Сприйняття величини та форми залежить від попереднього досвіду людини. Чим краще людина обізнана з конкретною формою, тим легше вона вирізняє її.

Класифікація ілюзій. Сьогодні відомо понад сотню різновидів обманів зору. В деяких з них можна виділити спільні ознаки, проте універсальної класифікації ілюзій не існує, оскільки механізми і причини їх появи досить різноманітні та багато в чому не вивчені. Однак, умовно ілюзії можна розділити за наступними критеріями:

а) За причинами виникнення:

1) Натуральні "ілюзії", в результаті яких ми бачимо предмет розгляду не таким, яким він є насправді (бачимо з спотворенням – не бачимо те, що є, або бачимо те, чого немає).

2) Ефекти, викликані адаптивними особливостями нашого сприйняття. Вони пізнаються виключно в порівнянні. Сюди потрапляє гра з яскравістю, контрастністю та іншими атрибутами.

3) Оптичні обмани, викликані пізнавальними (когнітивними) здібностями нашого мозку, що пропускає всю інформацію, яка надходить через призму життєвого досвіду. Як наслідок, в одній і тій же картинці люди з різною орієнтацією бачать суттєво протилежні речі (марно сперечатися, хто з них правий).

б) За природою виникнення:

1) Фізичної природи. Це ілюзії, що виникають внаслідок помилок сприйняття, пов'язаних з оманливими проявами властивостей предметів або дій, пов'язані головним чином з оптичними явищами (наприклад, ложка "ламається" в стакані чаю).

2) Фізіологічної природи.

І) спотворення оптичною системою ока

ІІ) спотворення сенсорної і провідної системами очей

Це ілюзії, що виникають внаслідок помилок зіставлення і порівняння, зумовленими фізіологічними особливостями нормально функціонуючих сенсорних систем.

3) Психологічної природи:

- Ілюзії афективні – виникають під впливом афекту - страху, тривоги, при депресії;

- Ілюзії вербальні – перекручене, хибне сприйняття змісту реальної розмови оточуючих;

- Ілюзії органічні – дисморфопсія, метаморфопсія;

- Ілюзії Піка – ілюзії, при яких стіни приміщення здається неправильно розміщеними, скошеними, викривленими, причому оточуючі люди вільно переміщуються крізь них;

- Ілюзії установки – один з видів ілюзій сприйняття маси, об'єму, величини. Виникає при багаторазовому порівнянні пар предметів, при цьому в попередній серії дослідів створюються передумови для виникнення ілюзії, що виявляється в основній (контрольній) серії дослідів. Наприклад, якщо кілька разів підняти одночасно обома руками пару різних за масою предметів, а потім іншу пару - однакової маси, то предмет, який опинився в руці, в якій до того був легший, здасться більш важким, ніж в іншій руці (контрастна ілюзія).

- Ілюзії функціональні – парейдолія – порушення сприйняття, при якому людина може, наприклад, чітко бачити в полум'ї багаття будь-які предмети або особи людей, яких насправді немає поруч з ним.

- Ілюзії епілептичні - порушення сприйняття, що представляють собою істотні, іноді і єдині клінічні прояви деяких фокальних епілептичних припадків.

в) За загальними ознаками:

- Зорові спотворення; - Подвійні зображення; - Ілюзії сприйняття розміру; - Співвідношення фігури і фону; - Ілюзії кольору і контрасту; - Фігури, що здаються; - Стерео-ілюзії; - Ефект післядії; - Ілюзії сприйняття глибини; - Ілюзії руху;

- Неможливі фігури; - Ефект перцептивної готовності; - Перевернуті картинки; - Розпізнавання образів; - Парейдолічні ілюзії; - Ілюзії лиця (слідкуючі картини, перевернуті портрети); - Малюнки, що викликають неприємні відчуття.

Концепція Піаже: стадії розвитку інтелекту. Творцем найбільш глибокої і впливової теорії розвитку інтелекту став швейцарець Жан Піаже (1896-1980). Він трансформував основні поняття інших шкіл: біхевіоризму (замість поняття реакції висунув поняття операції), гештальтизму (гештальт поступився місцем поняттю структури) і поглядів П´єра Жане (перейнявши у нього висхідний принцип інтеріоризації, як ми вже знаємо, за Сєченовим).

