12. Економічна активність — вияв індивідуальності, самореалізації особистості у сфері виробництва, обміну і споживання, рівень її економічної взаємодії із зовнішнім середовищем.

Цілісне пізнання взаємодії економічної і соціальної сфер суспільного життя, соціально-економічних відносин, економіки як соціального інституту можливе за комплексного використання категорій економічної соціології.

3. Предмет соціології праці та управління.

Соціологія праці й управління в колишньому СРСР.

У радянській соціологічній науці не було розроблено такого напрямку, як економічна соціологія, оскільки офіційно визнавалася лише одна теоретична економіка: марксистсько-ленінська; усі інші альтернативні спроби розвитку теорій такого роду узагальнення були загалом неможливі й заборонені. Тому економічна соціологія розповсюджена в західному світі і лише починає свої перші кроки в Україні. Натомість в колишньому СРСР достатньо активно розробляли соціологію праці й управління як емпіричну соціологічну дисципліну з яскраво вираженим прикладним застосуванням. Навіть у визначеннях соціології праці й управління у словниках радянського періоду відверто акцентувалось на її значенні насамперед для зростання продуктивності праці в соціалістичній економіці.

В радянські часи соціологія праці й управління була зосереджена передусім на вивченні таких проблем:

• підготовка молоді до праці, її професійне самовизначення як основного резерву робочої сили і трудових ресурсів;

• професійний добір, підготовка і розстановка кадрів;

• матеріальне і моральне стимулювання;

• формування трудового колективу, посилення його виховного впливу;

• організація соціалістичного змагання, роботи бригад комуністичної праці тощо;

• зміцнення трудової дисципліни і т.ін.

Зміна дослідницьких орієнтацій в сучасній соціології праці й управління.

Уже самий перелік цих напрямів дає уявлення про утилітарне, суто практичне призначення соціології праці й управління у радянському суспільстві. Звичайно, у кожному суспільстві підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва є одним з основних напрямів економічної політики держави. Але за соціалізму досягнення цієї мети виступало самоціллю і супроводжувалось величезними людськими втратами та визискуванням робочої сили. Так, за часів Сталіна найдешевшою робочою силою були засуджені й репресовані, на багатьох велетенських новобудовах працювали в'язні (згадаймо хоч би будівництво Біломорського каналу або будови в Сибіру). Нині відбувається процес очищення вітчизняної соціології від ідеологічних нашарувань, формування її понятійно-категоріального апарату і концептуальної схеми, зміна її загальної орієнтації із забезпечення за всяку ціну високих виробничих результатів на досягнення ефекту за рахунок перебудови і вдосконалення усієї економічної системи, у центрі якої стоятиме людина.

Отже, соціологія праці й управління — це галузь соціології, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його інститути, а також соціальні спільноти у сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них. У соціології праці й управління предметом першої є соціально-трудові процеси і відносини назагал, а другої — управління ними. Якщо притримуватись цього визначення, то у предметі цієї соціологічної науки можна вирізнити п'ять складових:

• суб'єкти праці;

• соціальні інститути у сфері праці;

• соціально-трудові відносини;

• соціально-трудові процеси;

• соціальне управління ними.

Суб'єкти праці — це ті соціальні верстви, групи, спільноти й окремі люди, які беруть участь у трудовій діяльності (підприємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники тощо) і різняться своїм соціальним станом, місцем і роллю в трудових колективах. Усі вони мають різні кваліфікацію, трудовий досвід, соціальне становище, рівень і канали одержання прибутків, нарешті інтереси, які не завжди збігаються. Останнє може виступати (а на думку марксистів, є обов'язковою причиною) виникнення конфліктів (у марксистському варіанті — загострення класової боротьби).

Соціологія праці й управління оперує такими категоріями:

1. Праця – цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму життєдіяльності людського суспільства, основну умову його буття. Праця є одночасно способом освоєння природи людиною, праця є засобом формування і розвитку особистості, оскільки людина, впливаючи на природу, використовує її для задоволення своїх потреб, змінює й свою власну природу, розвиває здібності та нахили, формує себе як особистість; праця є визначальним чинником формування соціальної структури суспільства, оскільки люди у процесі трудової діяльності об'єднуються, утворюючи певні соціально-професійні, соціально-психологічні та інші групи.

2. Процес праці—включає в себе доцільну діяльність людини (сама праця), предмет праці, тобто те, на що спрямована діяльність, знаряддя виробництва, якими людина впливає на предмет праці.

3. Організація праці - форми, способи і порядок поєднання живої і предметної праці.

4. Умови праці — сукупність соціально-економічних, санітарно-гігієнічних, організаційних та соціально-побутових чинників, які впливають на працездатність і здоров'я працівника. Умови праці можуть бути нормальні і шкідливі. За нормальних умов праця не шкодить здоров'ю людини. Шкідливі умови праці небезпечні для здоров'я людини і нерідко ставлять під загрозу саме людське життя.

5. Зміст праці — узагальнена характеристика процесу праці. Основними елементами змістовності праці, якщо її розуміти як соціально-психологічну структуру трудової діяльності, є: мета, стимули до праці, ставлення до праці, мотиви праці, цінності і ціннісні орієнтації.

6. Трудовий колектив — це добровільне соціально-політичне і економічне об'єднання людей для спільних дій заради досягнення особистісно-цінних

7. суспільно-корисних цілей, які пов’язані єдністю інтересів, оформленні структурно і мають органи управління, дисципліни і відповідності. Трудовий колектив найважливіша характеристика суспільної праці, його слід розглядати як соціальну організацію і соціальну спільноту.

Основні проблеми соціології праці й управління:

І. Конфлікти в економічній сфері.

