Тема 4 Свідома і несвідома психіка

Мета: знати визначення темпераменту, психологічні теорії темпераменту, психологічну характеристику тa діагностику типів темпераменту; визначення характеру, взаємозв'язок темпераменту й характеру, акцентуації характеру; визначення здібностей, види здібностей;

вміти здійснювати порівняльний аналіз теорій та типів темпераменту, обґрунтувати взаємозв'язок темпераменту й характеру, визначати акцентуації характеру, рівні розвитку здібностей.

Основні поняття: темперамент, типи темпераментів, характер, акцентуації характеру, задатки, здібності, обдарованість, талант, геніальність

План

1. Поняття про темперамент. Теорії темпераменту. Типи темпераментів, основні властивості темпераменту. Роль темпераменту в діяльності людини.

2. Поняття про характер. Структура характеру. Основні риси типового характеру. Формування характеру.

3. Поняття про здібності. Структура здібностей. Різновиди здібностей. Індивідуальні відмінності у здібностях людей та їх природні передумови.

Свідомість людини має складну структуру, яка відображає, з одного боку, те, з чого складається цей феномен, а з іншого — спосіб, характер його функціонування.

Розглядаючи свідомість з точки зору бачення її існування як певних станів, вияву людської сутності стосовно відображення дійсності, ми говоримо про свідомість як єдність емоцій, мислення, пам'яті та волі.

Емоції характеризують психічний стан людини, певною мірою компенсуючи брак доступної їй інформації, і суттєво впливають на мислення та його продуктивність, що досить добре відоме вам з власного досвіду. Оскільки людина живе більшою мірою емоційним, ніж раціональним життям (що інколи спричинює непередбачуваність її поведінки), можна зробити висновок про роль і значення емоцій, почуттів у її життєдіяльності.

Мислення людини має абстрактний характер, у чому полягає докорінна відмінність людського мислення від конкретно-образного мислення вищих тварин (тут ми знаходимо відповідь на постійно дискутовані питання: "Чи мислять люди? Чи мислять тварини? Чи мислять машини?"). Формами абстрактного мислення є поняття, судження та умовиводи, про що йтиметься далі.

Пам'ять, вмістилищем якої є не лише головний мозок, а й спинний, який передає "накази" іншим органам і є немовби головним кабелем (якщо порівнювати зі світом техніки) зв'язку з руками, ногами, легенями. Різновиди пам'яті, її роль і значення у життєдіяльності людини вивчає психологія.

Воля є свідомим і вільним прагненням людини до здійснення певної мети, яка є для неї цінністю. Воля протилежна імпульсивним потягам і прагненням людини, інколи навіть її життєвим потребам. Вольові зусилля потрібні людині не тоді, коли вона бажає, хоче щось зробити чи чогось досягти, а тоді, коли цього вимагає обов'язок (пригадаймо українську приказку: "Хіба хочеш — мусиш").

Якщо розглядати свідомість з точки зору бачення суб'єкта, тобто носія цього явища, то вона постає перед нами як органічна єдність індивідуальної, колективної, соціально-групової, етносоціальної (національної), суспільної та іншої свідомості. Ще один підхід до структури свідомості — прояв її духовно-практичного характеру. В цьому аспекті свідомість постає перед нами як явище міфологічної, релігійної, філософської, наукової, політичної, правової, моральної, естетичної чи іншої свідомості. Насамкінець, при розгляді свідомості з точки зору глибини і суттєвості відображення світу ми виділяємо буденну та теоретичну свідомість.

Таким чином, свідомість є тією надзвичайною силою, яка підносить людину над світом і водночас підкреслює слабкість людини, її недосконалість стосовно багатьох явищ дійсності. Адже свідоме втручання людини у світ здійснюється і шляхом абсолютизації інтересів, потреб людини чи людських спільнот. Егоцентризм людини, її експансія в природу — це і її радість, і біль. Завдяки свідомості людина, обираючи той чи інший шлях розвитку, фактично освячує, абсолютизує певний спосіб діяльності, а він часто виявляється недосконалим, завдає більше зла, ніж приносить добра. І тому можна сказати, що людина чинить свідомо й у своїй регресивній діяльності. І нарешті, свідомість, виявляючи свою силу у вольовому керуванні почуттями, збіднює діяльність людини, фактично принижує її свободу і гідність.

Свідомість є особливою здатністю людини творити суб'єктивні образи об'єктивного світу, активно й цілеспрямовано перетворювати світ відповідно до своїх потреб та інтересів. Свідомість — це феномен, породжений як тілесною природою людини, так і способом її життєдіяльності, суспільною організацією, здатністю до пошуку сприятливих умов для свого існування.

