Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
і в (Автосохраненный).docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
149 Кб
Скачать
☆

53. Права, що надаються патентом

Проект передбачає наступне:

- заборону на пряме використання запатентованого об'єкту третьою особою без згоди власника (ст. 7),

- заборону на непряме використання запатентованого об'єкту, а саме - надання особі, що займається контрафакцією, засобів реалізації винаходу (ст. 8),

- обмеження (ст. 9) прав, що надаються патентом за певних умов, а саме: - дії, що мають приватний та некомерційний характер,

- дії, вчинені з дослідницькою метою,

- переважне право аграрія, що одержав і розпоряджається врожаєм, який призначено для відтворення сорту рослини, захищеного патентом,

- переважне право аграрія на худобу, що охороняється, за умови, що тварини або обладнання для репродукування захищені патентом,

- дії щодо програмного забезпечення, дозволені положеннями про декомпіляцію та сумісність програм,

- дії, дозволені статтею 10 директиви 98/44/ЄС стосовно правового захисту винаходів у сфері біотехнологій,

- вичерпання прав Співтовариства(ст. 10),

- перекладення тягаря доказів щодо патентів на способи (ст. 13),

- інститут ліцензійних угод, який дозволяє позови про контрафакцію до ліцензіата, що порушив умови угоди (ст. 19),

- інститут відкритих ліцензій, які надаються на підставі заяви власника патенту про його згоду на надання ліцензії будь-якій особі-ліцензіату в обмін на відповідну винагороду (ст. 20),

- можливість примусових ліцензій (ст. 21 і 22).

Положення про примусові ліцензії є найбільш новаторськими і вочевидь повторюють відповідні положення Угоди TRIPS. Основними підставами є такі:

- невикористання або недостатнє використання патенту протягом чотирьох років від дати подачі заявки або трьох років від дати видачі патенту,

- неможливість використання патенту або права на сорт без порушення попереднього патенту Співтовариства (ситуація залежності) за умови, що залежний винахід передбачає досягнення

"суттєвого технічного прогресу, що супроводжується суттєвим економічним ефектом''',

- кризові ситуації або надзвичайні обставини.

Положення, що стосуються примусових ліцензій, і відповідні процедурні питання висвітлені в статті 22. Компетентним органом, який може приймати рішення щодо примусових ліцензій, буде Патентний суд ЄС - нова юридична інстанція ЄС, про яку йтиметься нижче, у зв'язку із питаннями про розв'язання спорів. Ці правила не вступатимуть у конфлікт із застосуванням Комісією або національними інстанціями правил конкуренції ЄС.

54. Позови, розгляд яких буде відноситися до виключної компетенції Суду з патентів Співтовариства

Суд з патентів Співтовариства матиме виключну компетенцію з розгляду позовів про визнання недійсності патенту, в .т.ч. прямих і зустрічних позовів Позови про обмеження дійсності патенту, передбачені Угодою (1989 р.), відсутні. Відповідно до КПС (2000 р.) такі позови можна подавати до судових органів ЄПВ стосовно будь-яких європейських або патентів Співтовариства за такою ж процедурою, як і для інших позовів щодо європейських патентів.

Позови про порушення прав (ст.33), а також деякі позови стосовно обсягу охорони, вперше будуть вилучені з юрисдикції національних судів, їх, натомість, будуть подавати до Суду з патентів Співтовариства.

Суд з патентів Співтовариства буде також компетентним у прийнятті постанов щодо застосування різноманітних тимчасових засобів і засобів забезпечення позову (ст. 42). Досі залишається невирішеним питання, чи це буде виключна компетенція, чи, в інтересах сторін позову, конкурентну компетенцію слід надати національним судам.

В проекті перелічені постанови, які зможе виносити Суд з патентів Співтовариства, вони стосуються: засобів заборони, конфіскації контрафактних виробів і устаткування для застосування винаходу, а також інших засобів, відповідно до обставин справи, в тому числі засобів грошового характеру (ст. 43).