Свої нові теоретичні уявлення Піаже будував на міцному емпіричному фундаменті – на матеріалі розвитку мислення і мови у дитини. У працях початку 20-х років «Мова і мислення дитини», «Думка і висновок у дитини» тощо Піаже, використовував метод бесіди, запитував, наприклад, чому рухаються хмари, вода, вітер? Звідки беруться сни? Чому плаває човен тощо. Ж. Піаже зробив висновок про те, що доросла людина роздумує соціально, тобто в думках звертаючись до інших людей, навіть коли вона залишається зі собою віч-на-віч. Дитина роздумує егоцентрично, навіть коли перебуває в середовищі інших.

Дитина часто говорить уголос, ні до кого не звертаючись. Це мовлення дитини було назване егоцентричним.

Принцип егоцентризму (від лат. «ego» – я і «центрум» – центр кола) панує над думкою дошкільника. Він зосереджений на своїй позиції (інтересах, потягах) і не здатний стати на позицію іншого («децентруватися»), критично поглянути на свої думки збоку. Цими думками править «логіка мрії», що далека від реальності.

Ці висновки Піаже, у яких дитина поставала як мрійник, що ігнорує реальність, критикував Л. Виготський, котрий дав своє тлумачення егоцентричної (не зверненої до слухача) мови дитини (див. нижче). Водночас він надзвичайно високо оцінив праці Піаже, оскільки в них ішлося не про те, чого дитині не вистачає порівняно з дорослим (менше знає, мислить тощо), а про те, що в дитини є, яка її внутрішня психічна організація.

Було виокремлено низку стадій в еволюції дитячої думки (наприклад, своєрідна магія, коли дитина сподівається за допомогою слова або жесту змінити зовнішній предмет, або своєрідний анімізм, коли наділяє предмет волею або життям: «Сонце рухається, тому що воно живе»).

Не вміючи мислити абстрактними поняттями, співвідносити їх тощо, дитина спирається у своїх поясненнях на конкретні випадки. Піаже виокремив 4 стадії. Спочатку дитяча думка міститься в наочних діях (до 2-х років), потім вони інтеріоризуються (переходять із зовнішніх у внутрішні), стають передопераціями (діями) розуму (від 2-х до 7 років), на третій стадії (від 7 до 11 років) виникають конкретні операції, на четвертій (від 11 до 15 років) – формальні операції, коли думка дитини здатна будувати логічно обґрунтовані гіпотези, з яких роблять дедуктивні (наприклад, від загального до приватного) висновки.

Операції мислення не відбуваються ізольовано. Взаємопов´язані, вони утворюють стійкі і, водночас, рухомі структури. Стабільність структури можлива тільки завдяки активності організму, його напруженій боротьбі із силами, які її руйнують.

Розвиток системи психічних дій від однієї стадії до іншої – такою уявив Піаже картину свідомості.

Спершу Піаже випробував вплив Фройда, вважаючи, що людське дитя, з´являючись на світ, керується одним мотивом – прагненням до задоволення, і не бажає нічого знати про реальність, на яку змушена зважати лише через вимоги навколишніх. Але потім Піаже визнав початковим моментом у розвиткові дитячої психіки реальні зовнішні дії дитини (сенсомоторний інтелект, тобто елементи думки, дані в рухах, які регулюються чуттєвими враженнями)

Концепція Л.С.Виготського: теорія вищих психічних функцій. Автором новаторської концепції, яка зробила вплив на розвиток світової психологічної думки, був Л.С. Виготський (1896-1934). Не обмежившись загальними формулами філософії марксиста, він зробив спробу почерпнути в ній положення, які б дали змогу психології вийти на нові горизонти в її власному проблемному полі.

Для природничо-наукової психології свідомість та її функції мають той самий порядок речей, що й тілесні дії організму. Тому вони були відкриті для об´єктивного дослідження і причинного (детерміністського) пояснення. Для іншого типу психології предметом є духовне життя людини у вигляді особливих переживань, які виникають у неї завдяки причетності до цінностей культури, а методом – розуміння, тлумачення цих переживань.

Всі помисли Виготського були скеровані на те, щоб заперечити версію про «дві психології», яка століттями розщеплювала людину, робила її причетною до різних світів. Спершу він спирався на поняття реакції. Учений вважав головною для людини особливу реакцію – мовну, яка, звісно, є тілесною дією, однак, на відміну від інших тілесних дій, додає свідомості особистості декілька нових вимірів. По-перше, припускає процес спілкування, а отже, вона від початку соціальна. По-друге, у неї завжди наявний психічний аспект, який традиційно називають значенням або значенням слова. По-третє, слово як елемент культури має незалежне від суб´єкта буття. За кожним словом б´ється океан історії народу. Так у єдиному понятті мовної реакції поєдналися тілесне, соціальне (комунікативне), смислове та історико-культурне.