У структурі свідомості особливе місце займають свідоме і несвідоме. Питання про їх співвідношення завжди хвилювало людину і людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити або робить це не по-людському, як і будь-яка інша жива істота.

Під психічними явищами ми розуміємо всі усвідомлені й неусвідомлені пізнавальні процеси й утворення — відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення; психічні стани охоплюють емоції, настрої, бадьорість, втомленість тощо; психічні властивості людини — це й спостережливість, і винахідливість, і риси характеру, тип темпераменту тощо.

"Людина не затримується довго у свідомості і має втікати у несвідоме, в якому знаходяться її корені", — говорив Й.-В. Гете. Отже, несвідоме не є відокремленим від свідомості якоюсь "непрохідною стіною". Процеси, які починаються в ньому, часто мають своє продовження у свідомості, і навпаки, значне свідоме витісняється нами в несвідому сферу.

Відомий вчений 3. Фрейд, заслуга якого в пізнанні несвідомого і спробі створити вчення про нього надзвичайно велика, слушно порівнював мозок людини з айсбергом, менша частина якого, що здіймається над поверхнею води, — сфера свідомого, а більша частина, що перебуває під водою, — несвідоме (це співвідношення становить 1:10). Тому інформація, яку сприймає наша свідомість, — це лише вузенький струмок порівняно з тим океаном, який омиває наше буття. За одиницю часу, протягом якої наша свідомість сприймає, наприклад, 1 біт інформації, несвідомо психічний рівень сприймає 10 000 000 таких умовних бітів.

Отже, спробуємо схематично (хоча схема — завжди спрощення) відобразити діяльність людського мозку:

Уже говорилося про те, що усвідомлення — це той рівень, на якому інформація перетворюється на знання, стає чіткою й зрозумілою, доказовою. Саме тут образи чуттєвого сприйняття й уявлення переводяться в логічні конструкції, стають поняттями, судженнями, умовиводами.

Підсвідомість відіграє роль своєрідного резервуару свідомості. Це та підводна частина "айсберга", яка є передумовою свідомості й має соціокультурну природу. Саме в ній міститься незапитувана інформація свого і чужого досвіду, закладені можливості різних комбінацій цієї інформації. Водночас підсвідомість є й основою репродуктивної (повторної) діяльності людини, адже людська діяльність можлива лише за умови, що максимальна кількість складових цієї діяльності здійснюється неусвідомлено, проходячи лише один раз через контроль свідомості й закріплюючись у певних стереотипах.

Але підсвідомість не є лише системою забезпечення діяльності свідомості, у ній завжди було і є те, що не проходить через свідомість, те, з чим пов'язане існування непізнаних явищ психіки, яких і на нинішньому етапі розвитку наукових знань досить багато.

Надсвідомість утворює той рівень, де відбувається синтез свідомого і підсвідомого, де закладаються основи творчої, а не репродуктивної діяльності. Інтуїція, про яку багато написано як у спеціальній, так і в художній літературі, про наявність якої ми часто говоримо у повсякденному житті як про якесь "осяяння", не виникає на порожньому місці. Потрібні значні зусилля, своєрідний "інкубаційний період" для раптового розв'язання тієї проблемної ситуації, яка тривалий час була предметом ретельного розгляду. Для інтуїції характерні безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нових знань, про що добре відомо з історії науки.

Несвідоме — це поняття, яке має дуже широкий спектр тлумачення: від автоматичних дій людини, які не відбилися в її свідомості, до розуміння його як особливої сфери психічної реальності, яка здебільшого визначає життя і вчинки людей. "Всі душевні процеси, по суті, несвідомі",— наголошував 3. Фрейд. Поняття "несвідоме" застосовується також для характеристики групової поведінки, мета і наслідки якої не усвідомлюються членами тієї чи іншої групи і навіть їхніми лідерами.

Отже, те, що перебуває поза сферою свідомості, належить до несвідомого. Можна говорити про два види неусвідомлених дій: наші дії, які ніколи не усвідомлювалися, і раніше усвідомлені дії. Згадаймо такі прояви несвідомого, як психічні травми: нав'язливі ідеї, марення, немотивований страх...

Прояви несвідомого різноманітні, серед них інформація, яка накопичується як неусвідомлений досвід і залишається у пам'яті людини, — сфера сновидінь, обмовок, інстинктів, "витіснені" бажання, прагнення тощо.

