2.4. Кінодискурс

Кінодискурс теж став масовою формою комунікації у XX сторіччі. Кінорозповідь має дуже багато спільного із звичайним мовним цинкуванням. І тут, і там ми маємо знаки. І в звичайній мові, і в кіномові важливу роль відіграє синтагматика (тобто лінійне роміщення знаків, коли один йде лише після іншого, а не всі разом). Але є й суттєві відмінності, пов'язані з тим, що тепер ми маємо справу з мовою мистецтва. Знаки кінодискурсу стають знайомими для нас лише під час кінодискурсу. Тобто знаки мови ми знаємо до того, як почуємо якесь висловлювання, натомість знаки кіно треба створювати під час дискурсу. Звідси випливає проблема творчого характеру кіно треба створити не лише текст, як ми маємо у випадку літератури, а й саму мову. В звичайній комунікації ми йдемо від мови до тексту, а в кіно - від тексту до мови. Як зазначав П.Пазоліні, діяльність письменника–суто художня творчість, натомість діяльність режисера інша – спочатку лінгвістична творчість, а вже потім художня. Відповідно творчою стає й поведінка глядача, він сам намагається віднайти, що хотіли сказати йому режисер та актори.

Кінодискурс дає можливість побачити інтереси суспільства, простежити зміни у ментальності людей у різні періоди. Хоча глядачі не мають можливості втручатися в кінодію, а можуть бути лише пасивними учасниками, кінодискурс вважається психологічно вірогідним інструментом, який розкриває, до чого саме тяжіє глядач у той чи інший період [3, 88-89 c.].

Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одиниці, яка будувалася за законами невідповідності (монтажу). Коли перед очима проходять два кадри, глядач автоматично намагається віднайти між ними зв’язок, хоча реально його може й не бути. Кадри, розташовані поруч, психологічно розглядаються як причина та наслідок. Це й є монтаж: зближення кадрів, і які у дійсності могли й не бути зближеними. Монтаж збагатив і кінодискурс, і вже звідти він став використовуватися в інших мистецтвах, наприклад, у літературі.

Кіно знає лише теперішній час. Як і театр. Завдяки цьому відбувається поєднання глядача з тим, що діється. Всі додаткові обмеження у випадку кіно намагаються допомогти цьому злиттю глядача та кіноситуації: це й відсутність світла в залі, це й заборона рухатись і розмовляти для глядачів. Психологія глядача роздвоюється: він знаходиться і в кіноситуації, і в залі [7,84 c.]

2.5. Літературний дискурс

Літературний дискурс є одним з найстаріших, людство вже й забуло, коли вигадало його. Особливість літературного дискурсу полягає в тому, що коли звичайна комунікація стежить спочатку за змістом, а вже потім за формою викладу то літературна комунікація, навпаки, найважливішим вважає форму, а вже потім зміст. Тому тут виникає такий тип дискурсу, як поетичний, де особлива увага прикута до форми; виникає проблема і повторення форми. Й поезія є одним з найдавніших людських витворів. Ритмічна будова полегшувала сприйняття тексту, а також допомагала зберігати такі тексти в пам’яті. Адже раніше, коли ще не була винайдена писемність, усе важливе, що належало людству, слід було зберігати в голові. Поетичний текст легше відтворювався, тому багато своєї інформації людство зберегло саме у поетичній формі.

Літературний текст побудований так, щоб порушити закон автоматизму звичайного спілкування. Літературний текст повинен деавтоматизувати наше сприйняття, зупинити його, зосередити на знайомому так, щоб зробити його новим і незнайомим. Звичайне спілкування повністю автоматизоване. Л.Толстой писав у своєму щоденнику, що не пам’ятав одного дня, чи змітав він сьогодні пил чи ні. Коли не пам’ятав, то він і не жив у той час. Це автоматичні дії. Формальна школа в літературознавстві, яка виникла у двадцяті роки, займалася пошуками засобів деавтоматизації (В.Б. Шкловський, Б.В. Томашевський, Б.М. Ейхенбаум та ін.).

Художній текст стає деавтоматизованим ще й завдяки тому, що він є принципово багатозначним. Кожен, хто його читає, може знайти свій зміст. Не такою є, приміром, інструкція щодо користування праскою. Всі прочитають у ній теж саме. У ній багатозначність не потрібна. А от художній текст, аби досягти деавтоматизації, принципово будується як багатозначна структура. Тому ми можемо перечитувати його багато разів.

Літературний дискурс теж є мистецьким, тому навіть пасивне сприйняття цього тексту подекуди теж стає творчістю. Читач проймається вигаданою дійсністю, інколи він знає її та її героїв краще, ніж біографії своїх рідних. Це все тому, що ці ситуації символічно влучно відображають нашу дійсність, вони є не дзеркальним її відбитком, а знаковим відтворенням. І саме це приваблює до них читачів [6,225-226 c.].