2.2. Метод рентабельності інвестицій та метод маркетингових оцінок

Характеризується тим, що до сумарних витрат на одиницю продукції додається сума процентів за кредит. Таки чином, в ціну вноситься норма прибутку не нижче вартості запозичених коштів. Однак в умовах інфляції цей метод використовувати важко.

Метод маркетингових оцінок оцінка реакції покупця, проведення конкурсу пропозицій покупців, тендерний метод, орієнтовні не на кількісну оцінку витрат підприємства і норму прибутку, а на довільне встановлення ціни, тому використовується в окремих випадках.

2.3. Метод повних витрат та метод вартості виготовлення.

В Україні до переходу до ринкових відносин встановлювались державні ціни. Основним методом в цінотворенні був метод повних витрат, тобто до повної суми всіх витрат на одиницю продукції додають визначену суму, яка відповідає запланованій нормі прибутку. Розрахована таким чином ціна забезпечує повне покриття всіх витрат і отримання запланованого прибутку. Але при цьому не стимулюється зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції, не враховується еластичність попиту. Якщо попит знизиться, обсяг реалізації може видатись недостатнім для прибуткової діяльності в цілому.

Варіацією методу повних витрат є метод вартості виготовлення – до повної суми витрат (на одиницю продукції) на матеріали, вузли, полу фабрикати додають суму (процент), яка відповідає доданій підприємством вартості. Цей метод дозволяє враховувати власний внесок підприємства у формування вартості продукції.

Розробка напрямів цінової політики і встановлення ціни на конкретну продукцію відносяться до сумісних функцій маркетингової і фінансових служб підприємства. При цьому, основні завдання спеціалістів по маркетингу – це вивчення ринку, аналіз цін конкурентів, регулювання маркетингової складової ціни (використання системи знижок), контроль за реалізацією. До основних завдань фінансових менеджерів в галузі цінової політики відносяться – визначення базової ціни, визначення такої ціни ат обсягу реалізації, при яких підприємство отримає максимальний прибуток, розрахунки впливу на фінансовий результат пропозицій різних служб (виробничої, маркетингової та ін.) про збільшення чи зменшення тих чи інших видів витрат з метою росту виробництва та збуту продукції.

3. Вибір дивідендної політики

До функцій фінансового менеджера входять розробка та обґрунтування пропозицій розподілу чистого прибутку та формування грошових фондів підприємства. При цьому найважливішим завданням є зв’язок дивідендної та інвестиційної політики.

Найбільшу увагу дивідендній політиці приділяють у відкритих акціонерних товариствах. В них менеджери повинні не тільки турбуватись про раціональний розподіл прибутку, але й враховувати реакцію фондового ринку на підвищення чи зниження дивідендів. При цьому аналізуються показники, які характеризують дивідендну політику акціонерного товариства:

Дивідендний фонд

Д ивіденд на 1 акцію =

Середня кількість звичайних акцій в обігу

Дивідендний фонд

С тавка дивіденда, % = х 100%

Акціонерний капітал

Чистий прибуток

Д оход на 1 звичайну акцію = х 100%

Середня кількість звичайних акцій в обігу

Ця інформація друкується в фінансовій пресі, а значить, недоліки у виплаті дивідендів можуть привести до зниження ринкової вартості акцій.

Дослідження в цій галузі призвели до появи двох основних теорій дивідендної політики:

3.1. Теорія нарахування дивідендів за остаточним принципом – коли дивідендний фонд звичайних акцій формується після фінансування за рахунок прибутку всіх необхідних витрат, тобто погашення кредитів, виплати фіксованих дивідендів по привілейованим акціям, відрахуванням до фонду розвитку для здійснення інвестицій, а сума, що залишилася направляється на виплату дивідендів.

Основні розробники цієї теорії – Ф. Модільяні та М. Міллер (звідси скорочена назва – теорія М-М). Головний тезіс – акціонери віддають перевагу стабільності дивідендної політики, а не отриманню надто високих доходів. Крім того, ці вчені вважали, що сума виплачених дивідендів приблизно дорівнює витратам, які необхідно понести для пошуку додаткових джерел фінансування інвестицій. Тобто пріоритет треба віддавати інвестиційній політиці.

3.2. Теорія М. Гордона – більш відома як „синиця в руці” – інвестори намагаються мінімізувати ризик, тому завжди надають перевагу поточним дивідендам, а не майбутнім виплатам. Регулярно отримувані дивіденди зменшують ризик у невизначеності для акціонерів, які віддають перевагу меншому, але постійному доходу на вкладений капітал. А це призводе до росту ціни акціонерного капіталу, тому що збільшується попит на акції.

В практичних ситуаціях фінансовим менеджерам необхідно враховувати конкретні обставини та обирати найбільш оптимальний підхід. Йде мова про балансування між виплатою дивідендів (достатнього розміру), щоб акціонери були задоволені і реінвестування прибутку , для забезпечення розвитку підприємства. Іноді можна застосовувати виплату дивідендів акціями, для того щоб зберегти прибуток в обігу підприємства.