Несвідоме не може активно створювати дійсність, воно — результат свідомої зміни. Несвідоме своїм існуванням охоплює весь світ і все у світі, включаючи й саму людину (хоча існує й протилежна точка зору, згідно з якою свідомість є властивістю всієї матерії: існує свідомість Всесвіту, галактик, зірок, планет і свідомість організму, клітини, молекули, атома, елементарної частинки тощо).

Сама людина є яскравим прикладом єдності свідомого і несвідомого. Навіть у такій підвалині свідомості, як чуттєва, без якої не може бути свідомості, теж проявляється несвідоме, тому що образ не має логічної завершеності, він лише вказує на щось, не розкриваючи, не пояснюючи, чи це "щось" є.

Але очевидним є також те, що поділ на свідоме й несвідоме є умовним. Цей поділ і умовність використовуються лише для того, щоб показати, що людині притаманна особлива здатність — творити суб'єктивний образ об'єктивного світу, а в цьому процесі творення завжди є такі моменти людської діяльності, яких вона не може пояснити.

Поняття свідомого й несвідомого відображають те, що в людині є людське і що в людині й у світі цьому людському протистоїть, чи у позитивному, чи у негативному сенсі.

Отже, про свідоме ми можемо говорити тільки у порівнянні з несвідомим, і навпаки.

Дослідження художнього сприйняття в психології. Особливою формою сприйняття є так зване естетичне сприйняття.

Питання про характер художнього сприйняття досліджували естетики, художники, мистецтвознавці. Усі вони відзначали наявність у процесі художнього сприйняття переживання естетичного задоволення. Представники «математичної естетики» (А. Цензінг) шукали джерело естетичного задоволення в пропорціях різних частин твору мистецтва.

Такою пропорцією, на їх думку, є золотий перетин, тобто таке відношення розподілу лінії, при якому лінія відноситься до більшого відрізка, як останній до меншого. Про золотий перетин як довершену пропорцію говорили ще античні скульптори.

«Експериментальна естетика» (Вебер, Фехнер) висунула формулу про кількісне співвідношення між інтенсивністю наших відчуттів та силою подразників. Був проведений ретельний експериментальний аналіз естетичного значення різних ліній, форм, кольорів, їх комбінацій. Представники цього напрямку прийшли до висновків, що лінія, форма, поєднання кольорів, дані ізольовано, набувають для людини самостійне значення, їх сприйняття інколи набуває певної складності, викликаючи низку асоціацій.

Інтерес викликають дослідження сприйняття музичних творів (Валентайн, С.Бєляєва-Екземплярська), які показали, що музика пробуджує в людині безліч зорових образів та асоціацій. С.Бєляєва-Екземплярська в статті «Про психологію сприйняття музики» робить висновок, що процес сприйняття витворів мистецтва (музики) будується на участі в ньому двох чинників: 1) прямого (сприйняття змісту та побудови твору), 2) непрямого (різні асоціації, викликані ходом розвитку твору). Асоціації різняться за тематикою, що залежить від інтересу слухачів, їх устремлінь, життєвого досвіду. Послідовний розвиток цих асоціацій відбувається у відповідності до зміни вираженого в музиці емоційного настрою, музичної думки, визначається ходом динаміки музичного образу. Причому сприйняття одних слухачів більше залежить від першого чинника, інших - від другого.

А.Г.Костюк приходить висновку, що сприйняття музики є становленням суб'єктивного художнього образу слухача, адекватність якого (відповідність тому, що замислив і створив композитор) залежить від культури сприйняття суб'єкта і від складності твору. Низька культура сприйняття визначає фрагментарність сприйняття твору мистецтва, а високий музичний рівень забезпечує структурно-цілісне сприйняття.

Значний внесок у вирішення проблеми художнього сприйняття (зокрема літературного твору) вніс С.Л.Виготський у своїй праці «Психологія мистецтва». Він говорить про взаємозв'язок сприйняття з почуттями та уявою людини й первоступеневе значення останніх як основи естетичної реакції: «Проблема сприйняття є одна з найважливіших проблем психології мистецтва, але вона не є центральною проблемою . В мистецтві актом чуттєвого сприйняття, звичайно, тільки починається, але не завершується реакція, і тому психологію мистецтва доводиться починати не з того розділу, який має справу зазвичай з елементарними естетичними переживаннями, а з інших двох проблем - почуття та уяви».

