132 Модуль 1. Розділ 1. Загальна теорія та історія соціології

зазначає, що для такої коеволюції природи і суспільства принципово не досить подолати ГЕК суто технічними заходами. Потрібно, на його думку, якісно змінити антропологічне навантаження на біосферу, а отже, перебудувати й саме суспільство. Це не буде управлінням у звичайному сенсі цього слова; у таких надскладних системах, якими є суспільство і біотичні системи, воно не буде достатньо ефективним. Це має бути "напрямний, скеровуючий розвиток", де, звичайно, матимуть місце й зусилля щодо створення і вдосконалення техніки й технологій. Однак головна увага зосереджуватиметься в гуманітарній сфері: як жити далі, як перебудувати суспільство, змінити палітру потреб, визначати максимально припустимі навантаження на біосферу й узгоджувати з ними життєдіяльність людства. Ці питання й будуть основними проблемами і науки, і освіти, і конкретної життєвої практики.

Суперсистема соціобіотехносфери. Як бачимо, ці парадигми не обме­жуються лише проблематикою відносин природи і суспільства. З них випливає, наприклад, нове бачення соціального устрою і політичних процесів, а це породжує потребу перегляду багатьох фундаментальних основ соціології як науки загалом. У недалекому минулому, та й нині, соціоло­гічний аналіз скеровувався передусім на вивчення наслідків втручання людини у природу. Навіть Чорнобильська аварія, найбільша у XX ст., яка мала велетенський безпосередній вплив на життя десятків мільйонів людей, у соціології отримала своє висвітлення лише у серії емпіричних досліджень соціальних наслідків цієї катастрофи. Тому нині соціологічний аналіз повинен дедалі більше спрямовуватися на ідею цілісної соціобіотехносфери як глобальної суперсистеми, в якій людське суспільство — лише одна зі складових частин системи.

Системний підхід до суспільства в соціології

Поняття суспільства в античній спадщині. Наступне питання теми власне й стосується з'ясування суті суспільства як певної системної цілісності з нерозривною єдністю її компонентів.

Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогади про інтегра­тивну суть суспільства з'являються ще в давньогрецьких мислителів. У пра­цях Платона (427—347 pp. до н. є.) міститься аналіз моделі суспільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і дер­жавою, тобто об'єднати їх в одне органічне ціле. Аристотель (384—322 pp. до н. є.) так само зосереджує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей — істот політичних, соціаль­них. Для нього держава — це синтез усіх форм спілкування заради досяг­нення вищого блага; це ідеальна система, яка має свою структуру і функції.

Тема 6. Суспільство як цілісна система

133

Тому доцільним є нагромадження і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку соціальної системи. Звідси й спроби Аристотеля побудувати спеціальну науку, до завдань якої входить управління державою, або політику.

Згодом у філософській та соціологічній думці виокремлюються два ос­новні різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістич­ний та системно-органістичний.

Системно-механістичні уявлення. Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, ставлять у центр класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота меха­нізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їхньою інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвит­ку; його внутрішні зміни вносяться ззовні. Системний механізм у соціологіч­ній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848—1923), який є автором однієї з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі — механістичне розуміння суспільства, котре складається із сукупності соціальних атомів-людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для В. Парето суспільство — це система, що перебуває у стані рівноваги ("еквілібріума"; від лат. aequilibris — те, що перебуває у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і від­новлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов'язані й меха­нічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи, згідно з В. Парето, є соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первин­ною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підко­ряються всі інші; еліта й нееліта становлять відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, деякі члени якої деградують і опускаються донизу в ма­си: відбувається так звана циркуляція, або колообіг еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім — ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення прав­лячої еліти відновлює "еквілібріум". Уведене В. Парето поняття рівноваги системи згодом посідає чільне місце у структурному функціоналізмі й вико­ристовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.

Системно-органістичні уявлення про суспільство. Системно-органі-стичні уявлення про суспільство розвиваються вже згадуваними у те­мі 2 засновниками соціології О. Контом і Г. Спенсером. Для них суспільний організм — складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю є наявність саморегулюючих процесів. Суспільний організм, або

134

Модуль 1. Розділ 1. Загальна теорія та історія соціології

соціальна система, — це динамічне утворення, що перебуває у постійному розвитку, як і кожний живий організм. Якщо прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство наголошують на стані рівноваги, то представники органіцизму звертають увагу передусім на динамічні процеси всередині соціальних систем за аналогією до фаз розвитку живих організмів від їхнього зародження до розквіту і подальшої загибелі.

Синтезовані уявлення про суспільство. Одночасно із системно-механі­стичними та системно-органістичними типами соціологічного знання напри­кінці XIX — на початку XX ст. формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо виникає він унаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це передусім теза про розвиток суспільства, який відбувається від етапу механічного до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф. Тьонніса й Е. Дюркгайма, основні ідеї яких проаналізовано у темі 3. У Ф. Тьонніса "органічна" община (або ґемайншафт) протистоїть "механіч­ному" суспільству (або ґезельшафту). В історичному розвитку відбувається перехід від стану з перевагою відносин зразка "ґемайншафт" до стану з пе­ревагою відносин "ґезельшафт", які мають утворити універсальне суспіль­ство й універсальну державу.

Співвідношення "механічного" та "органічного”. Натомість Е. Дюркгайм описує протилежне співвідношення "органічного" і "механічного", втіленого у солідарності. Він оголошує саме суспільство найбільш природним і органічним типом соціальності, заснованим на зростаючому розподілі праці. Саме розподіл праці — це той механізм, який у сучасному суспільстві створює міцний соціальний зв'язок і стає цементуючою силою, перетворюючи суспільство у гармонійну цілісну єдність. Тому механічна солідарність давнього суспільства, заснована на примусовій силі "колективних уявлень" і суспільних норм, поступається місцем органічній солідарності сучасного суспільства, яка забезпечує цілісність і міцність соціальної системи.

Ф. Тьонніс та Е. Дюркгайм про суспільство. Така відмінність у розу­мінні понять "органічне" і "механічне" у двох мислителів існує, очевидно, тому, що вони застосовують їх до різних феноменів: Ф. Тьонніс — щодо спільнот і суспільства як великої спільноти, а Е. Дюркгайм — щодо солідарності та її різновидів. Але в обох випадках є прагнення поєднати і порівняти органічне й механічне, що перебувають у діалектичному взаємо­зв'язку, це й дає можливість вважати обох соціологів представниками тре­тього, синтезованого, підходу в системному розгляді суспільства. Очевидно, буде правильним висновок, що Ф. Тьонніс недооцінює сучасне суспільство, в якому наявні, крім механічних, також органічні взаємозв'язки, хоч і не такою мірою, як у спільнотах, а Е. Дюркгайм, навпаки, переоцінює це суспільство, де органічна солідарність є, по-перше, також вимушеною,