13. Всесвітня організація інтелектуальної власності (воів)

ВОІВ була заснована Конвенцією, прийнятою у 1967 р. і зміненою у 1979 р. Станом на 24 вересня 2004 р. членами ВОІВ є 181 країн. Україна є членом цієї організації з 26 квітня 1970 року. Усі 25 країн-членів ЄС є членами ВОІВ. ВОІВ - це спеціалізована агенція ООН, яка розташована в Женеві. Це, перш за все, міжнародний форум, на якому звичайно обговорюються на світовому рівні договори, укладені у сфері інтелектуальної власності. ВОІВ створила також Центр арбітражу і посередництва для вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності; діяльність цього центру користується постійно зростаючим успіхом. ВОІВ є дуже незалежною організацією у фінансовому відношенні: внески держав-членів становлять лише біля 5-6% від її щорічних надходжень. ВОІВ фінансує свою діяльність завдяки надходженням коштів за послуги, надані приватному сектору; це, головним чином, депонування міжнародних патентних заявок, міжнародна реєстрація торговельних марок та промислових зразків, а також сплата за послуги арбітражу (в 2003 р. надходження ВОІВ складали біля 200 000 швейцарських франків).

14. Роль Світової організації торнгівлі

СОТ, заснована Маракешським договором у результаті Уругвайського раунду, була створена в 1995 році, замінивши ГАТТ (Генеральну угоду по тарифам і торгівлі). Станом на 13 жовтня 2004 р. 148 країн є членами СОТ. Україна ще не вступила до цієї організації, але має статус спостерігача. Всі 25 країн-членів ЄС, а також Європейське Співтовариство є учасницями організації. СОТ розташована в Женеві, її секретаріат нараховує приблизно 600 службовців. СОТ набула великого значення в сфері інтелектуальної власності у зв'язку з прийняттям Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності. Причина, яка спонукала держави обрати інший, ніж ВОІВ, форум для переговорів щодо цієї угоди, полягала у зростаючому незадоволенні існуючим контрастом між точністю, елегантністю, навіть вишуканістю договірних документів, які були предметом переговорів у ВОІВ, і недосконалістю засобів для забезпечення практичної реалізації та однакового тлумачення цих договорів в різних країнах. Прийняття в сфері міжнародної торгівлі угоди, яка охоплювала, крім товарів, також послуги і комерційні аспекти інтелектуальної власності, краще дозволяло створювати механізми вирішення спорів між договірними сторонами, а також передбачати ефективні санкції проти сторін, якщо вони вперто продовжують порушувати свої зобов'язання. Ця глобальна угода також полегшувала переговори з країнами, що розвиваються: в попередні роки спроби залучити ці країни до участі в конвенціях ВОІВ залишались безрезультатними.

15. . Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода TRIPS)

Угода TRIPS є Додатком до Маракешського договору, який заснував СОТ. Її можна вважати сукупністю норм, які регламентують сферу торгівлі та інвестування в ідеї та творчість. Ці норми передбачають процедури та методи захисту інтелектуальної власності в торговельній сфері.

В Угоді TRIPS розглядаються п'ять важливих питань:

- основоположні принципи торговельної системи та міжнародні угоди щодо інтелектуальної власності;

- мінімальний рівень охорони прав інтелектуальної власності;

- заходи щодо забезпечення виконання цих норм;

- порядок вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності;

- перехідні заходи в період впровадження системи.

Основоположними принципами, викладеними в першій частині угоди TRIPS, є:

- принцип запобігання дискримінації, який існує у двох формах: як принцип національного режиму і принцип режиму найбільшого сприяння (заборона дискримінації відносно всіх торговельних партнерів-членів СОТ);

- дотримання положень Паризької, Бернської та Римської конвенцій;

- обов'язок держав, які не є учасниками конвенції Паризького союзу, прийняти статті 1-12 та 19 цієї конвенції (зокрема, про пріоритетне право).

