17.4. Інтелектуальний капітал

Як вже зазначалося, якщо конкурентні переваги у традиційній економіці забезпечував доступ до природних джерел і сировини, зручні транспортні маршрути, місткий ринок, дешева робоча сила, то в економіці знань запорукою успіху стали інновації та підприємництво, які ґрунтуються на знаннях, розвиненій інфраструктурній інформації (Інтернет, бази даних, телекомунікації, мобільний зв’язок та інш. А джерелом економічного зростання стає продукування ідей як конкурентоспроможного товару [54, 55].

Сьогодні лідерами у створенні економічного багатства є країни, у валовому національному продукті яких закладені висока питома вага знань, нематеріальних активів і товарів, великі інвестиції в освіту, науку, охорону здоров’я та поліпшення якості довкілля.

Інтелектуальний капітал – це знання, інформація, досвід, організаційні можливості, інформаційні канали, які можна використовувати, щоб створювати багатство. Інтелектуальний капітал - це знання, які можуть бути конвертовані у вартість, інакше кажучи, це сума всього того, що знають і чим володіють працівники, що формує конкурентоспроможність організації. Інтелектуальний капітал важко точно ідентифікувати й ще складніше ефективно застосовувати.

Класифікація основних складових інтелектуального капіталу подана у фундаментальній праці Т. Стюарта, одного з основоположників сучасної теорії інтелектуального капіталу та включає в себе людський, організаційний та споживчий капітал [85, 87]

Інтелектуальна власність – високоліквідний товар, який будучи нематеріальним, формує матеріальну основу розвитку країни і визначає ефективність економіки у майбутньому. Очевидно, що в цьому процесі слід задіяти всі основні елементи продуктивних сил – як матеріальні, так і нематеріальні, зокрема, організаційно-управлінський досвід, фонди науково-технічних знань, людський капітал. Для підвищення ефективного виробничого потенціалу тепер немає інших шляхів, крім забезпечення відповідних рівнів і темпів нагромадження у сфері неречових форм багатства (ноу-хау, інформація, патенти). Недооцінка цього загрожує неминучим відставанням як окремих підприємств, так і економіки країни у цілому.

Майбутнє України залежить від того, наскільки вона відповідатиме викликам інформаційно-індустріального суспільства ХХІ століття, яке ґрунтується на економіці знань інноваційного типу, де спеціалізовані і повсякденні знання є джерелом економічного і суспільного прогресу. Держави, які реалізують таку економічну модель, сьогодні є найзаможнішими. Світовий ринок об’єктів приватної інтелектуальної власності – провідний як за вартістю, так і за динамікою розвитку. Якщо темпи зростання світового промислового виробництва не перевищують 5% на рік, то темпи світової торгівлі об’єктами інтелектуальної власності уже сягають 15% [55].

Примітка:

Аналіз статистичних даних свідчить, що між темпами витрат на освіту, етапами продукування знань та їхнім використанням на практиці в Україні існує істотний розрив. Він зумовлений недостатнім фінансовим забезпеченням усіх стадій створення, нагромадження та реалізації інтелектуальних досягнень [55].

Основними джерелами фінансування науково-дослідних робіт, які сприяють продукуванню знань та їхній трансформації у матеріальне виробництво, є Державний бюджет України, держзамовлення, замовлення підприємств, іноземні інвестиції [66].

Однією з проблем формування інноваційної економіки в Україні є розрив між стадіями наукових досліджень і впровадженням їхніх результатів у виробництво. Це зумовлено передусім відсутністю ефективного механізму трансформування наукових знань в інноваційні розробки, придатні до практичного використання. У вирішенні цієї проблеми важлива роль належить інноваційному підприємництву, але його частка в Україні нині становить лише 6,6% від загальної кількості малих підприємств.

Інтелектуальний капітал в економіці знань вирізняється такими показниками [55]:

• інноваційність країни (інтенсивність продукування і комерціалізація інновацій) – загальна величина науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НД і ДКР), їхня частка у ВВП;

• кількість науково-технічних публікацій;

• витрати на дослідження та їхня частка у ВВП;

• створення знань з комерційним потенціалом (витрати на прикладні НД і ДКР та їх частка у ВВП);

• кількість патентів, зареєстрованих у тріаді патентних сімей (Європа, США, Японія), з розрахунку на один мільйон населення;

• коефіцієнт винахідливості населення;

• місткість ринку знань і динаміка міжнародного обміну знаннями – частка національних НД і ДКР, фінансованих з-за кордону;

• міжнародна співпраця у сфері науки та високих технологій;

• кількість іноземних студентів у національних ВНЗ;

• частка венчурного фінансування у ВВП;

• якість людського капіталу – показники системи освіти, охорони здоров’я, частка науковців у загальній кількості зайнятих;

• міграція висококваліфікованих працівників;

• рівень розвитку національної інформаційної інфраструктури – інформаційно-комп’ютерних і телекомунікаційних технологій тощо.