Особливий інтерес викликає положення про позови з відшкодування шкоди (ст. 44). Як відомо, такі позови існують у всіх країнах-членах і застосовуються національними суддями за різними критеріями, що, зокрема, викликало появу «forum shopping» (вибору найбільш вигідної юрисдикції) з метою подання позову до юрисдикції, яка може призначити найбільш високий розмір відшкодування завданої шкоди. Тому для Суду з патентів Співтовариства слід встановити єдині критерії визначення розміру відшкодування. «Неприпустимим є той факт, що правила стосовно порушення прав, які надаються таким унітарним правоустановчим документом, як патент Співтовариства, визначаються в кожному окремому випадку на основі таких критеріїв, як місце порушення прав або доміцилій сторін. Порушення прав, що надані патентом Співтовариства, або порушення в межах Співтовариства є порушенням унітарності патенту». Суд візьме до уваги «всі значущі обставини, наприклад, економічні наслідки порушення, яких зазнала постраждала сторона, неправомірно отриманий прибуток порушника, а також поведінку, добросовісність або недобросовісність сторін». Зокрема, положення виключає каральний характер відшкодування шкоди, отже, відмовляється наслідувати американську судову практику у цьому питанні.

Позовна давність строком у п'ять років передбачена для позовів про порушення прав та про відшкодування (ст. 45).

Спори стосовно патенту Співтовариства можуть вирішуватися в арбітражному порядку, окрім спорів про нікчемність або недійсність патенту (ст.53)

Національні суди залишаються компетентними для розгляду позовів, які стосуються патентів Співтовариства, окрім позовів про дійсність та порушення прав, що надаються цими патентами. Встановлення міжнародної підсудності здійснюється відповідно до Регламенту Ради ЄС № 44/2001 або, що стосується Данії, відповідно до Конвенції про юрисдикцію судів підвідомчість і про виконання рішень з цивільних і комерційних справ, підписану у Брюсселі 27 вересня 1968 р..

55.

56. . Додаткові свідоцтва

В кінці вісімдесятих років XX сторіччя Комісія почала використовувати свою компетенцію з гармонізації, відповідно до ст.ст. 94 та 95 Договору про заснування ЄС, в тому числі у сфері патентного права.

Результатом перших ініціатив Комісії стало прийняття Радою Регламенту (ЄЕС) № 768/92 від 8 червня 1992 р. стосовно створення додаткового охоронного свідоцтва для медикаментів. Цей Регламент став основою для прийняття наступного Регламенту (ЄС) № 1610/96 Європейського парламенту та Ради ЄС від 23 липня 1996 р. стосовно створення додаткового охоронного свідоцтва для фармацевтичних препаратів. В обох випадках вихід товарів на ринок залежить від дозволу медично-санітарних органів. Однак, між поданням заявки на патент і наданням такого дозволу проходить 8, 10 або 12 років, що зменшує строк захисту патенту до строку, протягом якого неможливо амортизувати інвестиції, витрачені на наукові дослідження, і що робить невигідними фармацевтичні дослідження.

Термін дії європейського патенту, визначений ЄПК, не може перевищувати 20 років, перебіг починається з дати подання заявки (ст. 63 ЄПК). Подовження строку дії, передбачене національним законодавством, було можливе завдяки регламенту, який має переважаючу силу над національним правом, тоді як подовження строку дії європейського патенту вимагало перегляду зазначеної Конвенції.

Було знайдене винахідливе альтернативне рішення: національний орган видає додаткове свідоцтво, яке подовжує строк охорони, який надається патентом, що завершує свою дію, за двох умов. Свідоцтво стосується лише тих виробів, для яких видано дозвіл для виходу на ринок, і діє лише протягом такого строку, який дозволить власнику патенту користуватися своїми виключними правами протягом 15 років. Для запобігання розділенню на внутрішньому ринку, строк подовження, наданий свідоцтвом, відраховують у кожній країні-члені з моменту отримання першого дозволу на вихід на ринок медикаменту або фармацевтичного продукту, до того ж строк подовження не може перевищувати п'яти років.

Слід зазначити, що, у зв'язку з нещодавнім розширенням ЄС, зазначені Регламенти було доповнено значною кількістю перехідних положень для того, щоб вони враховували ситуацію у більшості країн, що приєдналися.