У системі цих чотирьох координат (організм, спілкування, значення, культура) Виготський прагнув пояснити будь-який феномен психічного життя людини. Інтегратизм, характерний для стилю його мислення, визначив своєрідність його шляху, коли, залишивши поняття мовної реакції, він почав вивчати психічні функції.

Принципове нововведення зразу ж відмежувало теоретичний пошук ученого від традиційної функціональної психології. Суть нововведення у тому, що в структуру функції (уваги, пам´яті, мислення тощо) було введено особливі регулятори, а саме – знаки, які створює культура.

Знак (слово) – це «психологічне знаряддя», за допомогою якого формується свідомість.

Це поняття було своєрідною метафорою, воно привносило у психологію пояснення специфіки людського спілкування зі світом, що перегукувалося з Марксом. Специфіка була в тому, що спілкування опосередковане знаряддями праці. Ці знаряддя змінюють зовнішню природу, і тому – саму людину.

Мовний знак, за Виготським, це також своєрідне знаряддя, але особливе. Воно спрямоване не на зовнішній світ, а на внутрішній світ людини. Воно змінює її. Адже перш ніж людина починає оперувати словами, у неї вже є дослівний психічний зміст. Цьому «матеріалу», отриманому від більш ранніх рівнів психічного розвитку (елементарних функцій), психологічне знаряддя додає якісно нову будову. І тоді виникають вищі психічні функції, а тоді починають діяти закони культурного розвитку свідомості – якісно іншої, ніж «натуральний» природний розвиток психіки (що спостерігаємо, наприклад, у тварин).

Поняття функції, сформоване функціональним напрямом, радикально змінювалося. Адже цей напрям, засвоївши біологічний стиль мислення, трактував функцію свідомості за типом функцій організму. Виготський зробив вирішальний крок зі світу біології у світ культури. Наслідуючи цю стратегію, він розпочав експериментальну роботу з вивчення змін, які здійснює знак у традиційних психологічних об´єктах: уваги, пам´яті, мисленні. Досліди, які проводили на дітях, і нормальних, і аномальних, спонукали по-новому інтерпретувати проблему розвитку психіки.

Новизна поглядів Виготського – не тільки в ідеї про те, що вища функція формується за допомогою психологічного знаряддя. Не без впливу гештальтизму вчений вводить поняття психологічної системи. Її компонентами є взаємопов´язані функції. Розвивається не окремо взята функція (пам´ять або мислення), а цілісна система функцій. При цьому в різні вікові періоди співвідношення функцій змінюється (наприклад, у дошкільника провідною функцією серед інших є пам´ять, а у школяра – мислення).

Вищі функції розвиваються у спілкуванні. Врахувавши уроки Жане, Виготський трактує процес розвитку свідомості як інтеріоризацію. Будь-яка функція виникає спершу між людьми, а потім стає «приватною власністю» дитини. У зв´язку з цим Виготський дискутував з Піаже з приводу так званої егоцентричної мови.

Виготський експериментально довів, що ця мова, усупереч думці Піаже, не є суто відірваними від реальності потягами і фантазіями дитини. Вона виконує роль не акомпаніатора, а організатора реальної практичної дії. Роздумуючи над самою собою, дитина планує її. Ці «думки вголос» надалі інтеріоризуються і стають внутрішньою мовою, пов´язаною з мисленням у поняттях.

«Мислення і мова» (1934) – назва головної, підсумкової книги Виготського. У ній він, спираючись на широкий експериментальний матеріал, простежив розвиток понять у дітей. Тепер на перший план вийшло значення слова. Історія мови засвідчує, як змінюється значення слова від епохи до епохи. Виготський відкрив розвиток значень слів в онтогенезі, зміну їхньої структури під час переходу від однієї стадії розумового розвитку дитини до іншої.

Коли дорослі спілкуються з дітьми, вони можуть не підозрювати, що слова, які вони вживають, мають для них абсолютно інше значення, ніж для дитини, оскільки дитяча думка перебуває на іншій стадії розвитку і тому будує зміст слів за особливими психологічними законами.

Психологія сприйняття кольору. Ще стародавні філософи називали очі “вікнами” організму, “воротами сприйняття”. Ми звикли до того,щощо наш організм сприймає кольорові потоки безпосередньо зоровим аналізатором. Однак це не єдиний канал, по якому кольорова енергія може сягати організму. Численні дослідження феномена шкіряного зору довели принципову можливість сприйняття кольору не лише рецепторами сітчатки ока, а практично будь якими клітинами організму.

