2. Відомості про оркестр

До складу симфонічного оркестру входять три групи інструментів — струнно-смичкова, духова і ударна.

Струнно-смичкова і духова (дерев'яна і мідна) групи будуються за принципом так званої квартетності, тобто використовуються чотири основні інструменти різних регістрів. Струнні — скрипки, альти, віолончелі, контрабаси; д е р е в'я н і духові— флейти, гобої, кларнети, фаготи; мідні духові — труби, валторни, тромбони, туби; з ударних інструментів найбільш вживані літаври, що можуть настроюватись на певну висоту, барабан великий і малий, тарілки, трикутник. Дуже часто до оркестру вводяться додаткові інструменти, наприклад, із струнних — арфи, з духових — англійський ріжок, з ударних — дзвіночок та інші. Часто використовується оркестр, який складається тільки з духових інструментів, переважно мідної групи. Такий оркестр називається звичайно військовим, він зручний як похідний оркестр. Іноді для духового оркестру пишуть і великі твори.

Дуже поширений у нас оркестр українських народних інструментів. Оркестр, що складається з мандолін і гітар, називається неаполітанським.

3.Музика стародавнього світу

В Єгипті музика відігравала важливу роль, як у релігії, так і в повсякденному житті ще з III століття до н.е. Єгиптяни називали музику «радість», розвиваючи й підтримуючи це мистецтво. Вони також розвивали й вдосконалювали музичні інструменти. Особливо виділялася серед інших арфа. Величезне значення надавалося також людському голосу. Точних відомостей про основні жанри єгипетської музики немає. Майже всі вони були пов'язані з містеріями - музично-драматичними виставами, присвяченими життю богів. Музика супроводжувала придворні та храмові ритуали. У храмових дійствах перевага віддавалася хоровому і сольному співу, а при дворі - інструментальній музиці.

Давня Індія. Джерела індійської музики сходять до III тисячоріччя до н.е. У древніх літературних пам'ятках – «Рігведе», «Атхарваведе» та «Самаведе» - є запис умовними позначками мелодій та пісенні тексти. А трактат «Натьяшастра» (I ст. до н.е.) й взагалі присвячений театру, музиці та танцю. Головним принципом індійської музики була імпровізація, в основі якої лежала рага (від санскритського слова «колір») - традиційна стійка мелодія.

Слово «рага» використовувалося також для позначення жанру, складеного на даній мелодії. Кожна рага складалася з головного звуку («правитель»), другого за значенням звуку («міністр»), групи підлеглих звуків («помічники») та дисонуючого звуку («ворог»). Мелодійний лад раги підкорявся її змісту. Раги були покликані викликати в слухача певні почуття - любов, веселощі, відразу, гнів, подив та таке ін. Деякі раги наділялися магічними властивостями: здатністю викликати дощ, пожежи та ін. Залежно від характеру раги виконавець повинен був надавати обличчю потрібний вираз або надягати відповідну маску й користуватися належними жестами.

Давній Китай. Перші згадки про китайську музику зустрічаються ще у легендах та міфах, які відносяться до XVI-XI ст. до н.е. У китайській музиці була прийнята система люй-люй (у перекладі – «лад», «міра»), в основі якої лежали дванадцять звуків. Кожен з них мав магічний сенс: непарні звуки втілювали світлі, активні сили Неба, парні - темні, пасивні сили Землі. Усі разом вони характеризували зміну місяців у році та годин у добі. Приблизно у VII ст. до н.е. з них було виділено п'ять найважливіших звуків, що отримали такі назви: перший - «палац», другий - «бесіда», «рада», третій - «ріг», четвертий - «збори», п'ятий - «крила».

Ці п'ять звуків ототожнювалися з п'ятьма першоелементами (вогонь, вода, земля, повітря, дерево) та п'ятьма основними квітами (білий, чорний, червоний, синій, жовтий). Музика у Давньому Китаї завжди була тісно пов'язана з філософією та устроєм суспільства. У VI ст. до н.е. китайський філософ Конфуцій (близько 551-479 до н.э.) писав, що музика є мікрокосмосом, що відбиває будову Всесвіту. Прекрасна музика має певну структуру, яку не можна порушувати - так, як не можна переступати й закон.