57. Патентоспроможність винаходів, створених комп'ютером

У лютому 2002 р. Комісія подала проект Директиви Європейського парламенту і Ради ЄС про патентоспроможність винаходів, створених комп ютером .

Підготовчі роботи щодо цієї пропозиції досі тривають. У 2003 р. Європейський парламент прийняв надзвичайно негативний висновок щодо проекту. Рада ЄС схвалила спільну позицію у травні 2004 р. Європейський парламент розгляне спільну позицію протягом другого читання, як це передбачено процедурою спільного прийняття рішень. Результат розгляду неможливо передбачити, оскільки теперішній Європейський парламент, в результаті виборів у червні 2004 р., має інший склад, ніж Парламент, що прийняв перший висновок.

58. Мадридська угода 1891 р.

Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію торговельних марок було укладено в 1891 р. У минулому сторіччі її неодноразово переглядали, останній перегляд відбувся 14 липня 1967 р. у Стокгольмі. На сьогодні 32 європейські держави приєдналися до Мадридської угоди, з них 14 - члени Європейського Союзу. Україна приєдналася до Мадридської угоди 25 грудня 1991 р. Угода має світове визнання: окрім вищезазначених країн учасницями Мадридської угоди є 19 держав Африки та Азії.

Для отримання міжнародної реєстрації треба мати громадянство однієї з країн-учасницю Мадридської угоди. Заявка на міжнародну реєстрацію з зазначенням країн, в яких заявник хоче одержати правову охорону, має обов'язково грунтуватися на торговельній марці, зареєстрованій у країні походження заявника. Національне патентне відомство надсилає заявку до ВОІВ, яка й проводить міжнародну реєстрацію марки. Реєстраційний запис містить дату подання міжнародної заявки в країні походження, якщо ВОІВ одержує заявку через два місяці після цієї дати.

В кожній із зазначених країн міжнародна реєстрація забезпечує власникові знака такі ж самі права, як і при реєстрації у національному відомстві (ст. 4). Однак, національні органи влади можуть протягом 12 місяців оголосити, що охорона не може бути надана тимчасово або остаточно, якщо реєстрація знака суперечить законодавству країни, у цьому випадку заявка розглядається на таких самих засадах, що й національна заявка. Заявник, який отримав від ВОІВ повідомлення про відмову, має право оскаржити це рішення за процедурою, передбаченою законодавством країни, яка виступила проти заявки. Якщо протягом 12 місяців жодна країна не оголосила своєї відмови, після закінчення цього терміну забороняється приймати рішення про відмову в реєстрації, й заявник може вважати себе власником міжнародного знака в всіх країнах, які до цього часу не висловили заперечення (ст. 5).

Строк чинності міжнародного свідоцтва на торговельну марку - 20 років, кількість разів подовження чинності свідоцтва не обмежена. Весь комплекс прав на міжнародні марки, одержані через міжнародну реєстрацію, сприймається як низка прав на незалежні марки, які діють на території кожної зазначеної країни на таких самих підставах, що й права на національну марку. А тому припинення дії свідоцтва або визнання його недійсним не впливає на існування й дійсність паралельних торговельних марок у інших зазначених країнах. Однак, є один дуже важливий виняток із цього правила, виняток, який називають "центральна атака". Якщо протягом 5 років з дати міжнародної реєстрації у країні походження торговельної марки оскаржується дійсність свідоцтва на марку і результатом оскарження є скасування марки, одночасно скасовується чинність всіх міжнародних марок. Після закінчення п'ятирічного періоду перевагу отримує принцип автономії, і та ж сама подія не буде мати ніяких наслідків на чинність міжнародних марок Процедура міжнародної реєстрації у ВОІВ передбачає попередню виплату мита (ст. 8). Сума мита залежить від багатьох критеріїв (кольорове або чорно-біле зображення знака, кількість категорій якості товарів та послуг, на які видається свідоцтво), але в середньому вона становить від 650 до 950 швейцарських франків. Це дуже незначна сума, якщо зважити на всі державні мита, які треба було б сплатити у кожній зазначеній у міжнародному свідоцтві країні при проходженні національних процедур реєстрації. Публікація міжнародної заявки ВОІВ замінює собою публікацію у кожній з країн, як це вимагається законодавствами під час реєстрації національної марки. Крім того, до недавнього часу для подання міжнародної заявки використовувалася тільки одна мова - французька.