Психологами, які досліджували вплив кольору на людину, нагромаджено багато фактів, які підтверджують “кольороенергетичні” моделі древніх мудреців. Оккультисти і йоги в усі часи стверджували реальність існування Єдиної Живої Енергії,різні форми і стани якої сприймаються людьми як окремі кольори. Сучасні парапсихологи, медики і фізіологи експерементально підтвердили вірність цих неймовірних, на перший погляд, але істинних моделей .

Біолог Шноль Е.С. стверджував, що по нервовим волокнам людського організму рухається не електричний імпульс, а кольорові потоки. Виявляється, що нервове волокно є точним аналогом сучасних світловодів.

Вчені вважають, що за довгу історію розвитку людства в культурній традиції сформувались неусвідомлювана (біоархетипічна) відповідність між окремими кольорами і певними символічними значеннями. При контакті людини з тим чи іншим кольором відбувається спонтанне асоціювання із закріпленими в даній культурній традиції символічним змістом.

Гьоте писав, що кольори діють на душу: вони можуть викликати почуття, пробуджувати емоції і думки, які нас заспокоюють чи хвилюють, вони засмучують і радують.

Василь Кандінський називав живопис “кольоровим інструментом стану душі”.

Колір впливає на неструктурний, несюжетний емоційний елемент психічної діяльності, ніби наповнюючи собою фізіологічні системи. Тому, керування кольоросприйняттям багатьма дослідниками називається методом прямого контролю над психоенергетикою індивідуума. Це шлях реального керування структурними енергіями які діють на усіх рівнях дюдського організму.

Людина завжди щось вибирає, це відбувається ніби саме-собою, однак вибір закономірний. Будь-яке бажання, прагнення, хотіння грунтується натяжінні до редукції напруження. Організм або відштовхується від чогось, або притягується до чогось. Надання переваги певному кольору (як і смаку, запаху, формі, ритму) – є інтегральною характеристикою енерго-інформаційного стану живої системи.

Колір може гармонізувати людину, мобілізувати її ресурси, а може заспокоїти і розслабити. Кольором можна вилікувати, або ж пригнітити, ввести в депресивний стан.

Відомий психіатр В.М.Бехтєрєв стверджував: “Вміло підібрана гама кольорів здатна благотворніше впливати на нервову систему, ніж мікстури”.

Арістотель писав: “Усе живе прагне до кольору… “.

Івлі Грант відзначав: “Чим більше дивишся на цнй світ, тим більше переконуєшся в тому,що колір був створений для краси, і краса ця – не задоволення примх людини, а необхідність для неї”.

Колір, як і звук, є природнім інтегратором фізіологічних і психічних процесів.

Ґрунтовні дослідження кольору в багатьох країнах світу засвідчують, що кожен конкретний колір викликає у будь-якої людини однакове сприйняття, незалежно від раси, культурної приналежності. Оранжево-червоний на кожного діє збуджуюче, а синій – заспокійливо. Індивідуальним є вдношення до того чи іншого кольору.

Психофізіологічна характеристика кольорів. Усі комплексні процеси організму: серцебиття, дихання, травлення та ін., які відбуваються безперервно і неусвідомлено регулюються вегетативною системою організму на яку колір має безпосеркдній вплив.

Здатність розрізняти кольори, впізнавати їх, визначати і відчувати емоційний вплив – це функції головного мозку. Колір ніколи не змінює своє основне значення – його структура постійна.

Червоний. При сприйнятті оранжево-червоного кольору вегетативні функції організму підвищуються (прискорюється пульс, підвищується тиск, частота дихання та ін.).

Оранжевий. Цей колір має на нервову систему стимулюючий ефект: підвищується тиск крові, прскорюється дихання і серцебиття. Чим більше жовтим стає червоний колір, тим інтенсивніше роздратування переходить у збудження. Цілеспрямована енергія червоного в оранжевому стає роздратовуючою.

Синій. Темно-синій відображає фізіологічну потребу у спокої, і психологічну – вдоволення. Синій колір підвищує чутливість,у тому числі і естетичну, інтелектуальну, емоційне сприйняття, одухотвореність.

Синьо-зелений . Йому віддають перевагу люди, які вимогливі до себе, свої погляди роблять принциповими і добиваються бажаного з непримиримою послідовністю. Це колір вищої нервової напруги. Чисто зелений колір – абсолютно консервативний. Люди, які віддають йому перевагу, прагнуть самовпевненості і впевненості взагалі. Так вони відчувають себе забезпеченими і впевнені у визнанні оточуючих, то в дійсності виглядають обивателями. Зеленому притаманні і позитивні консервативні якості –настирність і витримка.

Зелений колір виражає саморегуляцію і самооцінку.

