2.10. Неофіційний (позацензурний) дискурс

У системі тоталітаризму функціонує також неофіційний (позацензурний) дискурс. Важливими типами текстів, що реалізуються у сфері неофіційного дискурсу, є чутки та анекдоти. За своїм розповсюдженням вони також є масовою комунікацією, але такою, що не контролюється владою. Тому саме тут можна дослідити реальні, а не удавані або позірні уявлення людей, їхні оцінки явищ тоталітарного світу.

Найцікавішою є самоциркуляція цих текстів - ніхто їх спеціально не розповсюджує, водночас вони охоплюють масові верстви населення. Чутками стає те, що не може потрапити на газетну сторінку в зв’язку з цензурою. Навіть коли чутки виявляються неправдивими, вони відображають колективні уявлення людей, що мають своє коріння у підсвідомості.

Якщо офіційні тексти можуть мати своїх авторів, то чутки принципово анонімні. Ми маємо розмову немовби з собою. Якщо щоденник - це розмова індивідуальної свідомості, то чутки - це розмова колективної свідомості з колективною свідомiстю.

Жартівливе визначення реклами каже, що реклама - це мистецтво казати речі, приємні для вас. Чутки-теж бажана й очікувана інформація. Як і анекдоти, вони підкреслюють ті особливості дійсності, про які мовчать офіційні канали інформації. Але заради того, щоб ці тексти мали самоциркуляцію, вони мають прийняти влучну й дотепну форму. Сама їхня форма є додатковим засобом, який полегшує їхню передачу від однієї людини до іншої. Анекдот виступає як клітинка художньої розповіді, наближаючись за своїми семантичними особливостями до новели.

Чутки та анекдоти психологічно важко втримати в собі. Вони завжди розповідають про те, про що мовчить масова комунікація [8, 172-173 c.].

2.11. Релігійний дискурс

Релігійний дискурс особливий тим, що це комунікація з вищою істотою, з Абсолютом. Тому в історії релігії досить часто релігійна мова відрізняється від мови звичайного спілкування: це була латина для Європи або давньослов’янська для Росії та України.

Молитва спрямована до Бога, але її адресатом є також сама людина, бо молитва змінює й її свідомість.

Молитва є перформативною, оскільки вона змінює дійсність своїм вимовлянням. Тому молитва (за змістом) - це прохання, подяка, хвала. Ми маємо особливий тематичний зміст, який підходить до молитви.

Іншу структуру та зміст маємо у випадку проповіді. До неї завжди включені дві орієнтації: звертання до ситуації та слів Бога, а також відповідне перенесення цієї ситуації на сьогоднішнє життя людини. Тобто це місток між Біблією та людиною.

Ю.Шрейдер вважає, що в молитві ми маємо не знак, а символ. Знак він розглядає як відокремлений від людини, у випадку символу ми маємо злиття людини її слова, що виражається у вірі людини в цей символ [3, 97 c.].

2.12. Неправдивий дискурс

У нашій звичайній комунікації ми маємо виконувати постулат говоріння правди, у неправдивому ж дискурсі вій порушується. Є приклади, що стоять посередині між брехнею та правдою: “Де ти була?” - “В одному місці”; або: “Хто тебе проводжав?” - “Одна людина” (приклади Ю.Левіна). Це дійсно правда, але з погляду інформації, що її потребує той, хто запитує, це явне ухиляння від правди. До дискурсу такого ґатунку можна віднести й лестощі.

Такий дискурс є зрозумілим у ситуації розмови з важко хворою людиною. Тоді лікар має право не бути до кінця щирим, його правда не врятує людину, а навпаки. Оскільки тоталітарне суспільство полюбляло лише позитивну інформацію, а в житті є й негативна, в журналістиці теж створювалися вигадані ситуації всенародного схвалення чи обурення. Рано чи пізно ці тексти починають співвідносити з реальністю не на користь автора. Судова справа намагається вийти на правду за допомогою інституції свідків, вважаючи їх особами незацікавленими. Якщо поглянути на художню літературу, то з якогось погляду це теж неправдивий дискурс, адже в ньому немає дзеркального відображення або повторення реальності. Література рятується тим, що там постулат правдивості у звичайному, буденному розумінні не діє [6, 217 c.].