Мадридська угода значно спрощує наступне використання міжнародної марок, оскільки зміни подовження дії свідоцтва провадяться також ВОІВ за простою й єдиною процедурою. Можна також поповнити список країн після міжнародної реєстрації

59. Регламент щодо торговельної марки Співтовариства

Регламент а було прийнято 23 грудня 1993 р. Він започаткував перше єдине свідоцтво права інтелектуальної власності Співтовариства, створене у юридичній системі Співтовариства й покликане співіснувати з національними торговельними марками. Регламент містить всі необхідні норми матеріального права марок, які застосовуються до торговельної марки Співтовариства. Він впроваджує процедуру розгляду заявки на марку, реєстрації, позбавлення права на марку або визнання свідоцтва недійсним, організація судового розгляду справ з підробки торговельних марок. Центральне місце у цих процедурах посідає, за винятком судового розгляду, відомство Співтовариства, створене відповідно до Регламенту, Бюро з питань гармонізації внутрішнього ринку (марки, промислові зразки)(далі - Бюро).

Треба підкреслити, що всі торговельні марки Співтовариства діють на всій території Європейського Союзу, включно з десятьма новими державами, оскільки з 1 травня 2004 р. всі марки, зареєстровані до цієї дати, автоматично й без будь-яких формальностей набули чинності на території цих країн внаслідок розширення Союзу.

60. Бюро з гармонізації внутрішнього ринку

Бюро - орган, створений Співтовариством. Він є не інституцією у значенні Договору про заснування ЄС, а агенцією Співтовариства, наділеною правосуб'єктністю й найбільш широкою правомочністю, яка тільки може бути визнана за юридичною особою (ст. 111 Регламенту). В юридичній системі Співтовариства Бюро наділено повноваженнями адміністративного органу.

Бюро має свій власний штат (ст. 112 Регламенту). Наприкінці 2004 р. в офісі бюро працювало приблизно 700 осіб. Співробітники Бюро належать до корпусу державної служби Співтовариства й працюють за тим самим статутом, що й службовці інституцій Співтовариства.

Роботою Бюро керує Голова, який призначається Радою ЄС. На таких самих умовах призначаються його заступники (ст. 119 Регламенту).

При Бюро створено два колегіальних органи, до яких входять представники країн-членів та Комісії: Адміністративна Рада і Бюджетний комітет.

Головним завданням Адміністративної Ради є допомагати й надавати поради Голові у його роботі по управлінню Бюро. Рада ухвалює свої рішення простою більшістю голосів країн-членів ЄС. Вона також ухвалює, але вже кваліфікованою більшістю у % країн-членів ЄС, списки кандидатів на посади Голови, заступників голови, членів палат з оскарження рішень (ст.ст. 121 та 124 Регламенту).

У фінансових питаннях Бюро допомагає Бюджетний комітет, подібний за своїм складом до Адміністративної Ради. Саме Бюджетний комітет ухвалив кваліфікованою більшістю у % країн-членів й не вдаючись до процедури виваженого голосування бюджет Бюро та положення про внутрішній розподіл бюджетних коштів, визначивши, зокрема, вимоги до складання й виконання бюджету (ст.ст. 133, 135 та 138 Регламенту).

Заслуговують на окрему увагу відносини між Бюро та Комісією. Бюро - незалежний від Комісії орган. Однак Комісія одержала від Ради повноваження приймати й змінювати вторинні законодавчі акти, необхідні для діяльності системи, утвореної Регламентом. Внаслідок цього Комісія має право суттєво впливати на роботу Бюро. З іншого боку, успішно справитися з цим завданням вона може тільки за умови підтримання тісних контактів з Бюро, ознайомлення з практичними вимогами; тільки так вона зможе надати вторинному законодавству бажаної ефективності. Комісія здійснює також контроль законності документів, виданих Головою та Бюджетним комітетом, оскільки право Співтовариства не передбачає іншої форми правового контролю з боку іншого органу (ст. 118 РКТМ).

