17.8. Організація трансферу знань
Основні напрями реалізації науково-методичної роботи в навчальних закладах. Навчально-методична робота є невід’ємною частиною системи вищої освіти, важливим компонентом навчального процесу і повинна відповідати змісту навчання, визначеному стандартами вищої освіти. Навчально-методична робота базується на принципах системності, наукового і особистісного підходу, пріоритету якісної підготовки фахівців за рахунок широкого використання різноманітних засобів і форм вдосконалення навчального процесу. Критеріями ефективності навчально-методичної роботи є рівень підготовки фахівців та об’єктивні показники їх знань, практичних навиків і здібності до безперервного навчання впродовж життя [32].
Пріоритетами навчально-методичної роботи в сучасних умовах є:
– методичне забезпечення особистісної орієнтації навчального процесу;
– забезпечення повноти і доступності інформації, довідкової і навчальної літератури;
– створення всебічних умов для вільного доступу студентів і викладачів до мережі високоякісних баз навчальної та наукової інформації через Internet;
– широке впровадження в навчальний процес і навчально-методичну роботу новітніх комп’ютерних інформаційних технологій;
– узагальнення та впровадження в навчальний процес передового досвіду українських і зарубіжних ВНЗ;
Схема управління навчально-методичною роботою:
– узагальнення і впровадження в навчальний процес нових інформаційних педагогічних технологій, відповідних рівню європейських і світових систем освіти;
– методичне забезпечення гармонійного поєднання навчального процесу і наукової діяльності з використанням наукових результатів як бази і змісту навчання;
– методичне забезпечення модернізації навчально-лабораторної бази;
– методичне забезпечення процесу формування й розвитку навчально-науково-виробничих комплексів.
Науково-методичне забезпечення навчального процесу передбачає: державні стандарти освіти, навчальні плани, навчальні програми з усіх нормативних і вибіркових навчальних дисциплін; програми навчальної, виробничої та інших видів практик; підручники і навчальні посібники; інструктивно-методичні матеріали до семінарських, практичних і лабораторних занять; індивідуальні навчально-дослідні завдання; контрольні роботи; текстові та електронні варіанти тестів для поточного і підсумкового контролю, методичні матеріали для організації самостійної роботи студентів, виконання індивідуальних завдань, курсових і дипломних робіт [32].
Ефективність науково-методичної роботи як важливої складової системи післядипломної освіти педагогічних кадрів значною мірою визначається рівнем її організації.
Серед групових форм методичної роботи застосовуються такі:
предметні комісії; циклові комісії; метод об’єднання викладачів;
школи молодого викладача, молодого керівника академічної групи; семінари-практикуми для досвідчених викладачів, керівників структурних підрозділів; цільові і проблемні семінари; творчі групи, школа педагогічної майстерності під керівництвом творчих викладачів, викладачів-методистів; клуби за інтересами.
Із масових форм методичної роботи можна виділити:
науково-практичні конференції; педагогічні читання; тижні педагогічної майстерності (дні відкритих дверей викладачів-методистів, старших викладачів); методичні місячники, тижні.
Як індивідуальні форми методичної роботи використовується:
стажування та наставництво; індивідуальні та групові консультації; конкурси «Викладач року», «Кращий керівник групи»; післяатестаційну роботу; докурсову та післякурсову роботу з викладачами; творчі звіти викладачів, що атестуються на присвоєння звання; роботу з творчими викладачами, тощо.
Суть науково-методичної діяльності в навчальному закладі полягає в системному підході до підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, що забезпечує діалектичну єдність мети і завдань, змісту, форм і методів навчання та виховання студентів. Запорукою успіху є конкретна постановка мети і завдань науково-методичної роботи, зорієнтованої на кінцеві результати. Висока ефективність науково-методичної роботи досягається за рахунок її чіткої організації [32, 48, 49].
Методичний кабінет навчального закладу є центром організації підвищення кваліфікації викладачів у міжкурсовий період. Методкабінет успішно культивує традиційно-інформаційні та активні форми і методи роботи з викладачами.
Самостійна робота студентів є основною формою навчання, особливо у вищій школі, оскільки вона прищеплює студентам необхідне вміння вчитися, сприяє формуванню високої культури розумової праці. Самостійна робота студентів традиційно поділяється на аудиторну та позааудиторну. З метою активізації розумової діяльності використовуються різноманітні методи: роботу з навчальною літературою, різними посібниками, лабораторний практикум, участь в наукових дослідженнях та ін.
Трансфер знань. В умовах глобалізації світового ринку закони конкуренції вимагають прискорення темпів трансферу і дифузії інновацій [10].
Трансфер технологій — це одна з найважливіших складових інноваційного процесу і за своєю суттю є реалізацією процедури передання нових науково-технічних знань від власника (розробника) до виробника (замовника) [70].
Світовий досвід вчить, що найрозповсюдженішими у світі комерційними формами трансферу технологій як реалізованих знань є такі:
патентно-ліцензійна торгівля правами на об'єкти промислової власності;
формування спільних колективів (підприємств) на інноваційній основі;
прямі іноземні інвестиції (ПН), що супроводжуються отриманням сучасного обладнання та технологій;
оренда (лізинг) техніки, що втілює в собі нову технологію;
трансфер продукції машинобудування, тобто експортно-імпортні операції щодо устаткування, товарів і послуг, вироблених або наданих із використанням технологій [65].