Певний вклад в розвиток психології художнього сприйняття здійснили дослідження сприйняття театральних постановок і кінокартин, на які вказує М.П.Якобсон. В них акцентується увага на вікових особливостях сприйняття, аналізується вплив твору (кінофільму з певним сюжетом) на подолання установок, випередженості, стереотипів сприйняття та т.д.

Досліджуючи сприйняття живописних і скульптурних творів різними глядачами, К. Валентайн у роботі «Психологія краси» приходить до висновку про наявність психологічних типів сприйняття. Він виокремлює 4 таких типи: суб'єктивний тип (сприйняття характеризується живим переживанням різного роду емоцій, наявністю живих образів); 2) об'єктивний тип (вислови торкаються композиції картини, угрупування предметів, різноманітності зображених предметів, колористики, гри світла і тіні і т.д.); 3) асоціативний тип (сприйняття картини викликає низку різних асоціацій, певним чином пов'язаних із характером картини); 4) експресивний тип (сприймаючі «вживаються» в картину, навіть кольорам надаються експресивні якості). Названі типи сприйняття можуть бути відзначені і при сприйнятті творів інших видів мистецтва. Вони не є характерною особливістю людини, а залежать від різних умов.

Ягункова В.П. називає 2 психологічних типи сприйняття: 1) характеризується відносним переважанням наочно-образних елементів в сприйнятті, 2) характеризується відносним переважанням словесно-логічного компоненту [21].

Аналізуючи дослідження Кюте про соціальні схеми, П.М.Якобсон указує на висновки останнього щодо наявності стереотипів сприйняття [22: 32]. Він зазначає, що характер ставлення людини до твору мистецтва залежить від кількох моментів, які зазвичай людиною не усвідомлюються. Це звички сприйняття, відомі схеми розуміння і тлумачення відносин між людьми, стереотипи сприйняття, надбані в процесі життєвої практики.

Сутність та риси художнього сприйняття. Художнє сприйняття твору мистецтва - дуже складений й одночасно цілісний процес. П.М.Якобсон у праці «Психологія художнього сприйняття» висловлює думку про те, що окремі елементи художнього твору в складному контексті сприйняття з'єднуються і виступають у вигляді певних цільностей, частин закінченого твору, що «укладаються в систему образів, в систему різносторонньо даного предмету мистецтва». Однак ці елементи впливають на формування нашого цілісного враження від художнього твору. Цілісний процес художнього сприйняття іноді здійснюється досить швидко і проходить без усвідомлення ряду істотних ланок, виступає у свідомості людини в формі цілісного результату - у вигляді оцінок, думок, переживань.

Сприйняття витворів мистецтва може досягати різного ступеня складності і повноти. Таке сприйняття, залежить, перш за все, від автора твору, який намагається вплинути на свідомість читача, розбурхати його почуття. Все в творі: і його назва, і структура, і система художніх образів, і арсенал засобів художньої виразності - спрямоване на вирішення цієї стратегічної задачі автора.

У процесі художнього сприйняття (на відміну від сприйняття побутових речей) ми обов'язково бачимо автора, індивідуального або ж колективного, сприймаємо його голос, усвідомлюємо його ставлення до зображеного. Ступінь «присутності» автора у творі може бути різною, але він завжди є. Тож говорять про діалог автора і читача (споглядача, глядача тощо).

Присутність автора в художньому творі можна пояснити тим, що художній твір - це завжди засіб самовираження художника, трибуна, з якої він проголошує (у формі образів, а інколи і прямо) свої ідеї, погляди на життя, на мистецтво тощо. Твір завжди є відбитком авторського свідомого (ідеї, побудова, система образів) й несвідомого (індивідуального й колективного). Приховані в колективному несвідомому архетипи, на думку К.-Г.Юнга, складають основу творчості, визначають послідовність образів, що спливають у свідомості при пробудженні творчої активності. Архетипи, на думку вчених, складають основу всіх вражень. Так, В.Зеленський в післямові до «Аналітичної психології» К.Г.Юнга зазначає, що «суб'єктивне переживання тісно пов'язане з архетипами і здійснюється через виражені символічним чином певні універсальні міфологічні мотиви або архетипові образи. Останні є основними компонентами будь-яких релігій, міфологій, легенд і казок всіх часів і народів». Таким чином, архетипи лежать а основі творчості і в основі вражень від продукту творчості, що складає основу взаєморозуміння, діалогу творця і реципієнта.