Угода TRIPS детально описує порядок правового регулювання, включаючи правила про отримання свідчень і доказів, тимчасові і охоронні заходи, приписи і судові заборони, відшкодування збитків та інші санкції. Суди повинні мати право видавати розпорядження про вилучення з торговельного обігу або знищення піратської продукції чи підробок. Умисне виготовлення піратської продукції чи підробок для комерційного використання має розглядатися як кримінальний злочин, Митні органи повинні сприяти запобіганню імпортові піратської продукції чи підробок.

16. . ВОІВ і СОТ: подвійний форум

З 1995 року центром міжнародних переговорів з питань інтелектуальної власності, які до цього часу обмежувались рамками ВОІВ, стає також СОТ. У цій ситуації „двоглавості " виникла проблема координації дій цих двох організацій, яка була вирішена прийняттям Угоди між ВОІВ і СОТ, підписаної 22 грудня 1995 р. Створення нового центру інтересів СОТ не обмежило діяльність ВОІВ, про що свідчать важливі договори, які вона уклала в цих умовах протягом 1996-2000 років. Непроста різниця між „інтелектуальною власністю як такою" і „торговельними аспектами", пов'язаними з нею, ефективно використовується як критерій надання основної компетенції одній чи другій організації. Наприклад, нещодавно виявилось, що пошуки рішення проблеми, про яку згадується в Програмі Доха, проблеми патентів на фармацевтичні вироби, пов'язаної з питаннями охорони здоров'я населення в деяких країнах, що розвиваються, краще проводити в рамках СОТ, ніж ВОІВ, у зв'язку із наслідками для торгівлі. Можна було б також теоретично стверджувати що для питання міжнародної вичерпаності прав інтелектуальної власності, про яке тільки згадується в Угоді TRIPS, центром переговорів буде в майбутньому СОТ, а такі питання, як патентоспроможність живих істот або програмне забезпечення комп'ютерів, на міжнародному рівні повинні були б належати до компетенції ВОІВ.

17. Роль інших міжнародних організацій, зокрема, ЮНЕСКО та Ради Європи

На закінчення цієї глави слід нагадати, що ВОІВ і СОТ не вичерпують собою список міжнародних організацій, які в разі потреби або відповідно до їх статусу займаються питаннями інтелектуальної власності. в рамках Ради Європи проводились численні переговори щодо укладання договорів в юридичній сфері, внаслідок чого Рада Європи брала на себе також ініціативу в сфері інтелектуальної власності, як, наприклад, у випадку Конвенції від 27 листопада 1963 р. про уніфікацію деяких елементів патентного права на винахід, що відкрило шлях європейському законодавству в цій галузі. ЮНЕСКО, зі свого боку, розгортає значну діяльність в сфері авторського права у зв'язку з її спеціальними компетенціями в галузі культури.

19. Правила конкуренції

Якщо доктрина вичерпання прав у Співтоваристві насправді обмежила прагнення країн-членів винести питання інтелектуальної власності поза сферу виконання Договору про заснування ЄС, постало багато інших ситуацій, для врегулювання яких слід було визнати, що у галузі інтелектуального права треба було застосовувати й інші аспекти права Співтовариства.

Деякі справи, які розглядалися Судом ЄС й стосувалися застосування правил конкуренції ЄС, поставили питання співвідношення між цими правилами й правами інтелектуальної власності. Велика кількість рішень Комісії й Суду ЄС дали змогу перевірити, чи не блокується реалізація правил конкуренції тим фактом, що дії підприємств, неоднозначні з погляду норм Співтовариства, полягали у користуванні правами на інтелектуальну власність. До того ж, Суд ЄС чітко розмежував поняття "існування права" й "здійснення права" інтелектуальної власності, перше відноситься до сфери національного законодавства, друге може бути обмеженим застосуванням правил конкуренції ЄС. Останні є нормами прямого застосування й санкціонують угоди антиконкурентного характеру та зловживання домінуючим положенням на ринку. Якщо до таких дій підприємства вдаються на підставі прав на інтелектуальну власність, треба зважати не на зміст національного законодавства, яке обґрунтовує існування цих прав, а на спосіб, у який підприємства користуються ними. Цивільні санкції та штрафи, які стягуються за порушення у такий спосіб норм Співтовариства, не становлять пріоритетний спір / взаємодію / взаємну протидію з законодавчою владою країн-членів.

