3. Цивільно-правова відповідальність: поняття, види та форми.

 

Більшість норм цивільного права спрямована на позитивне регу­лювання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійно­сті їх учасників. Нормальний розвиток цивільних відносин характе­ризується добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб'єктив­них прав та виконанням цивільних обов'язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засоба­ми заохочення та відповідальністю, що встановлюються договором або актами цивільного законодавства (ч. З ст. 14 ЦК). Отже, відпо­відальність є одним із засобів впливу на учасників цивільних право­відносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки¹. Таке місце цивільно-правової відповідальності обумов­люється, по-перше, предметом цивільного права та методом правово­го регулювання цивільних відносин. По-друге, наявністю інших засо­бів юрисдикційної форми захисту цивільних прав (ст. 16 ЦК), а також можливістю здійснення неюрисдикційної форми захисту - самоза­хисту (ст. 19 ЦК).

У цивільному законодавстві відсутня норма-дефініція, яка б за­кріплювала легальне визначення поняття «цивільно-правова від­повідальність». Це пояснюється тим, що «цивільно-правова відпо­відальність» є абстрактною науковою категорією, на якій базуються різні конструкції та інститути цивільного права. Давня дискусія прав-ників стосовно поняття цивільно-правової відповідальності триває й сьогодні. Наявність у юридичній літературі великої кількості точок зору обумовлюється використанням терміна «відповідальність» у різних цілях, що випливає із сутності цієї правової категорії. Усі вис­ловлені думки можна умовно поділити на декілька груп. С. С. Алек­сеев вважає, що відповідальністю є неухильне, суворе, винятково ініціативне здійснення своїх обов'язків. Така позитивна відповідаль­ність встановлюється з моменту виникнення між особами цивіль­но-правових відносин та передбачає належне виконання ними своїх обов'язків². Є підстави вважати, що такий підхід призводить до ігно­рування юридичної сутності цивільно-правової відповідальності та тягне ототожнення її з соціальною відповідалністю. У дійсності «по­зитивна відповідальність» є обов'язком належного виконання зобо­в'язання у цивільному праві. Відповідальність, - зазначав М. Агарков, - не може мати місця, якщо поведінка людини була бездоган­ною¹.

Отже, цивільно-правова відповідальність як галузевий вид юри­дичної відповідальності має ретроспективний характер, оскільки ви­никає як наслідок цивільногоправопорушення.

Існує погляд на відповідальність як на обов'язок надати звіт у сво­їх діях, що регулюється правом². Таке визначення відповідально­сті також страждає надмірною широтою, оскільки охоплює випадки обов'язкового звітування без правопорушення, зокрема, комісіонера (ст. 1022 ЦК). До того ж, цивільна відповідальність передбачає наяв­ність реальних, додаткових майнових обтяжень для правопорушни­ка, що не охоплюється поняттям звіту за свої дії.

Деякі з правників відносять цивільно-правову відповідальність до охоронних правовідносин, що виникають із порушення обов'язку, встановленого законом або договором, та виражаються у формі неви­гідних для правопорушника наслідків³. Однак цивільно-правова від­повідальність існує лише в межах, визначених цивільними право­відносинами.

Ознаки цивільно-правової відповідальності. Визначення поняття цивільно-правової відповідальності необхідно здійснювати через її характерні ознаки. Виходячи з того, що цивільно-правова відпо­відальність є різновидом юридичної відповідальності, їй притаманні загальні ознаки останньої, а саме: державний примус, суспільний осуд, негативні наслідки для правопорушника.

Оскільки цивільне право є правом приватним, державний вплив на цивільні відносини повинен бути зведений до необхідного мінімуму. Однією із таких виключних сфер державного регулювання є відпо­відальність учасників цивільних правовідносин. Реалізація ними пра­ва на захист своїх суб'єктивних прав, як правило, пов'язана з держав­но-примусовим впливом на правопорушника. Відповідно, застосу­вання мір цивільно-правової відповідальності завжди забезпечене державним примусом*,який полягає у реальному впливі на осо-бу-правопорушника, і якій здійснюється уповноваженими на це дер­жавними органами, насамперед судом. Державний примус полягає також у можливості (забезпеченні) примусового застосування заходів впливу. Добровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника, також розглядаються як цивільно-правова відповідальність, оскільки вона виникає не із судового рішення, а незалежно від нього за наявно­сті певних умов. До того ж, добровільне усунення наслідків правопо­рушення не виключає застосування державного примусу.