На зразок Європейського патентного відомства (ЄПВ) Бюро має подвійну структуру - адміністративну та функціональну. В адміністративному плані Бюро має певну ієрархічну структуру, якою керує голова. На сьогодні ця структура складається з двох управлінь, підпорядкованих кожне заступникові голови. У функціональному плані відповідно до регламенту певні інстанції наділені правом прийняття рішень за передбаченою процедурою: експерти, відділи розгляду заперечень, відділи скасування, відділ управління торговельними марками та апеляційні палати (ст. 125 РКТМ). Склад й функціональні обов'язки кожної з цих інстанцій також встановлено у регламенті (Ст.ст. 126-130 РКТМ). Рішення, ухвалені однією з цих інстанцій, є обов'язковими для виконання Бюро, однак відповідальність за них не покладається ні на голову, ні на іншу посадову особу. Співробітники цих інстанцій є службовцями, у роботі вони повинні дотримуватися положень регламенту, у тому тлумаченні, яке їм надає голова у своїх керівних положеннях. Цей обов'язок не розповсюджується однак на членів апеляційних палат, які працюють повністю незалежно та автономно по відношенню до голови Бюро. Якщо їх рішення не відповідають офіційним тлумаченням положень закону, голова повинен змінити ці тлумачення.

Характерною рисою бюджетного режиму Бюро являється його автономія відносно бюджету Співтовариств (ст.ст. 133-139 РКТМ). Бюро має свій власний бюджет, який затверджується Бюджетним комітетом. Фінансова стабільність забезпечується власними надходженнями ОНМІ, які надходять головним чином від мита, що сплачується клієнтами. Як і у ЄПВ, це мито розділяється на дві категорії: збір за реєстрацію заявки та збір за подовження терміну реєстрації марки. Оскільки друга категорія мита може надходити до бюджету тільки після завершення десятирічного терміну після реєстрації, Бюро поки що не отримувало таких надходжень, вони почнуть поступати до бюджету у 2007 р. Внаслідок цього сьогодні бюджет Бюро формується виключно за рахунок збору за реєстрацію, але це ніяк не вплинуло на чудовий фінансовий стан Бюро. Внески Співтовариства на створення системи у 1996 р. Бюро невдовзі відшкодував.

61. Право торговельної марки Співтовариства

РКТМ впорядковує всі аспекти матеріального права торговельних марок. У своїй основі це право ідентичне праву, яке керує національними зареєстрованими знаками у кожній країні-члені, оскільки це право гармонізовано згідно з Першою Директивою, викладеною вище. Єдність у застосуванні та тлумаченні всього комплексу законодавчих актів забезпечується постановами й рішеннями Суду ЄС. Останній, у співпраці з Судом першої інстанції, розглядає позови щодо впровадження РКТМ інстанціями Бюро, а також, в рамках статті 230 ДЄС, відповідає на попередні запити національних суддів стосовно як Першої Директиви, так і РКТМ.

62. Визначення торговельної марки

Торговельна марка Співтовариства - це марка, зареєстрована Бюро за процедурою, передбаченою РКТМ. Йдеться про знак для товарів та послуг. Марка діє на підставі двох принципів: принцип однакової дії на всій території ЄС та принцип автономії по відношенню до права держав-членів (ст. 1 РКТМ).

Стаття 4 РКТМ уточнює, що "можуть вважатися торговельними марками Співтовариства будь-які знаки, що мають графічне зображення, за умови, що ці знаки слугують розрізненню товарів та послуг одного підприємства від товарів та послуг інших підприємств ". Це визначення супроводжується прикладами знаків, які відповідають двом вимогам, мати графічне зображення та розрізняльний характер, як таке: "слова, включно з особистими прізвищами, малюнки, літери, цифри, форма продукту та його упаковка". Йдеться про дуже широке визначення, яке дозволяє, зокрема, реєструвати марки об 'ємних форм (наприклад, вид пляшки), звукові сигнали (наприклад, музичний мотив, навіть ричання лева), нюхові знаки (з цього приводу Суд прийняв декілька схильних рішень, але зараз застережливо ставиться до нюхових знаків з огляду на складнощі забезпечити графічне зображення запаху).