Давня Греція. Розвиток музичної культури Древньої Греції охоплює близько 20 сторіч (II тис. до н.е. - V в. н.е.). У цей час вдосконалювалися музичні інструменти, які ставали все більше складними як у виготовленні, так й в оволодінні технікою гри на них. З'явилися нові інструменти - ліра, кіфара, формінга, барбітон (струнні); різні види авлоса, сірінги та труб (духові); тімпан, сістр, кімвала (ударні). Олександрійський механік Ктесібій (III-II ст. до н.е.) сконструював перший водяний орган - гідравлос.

У давні часи співаки й музиканти не мали професійної освіти; їхнє мистецтво ґрунтувалося на імпровізації. Створення першої музичної школи, засновником якої став поет Архілох, сталося приблизно до 650 р. до н.е. У Давній Греції на честь сільських богів часто влаштовувалися обряди, схожі на карнавали. Ці вистави складалися з трьох трагедій та трьох комедій. Акторами ставали лише чоловіки, які грали також жіночі ролі.

Мистецтво інструментальної музики було нерозривно пов ’ язане з трагедією та поезією: голос, жести акторів та їх рухи формувалися за допомогою музики. Нерідко музичні фрагменти ставали цілими частини вистав. Музика допомагала розкривати пластику тіла та надавала більшу експресію рухам.

Персонажі комедій повинні були викликати сміх, тому маски, які надягали актори, мали приплющені носи, відстовбурчені губи та випнуті очі. У Греції були також популярні видовища народного театру, що звалися мімами. Мім - це невелика сценка побутового або сатиричного характеру, в якій зображувалися як ринкові злодюжки, так й міфологічні герої. У мімах виступали не лише чоловіки, але й жінки. У цих театральних дійствах актори виступали без масок. Найбільшими драматургами Давньої Греції вважаються Есхіл, Софокл, Евріпід та Аристотель, які були чудовими музикантами та танцюристами. Вони отримали широке суспільне визнання й були віднесені до розряду артистів та музикантів.

Давній Рим. На відміну від Греції, у Римі акторів не поважали. Займатися ж театром, який призначався в основному для розваги публіки, й взагалі вважалося ганебним. Щоправда, деякі з римських акторів досягали загальної поваги. Римські театри багато у чому були схожі на грецькі, однак це були гранітні або бетонні споруди на окремих ділянках, на відміну від земляних чи вапнякових пагорбових елінських споруд. Крім того, вони були повністю закритими з усіх боків будівлями й мали, здебільшого, овальну форму.

Після завоювання Греції, яке сталося у II ст. до н.е., римляни почали використовувати багато з того, що було створено греками. Зокрема, використовувалися майже всі музичні інструменти Греції. Відомі музиканти епохи Римської імперії - Анаксенор, Тігелій, Менекрат, Месомед, Терпній, Діодор.

Виникають перші системи нотної фіксації (клинописна, буквенна), хоча переважаючою формою залишається усна. Виникають перші музично-естетичні вчення (наприклад, у Китаї — Конфуція, у Греції — Піфагора, Платона, Аристотеля, у Римі — Лукреція).)

4.МУЗИКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

В епоху середньовіччя в Європі складається музична культура нового типу — феодальна. Оскільки панівною в усіх сферах життя в цю епоху є церква, професійне музичне мистецтво концентрується в храмах та монастирях. В 6-7 ст. в Західній Європі формується суворо регламентована система одноголосної духовної музики (т.зв. Григоріанський спів). Перехід від невменної нотації до лінійної, що була винайдена Гвідо д'Ареццо в X столітті, дозволила значно точніше фіксувати висоту тонів, що сприяло закріпленню та розповсюдженню традицій та еталонів.

На початку другого тисячоліття зароджується багатоголосся. Формуються нові жанри вокальної та вокально-інструментальної (хор та орган) музики — органум, мотет, пізніше — меса.

В Візантії та, пізніше Київській Русі духовна музика складає систему т.зв. Знаменного співу, який фіксувався спеціальною крюковою нотацією. Як і григоріанський спів, знаменний був заснований на діатонічних ладах.

Поряд з духовною музикою розвивається також світське музикування — початково серед придворних музикантів, пізніше — напівпрофесійне мистецтво лицарів — трубадурів і труверів у Франції, менестрелів в Німеччині, серед міських ремісників тощо. До побуту входять нові інструменти, значна їх частина приходить зі Сходу, виникають інструментальні ансамблі. В селянському середовищі розвивається фольклор, розповсюджується також мистецтво народних артистів, як правило широкого «профілю» (на Русі — скоморохів).