Провідну роль у художньому сприйнятті виконує сам твір: значність його художнього змісту, коло ідей і відчуттів, які воно викликає. «Змістовний відгук, що збагачує духовний світ людини, може викликати тільки справжній витвір мистецтва», - наголошує П.М.Якобсон.

Сприйняття твору мистецтва передбачає як сприйняття його змісту (що зображено), так і форми (як зображено), що породжує відповідні емоції (емоції форми і емоції змісту). На це звернув увагу Л.С.Виготський. У праці «Психологія мистецтва» він висуває ідею подолання матеріалу (змісту) твору художньою формою: «Тільки в даній своїй формі художній твір здійснює свій психологічний вплив. Інтелектуальні процеси виявляються тільки частковими і складовими, службовими і допоміжними в тому зчепленні думок і слів, яке і є художня форма». Ще Л.М.Толстой указував на те, що порушення форми твору негайно веде до порушення художнього ефекту.

«Основою естетичної реакції, - пише Л.С.Виготський - є викликані мистецтвом афекти, що переживаються нами зі всією реальністю і силою, але знаходять собі розряд в тій діяльності фантазії, якої вимагає від нас кожен раз сприйняття мистецтва. Завдяки цьому центральному розряду надзвичайно затримується і пригнічується зовнішня моторна сторона афекту, і нам починає здаватися, що ми переживаємо тільки примарні почуття. На цій єдності почуття і фантазії і засновано будь-яке мистецтво. Найближчою його особливістю є те, що воно, викликаючи в нас протилежно спрямовані афекти, затримує теж завдяки початку антитези моторний вираз емоцій і, зіштовхуючи протилежні імпульси, знищує афекти змісту афектами форми, приводячи до вибуху, до розряду нервової енергії. В цьому перетворенні афектів, в їх само згорянні, у вибуховій реакції, що призводить до розряду тих емоцій, які тут же були викликані, і полягає катарсис естетичної реакції».

Наше сприйняття може проходити кілька етапів «сходинок» - від поверхневого сприйняття до усвідомлення сутності, глибинного змісту твору. Перший етап - початкове осмислення твору митця: що зображено, які предмети, дійові особи, стосунки між героями тощо. Наступний етап - споглядання твору, занурення в «чуттєву стихію предмету». «Прагнення сприйняти чуттєве багатство, дане в творінні художника, спеціально його відчути є істотна особливість художнього сприйняття. Це прагнення створює основи для переживання чуттєвої краси твору, його фарб, форм, звуків, їх тонких нюансів». Таке занурення забезпечує наступний етап - сприйняття художнього образу в мистецькому творі, осягнення його сутності: У ході подальшого поглиблення сприйняття твору мистецтва людина починає сприймати й осмислювати не тільки художній образ, втілений у ньому, але й весь твір мистецтва як значне явище. У процесі сприйняття художнього твору відбувається його інтерпретація. Кожна деталь твору набуває для реципієнта особливого, символічного значення, допомагає усвідомити зміст зображеного, тож розглядається більш уважно, диференційовано, ніж у життєвих ситуаціях. З точки зору психології, художня деталь виконує функцію стимулу (подразника), що впливає на нашу свідомість, актуалізує попередній життєвий і мистецький досвід, викликає певний асоціативний ряд, пробуджує почуття, оцінюється, інтерпретується.

Важливим фактором сприйняття є умови, за яких відбувається спілкування реципієнта із твором, а через нього - з автором. Картина та скульптура краще сприймається в музеї або в картинній галереї в оточенні інших творів мистецтва, де вона краще вписується в інтер'єр, є невід'ємною часткою гармонійного цілого. Художній фільм краще подивитися в кінотеатрі, де все призначене для цього, де ні реклама, ні зайві розмови, ні сімейні події - ніщо не заважає процесу сприйняття.

Сприйняття художнього твору (як і сприйняття речі, події, явища) значною мірою залежить від сприймаючої особи: її особистісних якостей, підготовленості до такого сприйняття, характеру естетичного досвіду, кола інтересів, установки тощо. Наша установка на сприйняття опосередкована всією нашою культурою. У ній міститься очікування емоцій, передбачення певного роду вражень, отримання насолоди від зустрічі з прекрасним. Спеціальні приміщення для сприйняття творів мистецтва (музеї, театри) створюють умови для виникнення такої установки. У разі відсутності очікуваних емоцій людина відчуває невдоволення, розчарування.

Емоції, які ми отримуємо в процесі естетичного сприйняття, кардинально відрізняються від емоцій, що народжуються за звичайних життєвих обставин. Такі емоції «переживаються в особливому контексті свідомості».