Цивільна відповідальність спрямована не на покарання правопо­рушника, а на відновлення (компенсацію) суб'єктивного цивільного права потерпілої особи. Осудження особи пов'язується, як правило, з її психічним ставленням до правопорушення. У цивільному праві мо­ральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, суспільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається у констатації факту вчинення правопору­шення.

Результатом застосування цивільно-правової відповідальності за­вжди є покладання на правопорушника негативних наслідків. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної поведінки.

Особливий характер мети, призначення та способів реалізації ци­вільно-правової відповідальності визначає ряд специфічних ознак, що виділяють її у самостійний різновид відповідальності. Специфіч­ними ознаками цивільної відповідальності є її майновий характер; додатковість обтяження; відповідальність юридично рівних суб'єктів один перед одним; компенсаційний (еквівалентний) ха­рактер.

Цивільно-правова відповідальність спрямована не безпосередньо на особистість правопорушника, а опосередковано, через його май­нову сферу. Майновий характервідповідальності обумовлений на­самперед предметом цивільного права, оскільки нормами останнього регулюються відносини, більшість з яких є майновими. Основною метою (функцією) відповідальності у цивільному праві є відновлення порушеного суб'єктивного права. Досягнення цієї мети можливо ли­ше при застосуванні таких мір відповідальності, які носять майновий (товарно-грошовий) характер. У разі порушення цивільного обов'яз­ку до особи застосовуються засоби впливу, які спричиняють нега­тивні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві полягає у відшкодуванні збитків, сплаті неустойки тощо. Навіть у випадках порушення особистих немайнових прав потерпілої особи, компенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.

Покладання на особу цивільно-правової відповідальності означає виникнення у неї обов'язку майнового характеру, якого не було до вчинення правопорушення. Відповідальність проявляється у приєд­нанні до порушеного обов'язку додаткового обов'язку (у договірній відповідальності) або у встановленні нового обов'язку (у недого-вірній відповідальності). До того ж ці обов'язки не забезпечуються зустрічним наданням блага. Таким чином, правопорушник позбав ляється майнового блага, не отримуючи замість нього еквівалента. Саме тому обов'язок виконати зобов'язання в натурі, навіть у разі відшкодування збитків та сплати неустойки (реальне виконання зо­бов'язання), не розглядається як міра цивільно-правової відповідаль­ності (ст. 622 ЦК). Такий обов'язок встановлений для боржника неза­лежно від порушення прав кредитора.

Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона становить собою відповідальність одного учасника цивільних пра­вовідносин перед іншим,тобто правопорушника (боржника) перед потерпілою особою (кредитором). Такий характер відповідальності обумовлений рівноправним (юридично рівним) становищем суб'єк­тів цивільних правовідносин, а також взаємністю їх прав та обов'яз­ків. Наприклад, в зобов'язальних правовідносинах невиконання обо­в'язку боржником тягне порушення права кредитора. У ЦК відсутні норми про конфіскаційну міру відповідальності із стягненням з по­рушника майна у доход держави, зокрема, як наслідок недійсності правочину, укладеного з метою, суперечною інтересам держави та суспільства, як це передбачалося ЦК УРСР (ст. 49).

За загальним правилом, обсяг цивільно-правової відповідальності відповідає розміру завданої шкоди. Принцип еквівалентності роз­мірів відповідальності та шкоди обумовлюється компенсаційним ха­рактером цивільно-правової відповідальності (ст. 623 ЦК). Винятків з цього принципу небагато, зокрема, правило про сплату штрафної неустойки за порушення зобов'язання (ст. 624 ЦК).

Таким чином, цивільно-правову відповідальність можна роз­глядати як застосування до правопорушника у випадку здійснення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи законом заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов'язків майнового характеру (санкцій).

Особливістю цивільно-правової відповідальності є ініціативний характер її застосування. Підставою її реалізації є виключно волеви­явлення учасників правовідносин, зокрема, добровільне здійснення правопорушником свого обов'язку або вимоги потерпілого щодо примусового застосування мір відповідальності.

Функції цивільно-правової відповідальності. Сутність та соці­альне призначення цивільно-правової відповідальності, як і будь-якого правового явища, розкриваються за допомогою її функцій, які становлять собою основні напрями впливу на поведінку учасників цивільних відносин. Функції відповідальності в цивільному праві об­умовлюються поняттям, ознаками, сутністю та призначенням цього інституту.

По-перше, оскільки цивільно-правова відповідальність є інститутом цивільного права, в ній реалізуються загальні функції цивільного права, а саме: регулятивна, охоронна, превентивна та компенсаційна.