63. Право на торговельну марку

РКТМ надає право на марку Співтовариства тільки громадянам держав-учасниць Паризького союзу (ст. 5 РКТМ). Пізніше, Регламентом ЄС № 3288/94 від 22 грудня 1994 р., доступ до марки було розширено на громадян всіх країн-членів СОТ. Надалі Регламент ЄС № 422/2004 від 19 лютого 2004 р. усунув, починаючи з 10 березня 2004 р., будь-які вимоги до національної приналежності для одержання свідоцтва права власності на торговельну марку Співтовариства. Будь-яка особа, фізична або юридична, може стати власником торговельної марки Співтовариства.

64. Причини відмови у реєстрації

Повна відмова у реєстрації марки офіційно розглядається Бюро. Перелік підстав для такої відмови надано у ст. 7 РКТМ. Це - одне з фундаментальних положень регламенту, воно вже неодноразово розглядалося судовими інстанціями Співтовариства.

Не реєструються, у першу чергу, марки занадто загального характеру або позбавлені розрізняльного характеру, а також "марки, які складаються виключно зі знаків чи вказівок, що слугують у торгівлі для зазначення сорту, якості, кількості, призначення, вартості, географічного походження або періоду виготовлення товару , надання послуг, або інші характеристики останніх" (ст. 7 (1) b) та с) РКТМ). Переважна більшість справ, у яких Суд виніс рішення, стосується саме торговельних марок такого типу.

Стаття 7 (1) e) РКТМ уточнює випадки відмови у реєстрації для об'ємних марок. Дія цього положення також була широко роз'яснена у судовій практиці. Рішення Суду першої інстанції у справі Плитки миючих засобів та «гола пляшка» вказують на те, що вимога мати розрізняльний характер висувається також і до таких форм, а відтак надзвичайно складно їх зареєструвати, особливо коли йдеться про форми відносно широковживані, призначені для загального споживання.

Марки, які містять географічну назву, також ризикують наразитися на відмову. Вони можуть бути описовими (ст. 7 (1) c) РКТМ), такими, що вводять в оману (ст. 7 (1) g) РКТМ), або складатися з географічних назв, призначених для ідентифікації вин та алкогольних напоїв (ст. 7 (1) j) РКТМ), складатися з найменування місця походження або географічної назви, що охороняються в силу Регламенту ЄС № 2081/92 (ст. 7 (1) k) РКТМ). Суд першої інстанції визнав недостатньо описовою марку Oldenburger, яка повинна була представляти сільгосппродукцію, типову для німецького міста Ольденбург.

Наприкінці слід зазначити, що марка, яка не має розрізняльного характеру у значенні статті 7 (1) b), c) чи d) РКТМ, може, однак, бути зареєстрованою, якщо заявник надасть докази того, що марка стала розрізняльною для певних товарів та послуг після її використання (ст. 7 (3) РКТМ).

65. Відносні причини відмови у реєстрації

Вони не підлягають процедурі офіційного розгляду Бюро, це робиться тільки у випадках заперечення власників попередніх знаків. Йдеться про ще одне фундаментальне положення у цій сфері, й судова практика стосовно його застосування постійно збагачується.

Відмовляють у реєстрації марки у відповідь на заперечення власника попереднього знака у трьох випадках:

- коли обидва знаки, попередній й той, на який запитується реєстрація, тотожні та позначають тотожні товари й послуги (ст. 8 (1) а) РКТМ),

- коли схожість знаків, або за зображенням, або за видом товарів та послуг, може ввести в оману споживача на території, де надано охорону попередньому знакові (ст. 8 (1) b) РКТМ),

- коли два тотожні або схожі знаки позначають різні товари та послуги, але попередня марка користується на певній території репутацією, з якої може мати невиправданий прибуток власник нової марки, або якщо остання може зашкодити попередній марці, її розрізняльному характеру та репутації (ст. 8 (5) РКТМ).

У своїй практиці судові органи часто стикаються з оцінкою схожості знаків. Розгляд цієї схожості здійснюється за трьома критеріями: візуальний, слуховий, концептуальний.