Естетичні почуття мають специфічні якості. По-перше, вони виникають тільки в контексті художнього сприйняття, мають певні особливості їх переживання. Людина усвідомлює, що тільки «співпереживає», а не є учасником подій. Естетичні емоції не пригнічують людину, як, скажімо, реальний жах, а переживаються з елементом відомої відчуженості. По-друге, не дивлячись на всю різнобарвність естетичних емоцій, на їх різний зміст і силу, в них завжди присутня естетична радість, естетичне задоволення. Усвідомлення людиною обумовленості своїх переживань контекстом сприйняття не виключає можливого впливу цих емоцій на людину. Л.С.Виготський доводить соціальну обумовленість естетичних почуттів.

Конкретний процес сприйняття витвору мистецтва у всіх людей має індивідуальний характер, відрізняється як за рівнем емоційної сприйнятливості, так і характером змісту уявлень, що виникають у процесі сприйняття одного й того ж твору мистецтва. Це залежить від багатьох факторів: емоційного досвіду людини, інтересів, естетичного смаку, властивого людині типу сприйняття, рівню емоційного розвитку людини, фізичного й психологічного стану в момент сприйняття, умов, за яких протікає цей процес, установки на сприйняття, здатності людини до повноцінного сприйняття творів мистецтва.

Відомо, що людина тільки в певному віці здатна сприймати твори мистецтва як такі. В ранньому віці дитина не має уявлення про предмет мистецтва. Розвиток сприйняття предметів мистецтва проходить у процесі зростання дитини ряд етапів. У переддошкільному віці дитина сприймає витвір мистецтва не як зображення, а як реальність. Дошкільник молодшої групи усвідомлює, що картина є зображення, але виявляє до неї дійове ставлення: торкається, гладить тощо. Діти цієї вікової категорії отримують яскраві враження від картинок, але для них це всього лиш чуттєві якості речей, а не твір мистецтва. Подальший розвиток культури художнього сприйняття пов'язаний із опануванням мови мистецтва, отриманням специфічних знань, накопиченням досвіду спілкування з мистецькими творами, формуванням художнього смаку, пробудженням інтересу до художнього пізнання.

Отже, сприйняття твору мистецтва (художнє сприйняття) має свої особливості, пов'язані з умовним характером мистецтва та установкою на отримання позитивних емоцій від спілкування з твором мистецтва. Воно напряму залежить від культури реципієнта, його естетичного досвіду, особистісних якостей і установок; умов сприйняття і якостей самого художнього твору.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте та порівняйте поняття індивід, особистість, індивідуальність.

2. Проаналізуйте структуру особистості.

3. Дайте визначення самосвідомості.

4. Охарактеризуйте структуру самосвідомості.

5. Охарактеризуйте структурні елементи «Я-Концепції».

6. Охарактеризуйте типи темпераменту.

7. Охарактеризуйте види людських здібностей.

8. Проаналізуйте структуру здібностей.

Теми реферативних повідомлень:

1. Діяльність як цілеспрямована й усвідомлена активність особистості.

1. Раціональна сфера пізнавальної діяльності.

2. «Я-концепція» особистості.

3. Сенсорно-перцептивний рівень пізнання.

4. Соціально-психологічна сфера особистості.

5. Характер як індивідуально-психологічна властивість особистості.

6. Темперамент як індивідуально-психологічна властивість особистості.

7. Здібності як індивідуально-психологічна властивість особистості.

8. Особистість. Структура особистості.

9. Форми переживання почуттів.

10. Основні емоційні стани.

Література

1. Бенеш Г. Психологія:dtv-Atlas: Довідник: Пер. з нім. / Худож. Герман і Катаріна фон Заальфельд; Наук. ред.. пер. В.О. Васютинський. - К.: Знання-Прес, 2007. – 510 с.: іл.

2. Макарова Л.І., Гах Й.М. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник. – Київ: Центр навачльної літератури, 2005. – 116 с.

3. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. – 3-тє вид., випр. – К.: Вища шк., 2004. – 487 с.

4. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Навчальний посібник._ К.: Академвидав, 2005. – 448 с. (Альма-матер).

5. Павелків Р.В. Загальна психологія. Підручник.– К., 2004. – 506 с.

6. Психологія: Підручник/ Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук та ін.; за ред. Ю.Л. Трофімова. – 4-те вид., стереотип. – К.: Либідь, 2003. – 560 с.

7. 2. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 504 с.

8. Філоненко М.М. Психологія спілкування. Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 224 с.