20. Позов про контрафакцію

Було встановлено, що якщо одностороннє здійснення права на інтелектуальну власність (позов про контрафакцію) не відноситься до випадків існування угоди між двома підприємствами, які забороняються, сам факт подання судового позову про контрафакцію з метою розподілу спільного ринку порушує цю статтю у якості "предмета, способу або наслідків" антиконкурентної угоди. Такого висновку Суд дійшов у справі Consten Grundig \ Судді вважали, що позов щодо права власності на торговельну марку, порушений з метою перешкодити паралельному імпорту й забезпечити собі абсолютний захист на території однієї країни-члена (Франції), мав ознаки угоди між підприємствами, забороненої статтею 81 (1) ДЄС. Виголошена Комісією заборона посилатися за таких обставин на товарний знак не є посяганням на існування цього права, вона тільки обмежує умови здійснення права, що дозволяється законодавством Співтовариства.

21. Передача права

передачі права на інтелектуальну власність третій особі. Право є нематеріальним майном зі своєю власною ринковою вартістю, і його власник вправі його передати третій особі, при цьому контракт на передачу права не обов'язково підпадатиме під статтю 81 (1) ДЄС. Однак, передача права може становити "предмет, спосіб або наслідки" антиконкурентної угоди або слугувати інструментом зловживання домінуючим положенням на ринку .

Проблеми виникають, коли власник свідоцтва володіє всім комплексом паралельних прав на території Європейського Союзу. Чи припустимо, у світлі конкурентного права Співтовариства, передати третій особі деякі з цих прав, зберігаючи за собою власність на інші права? Можна подумати, що такі дії шкодять торгівлі між країнами-членами, оскільки виникають нові бар'єри, пов'язані з територіальною природою прав, які внаслідок їх передачі опиняються в руках різних осіб. У першу чергу постає питання вичерпання права. У справі Ideal Standard Суд виголосив, що передача містила у собі надання повного права й відмову першого власника права контролювати його використання правонаступником, а тому права не можуть вважатися вичерпаними. Але цей висновок не виключає існування особливих випадків, у яких передача права є частиною комерційної стратегії підприємств, кінцева мета якої полягає у сегментації ринку, що суперечило б нормам конкуренції й спричиняло б застосування статті 81(1) ДЄС.

22. Ліцензійні договори

Права на інтелектуальну власність мають виключний характер, а їх власник може надати третім особам право використання відповідного об'єкта інтелектуальної власності, укладаючи ліцензійний договір, за яким ліцензіар зобов'язується вносити за це певні платежі (роялті). Ліцензія може бути виключною і невиключною (простою). Факт надання ліцензії сам собою не становить антиконкуренту дію, оскільки в результаті він збільшує на ринку кількість осіб, які можуть користуватися певним правом. На відміну від передачі права, ліцензія зберігає за ліцензіаром право контролю над використанням об'єкта ліцензіатом. Деякі пункти договору, що приймаються сторонами, можуть за певних обставин перешкоджати конкуренції на ринку, особливо у випадках ліцензій, обмежених територією.

Відкритою є ліцензія, положення якої, забороняючи укладати договори з іншими контрагентами, обмежують конкуренцію тільки у відносинах між власником права і ліцензіатом. Закритою є ліцензія, яка, навпаки, перешкоджає будь-якій конкуренції на території, на яку видано право, включно з конкуренцією, що породжується паралельним імпортом та існуванням інших ліцензіатів. Ліцензія відкритого типу не може зашкодити конкуренції: вона містить обмеження, необхідні для того, щоб переконати ліцензіата піти ризик використання нової технології або продажу нового продукту на зазначеній території. Ліцензія ж закритого типу становить випадок, заборонений статтею 81 (1) ДзЄС.

