Розділ 2 особливості основних комунікативних дискурсів

Однією з найповніших класифікацій дискурсів є класифікація Г.Почепцова. Він виокремлює теле- і радіо дискурси, газетний, театральний, кінодискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР), рекламний дискурс, політичний, тоталітарний, неофіційний, етикетний, релігійний, ритуальний, лайливий,неправдивий, фольклорний й міфологічний дискурси [5, 59 c.].

2.1. Теле- і радіо дискурс

Масова комунікація намагається спиратися на звичні для сприйняття норми спілкування. Тому в ідеалі у випадку теле- і радіодискурсів перед нами має бути розмовний тип мовлення, який характеризується невимушеністю, непідготовленістю, неофіційним характером. Завдяки цьому створюється відчуття спілкування з живою людиною. Це досить важко для журналіста, бо він при цьому спілкується з уявним, а не реальним співрозмовником. Але оскільки передачі готуються, сценарії пишуться, в мові журналіста починають переважати писемні конструкції - довжина речення збільшується, з’являється велика кількість складних речень.

Дискурс будується по-різному, коли перед нами один диктор і коли починають розмовляти кілька промовців. На жаль в останньому випадку досить часто на екрані галаслива метушня, а не естетичне видовище. Автори передачі забувають, що вони мають не автоматично відтворити розмову, а створити її телевізійний чи радіоеквівалент, тобто побудувати знаковий образ цього мовлення.

Теледискурс, незважаючи на те, що перед нами па телеекрані проходять, як здається, фрагменти реальної дійсності, теж є знаковим, тобто символічним відтворенням ситуації. І символізація будується на тому, що на екран потрапляє весь потік дійсності, цю тему відбирають з багатьох, процес відбору стосується й вирішення саме цієї теми. Наприклад, знакова ситуація “армія” продемонструє нам на екрані не вояка з недопалком, а радше солдата з автоматом та ще й з броні танка. У знаковій ситуації “завод” ми побачимо людей біля верстатів, а не тих, хто тиняється без роботи. Хоча в дійсності є й ті, й інші варіанти, телебачення, як правило, робить відбір на користь знакової (символічної) ситуації, яка відповідає необхідному іміджу.

На відміну від звичайного спілкування, промовець не може вказати на якісь об’єкти з оточення слухача й тим скоротити свою мову, бо вони знаходяться в різних точках простору часу. Слухач не може коригувати почуте, не може перепитати промовця, бо вони розірвані у часі й просторі так, що екран перебирає на себе лише функції промовця, залишаючи глядачу лише функції слухача. У звичайній комунікації ми маємо можливість бути одночасно і промовцем, і слухачем.

На відміну від газетного чи літературного дискурсу слухач має прилаштовуватися до тієї швидкості подачі інформації, яка йому задається. Читаючи газету, приміром, ми самі обираємо, як нам читати.

Теле- і радіодискурс, на відміну від друкованого слова, не дає можливості повернутися назад, на сторінку, яку ти пропустив. Тому рівень дублювання інформації має тут бути більшим.

І останнє. Оскільки телебачення поєднує слово й зображення, це має відчутно впливати на тип телевізійного мовлення. На жаль, теле- і радіодискурси на сьогодні майже не відрізняються. Це знову пов'язане з попередньою підготовкою писемного варіанту виступу [7, 76-78 c.].