По-друге, цивільно-правова відповідальність є галузевим різнови­дом юридичної відповідальності. Відповідно, в інституті цивільної відповідальності реалізуються також і загальні функції юридичної відповідальності. Однак особливості їх прояву в даному випадку обу­мовлюються метою застосування цивільно-правової відповідальності.

Усталеною є точка зору, що мета цивільно-правової відповідаль­ності полягає у відновленні порушених суб'єктивних цивільних прав¹, а у разі неможливості такого відновлення — у компенсації (гро­шовій або майновій) негативних наслідків правопорушення. Специ­фічність цивільної відповідальності полягає саме у реалізації ком-пенсаторно-відновлювальної функції. Вона, з одного боку, відобра­жає основну мету застосування мір цивільно-правової відповідально­сті, а з другого, - встановлює еквівалентність розміру заподіяної пра­вопорушенням шкоди та розміру відповідальності. Ця функція ци­вільно-правової відповідальності набула ще більшого значення з прийняттям ЦК України, в якому відсутні норми про застосування майнових санкцій до порушника не на користь потерпілої особи, а на­приклад, у дохід держави.

Цивільно-правовій відповідальності притаманна превентивна (попереджувальна) функція, оскільки закріплення у статтях 22 і 23 ЦК загальних форм відповідальності, які застосовуються до особи-порушника цивільного обов'язку, певним чином сприяє попереджен­ню правопорушень.

У інституті цивільно-правової відповідальності реалізується штрафна (каральна) функція, яка проявляється щодо особи право­порушника. У зв'язку з тим, що «покарання» за вчинення цивільного правопорушення покладається на майнову сферу правопорушника, для цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної, ця функція не є основною.

Реалізація виховної або стимулюючої функції залежить від умов настання цивільно-правової відповідальності.

Таким чином, відновлення порушеного права або компенсація зав­даної шкоди є головним напрямом і функціональною особливістю цивільно-правової відповідальності. Усі інші функції є факультатив­ними.

 

  Види та форми цивільно-правової відповідальності

Відсутність в актах цивільного законодавства легального визна­чення поняття цивільної відповідальності обумовлює наявність різ­них підходів при дослідженні цього правового інституту. Так, навіть висловлювалася думка про недоцільність розгляду цивільно-право­вої відповідальності як єдиної правової категорії, оскільки різні види цієї відповідальності спрямовані на досягнення різних цілей. Зокре­ма, договірна відповідальність спрямована на упорядкування зобо­в'язань, а деліктна відповідальність має за мету позбутися цивільних правопорушень¹. Цивільно-правова відповідальність, як і будь-яка інша багатоаспектна юридична категорія, характеризується внутріш­ньою єдністю та диференціацією складових елементів. Наявність за­гальних рис, функцій та умов виникнення для різних видів цивільно-правової відповідальності свідчить про існування єдиного поняття «цивільно-правова відповідальність». Отже, цивільно-правова відпо­відальність при всій різноманітності прояву в суспільних відносинах, що регулюються нормами цивільного права, однорідна й спирається на єдині принципи правового регулювання². Уперше в ЦК, окрім норм про відповідальність, які розміщені у різних інститутах, за­кріплені норми стосовно загальних мір відповідальності за порушен­ня суб'єктивних цивільних прав (статті 22, 23 ЦК).

Види цивільно-правової відповідальності. Єдність категорії ци­вільно-правової відповідальності не виключає існування певних її різновидів, що обумовлюється широтою кола цивільних відносин. Класифікація здійснюється за різними критеріями, що мають юри­дичне значення.

Залежно від підстав виникнення цивільних прав та обов'язків роз­різняють договірну та недоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність має місце при порушенні цивільного обов'язку, що виникає з укладеного сторонами договору. Порушення договірного зобов'язання може полягати у невиконанні або у нена­лежному виконанні стороною свого обов'язку.

