5.2. Наука й освіта козацької доби
На Січі заснування початкових шкіл переважно реалізовувалося за ініціативи місцевого населення при існуючих парафіяльних церквах. Навчальний процес у таких школах, як правило, здійснювався місцевими священиками або покладався на дяків.
З другої половини ХVІІ ст., по мірі формування в Україні нової козацько-старшинської еліти, ініціатива заснування нижчих шкіл дедалі частіше виходила саме від представників останньої. Це великою мірою сприяло розширенню освітньої мережі. За даними перепису 1740–1748 рр. у Ніжинському полку на 202 поселення припадало 217 шкіл, На середину ХVІІІ ст. лише на землях Гетьманщини існувало майже півтори тисячі сільських та міських шкіл початкового рівня. Програма цих шкіл, як правило, передбачала навчання дітей читанню по букварю, знайомство із Псалтирем і Часословом, вивчення елементарних арифметичних дій, оволодіння співочою майстерністю.
Двадцятитисячне військо запорозьке, очолюване Петром Конашевичем-Сагайдачним, вступило до Київського (Богоявленського) братства, що протистояло колоніальній політиці шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України. Січ, яка стала колективним членом Київського братства, була тісно пов’язана з діяльністю заснованої при ньому школи. Сагайдачний стає ктитором (опікуном), допомагаючи їй матеріально. Таким чином, запорозькі козаки зробили незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок – поставили зброю на охорону культури.
Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. У вересні 1632 р. Київська братська школа об’єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував у ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема, польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія йменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.
Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня. Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов’я. У неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В академії відбувалися регулярні поетичні змагання з декламації віршів відомих поетів, а також власних віршів. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою.
Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 р. між Річчю Посполитою й Гетьманщиною колегії надавався статус академії, і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V (1694 р.) та Петра I (1701 р.). Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 р. Академію було закрито. Натомість у 1819 р. у приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.
Випускники та професори старої Києво-Могилянської академії відіграли важливу роль в освітньому та професійному житті України. Багато хто з козацької старшини та гетьманів Запорізького козацтва навчалися тут. До випускників, зокрема, належали Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський, Іван Самойлович, канцлер Російської імперії Олександр Безбородько. Університет довгий час був також важливою релігійною школою, звідси вийшли такі відомі християнські діячі як Степан Яворський, Феофан Прокопович і Дмитро Ростовський. Протягом двох століть академія була колискою культурного життя України та Російської імперії. Декілька поколінь художників, архітекторів, музикантів та науковців були виховані в ній, наприклад, архітектор Іван Григорович-Барський, композитор Артемій Ведель, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Після перетворення в Київську духовну академію навчальний заклад зберіг свою міжнародну репутацію як центр православної релігійної освіти.
Козацькі літописи. Важливим джерелом для вивчення історії України цього періоду залишаються козацькі літописи. Один з таких манускриптів, що датується 1623–1627 рр., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернігівщині). Через кілька років після завершення літопису Самовидця почали писати історію козацького краю Григорій Граб’янка, Самійло Величко. Цілком імовірно, що ці козацькі літописи надихалися більш ранньою за друком книгою «Синопсис, чи коротке зібрання од різних літописців» (1672 р.). За способом викладу матеріалу він нагадував давні літописи, однак дослідники відносять його до барокової культури, бо підкреслена патетичність, пишність та урочистість висловлювання, жвавий виклад подій, крилаті вислови, емоційність – прикмети барокового стилю.
Григорій Сковорода. Українська філософська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя й поета Григорія Савича Сковороди (1722–1794 рр.), який начебто підсумував барокову добу й перевів її в Нові часи. Твори Сковороди писані в бароковій формі розмови дійових осіб, тому більшість із них названі діалогами. Сковорода розробив своє вчення про дві природи й три світи. Дві природи – видима й невидима – є в кожній речі чи явищі. Видима відразу впадає у вічі, а невидима – це справжня сутність, прихована від спостерігача поверхового, дошукатися її може лише допитливий розум. Три світи у вченні Сковороди – це Всесвіт, Біблія й людина. Всесвіт – макросвіт зашифрований у світі символічному – Біблії, який належить пізнати людині – мікросвітові. У Біблії прихована й сконцентрована вся мудрість Всесвіту.
Сковорода не визнавав зовнішніх, показних атрибутів пошанування Бога. Прагнучи вказати шлях до щастя, він розробив теорію «спорідненої праці», в основі якої стоїть сократівська ідея самопізнання, розкриття своїх нахилів і таланту. Прикметним є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина – це поєднання одного та іншого, а відтак вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури.
Він є автором багатьох оригінальних творів. Серед них – філософські трактати («Потоп зміїний», «Вхідні двері до християнської доброчинності» та ін.), байки (збірка «Харківські байки»), поезії (збірка «Сад божественних пісень»); Г. Сковорода віддає належне улюбленим жанрам свого часу – панегірикам та одам, а також пейзажним віршам, сатирам. Є в нього епіграми, відома велика кількість сковородинських афоризмів, а також перекладів творів Ціцерона, Плутарха, Горація, Овідія.
Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і, то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, у якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».