Кора півкуль великого мозку

Корою великого мозку називають тонкий шар сірої речовини, який містить нейрони й клітини нейроглії і який вкриває всю поверхню півкуль великого мозку. Кора великого мозку філогенетично є наймолодшою структурою головного мозку. У процесі еволюційного розвитку кора великого мозку стає вищим відділом ЦНС і набуває властивостей органа вищого нервового аналізу й синтезу. Морфологічно виділяють стародавню кору (archicortex), давню кору (paleocortex) і нову кору (neocortex).

Будова кори великого мозку. Розрізняють макроскопічну будову (архітектоніка) — опис часток, борозен, звивин і мікроскопічну (цитоархітектоніка) — опис клітинної структури окремих ділянок кори.

Архітектоніка кори великого мозку описує зовнішню поверхню його півкуль. Кожна півкуля поділяється глибокими борознами на частки: лобову, тім'яну, скроневу, потиличну, лімбічну та острівцеву (острівець).

Цитоархітектоніка. Кора великого мозку — це тонкий шар сірої речовини завтовшки 1,3-4,5 мм у різних ділянках, її об'єм становить близько 600 см³. Вона містить 10⁹-10¹⁰ нейронів і майже у 10 разів більше гліоцитів (астроцитів і олігодендроцитів).

Функціональна топографія кори великого мозку вивчає функції головного мозку, пов'язані з відповідними її частками, ділянками, полями.

У корі лобової частки півкуль великого мозку, у задньому відділі нижньої лобової звивини розміщена зона Брока — руховий центр мови, який разом із центром Верніке (у 95% людей вони розміщені у лівій півкулі) забезпечують здатність людини читати, писати, чути, вимовляти і розуміти мову.

У людей у випадках патології кори лобової частки найчастіше спостерігаються втрата ініціативи, апатія, порушення абстрактного мислення, нездатність до творчого мислення, стереотипність у поведінці й висловлюваннях, розгальмовування нижчих емоцій і потягів, некритичне ставлення до своїх вчинків, розлади мовлення і понятійного мислення, значні зміни особистості.

Кора лобової частки відіграє вирішальну роль у набуванні нових навичок, управлінні поведінкою в нестандартних ситуаціях.

Соматосенсорна кора — це вищі (кіркові) рівні рухового і шкірного аналізаторів. Вони утворюють цілісну структурно-функціональну систему, за допомогою якої контролюється і регулюється активність і аналізується вся інформація, що надходить від будь-якої точки тіла.

Рухова (моторна) зона кори розміщена у передцентральній звивині (поля 4 і 6), яка лежить попереду від центральної борозни.

У корі зацентральної звивини тім'яної частки розміщена перша соматосенсорна зона, куди через специфічні ядра таламуса потрапляють волокна висхідних шляхів спинного мозку. Тут знаходяться центри шкірної і пропріоцептивної чутливості. Видалення окремих зон зацентральної звивини призводить до втрати чутливості в тих чи інших ділянках тіла, а електрична стимуляція зумовлює відчуття оніміння чи поколювання в певних місцях на поверхні тіла.

У корі потиличної частки розміщений кірковий кінець зорового аналізатора.

Кора тім'яної частки. У разі ушкодження цієї ділянки страждають найскладніші процеси аналізу й синтезу вищої нервової діяльності. Тім'яна частка — це апарат вищої інтегративної діяльності мозку людини, вона безпосередньо стосується процесів біологічної й соціальної адаптації, є фізіологічною основою вищих психічних функцій.

Електрична активність головного мозку.

Запис сумарної електричної активності головного мозку, яка відводиться за допомогою зовнішніх електродів, називають електроенцефалограмою (ЕЕГ). У ній розрізняють кілька основних ритмів: альфа-ритм (8-12 Гц), який реєструється у стані спокою при заплющених очах; бета-ритм (13-30 Гц) — у стані спокою з розплющеними очима; гамма-ритм (30-70 Гц) — під час напруженої розумової роботи; тета-ритм (4-7 Гц) — у напруженому емоційному стані; дельта-ритм (0,5-3 Гц) — під час глибокого сну.

Коли на ЕЕГ помітні переважно альфа-або дельта-ритми, це явище називають синхронізацією, а бета- і гамма-ритми — десинхронізацією електричної активності мозку.

АВТОНОМНА НЕРВОВА СИСТЕМА — це комплекс центральних і периферичних структур, які підтримують рівень гомеостазу, необхідний для адекватної реакції організму на впливи зовнішнього і внутрішнього середовищ. Автономна нервова система регулює ріст організму, його розмноження, обмін речовин, функції внутрішніх органів, забезпечує процеси адаптації організму до умов навколишнього середовища. Вона є функціонально автономною, тобто здійснює свої функції незалежно від нашої волі й свідомості.

Будова автономної нервової системи.

