3.Латинська мова та філософія

Понад півтори тисячі років латинська мова була мовою культури і писемності , єдиною мовою науки та філософії в Західній Європі. На латинській мові були закладені основи наукової термінології майже всіх дісціплін.Навіть після того , як національні мови поступово витіснили латинську мову з наукової літератури , він довго ще зберігався в якості основного в окремих галузях знань . «Латинський мова не була мертвою мовою , і латинська література не була мертвою літературою. По-латині не тільки писали , а й говорили : це був розмовна мова , що об'єднував трохи чисельних освічених людей того часу: коли хлопчик- шваб і хлопчик сакс зустрічалися в монастирській школі , а юнак испанець і юнак поляк у паризькому університеті , то , щоб зрозуміти один одного , вони повинні були говорити по- латині. І писалися на мінському мовою не тільки трактати і житія , а й викривальні проповіді , і змістовні історичні твори , і натхненні вірші. Латинська поема « Вальтарі » розробляла сюжети древнегерманских сказань задовго до «Пісні про Нібелунгів » , а правансальскіе трубадури і німецькі мінезингери вчилися ліричним темам і прийомам у своїх старших сучасників - латинських поетів - вагантів . Та й ті самі латинські богословські трактати , які так відлякують нинішнього читача , були для європейської думки школою діалектики , своєчасною та корисною ».

Латинська мова досягає Досконалість у творах видатних письменників , філософів , вчених та поетів ( Цицерона , " Цезаря , Лукреція , Катулла , Горація , Вергілія , Овідія та ін. ) . Особливо треба зауважіті працю великого матеріаліста давнини Лукреція , " de rerum natura " . Аж до XVIII століття латинська мова Залишаюсь міжнародною мовою науки . Наприклад , Карлом фон Ліннеєм Було започатковано у XVIII столітті Єдині в науці імена з подвійніх назв рослин и тварин на латінській мові . у 1503 году в Европе ставши широко відомій звіт Амеріго Веспуччі про Відкриття Нового світу в Латинська перекладі . латино писали свои твори Голландський філософ Спіноза (1632-1677) , англійський навчань Ісаак Ньютон (1643-1727) , український філософ Феофан Прокопович , гетьман Пилип Орлик ( дів. Конституція Пилипа Орлика ) та багат ін . Серед российских вчених та лікарів Латинська мовою напісані праці М.В.Ломоносова (1711-1765) , М.І.Пірогова (1810-1881) , відомого фармаколога В.І. Дядьківського (1784-1841) ; наукові Дисертації в России до ХХ століття повінні булі захіщатіся латинську мовою .

Украї́нська латиномо́вна літерату́ра — частина української літератури, написана латинською мовою протягом 15—19 століть.

Значення латинської мови для розвитку наукової та художньої думки Європи важко переоцінити: протягом багатьох століть вона залишалась провідною мовою освіти і науки. Коли, починаючи з XV ст., Україна поволі, але впевнено виходила зі стану вимушеної культурної замкнутості, багатомовність стає органічною рисою її літератури.

Майже до середини ХХ ст. у європейському літературознавстві панував погляд на латину як на гальмівний чинник у розвитку національних літератур. Критики (зазвичай необґрунтованої) латиномовна література зазнавала упродовж тривалого часу, і це стосувалося не лише мови, що нібито робила коло її реципієнтів обмеженим, а й тематики, мотивів, а також художньо-стилістичних засобів. Згодом погляд на художню спадщину авторів, які творили латиною, підлягає об'єктивізації.

Попри величезну кількість текстів латинською мовою, перші з яких з'являються наприкінці XV, а останні — на початку XIX ст., наукових праць, у яких досліджується вітчизняна парость новолатинської літератури, поки що недостатньо. У минулому їх створенню перешкоджала багатолітня конфесійна і мовна упередженість у доборі матеріалу та ідеологічні рамки, що не дозволяли відносити твори, написані латинською мовою, до української літератури.

Однак потужна інтелектуальна база для вивчення цього особливого явища української літератури почала формуватися в давніші часи та продовжує збагачуватися нині завдяки розвитку неолатиністики — молодої дисципліни, що у ХХ ст. відокремилася від класичної філології. Її об'єктом є філософсько-художні латиномовні тексти, що датуються кін. XV—XX ст.

Латиномовна література, маючи низку специфічних рис, залишається мовною версією національної, ще одним засобом вираження в письменницьких руках, а не абсолютно самобутнім відрубним явищем, оскільки виключно латиномовних письменників ані серед українських, ані серед польських в окреслиному періоді (XVI - XIX ст.) не виявлено. Це підтверджується результатами аналізу жанрової належності творів латинською мовою та їхньої поетики: значних відмінностей, крім деяких виявів авторської оригінальності, у її жанровому репертуарі, порівняно з україномовною, не спостерігається.

Опрацювання латиномовного масиву в українській філології розпочалося із поетичних жанрів, зокрема, вельми поширеним на той час епічному та етикетному присвячена переважна більшість сучасних досліджень; розгляд прози досі обмежувався духовно-філософськими (С. Оріховський) та науковими (Ю. Дрогобич) трактатами, а також епістолярією Ю. Дрогобича, С. Оріховського, Г. Сковороди.

Українська латиномовна література створювалася протягом 15-18 ст. такими авторами як Григорій Сковорода, Станіслав Оріховський, Ян Юзефович та багато інших і належить до широкого кола неолатиністичних творів. Власне, будь-яка освічена людина того часу знала латину. Зараз дослідження цієї гілки української літератури набувають популярності: здійснюються переклади тогочасних літописів, богословських та етикетних текстів, провадиться активна робота з вивчення особливостей «української» латини. Однією з небагатьох перекладених перлин давньої української латиномовної літератури нині є Конституція Пилипа Орлика.

Також немало латиномовних творів містить літературно-публіцистична спадщина тих, без чиїх імен сьогодні важко уявити давню українську літературу: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда.

Досліджена лише почасти і потребує продовження та поглиблення студій історіографічна проза С. Окольського, М. Хвальковського, Я. Юзефовича, М. Лучкая та інші твори менш відомих чи анонімних авторів, які послуговувалися латиною. Хоча вже за тогочасними правилами, історик мусив нічого не вигадувати, а писати лише правду, не керуючись ні дружбою, ні ненавистю, на сторінках тогочасних видань розквітає ідеалізуючий біографізм — ідеться передусім про численні види етикетної літератури — твори, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь: з нагоди дня народження (genethliaca), весілля, на подяку (eucharistica), на смерть (epicedia), хвалебні промови з інших приводів (encomiastica, panegyrici) тощо.