Ars nova, Арс но́ва (лат. нова техніка [композиції], нове мистецтво [музики]) — період в історії західноєвропейської (головним чином, французької та італійської) музики. Приблизно збігається з XIV століттям.

Найважливіші представники Арс нова у Франції — Філіпп де Вітрі і Гійом де Машо, в Італії — Франческо Ландіні. У такому значенні термін уперше використаний І. Вольфом в його «Історії мензуральної нотації» (1904).

У вузькому сенсі Ars nova — спосіб нотного запису, що запропонував Філіпом де Вітрі (1291—1361) у трактаті «Ars Nova» і надав композиторам нові можливості запису тривалостей нот і ритму, не відомі в колишній техніці багатоголосої композиції, Ars antiqua. Вже в епоху раннього Відродження словами Ars nova стали позначати французький і італійський репертуар XIV століття взагалі, в протиставленні багатоголосся XII—XIII століть.

Головні і безперечні новації Вітрі, що збереглися у всіх конспектах, — поєднання двійкового і трійкового поділу нот і системи запису тривалості кожної ноти.

Ранні твори Ars nova не визнавав папа Іван XXII. Натомість його наступник, Климент VI, навпаки, заохочував «нову» школу.

Окрім Ґійома де Машо і Франческо Ландіні до напрямку Ars nova належали флорентійці Джованні Джованні да Каш'я, Герарделло, Лоренцо, Донато; Якопо Болонський, Бартоліні Падуанський, Магістр П'єро. Багато твори періоду анонімні.

Арс нова — час появи перших багатоголосих мес (на стандартний повний текст ординарія). І все ж основні музично-поетичні шедеври періоду зосереджені в області світської музики.

Центральні за значенням жанри музики Арс нова у Франції — мотет, рондó, віреле, балада; в Італії — мадригал, Каччіа , баллата.

Ме́са — вокальний або вокально-інструментальний жанр духовної музики, що має циклічну будову. Початково меси призначалися для виконання у костелах під час богослужінь, що традиційно називаються месами. До X століття меси виконувалися одноголосно (григоріанський спів), пізніше багатоголосно. З XVII століття у церквах латинського обряду використовують інструментальний супровід. У православних, а також греко-католицьких церквах зберігається виконання мес хором a cappella, проте традиційно ці твори називаються літургіями.

Структура меси

Меси можуть містити співи двох типів:

Ординарій (Ordinarium missae) — постійні частини що мають стандартні тексти. Велика меса включає шість таких частин:

I. Kyrie — «Господи помилуй»

II. Gloria — «Слава»

III. Credo — «Вірую»

IV. Sanctus — «Святий»

V. Benedictus — «Благословенний»

VI. Agnus Dei — «Агнець Божий»

Пропрій (Proprium missae) — частини, тексти яких можуть змінюватися в залежності від події, якій приурочена меса (Наприклад alleluja, секвенція і т. д.).

В залежності від кількості частин меси бувають:

missa brevis — коротка меса, що складається з двох частин: Kyrie i Gloria

missa solemnis — урочиста, велика меса, як правило включає усі 6 частин ординаріо.

Особливим різновидом меси є Реквієм — заупокійна служба. Цей цикл традиційно починається з градуалу Requiem aeterna («Вічний спокій»), а також включає ряд інших частин, зазвичай відсутніх у месі.

Історичний розвиток мес

З точки зору використання музичного матеріалу, серед багатоголосних мес XIV—XVI століть розрізняють:

Меси, що спираються на cantus firmus у теноровому голосі (пізніше також у сопрано), що походив з григоріанських співів. Такі меси поширені у композиторів нідерландської школи

missa parodia — меса, що спиралася на існуючу мелодію даного або іншого автора. Композитор міг змінити кількість голосів та змодифікувати композицію. Зокрема Орландо ді Лассо був автором мес. що писалися на мелодії французьких шансонів.

missa sine nomine (безіменна)- меса, створена на власній мелодії композитора. Меси без cantus firmus з'явилися у кінці 15-16 ст., найвідомішим взірцем такого твору є Меса Папи Марцелла Дж. Палестрини.