Ліцензії на торговельні марки, авторські права та права на інші об'єкти інтелектуальної власності ще не були предметом регламенту про винятки за категоріями договорів. Згідно з новим загальним режимом застосування статей 81 та 82 ДЄС, який набув чинності з 1 травня 2004 р., підприємства більше не мають можливості інформувати Комісію про укладені ними угоди й повинні самі, під свою відповідальність, перевіряти їх відповідність правилам конкуренції Співтовариства, так само, як і для договорів передачі технологій, де частка потенційного ринку перебільшувала б вищезгадані ліміти.

23. Зловживання домінуючим положенням

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Зловживанням домінуючим становищем на ринку, зокрема, визнається:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

3) обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;

5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;

24. . Спільна торговельна політика

Іншою сферою діяльності, яка виявила неможливість утримувати питання інтелектуальної власності повністю поза межами компетенції Співтовариства, є спільна торговельна політика. Ця галузь в першу чергу стосується тарифних відносин з третіми країнами. Зважаючи на те, що внутрішній ринок характеризується єдиним митним збором, повноваження у питаннях відносин країн-членів з третіми країнами цілком природно були, передані за Договором про заснування ЄС до компетенції Співтовариства.

У 80-ті роки Співтовариство відчуло потребу забезпечити кращий захист своїх прав інтелектуальної власності від контрафактної та піратської продукції, що походила з третіх країн. 1 грудня 1986 р. Рада ЄС прийняла Регламент про заходи запобігання розповсюдженню контрафактних товарів . Цей регламент було замінено 22 грудня 1994 р. Регламентом Ради ЄС про заходи запобігання розповсюдженню, експорту, повторному експорту й обігу у пільговому митному режимі контрафактної та піратської продукції. Останній було у свою чергу замінено 22 липня 2003 р. Регламентом ради ЄС стосовно дій митних органів у випадку існування підозри на порушення прав інтелектуальної власності та стосовно заходів щодо продукції, виготовленої й розповсюдженої з порушенням прав інтелектуальної власності. Цей регламент, який враховує обов'язки Співтовариства і його членів згідно з Угодою ADPIC (аспекти права інтелектуальної власності, які стосуються торгівлі), набрав чинності з 1 липня 2004 р. Регламент 1383/2003 визначає умови втручання митних органів країн- членів ЄС у випадках, коли товари, що підозрюються у контрафакції або піратстві, перетинають митний кордон ЄС. В регламенті також наводяться заходи, які впроваджуються компетентними органами (частіше за все, судовими), якщо доведено виготовлення й розповсюдження цих товарів з порушенням прав інтелектуальної власності. Хоча положення трьох вищезгаданих регламентів не поширюються на конртафактну та піратську продукцію, виготовлену у межах Співтовариства, - що було б неможливим через скасування митного контролю на кордонах країн-членів, - вони мали значний вплив на національні законодавства, зокрема у питаннях адміністративної й судової процедури та дій щодо товарів, визнаних як такі, що порушують права інтелектуальної власності.

26. Конвенції, укладені країнами-членами

В економічному просторі, де поступово формувався спільний ринок, що перетворився пізніше на внутрішній ринок ЄС, дуже швидко стала відчутною потреба надати підприємствам права, які б значно не відрізнялися в залежності від країни, та раціоналізувати процедуру отримання й оскарження паралельних прав. Спочатку задовольнити цю потребу намагалися шляхом укладання конвенцій між країнами-членами. Такий інструмент відповідав прагненню держав зберегти свою незалежність від механізмів у сфері інтелектуальної власності.

Проекти конвенцій 1958 - 1962 рр., які зазначалися вище, належать до цієї категорії документів. Ці проекти конвенцій, не маючи чіткої правової бази у Договорі про заснування ЄС, виправдовувалися необхідністю сприяти втіленню у життя цілей Договору про заснування ЄС, зокрема "усувати можливості спотворення умов конкуренції, які випливають з територіального характеру національних систем права інтелектуальної власності", "усувати перешкоди на шляху вільного пересування товарів''. Жоден з цих проектів не був затверджений.

