поповнення державних валютних резервів. І навпаки, від'ємне сальдо в платіжному балансі передбачає скорочення валютних резервів. У разі остаточного вичерпування цих резервні країна стає міжнародним боржником. Їй загрожує дефолт - визнання безнадійності боргів. Тому уряди країн регулюють сальдо платіжного балансу для запобігання дефолтам.

Цікаво. Проблема бефолтів стала актуальною для багатьох країн світу після економічної кризи 2008-2009 років. У лютому 2011 р. американське видання «Business Insider» надрукувало перелік 18 країн, яким, на думку фінансистів, загрожує дефолт. Першу п'ятірку у цьому переліку становили Венесуела, Греція, Аргентина, Ірландія, Португалія. Основними причинами загрози дефолту крім значною зовнішнього боргу (понад 40 млрд дол. США) визнані: високий рівень інфляції, криза в банківській системі, соціальна нестабільність. На жаль, Україна посіла в цьому рейтингу шосту позицію, маючи загальну суму боргу, який має бути повернутий або відтермінований кредиторами до липня 2011 року в обсязі 42,1 млрд дол. США.

5.

Розвиток міжнародної торгівлі, міжнародний рух капіталу створили передумови для виникнення міжнародних валютно-фінансових орга­нізацій. Вони роблять міжнародні економічні відносини більш стабіль­ними та передбачуваними. Вступ до цих організацій дає країнам членам певні переваги. Важливо те, що цими перевагами можуть скористатися країни не тільки високого, а й низького рівня економічного розвитку завдяки:

• гарантіям валютної стабільності;

• додатковим джерелам для фінансування програм перебудови економік;

• інформаційній і консультативній підтримці здійснюваних ре­форм.

Провідне місце серед міжнародних фінансово-кредитним органі­зацій належить Міжнародному валютному фонду (МВФ). За ним ідуть Світовий банк, Європейський центральний банк (ЄЦБ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) - валютно-кредитна уста­нова, створена як представницька організація ООН 1947 року.

МВФ виконує такі основні функції:

• регулювання валютних курсів, забезпечення конвертованою ті ва­лют;

• надання короткострокових кредитів країнам-членам Фонду для фінансування дефіцитів платіжних балансів;

• консультування з фінансових і валютних питань.

МВФ - організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за кошти внески країн-учасниць. Для кожної з них установлено вступну квоту, розмір якої визначається відповідно до частки країни у світо­вій торгівлі.

Головними акціонерами МВФ є США (близько 18% внесків), Німеччина та Японія (майже, по 6%). Франція та Великобританія (по 5%).

Україна прийнята до МВФ у вересні 1992 р стала 167-м членом цієї організації з часткою у 0.69%.

МВФ забезпечував функціонування Бреттон-Вудської валютної системи, яка існувала до початку 1970-х років, відіграючи провідну роль у зміцненні зовнішньоекономічних зв'язків.

МВФ обґрунтував основні принципи нової валютної системи - Ямайської, яка була ухвалена у 1976 р. Він став творцем колективної міжнародної грошової одиниці - СДР (спеціальні права запозичення). За угодою між країнами - членами ця грошова одиниця стала головною у формуванні резервів та в міжнародних розрахунках.

Механізм фінансування, який використовує МВФ, передбачає кілька форм кредитування:

• стенд бай - для забезпечення короткострокової допомоги з фінансування дефіциту платіжного балансу, що надасться части­нами (траншами) і розширене кредитування - для реалізації середньострокових програм подолання дефіцитів платіжних балансів;

• фінансування системних перетворень - для проведення струк­турних реформ у країнах з перехідною економікою.

Світовий банк - це неурядова фінансово-кредитна установа, яка об'єднує чотири фінансові установи: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Міжнародну асоціацію Розвитку (МАР) та багатостороннє агентство га­рантії інвестицій (БАГІ).

Центральна ланка Світового банку – МБРР, заснований одночасно з МВФ у 1946 р. Це найбільша у світі організація, яка надає дострокові кредити на державні програми лише урядам і центральним банкам країн з метою сприяння соціально-економічному розвитку.

