2. Способи захисту права власності.

Способи захисту права власності в літературі прийнято поділяти на речові, зобов'язальні та спеціальні.

Речовими вважаються ті, які спрямовані безпосередньо на захист права власності, що існувало в абсолютних правовідносинах, а зобов'язальними - ті, що спрямовані на захист прав власника, який був стороною договору стосовно свого майна, а також прав власника у разі пошкодження його майна.

До зобов'язальних способів захисту права власності зараховують також повернення речі від особи, яка тримає її у себе після закінчення строку договору (оренди, зберігання тощо).

Проте немає щонайменшої підстави для протиставлення цих двох груп способів захисту. Якщо у договірні зобов'язання особа вступає як власник, здійснюючи тим самим своє право на розпорядження річчю, її статус як власника не перекреслюється статусом кредитора, а лише доповнюється ним. Тому, вимагаючи поверненняречі від боржника після закінчення строку договору або у разі незабезпечення ним умов для її схоронності, позивач у судовому процесі діє, насамперед, як власник і, доповнюючи цей статус, діє уже - як кредитор.

Спеціальними способами захисту вважають визнання права власності, визнання недійсними актів органів державної влади, звільнення майна з-під арешту.

Отже, Цивільний кодекс України (ст. 16) передбачає такі способи захис­ту цивільних прав та інтересів, більшість яких може бути застосована до захисту права власності:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майно­вої шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Цей перелік не є вичерпним, законодавець визначає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встанов­лений договором або законом.

1) Визнання права. Це підтвердження державним органом (наприк­лад, судом) дійсного існування відповідного права у конкретного суб'єкта. Наприклад, особа, яка втратила документ, що посвідчує право, а також у разі невизнання або оспорювання його права інши­ми особами, може звернутися до суду для визнання його права.

2) Визнання правочину недійсним. При визнанні правочину недійсним анулюються правові наслідки, які виникли внаслідок його укладен­ня, а кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі не­можливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшко­дувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Тобто відбувається двостороння реституція.

3) Примусове виконання обов'язку в натурі. Цей спосіб захисту ци­вільних прав та інтересів частіше застосується при зобов'язальних правовідносинах. У разі невиконання зобов'язаною особою обу­мовлених у зобов'язанні обов'язків, суд може примусити боржни­ка виконати їх, якщо цього вимагає позивач. Так, відповідно до ст. 620 ЦК України у разі невиконання боржником обов'язку переда­ти кредиторові у власність або у користування річ, визначену інди­відуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язан­ня.

4) Зміна правовідношення. Зміна правовідношення може відбуватися шляхом зміни предмета або змісту зобов'язання. Наприклад, у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета за­стави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний нада­ти рівноцінний предмет (ч. 2 ст. 580 ЦК України); за домовленістю сторін можуть бути змінені умови договору — строки поставки това­ру; може відбутися зміна сторони у зобов'язанні тощо.

5) Припинення правовідношення. Припинення правовідношення за­стосовується як спосіб захисту суб'єктивних прав у тих випадках, коли одна із сторін договору систематично не виконує своїх обо­в'язків або порушує умови договору, а її контрагент у зв'язку з цим вимагає розірвання договору. Так, у судовому порядку може бути розірваний договір найму житла на підставі того, що наймач не вносить плату за житло за шість місяців, якщо договором не встановлений більш тривалий строк, а при короткостроковому наймі — понад два рази або руйнує чи псує житло особисто чи інші осо­би, за дії яких він відповідає (ч. 2 ст. 825 ЦК України).