1. Рудницький, манчіні та ренан

Усе спірним з наукового боку лишається питання про тс, чи можливо націю визначити за об’єктивними прикметами? Можли­вість цього припускає т. зв. атомістичне розуміння суспільства, за яким соціологічні угрупування різного типу (стан, каста, кляса, пар­тія, але також і нація) є просто сумою людей, що їх складають. І» українській науці визнавачем і оборонцем цієї теорії є відомий гео­граф проф. С. Рудницький, що виклав її у своїй розвідці “До ос­нов нашого націоналізму”, де навів також свою дефініцію нації. Вона звучить так: “Самостійним народом або нацією зовемо білі, шу чи меншу групу людства (відміну людської породи), що має пев­ну суму своєрідних, собі тільки питомих прикмет, які в’яжуть усі індивідуми цієї групи в одну цілість. Ці прикмети є: 1) антрополо­гічна расовість (своєрідна будова й вигляд тіла); 2) самостійна се­ред інших мова (з літературою, наукою й т. д.); 3) питомі історич­ні традиції й змагання (на політичному, суспільному й т.д. полях); 4) питома культура (як матеріяльна, так і духова), спільні культур­ні прямування; 5) питома суцільно національна територія, на якій або була, або є, або може бути питома національна держава.

Усі ці основи самостійного народу разом дають із усіма сво­їми підосновами цс “спільне загальне почуття, цей постійний пле­бісцит, продовжувавшися з дня на день, що творить націю, цю ве­лику спілку, яка спирається на свідомості жертв, що були спільно принесені та які постійно готові принести в майбутності; цю спіл­ку, що оперта на згоді та виразно “висловленому бажанні далі про­довжувати спільне життя (Ренан)”.

У своїй “Теорії нації” проф. В. Старосольський слушно та речо­во скритикував цю дефініцію, яка, хоч довга, проте є дуже заплутана й неясна. її помилки читач побачить на дальших сторінках, де буде поданий критичний огляд цих “основних прикмет” нації.

Мусимо тут нагадати, що першу спробу систематизації цих об’єктивних ознак нації зробив італійський видатний націолог

С. Манчіні, з яким ми ознайомилися вже у вступному розділі цієї праці (с. 15). В своєму славетному цитованому викладі (с. 14) Ман­чіні навів такі основні зовнішні ознаки нації: 1) спільна територія (clcmento geografico); 2) спільне походження (razza); 3) спільна мо­ва (lingua); 4) спільні звичаї й побут; 5) спільні переживання; спільна історична минувшина (storia) та врешті 6) спільне законодавство (leggi) та спільна релігія (religion). Проте Манчіні мусів признати, що згаданих об’єктивних ознак не вистачає ще для утворення на­ції, бо не тільки поокремо, але й разом узяті, вони є “немов мер­тва матерія, хоч і життєздатна, але в яку не був ще вдунений по­дих життя... Тим подихом, що оживляє націю, є саме “національ­на свідомість” (la Conscicnza della Nacionalita), отже, почування, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлювагися внутрі”.

Як бачимо, в основу попередньо наведеної дефініції проф. С. Рудницького було покладено цс визначення' Манчіні. На жаль, в інтерпретації українського вченого вона багато втратила з вираз- ности її італійського оригіналу. Зайво ж також проф. С. Рудниць- кий об’єднав першу частину дефініції Манчіні, що трактує про “еле­менти нації” з відомою формолою нації Е. Ренана. Адже ж цей французький націолог рішучо порвав з атомістичним розумінням нації, протиставляючи йому своє психо-волюнтаристичне її трак­тування. У свойому не менш славетному викладі “Що таке нація?”, виголошеному тридцять років після матуринського виступу Ман­чіні, Ренан категорично відкинув значіння цих об’єктивних “прик­мет” нації, шукаючи істоту її у зовсім іншій позаматеріяльній сфе­рі. “Людина, — казав він, — не є рабом ані раси, ані мови, ані своєї релігії, ані току рік, ані напряму гірських ретязів. Велике скуп­чення людей, здорового духу й гарячого серця, витворює мораль­ну свідомість, яку звемо нацією”. А далі він розгортає це стисле визначення, пояснюючи його так: “нація — це душа, засада духо­ва. Дві речі, які, правду кажучи, по суті є те саме, творять цю ду­шу, цей духовний принцип. Одна — це спільне посідання багатої спадщини спогадів. Друга — цс теперішня згода й бажання жити разом, воля продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого... А коли виринають сумніви щодо кордонів, тоді запи­тайте населення, якого цс торкається. Воно має, звичайно, право виявити свою думку з цього приводу...” Так, для Ренана плебісцит стає технічним засобом для виявлення національної волі кожного населення, що є під сумнівом; з цього боку й через це нація для нього рівнозначна з повсякденним плебісцитом.

Дуже синтетичну досі, ще все актуальну дефініцію нації дав згаданий на вступу цього курсу (ст. 15) італійський націолог Мамі- ині, визнаючи націю, як “певну кількість людей, зв’язаних кров­ним походженням, спільністю психічної вдачі та спільною мовою, як відповідних передумов, сприяючих вужчому суспільному об’єд­нанню”.

Крім згаданих тут критеріїв нації, останніми часами за най- об’єктивнішу ознаку її уважається змагання кожного народу за по­літичну та державну самостійність. Під цим оглядом цікавою є ци­тована вже тут (ст. 37) дефініція нації Ем. Дюркгейма, складена під час світової війни, кінцевий уступ якої звучить так: “серед куль­турних народів уважається тепер засадою, що ця спільна воля, ко­ли вона настирливо виявляється, має право бути узгляднена й на­віть, що сама вона є єдино тривалою підвалиною держави”. Так само видатний німецький вчений Макс Вебер у дебаті про націю на II конгресі німецьких соціологів, визнаючи поняття нації, ха­рактеризував її як “свого роду почуттєву спільноту, якої рівнознач­ним висловом була б власна держава та, яка (цебто нація) нор­мально прямує до витворення її із себе”.

Не підлягає сумніву, що “національна свідомість” та “наці­ональна воля” є тією творчою силою, яка формує модерну націю. Але було неправильним зовсім відкидати ролю деяких із т. зв. об’єк­тивних ознак нації. В добі етногенези, коли поставав і творився нарід, вони по черзі, або й разом неоднаково у різних часах, — мали, без сумніву, певне своє народотворче значення. Слід тому, бодай загально, ознайомитися з цими “складниками народа” та їх функціональною ролею в етногенезі, а подекуди й в сучасній на- ціогенез і [...].