Основна маса кредитів спрямовується на розвиток виробничої інфраструктури й сільського господарства. Банк фінансує державні програми н енергетиці, у гірничій промисловості, на будівництво та модернізацію нафто, і газогонів. За час свого існування МБРР надав кредити 70 країнам на реалізацію 6,5 тис. проектів.

Європейський центральний банк (ЄЦБ) з осередком у Франкфурті створено як центральний орган Європейської системи цент­ральних банків. Завдяки його діяльності з 2002 року запроваджена в обіг стабільна і конвертована валюта євро.

ЄЦБ стежить за Додержанням Маастрихтських угод (1993 р), що визначають граничні показники дефіциту бюджету, державного боргу, річного темпу інфляції для країн-учасниць. Він відповідає за підтримання ставки процентів на європейському фінансовому ринку на такому рівні, що забезпечує стабільність євро. Як юридична особа ЄЦБ виконує такі основні функції:

- розробляє узгоджену валюту політику країн-учасниць;

- здійснює закордонні валютні га розрахункові операції;

- консультує та оцінює якість законодавчих актів, валютної та цінової політики окремих країн-членів ЄС.

ЄЦБ підзвітний Європарламенту.

Європейський банк реконструкції та розвиту (ЄБРР) - між­народний банк, заснований 1990 року в Лондоні 42 країнами та двома міжнародними організаціями - Комісією ЄС та Європейським інвестиційним банком - для сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи та колишнього СРСР.

Завданнями ЄБРР є:

- створення в країнах конкурентоспроможної економіки:

- розвиток взаємовигідних зв'язків мів західноєвропейськими і східноєвропейськими фірмами;

- реформування енергетики, транспорту, зв'язку, охорони дов­кілля, ЄБРР сприяє формуванню в країнах сучасних ринкових структур, створенню законодавчої бази, впорядкуванню валют­ного регулювання тощо.

Власниками капіталу банку (його вкладниками) стали комісія єв­ропейських співтовариств - виконавчий орган Європейського Союзу (50 % капіталу); країни Західної Європи (11,3 %); США (10%); Японія (8,5 %); країни Східної і Центральної Європи (13,7 %).

У кредитуванні ЄБРР наше перевагу недержавним організаціям.

Унікальним об'єднанням країн, у межах якого регулюються торго­вельні, фінансові, валютні, міграційні відносини, узгоджується політи­ка багатьох урядів, став Європейський Союз (ЄС). Підвалини цієї організації закладені ще 1957 року. Вона створювалася з метою інте­грації національних економік у єдину наднаціональну Систему. Цент­ральний орган ЄС - Європейська комісія - розробила і втілила за час існування цієї організації майже 300 програм, які стосувалися таких питань:

• усунення торгових бар'єрів;

• вільне інвестування капіталів;

• єдина валюта;

• єдина сільськогосподарська політика;

• вільне пересуванні громадян територією ЄС без паспортів і віз;

• взаємне визнання дипломів про освіту;

• право на постійне проживання та роботу в інших країнах;

• узгодження податкової і цінової політики.

Останні приєднання до ЄС нових країн відбулися 2004 року, коли його членами стали Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словач­чина, Словенія, Угорщина, Мальта та Кіпр, та 2007 року - Болгарія та Румунія.

2010 року ЄС характеризувався такими економічними парамет­рами:

• охоплює економіки 27 країн;

• має населення, що становить 4,65% від світового, а виробляє майже 14% світового ВВП;

• забезпечує створення в середньому майже З6 тис дол. ВВП на одну особу, що в 3,3 рази перевищує середні світові показники виробництва ВВП на одну особу.

Стати членом ЄС - це мета європейських країн, які ще цього член­ства не мають, але прагнуть забезпечити своїм громадянам високі життєві стандарти, стабільність і демократію. Така перспектива декла­рувалася й українськими урядами. Для її досягнення країна-претендент повинна відповідати Копенгагенським критеріям, а саме:

• гарантувати верховенство закону та права людини;

• забезпечувати функціонування ринкової економіки та здатність бути конкурентоспроможною в ринкових механізмах, що діють усередині ЄС;

• виконувати зобов'язання щодо реалізації визначених ЄС цінно­стей та цілей політичного, економічного та валютного союзу країн-учасниць.