Договірна відповідальність - це відповідальність за порушення існуючого між сторонами договірного зобов'язання, що стано­вить додатковий до основного, вже існуючого, юридичний обов'я­зок. Цей новий обов'язок приєднується до невиконаного, при цьому, як правило, не змінюючи останнього. Так, згідно з ч.і ст. 622 ЦК бор­жник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані пору­шенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'я­зання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Недоговірна відповідальність - це відповідальність за пору­шення цивільних прав та обов'язків, що виникають не з договору, а з інших підстав (юридичних фактів).При цьому не можна ото­тожнювати недоговірну і деліктну відповідальність. Остання настає у разі завдання шкоди безпосередньо особі чи майну фізичної особи або майну юридичної особи, тобто на підставі цивільного правопору­шення (делікту). Недоговірною є, наприклад, відповідальність недобросовісної сторони недійсногоправочину, що не заснована на вчи­ненні цивільного правопорушення. Отже, недоговірна та деліктна відповідальність співвідносяться між собою як ціле та частина. Без­перечно, деліктна відповідальність є найбільш поширеним різнови­дом недоговірної відповідальності. Недоговірна відповідальність на­стає у разі порушення встановленого законом або іншим актом цивільного законодавства юридичного обов'язку, що має абсолют­ний характер. У абсолютних правовідносинах обов'язок особи поля­гає в утриманні від вчинення таких дій, що порушують суб'єктивні цивільні права та охоронювані законом інтереси інших учасників від­носин. У разі ж порушення суб'єктивного цивільного права конкрет­ного носія пасивний обов'язок трансформується у новий обов'язок, який полягає вже у здійсненні активних дій (зокрема, у відшкодуван­ні шкоди).

Відмінність між договірною та недоговірною відповідальністю по­лягає у декількох моментах. Суб'єктом договірної відповідальності є конкретно визначена особа (боржник), яка перебуває з потерпілою особою у відносних відносинах. Суб'єктом недоговірної відповідаль­ності може бути будь-яка особа, яка порушила суб'єктивне право по­терпілого, перебуваючи з ним в абсолютних відносинах. На практиці можуть мати місце випадки, коли правопорушник та потерпілий перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій не пов'язане з виконанням цього договірного зобо­в'язання. За таких обставин виникає недоговірна відповідальність. Остання врегульовується переважно імперативно. Для договірної відповідальності ЦК встановлює лише загальні правила - загального чи спеціального для окремих договірних зобов'язань характеру. Во­ни є диспозитивними і сторони при укладенні договору мають право врегулювати питання відповідальності інакше.

Отже, форми і розмір недоговірної відповідальності встановлю­ються тільки законом (імперативність регулювання), а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і укладе­ним договором (диспозитивність регулювання). За домовленістю сторін у договорі може встановлюватися відповідальність за дії або бездіяльність, які у чинному законодавстві правопорушеннями не вважаються, або передбачатися інша форма відповідальності, ніж та, що закріплена у законі за певне правопорушення. Сторони також ма­ють можливість збільшити або зменшити розмір відповідальності у порівнянні з зазначеним у законі, якщо у ньому це прямо не заборо­няється. Зокрема, спеціальне правило про неможливість зміни (у то­му числі й обмеження розміру відповідальності) встановлено для до­говорів приєднання (ст. 634 ЦК).

Вважається, що недоговірна відповідальність є більш суворою, ніж договірна. Ця суворість обумовлюється такими чинниками, як ім­перативне врегулювання її умов, розміру та форм.

Залежно від розміру цивільно-правова відповідальність може бути повною, обмеженою та кратною (збільшеною).

Повна відповідальність полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої правопорушенням у еквівалентному (рівному) роз­мірі. Зокрема, збиткивідшкодовуються у повному обсязі, якщо дого­вором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч. З ст. 22 ЦК). Наявність і розмір збитків, завда­них правопорушенням, доказується потерпілою особою. Так, при ви­значенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються за­ходи, вжиті особою, щодо їх одержання.

Повна відповідальність проявляється і у компенсації моральної шкоди (ст. 23 ЦК).

Повна відповідальність при порушенні договірних зобов'язань включає також сплату неустойки (ст. 624 ЦК).

В окремих випадках законодавець встановлює винятки із загаль­ного принципу повної відповідальності, а саме - допускає обмежену відповідальність.

Обмежена відповідальність передбачає встановлення меж розміру збитків, які підлягають відшкодуванню. У таких випадках розмір зав­даної правопорушенням шкоди перевищує розмір відшкодування. Обмеження розміру відповідальності може бути обумовлено певним видом діяльності особи (ч.2 ст. 924 ЦК, ст. 113 Статуту залізниць України (далі - СЗУ)), поведінкою кредитора (ст. 616 ЦК) або потер­пілої особи (ч. 2 ст. 1193 ЦК), майновим станом фізичної особи, яка заподіяла шкоду (ч. 4 ст. 1193 ЦК), тощо.