Тривалий час Конвенцію визначали як документ третинного комунітарного права, тобто як право, яке не походить безпосередньо ні від Договору про заснування ЄС (первинне законодавство), ні від законодавчих актів, прийнятих на підставі Договору про заснування ЄС (вторинне законодавство). Вона супроводжувала ці дві категорії права і належить до документів, які називають "нормативно-правовим надбанням Співтовариства" .

Таким чином, застосування такого інструменту не набуло поширення. Цей факт пояснюється низкою обставин: вимога одностайного прийняття рішень на переговорах, де Комісія не мала права ініціативи, а Європейський парламент - політичного права контролю; затяжний характер національних процедур ратифікації, через що процес розширення Співтовариства випередив ратифікацію, а тексти ставали застарілими ще до набуття ними чинності; складнощі конституційного характеру; необхідність ратифікації всіма країнами-членами для набуття чинності. Країни-члени ЄС добре усвідомлювали всі ці труднощі, але до кінця 80-х років ХХ ст. бажання зберегти законодавчу автономію у питаннях інтелектуальної власності переважало над всіма іншими міркуваннями.

27. Директиви про гармонізацію законодавства

Комісії вирішила, у 70-і роки, застосувати правовий інструмент Співтовариства, який існував з самого початку, але ще не розкрив весь свій потенціал. Стаття 94 ДЄС передбачає, що "Рада, на пропозицію Комісії та після консультацій з Європейським Парламентом і Економічним та Соціальним комітетом, приймає одноголосним рішенням директиви про зближення нормативних та адміністративних актів держав-членів, які мають безпосередній вплив на створення і функціонування спільного ринку".

У 1973 р. Комісія виявила намір скористатися юридичною базою для підготовки директиви про гармонізацію положень матеріального права, які застосовувалися до національних торгових знаків. На думку Комісії розбіжності у рівні та способах охорони прав на знаки у законодавствах країн-членів негативно впливали на функціонування спільного ринку. Незважаючи на сумніви та негативну реакцію з боку національних органів влади, Комісія не облишила свого рішення й у 1980 р. подала пропозицію директиви

Розрізняються дві великі групи директив:

- Директиви, які повністю й системно регламентують матеріальне право, що застосовується до певного виду прав інтелектуальної власності.

- Нормативні акти, які регламентують окремі аспекти охорони певного виду прав, де існуючі розбіжності у підході створюють ризик нанесення шкоди функціонуванню внутрішнього ринку.

Важливо підкреслити, що з моменту прийняття цієї правової бази матеріальне право інтелектуальної власності визначається у кожній країні- члені безпосередньо цими директивами. Останні зобов'язують країни-члени адаптувати їх національне законодавство до права Співтовариства. Якщо одна з країн не робить цього у прийнятний термін або здійснює це у неправильний спосіб, Комісія може подати позов до Суду ЄС та вимагати санкцій за недотримання країною своїх обов'язків (Ст. 226 ДЄС). Окрім цієї форми судового контролю будь-який суддя у будь-якій країні-члені ЄС, застосовуючи національне законодавство, може пересвідчитися, чи правильно були перенесені положення директиви до законодавства країни. Якщо це не так, він повинен, керуючись принципом верховенства європейського права, відмовитися від застосування національних норм на користь положень, які містить директива.

28. Створення єдиних охоронних документів Співтовариства

Ця дуже широка компетенція Співтовариства, зумовлена виключно доведеною необхідністю запровадження відповідних заходів для функціонування внутрішнього ринку, обмежується принципом територіальності прав інтелектуальної власності. Директиви зближують та гармонізують положення законів, які застосовуються до прав інтелектуальної власності, які, у свою чергу, зберігаються на національній території. Директиви не дозволяють Співтовариству розробити та запровадити єдині охоронні документи, на зразок федеральних документів на об'єкти інтелектуальної власності у Сполучених Штатах. Про це свідчить невдала спроба запровадити європейський патент шляхом укладення конвенції.

