Офіційно-діловий стиль

Офіційно-діловий стиль належить до книжногостилю літературної мови й існує в писемній (мова ділових паперів, розпоряджень,програм, автобіографій, наказів та ін.) та усній (розмова з відвідувачами,проведення нарад, телефонні розмови тощо) формах. Неоднорідність тематики ірізноманітність жанрів у цьому стилі дають змогу виділити такі підстилі:законодавчий (закони, укази, статути,постанови), пов’язаний з діяльністю державних органів; дипломатичний (міжнародні угоди-конвенції, повідомлення-комюніке,звернення-ноти, протоколи) – з міжнародними відносинами; адміністративно-канцелярський (інструкції, довідки, звіти,розписки, заяви, доручення й ін.), пов’язаний з діяльністю установ, приватнихпідприємців та окремих осіб.

Призначення стилю – регулювати ділові стосунки мовців у державно-правовій і суспільно-виробничійсферах, обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Основні ознаки стилю: документальність, стабільність, стислість, чіткість, висока стандартизаціявислову, регламентація тексту.

Мовні засоби: усімдокументам властива особлива ділова (канцелярська) лексика (реквізити, акредитація, договір,доручення, акт); активно вживаються суспільно-політичні таадміністративно-канцелярські терміни (конституція , постанова, заява); характерні численнімовні стандарти – кліше (витяг з наказу ,притягати до відповідальності, ставити в обов ’ язок ); уводяться в текст складноскорочені слова й абревіатури. У текстахофіційно-ділового стилю часто трапляються словосполучення з дієсловами у формітеперішнього часу із значенням позачасовості, постійної дії, характернанаявність безособових, неозначених і наказових форм дієслова (наприклад: рішеннянадсилаються , має місце,вжити заходів, покласти обов’язки, оголосити подяку,складено й завірено в двох примірниках); часто вживанівіддієслівні іменники, відіменні прийменники (наприклад: на підставі , з метою, відповідно до,згідно з, за рахунок та ін.) і складні сполучники (наприклад:унаслідок того, що... ;зважаючи на те, що...; у зв’язку з тим, що... та ін.), атакож різноманітні стійкі словосполучення, що служать для зв’язку частинскладного речення (наприклад: на випадок, якщо... ; з тієї причини, що...; з тією умовою, що...; такимчином, що...; той факт, що... та ін.). В офіційно-діловихтекстах немає емоційно-експресивної лексики й будь-якої мовної індивідуальностіавтора, обмежена синонімія.

Б агатовидів ділових документів мають загальноприйняті форми викладу і розташуванняматеріалу. У практиці часто використовуються готові бланки, в яких є кліше, котріспрощують і прискорюють ділову комунікацію. Речення мають розповідний характері прямий порядок слів. Використовуються ускладнені конструкції: з однорідними членамиречення, дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, вставнимиконструкціями. Будова і розміщення тексту чітко регламентовані.

Політичні,культурно-духовні процеси, розвиток засобів масової інформації зумовиливиникнення думки серед лінгвістів про існування інформаційного стилюмовлення. Швидкий розвиток і великийвплив радіо, телебачення та преси на населення України спонукали дослідниківпорушити питання щодо виділення інформаційного стилю в окремий функціональнийрізновид мови. Він характерний для повідомлень про суспільні, культурні,наукові, державні, зарубіжні новини. Його мета – повідомити читачам (слухачам)основні події життя. Тексти цього стилю характеризуються стислістю, точністю,об’єктивністю. Основним у них є інформація про події, а не аналіз їх,передбачення чи прогнозування. Наявні в інформаційному стилі й лінгвістичніособливості:

§ використання загальновживаної лексики,термінів, суспільно-політичної лексики (залежно від змісту тексту);

§ тексти будуються з простих і короткихречень;

§ недоречні емоційність, експресивність,образність.

Треба зазначити, що цей новий різновид стилю утрадиційній класифікації розглядався як підстиль публіцистичного –інформаційно-публіцистичний. Адже він теж виконує його основну функцію –інформативно-пропагандистську, хоч і функція повідомлення в ньому вираженадосить чітко.

Відродження церкви зумовило широкий потікбогословської літератури. Тому мовознавці схиляються до думки про виділення всучасній лінгвістиці ще одного функціонального різновиду мови – конфесійного. Проте в питанні про його назву існуютьрозбіжності: церковний, сакральний, богословський,церковно-релігійний,релігійний, стиль церковної мови.

Як зазначає І.Павлова, конфесійний стиль – це не новий, а відроджений забутий, щосформувався ще в дохристиянських, прадавніх віруваннях українців. Стильобслуговує сферу релігій, культу. У процесі розвитку він пережив триваліперіоди свого становлення: дохристиянський і християнський. Тексти цього стилюв основному мають специфічну організацію налексичному рівні: значна кількість маркованих релігійних слів, численнілексичні запозичення, широке використання синонімів, антонімів, тропів. Для синтаксису характерний інверсійнийпорядок слів, який підкреслює урочисту піднесеність мови. Поширені повторислів, словосполучень і речень, за допомогою яких наголошується певна думка.

Отже, українська мова – це багата й своєрідна система,і стилістика в ній є самодостатнім, вагомим складником.

Аналізуючи будь-який стиль, треба пам’ятати, що це –мистецький витвір доречного і високого використання мови з конкретною метою законкретних умов, обставин, місця.