На рис. 17.5 скомпоновано основні напрямки реалізації трансферу інновацій. Комплексні цільові інноваційні програми передбачають виконання процедур трансферу і комерціалізації технологій через відповідні структури.
Рис. 17.5. Структура процесів трансферу інновацій [22]
З метою сприяння трансферу знань та інновацій цією проблемою займаються спільні центри досліджень і розвитку, програми технічної допомоги, офіси трансферу технологій, центри розвитку малого бізнесу, центри розвитку підприємництва в університетах, незалежні центри розвитку підприємництва і бізнесу, галузеві центри підтримки бізнесу, регіональні ради з питань розвитку або агентства економічного розвитку, в яких технологічна складова відіграє помітну роль. Асоціації, ради та інші громадські організації також виступають на підтримку інноваційно-орієнтованого бізнесу.
Одним із основних механізмів трансферу інновацій є ліцензування або продаж інтелектуальної власності, включаючи патенти і торговельні таємниці.
Трансфер технологій у формі технічної допомоги здійснюється на платній або безоплатній основі шляхом надання експертних консультацій з чітко визначеного окремого питання фахівцями дослідницької установи на запит промислового підприємства. Безкоштовні технічні консультації можуть надаватися більше з рекламною метою з розрахунку на укладення контракту в майбутньому.
Технічна допомога може бути надана також шляхом доступу фірм до унікального дослідницького обладнання, яке знаходиться в розпорядженні наукової організації або лабораторії. За орендну плату фахівці компанії можуть мати можливість провести дослідження, які без цього обладнання були б неможливими або занадто дорогими.
Найчастіше трансфер технологій повинен здійснюватися шляхом інформаційного обміну. Принциповою відміною цього виду трансферу технологій від інших є те, що будь-хто з учасників цього процесу може отримати можливість доступу до існуючої технічної інформації, яка не є спеціалізованою щодо потреб конкретного розробника або користувача. Використання цієї інформації не пов’язане з трансфером прав інтелектуальної власності і є вигідним настільки, наскільки ця інформація відповідає потребам споживача, рівню його технічної підготовки та ступеню обізнаності з предметом досліджень [22, 33].
Але при цьому проблемними для трансферу залишаються процеси впровадження новацій у виробництво на кожному підприємстві, і не тільки матеріально-фінансові, але й психологічні. Будь-яке ноу-хау пов’язане з обов’язковими змінами, інформаційними, і зрештою, зі змінами у виробничих відносинах, що викликає особистий чи груповий опір тих виконавців, від яких ці новації вимагають певної професійної переорієнтації, оновлення знання та навичок, а можливо, і зміни посадового статусу. Управління інноваційною діяльністю, у тому числі й управління опором інноваційним змінам, передбачає певну послідовність менеджмент-процесів: усвідомлення і переконання керівників і виконавців у доцільності, необхідності і вигідності впровадження інновацій; навчання з метою загально-інтелектуального та професійного особистого зростання; індивідуальне освоєння прогресивних технологій, досягнень науково-технічного прогресу, стратегій, форм і методів інноваційної діяльності; усвідомлення і узгодження персональних і корпоративних цілей [36, 62].
Відкритий доступ до інформації є важливою умовою успішної реалізації трансферу знань. Відкритий доступ — це безкоштовний, швидкий, постійний, повнотекстовий доступ в режимі реального часу до наукових та навчальних матеріалів, що реалізовується для будь-якого користувача у глобальній інформаційній мережі, здійснюваний переважно до рецензованих науково-дослідних журналів [7].
Перша важлива міжнародна згадка про відкритий доступ (англ. Open access (OA) [86]) міститься в Будапештській Декларації відкритого доступу (англ.) у лютому 2002. За нею слідували заява Біфезда (англ.) [82] у червні 2003 і Берлінська декларація про відкритий доступ до наукових та гуманітарних знань (англ.) [81] у жовтні 2003.
Поняття відкритого доступу широко обговорюється серед дослідників, вчених, працівників бібліотек, наукових співробітників, фінансистів, державних службовців та видавців. Попри те, що існують суттєві переваги відкритого доступу, досі йдуть дискусії щодо надійності та економічних вигод моделі.
Відкритий доступ реалізується через два основних шляхи [7]:
Депонування (також відомо як «зелений» шлях до відкритого доступу, чи самоархівування) — дослідники розміщують свої вже опубліковані статті також в репозитарії — відкритому тематичному чи інституційному електронному архіві. Депозит може бути оформлений у вигляді статті, що пройшла рецензування, або у вигляді препринту. Репозитарії також розміщують інші типи наукових та навчальних документів: дисертації, тези, наукові звіти, презентації, дані, зображення та ін. Депонування було вперше запропоноване як загальна практика в 1994 Стівеном Гарнардом, хоча вчені-комп'ютерники спонтанно депонувалися на анонімних FTP-архівах принаймні з 1980-их (наприклад, CiteSeer(англ.)), а фізики з початку 1990-х в мережі (наприклад, arXiv(англ.)).
Публікація в журналах, що знаходяться у відкритому доступі робить матеріали доступними в режимі реального часу негайно. Журнал відкритого доступу працює за відмінною від передплати моделлю: всі витрати на створення такого журналу та організації доступу несе автор статті та інституція, де він працює тощо, кінцевий користувач отримує доступ до журналу безкоштовно. Приклади журналів можна знайти в Довіднику журналів відкритого доступу [83].