Обмежена відповідальність може встановлюватися законом, дого­вором або рішенням суду. При цьому не може обмежуватися (або скасовуватися) відповідальність за умисне порушення зобов'язань. Якщо ж таке обмеження встановлене правочином, то він відповідно до ч. З ст. 614 ЦК є нікчемним.

Цивільно-правова відповідальність може обмежуватися розміром фактичної шкоди, заподіяної майну, вартістю втраченого майна, роз­міром виключної неустойки.

Сутність кратної відповідальності полягає у обов'язку сплати збитків у більшому розмірі, ніж розмір завданої майнової шкоди. Об­числення розміру стягнення здійснюється шляхом визначення завда­них збитків та їх кратним помноженням. Згідно зі статтями 230, 231 ЦК у разі вчинення правочину під впливом обману або насильства винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки у подвійному роз­мірі та моральну шкоду. Кратний розмір відповідальності може вста­новлюватися і домовленістю сторін.

При множинності суб'єктного складу у разі порушення зобов'я­зання має місце часткова або солідарна відповідальність. При цьому вид відповідальності залежить від її розподілу між співборжниками.

За загальним правилом відповідальность співборжників перед креди­тором є частковою (ст. 540 ЦК), тобто окрема відповідальність кожного з них у певній частиш, визначеної договором або законом. При цьому припускається, що розмір відповідальності кожного є рівним, якщо ін­ше не встановлено договором, актами цивільногозаконодавства, не ви­пливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

Солідарна відповідальність виникає лише у випадках, встановле­них договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Солідарна відповідальність ґрунтується на принципі «один за всіх», що означає її нероздільність між солідарними боржниками (ст. 543 ЦК). Цей вид відповідальності є більш сприятливим для кре­дитора, оскільки він може задовольнити свої вимоги відразу від одно­го боржника, наприклад, найбільш платоспроможного. При цьому, солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі, незважаючи навіть на те, що один з них виконав певну частину вимог. Солідарна відпо­відальність, зокрема має місце в учасників повного товариства між собою за зобов'язаннями цього товариства (ст. 124 ЦК), осіб, які спільно завдали шкоду (ст. 1190 ЦК), та в інших випадках.

У разі виникнення відповідальності у третіх осіб, які не є учасника­ми зобов'язання, має місце субсидіарна відповідальність. Субси-діарна відповідальність має додатковий стосовно відповідальності правопорушника характер. Отже, реалізація субсидіарної відпові­дальності здійснюється «почергово». При цьому вимоги повинні бути висунуті насамперед до боржника і лише у разі неотримання від нього їх задоволення повністю або частково - до особи, яка несе додаткову (субсидіарну) відповідальність. Субсидіарною є відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю за зобов'язання­ми товариства (ст. 151 ЦК), відповідальність батьків (усиновителів) або піклувальника за шкоду, завдану неповнолітніми (ст. 33 ЦК) та ін. При виконанні вимоги кредитора у субсидіарного боржника, за прави­лом, не виникає права зворотної вимоги до основного боржника.

Окремий різновид цивільно-правової відповідальності - відпо­відальність у порядку регресу, яка має місце при виконанні солідар­ного обов'язку одним із співборжників (статті 544, 1191 ЦК). За та­ких умов він набуває право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановле­но договором або законом. При цьому власна сплачена частка боргу такої особи не враховується.

Існують й інші класифікації цивільно-правової відповідальності за різними критеріями¹.

Форма цивільно-правової відповідальності - це засіб виражен­ня додаткових майнових обтяжень, що покладаються на правопоруш­ника.

Цивільне законодавство встановлює різні форми відповідальності. До них, зокрема, належать: відшкодування збитків (ст. 22 ЦК); ком­пенсація моральної шкоди (ст. 23 ЦК); сплата неустойки (ст. 624 ЦК); втрата завдатку (ст. 571 ЦК) та інші.

Усі форми цивільної відповідальності поділяються на загальні і спеціальні. Відшкодування збитків є загальною формою цивільно-правової відповідальності, оскільки воно є найбільш поширеним, суттєвим та разом з тим універсальним способом захисту порушених прав. На відміну від спеціальних форм цивільно-правової відпо­відальності - сплати неустойки та втрати завдатку, які застосову­ються лише в спеціально передбачених договором або законом ви­падках для відповідного виду цивільних правопорушень, стягнення збитків застосовується в усіх, за незначними винятками, випадках порушення особою наявного суб'єктивного цивільного обов'язку та незалежно від спеціального застереження в договорі чи в законі. За­гальною формою відповідальності у цивільному праві є також ком­пенсація моральної шкоди.