Світлий синьо-зелений,або бірюзовий – самий холодний із всіх кольорів. Тому його рекомендується використоаувати там, де необхідно оптично створити освіжаючу прохолоду. Він бажаний в гарячих фабричних цехах,в приміщеннях з важкими запахами. Такий кольоровий вплив використовується в освіжаючих напоях, цигарках і зубних пастах з мінтолом.

Жовто-зелений. Прихована енергія зеленого вивільняється за допомогою жовтого. Жовто-зелений означає – розкриватись,встановлювати контакт, прагнути зустрічі з новим. Оскільки цей колір може впливати нав’язливо, його приглушують сірим , і він стає прийнятним для ділових книг і паперів. Порівняно з білим папером він вигідно виділяється, справляючи враження строго і ділового.

Оливково-зелений колір набуває додаткового значення – чуттевої пасивності. Ті, хто віддає перевагу коричнево-зеленому, хотілиб насолоджуватися станом, який благотворно впливає на почуття і сприяє відпочинку.

Жовтий – легкий, сяючий, збуджуючий, зігріваючий. Йому притаманні радість, бадьорість.

Жовтий колір утворююється в результаті оптичного змішування червоного і зеленого, це визначає його психологічну основу. Червоний – збудження, а зелений – напруга, в результаті призводять до психологічного стану: до вибуху, ексцентричного розслаблення. Зелений – це концентрична напруга і інерція; жовтий – ексцентрична розрядка і зміна.

Ті, що надіються – віддають перевагу жовтому, розчаровані – відкидають його.

Соціокультурні та фізіологічні аспекти кольоросприйняття у рекламі. На вибір тргової марки у більшій мірі впливає реклама, упаковка, ніж споживчі характеристики товару. Про свідчать експеркментальні дослідження. У більшості випадків опитувані розрізняються за статтю, віком, розміру населеного пункту, району проживання, соціальній приналежності, і окрім специфічних демографічних точок зору, особливо своїми звичками вибором певних марочних товарів.

Стать. При соціально однорідних групах жінки в виборі кольору у незначній мірі відрізняються від чоловіків. Емоції не залежать від статі.

Вік. Молодь віком до 20 років віддає перевагу червоному частішена 6% ніж дорослі. Люди у віці від 20 до 29 років червоний обирають на 4% частіше, ніж люди середнього віку. Люди від 60 до 70 років ставлять червоний на перше мсце на 6% рідше. Одничасно вони на 3% частвше віддають перевагу синьому ( прагнення спокою) і на 5% відкидають жовтий (неспокій, стурбованість).

Розмір населеного пункту. В населених пунктах з населенням менше 2000 чоловік фіолетовий колір (внушаємість)ставиться на перше місце на 4% частіше, що нагадує кольоровий вибір нижчих шарів населення і дітей. Серед жителів великих міст розвинуте самоствердження і суперництво, що на 4% підвищуе пріоритет зеленого і відхилення коричневого (бажання виділитись на фоні колективу).

Район проживання. Якщо країну поділити на географічні зони, які розрізняються наявністю великих міст, індустріальним або сільськогосподарським профілем, то у виборі із восьми кольорів можна простежити кольорові пріоритети.

Соціальне розшарування. Представники середнього класу, які займають саме низьке соціальне положення, по жодному параметру не відрізняються більше ніж на 1% . У нижчих шарів, навпаки, відхилення від норми значні, а саме,прямо протилежні тому відхиленню, яке виявлено у вищих шарах населення. Статистичні дані засвідчують, що 31% нижчих шарів населення, як і дошкільники, віддають перевагу фіолетовому і жовтому (внушаємість і готовність до збудження). У той же час серед вищих шарів фіолетовий і жовтий ставлять на перше місце лише 17%. Поряд з цією “екстраверсійною тенденцією” (здатність до зосередженості зовнішніх речах) нижчих шарів, їх “інтраверсійна готовність” (здатність на зосередженості на самому собі) нижча, про що свідчить на 8% вищий пріоритет синього і зеленого кольорів. Синій (прагнення до спокою) у вищих шарів обирається на 8% частіше ніж у нижчих.

Дизайн. При розробці кольорового вирішення торгової марки необхідно провести аналіз споживчого ринку і узгодити його з емоційною характеристикою кольору. Спроба реалізувати марку в чужому їй по характеру район без попереднього пристосування її “зовнішнього виду” зазвичай закінчується невдачею.

Психологія кольору може сприяти свідомому і інтенсивному сприйняттю кольору і, тим самим досягти бажаного емоційно-психологічного стану.