5.4. Еволюція образотворчого мистецтва
На відміну від інших видів мистецтва, що в XVII–XVIII ст. несли в собі яскраву й мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм.
Живопис. Одним із найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII–XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х рр., відзначаються багатою й насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса із циклом сцен на тему П’ятдесятниці. Вони врочисті й водночас заземлені та конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного в різних градаціях, досяг тут величної й життєрадісної симфонії. Взагалі ж творчість І. Рутковича зумовлена насамперед естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст.
Жовківський іконостас Івана Рутковича – останній відомий сьогодні великий твір майстра. Ансамбль було створено для жовківської церкви Різдва Христового. Як свідчать вкладні написи на трьох іконах іконостасу, іконостас був створений у 1697–1699 рр.
Іконостас, попри багатство кольору, різьби та позолоти, розбудованість сюжетів, об’єднаних у тематичні цикли, вражав ще й своїми розмірами — 10,85х11,87 м. Складався він із семи рядів: намісний ряд із дияконськими й Царськими вратами, додатковий ряд із композиціями євангельського змісту, ряд неділь П’ятидесятниці, святковий ряд, ряд Моління, ряд пророків. Увінчувало іконостас «Розп’яття з пристоячими», що розташовувалось над картушем зі сценою зняття з хреста, а обабіч самого хреста з постаттю Розп’ятого по три з кожного боку вертикально розташовувались сцени Страстей Господніх.
У Жовківській пам’ятці відобразилися чи не всі новації, які було впроваджено до українських іконостасів у XVII ст. Також, слідом за львівськими майстрами поч. XVII ст., І. Руткович використав тему «Страстей Господніх», що досить рідко з’являлася в іконостасах, але подав її на завершення іконостаса, у композиції «Розп’яття» з пристоячими, у легких, ажурних картушах обабіч хреста. Та одним з найцікавіших нововведень І. Рутковича є впровадження до апостольського ряду, крім зображення імператора Костянтина, постаті князя Володимира Великого, що сприймається як дослівне трактування його рівноапостольності. До речі, це чи не перше зображення Володимира Великого в галицькому іконописі.
Творчість його молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класицистична. Епоха бароко, у часи якої він жив, безперечно, позначилася на його творчості, але не в основних її принципах. Основне місце у творчості художника посідає образ людини, сповнений глибокого внутрішнього життя й благородної краси. Високі, прекрасного силуету постаті, стримані, виразні й граціозні рухи, самозаглибленість, поєднана зі складними переживаннями – такі його апостоли з «Тайної вечері» богородчанського іконостаса. Окреме місце серед його творів займає «Нерукотворний Спас» з іконостаса Загоровського монастиря. Ідеальна пластика голови Христа в терновому вінку, прекрасно виконане світлотіньове моделювання, тонка оливкова тональність, глибока скорботна дума в очах під прикритими повіками, гуманістично-філософський характер усього твору ставлять його в число найвищих досягнень українського живопису цієї доби. Справжній шедевр Кодзелевича – «Успіння» того ж богородчанського іконостаса з ведутою на задньому плані.
Так склалося, що пам’ятки старого українського живопису збереглися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі й у центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Хоча, безперечно, у ці часи значна роль як київського, так і загальноукраїнського іконостасу належала малярській школі Києво-Печерської лаври.
У розглядуваний період продовжує свій розвиток український портретний живопис. Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонористість. Йому притаманний зв’язок із традиціями іконописання (парсуни).
«Козак Мамай». З народно-ужиткового мистецтва на рівень національного символу переходить класичний «Козак Мамай». Спільною рисою цих творів є поза козака, що сидить, підібгавши ноги по-східному. Козак палить люльку, грає на кобзі; поруч – його кінь, прив’язаний до списа, дерево, на гілках якого розвішано зброю. Часом навколо центральної постаті – інші сцени. Зображення нерідко супроводиться віршованим текстом, майже тотожнім із монологом запорожця у вертепній інтермедії. Козак Мамай (козак-бродяга) – ідеалізований образ козака в Україні. Захисник українського народу, степовик, мандрівник, воїн, мудрець, казкар і характерник в одній особі. Його образи можна зустріти майже в кожній хаті поряд з іконами. З іменем (назвою) тісно пов’язаний стародавній термін «мамаювати» (мандрувати, козакувати,), «ходити на мамая» (іти навмання, куди очі дивляться). Козака Мамая на таких картинах завжди малювали з кобзою, що є символом співучої душі народу. Кінь на картині символізував народну волю, дуб – його могутність. Часто на малюнках ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацького штофа й чарки. Це були речі, пов’язані зі смертю козака – спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу – вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, у якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю. За народними переказами козак Мамай був православним, мав дар зцілювати хворих і ходити по воді, що давало право простим людям шанувати його як святого й вішати в хаті його образ поряд з образами інших святих.
Гравюра. Із другої половини XVII ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов’язаний із творчістю Олександра та Леонтія Тарасевичів. Так, «Києво – Печерський Патерик», що вийшов 1702 р. у Києві, став видатним явищем української культури саме завдяки гравюрам Л. Тарасевича. Майстром різноманітних за жанрами гравюр, особливо панегіричних «тез», був Іван Щирський. Заслужили визнання й панегіричні гравюри Іларіона Мігури – серед них найвідоміші роботи на честь гетьмана Івана Мазепи й Варлаама Ясинського. Усі види мистецтва цього часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності й репрезентативності, та в графіці є ще й інтимність, лірика.
Скульптура. Скульптуру, яка була елементом монументально-декоративних композицій іконостасів і декору в архітектурі, відзначають теж пафос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби – Йоганн Георг Пінзель (1707–1761 рр.), скульптурними роботами якого прикрашені собор св. Юра у Львові, ратуша в Бучачі. У кінній статуї Георгія-Змієборця на соборі все пройняте стрімким рухом – і кінь, що скаче з розвіяною по вітру гривою, і плащ вершника, і фантастичний змій, що кільцями звивається під ратицями коня. Ратуша в Бучачі демонструє інтерес майстра до античної символіки – прекрасні й монументальні Геракл, Нептун та інші персонажі давньогрецького фольклору. Задумана як апофеоз роду великих феодалів Потоцьких, скульптура ратуші славить людський героїзм, протистояння злу.
У XVIII ст. посилюються контакти українського живопису з російським. Як уже згадувалось, у Києві працює над розписом Андріївської церкви художник В. Антропов. З України виїжджають до Петербурга й стають там уславленими художниками Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, І. Саблуків.
Досягає високого професійного рівня декоративно-ужиткове мистецтво цієї пори. Торгово-ремісничі центри й Західної України, і Подніпров’я сприяли розвиткові майстерності: у Києві було 20 ремісничих об’єднань, у Львові – 37 цехів. Сам перелік виробів промовистий: ткацтво, гутництво, килимарство, меблі, художнє лиття (срібні пояси, ґудзики, столові вироби, посуд, ювелірні вироби, срібні хрести, зброя, дверні замки, окуття дверей та брам, дзвони), кераміка (посуд, кахлі, якими викладали цілі сюжети), вишивання та гаптування (плащаниці, гаптовані та вишивані ікони – наприклад, гаптована золотом і сріблом на білому атласі ікона «Богоматір» у Путивльському монастирі) та ін.
Образотворче мистецтво пройшло за цей час різні стадії, вирішило чимало професійних завдань і створило пам’ятки нев’янучої краси й цінності.