У радянській соціології конфлікти; пов'язані з трудовою діяльністю суб'єктів праці, не ставали предметом спеціального аналізу. Положення про безконфліктність соціалістичного суспільства загалом гальмувало дослідження тих суперечностей, які виникали і у сфері економіки. Якщо й визнавалось існування напруженості, конфліктів та боротьби носіїв несумісних інтересів у галузі виробництва, то лише як притаманних капіталістичному суспільству.

ІІ. Явище відчуження та його елементи.

Н.Смелзер вказує, що відчуження — феномен усезагальний. Явища відчуження, що з'явилися на перших етапах розвитку індустріального суспільства, у постіндустріальному суспільстві не лише не зникають, а посилюються і прибирають різних форм.

Смелзер підкреслює, що вплив різних типів технології і організації праці на робітника являє собою величезний інтерес для соціологів. Наслідок цього впливу — процес відчуження — передбачає три елементи:

• почуття безпорадності (робітникам не належать інструменти, якими вони користуються; вони не придбають необхідні ресурси і не продають вироблені ними товари);

• почуття безсенсовності своєї праці (у виготовлення кінцевого продукту робітник вносить лише одну операцію, наприклад, встановлює електропроводку для освітлення автомобіля; він часто-густо не має контактів з іншими робітниками;

• почуття відстороненості (у багатьох професіях втрачається можливість «просунутись» на службі, проводити свій час із колегами у праці; робітник не відчуває гордості і задоволення від процесу творення).

В.Блаунер унаслідок аналогічних досліджень доходить висновку, що причина відчуження — не самі умови праці, а радше соціальні структури, які складаються у різноманітних трудових обставинах. Він вивчав ситуації у чотирьох різних галузях американської промисловості: автомобільній, текстильній, хімічній та поліграфічній, маючи на меті з'ясувати, де є найбільше відчуження робітників. Найвищий рівень відчуження спостерігався серед робітників автомобільної промисловості, найнижчий — серед друкарів. Перші з них, працюючи на конвеєрах, лише незначною мірою контролюють умови своєї праці; вони практично дуже мало відповідають за кінцевий результат праці, позбавлені можливості спілкуватись один з одним у робочий час. Їхні профспілки дбають лише про підвищення заробітної платні і поліпшення умов праці. Натомість друкарі належать до профспілки, яка має давню історію; вони самі визначають режим праці й наочно бачать наслідки своєї роботи, відчувають задоволення, перетворюючи рукопис у видрукований продукт: книжку, брошуру, альбом репродукцій, придатний для широкого розповсюдження.

Соціальні інститути у сфері праці — це господарські об'єднання, заводи, банки, ринки, трудові колективи, профспілки тощо. Вони забезпечують усю сукупність виробничих зв'язків у суспільстві, одночасно з'єднуючи економічне життя з іншими підсистемами. Кожен соціальний інститут в економічній підсистемі має свої, чітко окреслені функції. Коли ж нормальне функціонування певного соціального інституту порушується, а зв'язки з соціальним середовищем набирають викривленого або неповного характеру, з'являється так звана дисфункція соціального інституту. Так, дисфункція деяких економічних інститутів стає причиною існування «тіньової економіки», виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки, тягне за собою корумпованість як господарського, так і управлінського апарату. Ці явища особливо болюче даються взнаки під час «перехідного періоду» — періоду трансформації командно-адміністративної системи в ринково орієнтовану систему вільного підприємництво, що яскраво видно на прикладі майже всіх посттоталітарних країн разом з Україною.

ІІІ. Соціально-трудові відносини.

Соціально-трудові відносини складаються на виробництві між суб'єктами — представниками різних соціальних спільнот і груп. Цей тип відносин, у соціології кваліфікують як відносини рівності і нерівності між працівниками та соціальними групами (наприклад, між підприємцями та робітниками).

Розрізняють соціально-трудові відносини в капіталістичній економічній системі, демократично-соціалістичній та комуністичній радянського типу. В першій з них, капіталістичній, підприємець є головною дійовою особою і встановлює свої правила взаємовідносин із працівниками. На перших етапах існування капіталістичної системи уряд не втручався у справи підприємців. Але з часом, коли розвиток вільного підприємництва породив жорстоку експлуатацію найманої праці, уряд посилив контроль зо діяльністю капіталістів, запровадивши заходи для соціального захисту громадян, перерозподілу прибутків через оподаткування, обмеження монополізації ринку (антитрестівське законодавство).

У демократичних країнах соціалістичної орієнтації акцент ставиться на суспільній власності на засоби виробництва та розподіл товарів. У цих країнах, як звичайно, можливе й існування приватної або змішаних форм власності, але пріоритетне місце займає державна власність (принаймні націоналізація охоплює основні стратегічні висоти господарства). Відповідно й економічна політика держави позначена більшим втручанням в економічне життя і суворішою регламентацією підприємництва, а також соціальним захистом практично всіх верств населення, яке працює. «Шведська модель» демонструє найвищий здобуток оптимального поєднання інтересів підприємництва і найманої праці, який втілюється в один із найвищих у світі стандартів життя.

Комунізм радянського типу являє собою систему, де вся власність є суспільною (за рідкісними виїмками). У працях Маркса передбачено, що комуністичне суспільство має бути суспільством усезагального добробуту, без експлуатації, що в ньому житимуть вільні трудівники і при тому не буде протиріч між розумовою і фізичною працею.

Насправді ж «комуністична економіка» (насамперед радянська) визначалась повним політичним пануванням одної партії, суворим контролем, довгостроковим плануванням (п'ятирічні плани), а не стихією вільного ринку. Держава тут виступала повним власником, регламентуючи всі види виробничої діяльності і трудову поведінку кожного трудівника. Не заперечуючи, що така система спромагалася на підняття економіки і досягнення окремих високих економічних результатів.