Анатомічно і функціонально АНС поділяється на симпатичний та парасимпатичний відділи. Деякі вчені пропонують виділити метасимпатичний відділ, який по суті є післявузловим відділом парасимпатичної нервової системи і охоплює комплекс вісцеральних вузлів, розміщених переважно інтрамурально — у м'язовій стінці внутрішніх органів (серце, кишки тощо). Ця частина здійснює регуляторний вплив на функцію внутрішніх органів за допомогою місцевих периферичних рефлексів, що замикаються в її межах і можуть виконуватись за повної децентралізації органа.

Особливістю будови автономної нервової системи є те, що еферентний шлях від ЦНС до органів-мішеней переривається у нервових вузлах (ganglion), утворених сукупністю останніх нейронів автономних рефлекторних дуг. Нервові волокла до автономних вузлів називають передвузловими (прегангліонарними), а ті, які виходять з вузлів, — післявузловими (постгангліонарними); вони прямують до виконавчих органів.

Симпатична частина автономної нервової системи (симпатична нервова система) складається з двох відділів: центрального і периферичного. Центральний розміщений у бічних рогах сірої речовини спинного мозку (бічнопроміжне ядро), починаючи від 8-го шийного до 3-го поперекового сегментів. Аксони нейронів цього ядра виходять із спинного мозку (передвузлові волокна) у складі передніх корінців, відгалужуються від них і у вигляді білих сполучних гілок (мають мієлінову оболонку) підходять до симпатичних вузлів симпатичного стовбура.

Периферичний відділ складається з парного симпатичного стовбура і нервів, що відходять від нього, проміжних вузлів і сплетень. Із вузлів симпатичного стовбура виходять післявузлові волокна у вигляді сірих сполучних гілок (не мають мієлінової оболонки), які прямують на периферію до виконавчих органів.

Парасимпатична частина автономної нервової системи (парасимпатична нервова система) також має центральний і периферичний відділи. Центри знаходяться в середньому мозку, в дорсальній частині моста, у довгастому мозку, в сірій речовині 2-4-го крижових сегментів спинного мозку.

Периферичний відділ — це передвузлові волокна, що йдуть у складі окорухового, лицевого, язикоглоткового і блукаючого нервів, вузли (війкові, крилопіднебінні, вушні, під'язикові, піднижньощелепні), тазові нутрощеві (вісцеральні) нерви, вузли та їхні зв'язки.

Властивості АНС.

Синоптична передача. Збудження в автономній системі передається з нейрона на нейрон чи на іннервовану тканину за допомогою медіаторів. За характером виділюваних медіаторів волокна поділяють на холінергічні — нервові закінчення виділяють медіатор ацетилхолін — та адренергічне — норадреналін. У більшості випадків холінергічними є перед- і післявузлові парасимпатичні волокна і передвузлові симпатичні волокна, адренергічними — післявузлові симпатичні волокна. Винятком є симпатичні післявузлові волокна, які прямують до потових залоз, а також невелика кількість симпатичних волокон, що розширюють судини скелетної мускулатури. Ці волокна виділяють ацетилхолін, тобто є холінергічними.

Холінєргічна передача здійснюється за допомогою н-(нікотинових) і м-(мускаринових) холінорецепторів, адренергічна — через α- і β-адренорецептори, розміщені в серцевому м'язі, гладких м'язах кровоносних судин і внутрішніх органів. З'єднання норадреналіну з α-адренорецепторами судинної стінки викликає відкриття каналів постсинаптичної мембрани для Na⁺, що зумовлює генерацію ЗПСП. Взаємодія норадреналіну з β-адренорецепторами спричинює гальмівний ефект, зумовлений, імовірно, зниженням проникності постсинаптичної мембрани для Na⁺.

Функції АНС. Автономна нервова система здійснює два види рефлекторних впливів — функціональний і трофічний. Функціональний вплив на органи полягає в тому, що подразнення автономних нервів або стимулює їх функцію, або гальмує її, трофічний — у зміні обміну речовин у виконавчих органах, чим визначається рівень їхньої функції. Симпатична нервова система загалом сприяє інтенсивній діяльності організму в стресових ситуаціях, тоді як парасимпатична забезпечує відновлення тих ресурсів, які було витрачено організмом унаслідок його напруженої діяльності. Так, при збудженні симпатичної нервової системи підвищується частота скорочень серця, артеріальний тиск, мобілізується глікоген печінки, зростає рівень глюкози в крові, збільшується працездатність скелетних м'язів, проте гальмується функція гладких м'язів травного каналу.

При збудженні парасимпатичної нервової системи, навпаки, гальмується функція серця, знижується артеріальний тиск, збільшується секреція інсуліну, що знижує рівень глюкози в крові, проте зростає рухова активність травного каналу і посилюється його секреторна функція.

9