Правову базу для створення єдиного документу зразка Співтовариства визначено у ст. 308 ДЄС, яка передбачає: "Якщо під час функціонування спільного ринку виникає потреба у діях з боку Співтовариства з метою досягнення однієї з цілей Співтовариства, і якщо цей Договір не надає для цього необхідних повноважень, Рада, на підставі одноголосно прийнятого рішення, за пропозицією від Комісії та після консультацій з Європейським Парламентом, вживає відповідних заходів." Це положення, як і ст. 94 ДЄС, існувало у Договорі про заснування ЄС з самого початку і не зазнало змін підчас його послідовних переглядів. Комісія виявила намір скористатися цієї статтею, для того, щоб запропонувати створити європейський товарний знак через ухвалення Радою відповідного регламенту.

У загальній картині інтелектуальної власності єдині права на рівні Співтовариства становлять новий і дуже вагомий елемент. Йдеться про права, які походять безпосередньо з правової системи Співтовариства (принцип автономії) і які охороняють права на всій території Співтовариства (принцип єдності). Вони доповнюють або дублюють національні права, які продовжують існувати на території кожної країни-члена. Питання координації між системою Співтовариства і національною системами охорони прав регламентуються положеннями регламенту, який впроваджує відповідне право інтелектуальної власності на рівні Співтовариства.

Відповідь на це запитання полегшується тим фактом, що після гармонізації національне матеріальне право й матеріальне право, що визначає охоронні документи Співтовариства, стають майже тотожними. Якби таке порівняння не здавалося небезпечним з політичної точки зору, можна було б сказати, що охоронні документи Співтовариства відповідають "федеральним" європейським правам, які, однак, не витіснили відповідні національні права, що продовжують співіснувати поряд з ними, пропонуючи зацікавленим особам широку палітру правових інструментів охорони, добре адаптованих до різноманітних специфічних потреб.

29. Зовнішні повноваження Співтовариства

З розвитком внутрішніх повноважень у питаннях інтелектуальної власності треба було також визнати за Співтовариством справжню компетенцію у зовнішніх відносинах. Юридична база такої компетенції подвійна:

- Спільна торговельна політика,

- Неявні зовнішні повноваження або доктрина наданих повноважень, яка випливає із внутрішнього законодавства Співтовариства.

1) Спільна торговельна політика

Боротьба з міжнародним обігом контрафактної та піратської продукції надихнула Співтовариство на односторонні внутрішні дії та уточнення повноважень митних органів країн-членів у цій галузі.

2) Неявна компетенція у зовнішніх зносинах

"Кожного разу, як Співтовариство приймає положення нормативно-правові акти, які містять спільні норми у будь-якій формі, держави втрачають право - індивідуальне й колективне - укладати з третіми країнами угоди, зобов 'язання за якими порушують зазначені норми". Ця доктрина неявної зовнішньої компетенції являє з того часу один зі стовпів системи повноважень

"Для того, щоб визначити в кожному окремому випадку, чи компетентне Співтовариство приймати на себе міжнародні зобов 'язання, треба керуватися правом Співтовариства в цілому, або окремими його положеннями. У жодному випадку така компетентність не повинна бути окремо передбачена Договором ЄС, але вона може випливати, навіть неявно, з інших положень Договору, Акту про приєднання або документів, прийнятих європейськими інституціями на підставі цих положень ".

Немає й досі відповіді на запитання, чи достатньою є пропозиція Комісії щодо внутрішніх заходів для виникнення неявної зовнішньої компетенції, якщо Рада та Європейський Парламент ще не ухвалили ці заходи. Незалежно від відповіді, яку, теоретично можна дати на це запитання, зрозуміло, що держави та інституції ЄС повинні у таких випадках діяти з великою обережністю й узгодженістю, з тим щоб не зашкодити здійсненню зовнішньої компетенції після ухвалення внутрішніх заходів.