Судові також довелося розглядати справи щодо схожості товарів. У своєму рішенні по справі Canon Суд дав тлумачення поняття "паралельний", що міститься у Першій Директиві. Було роз'яснено, що "розрізняльний характер попередньої марки та, зокрема, її репутація повинні враховуватися, коли встановлюється, чи створює схожість товарів та послуг, на які вказують обидві марки, ризик ввести в оману споживачів ". У свою чергу СПІ уточнює, що існування чітко відрізненого продукту, який входить до складу іншого, похідного від нього товару (у певній справі це - згущене молоко та сир), перетворює ці два продукти на взаємодоповнюючі й дозволяє стверджувати факт схожості.

Поняття "ризику ввести в оману" також розроблялося у судових рішеннях й відповідях на преюдиціальні запити. Перше питання було пов'язаним з сферою дії поняття "ризик асоціювання", успадковане з права Бенілюксу. Стаття 8 РКТМ говорить, що воно входить складовою частиною до поняття ризику ввести в оману. Аналізуючи ці два поняття, окреслили три можливі ситуації:

- споживачі плутають обидва знаки (безпосередній ризик омани);

- споживачі встановлюють для себе зв'язок між власниками товарних знаків й плутають саме власників (опосередкований ризик омани);

- споживач проводить паралель між двома знаками, новий знак викликає спогади про попередній, хоча однак споживач не плутає ці два знаки (ризик асоціювання як такий).

У випадку попередньої відомої марки відхилення заявки грунтується виключно на тотожності або схожості знаків, а не товарів та послуг. Ця схожість оцінюється за класичними критеріями - візуальним, фонетичним, концептуальним або семантичним, вона має бути достатньою для того, щоб знак викликав спогади про марку, не вводячи в оману, навіть опосередковано, тобто на рівні власників двох знаків. Мається на увазі нагадування, яке можна було б визначити як "ризик асоціювання", якби використання цього терміну не було заборонено Судом шляхом впровадження терміну "опосередкований ризик ввести в оману", сформульованого у постанові у справі Sabel/Puma. Заслуговують бути згаданими дві постанови, важливі для тлумачення поняття загальновідомої марки у контексті Першої Директиви: рішення у справах Davidoff II та Adidas.

Деякі аспекти поняття "ризик ввести в оману' були пізніше уточнені у рішеннях Суду першої інстанції протягом 2003 та 2004 років.

РКТМ перераховує також категорії попередніх прав, які можуть бути протиставлені реєстрації марки. Список містить торговельні марки Співтовариства, національні марки країн-членів, включно з марками Бенілюксу, міжнародні марки, діючі на території однієї з країн ЄС, заявки на всі категорії марок та загальновідомих марок у значенні ст. 6bis Конвенції Паризького союзу (Ст. 8 (2) РКТМ). Сюди відносяться марки не зареєстровані та інші знаки, що використовуються із комерційною метою й діють не тільки локально, якщо вони є попередніми та надають їх власникові, згідно з чинним законодавством, право заборони використання нової марки ( Ст. 8 (4) РКТМ). Недолік останньої категорії, яка розрахована, зокрема, на «common law rights» англосаксонського права, полягає у неможливості попереднього пошуку, який би дозволив визначити їх можливе існування, а тому ризик заперечення на підставі цієї категорії неможливо передбачити. Однак досвід показує, що кількість справ, у яких посилаються на ці права, відносно невелика.

66. Права, що їх надає торговельна марка

Стаття 9 РКТМ визначає виключне право, яке випливає зі свідоцтва на торговельну марку. Йдеться про право власника свідоцтва заборонити третім особам використовувати з комерційною метою без його попередньої згоди:

- товарний знак, тотожний марці Співтовариства на тотожні товари та послуги,

- знак, який з огляду на його схожість із маркою Співтовариства або товарами та послугами, які нею охороняються, створює ризик введення в оману споживачів;

- знак, тотожний або схожий на марку Співтовариства, яка має гарну репутацію у Співтоваристві, але яку зареєстровано на відмінні товари або послуги, якщо необгрунтоване використання цього знаку із комерційною метою принесене незаслужений прибуток його власнику завдяки розрізняльній природі та репутації марки Співтовариства, або нанесе цій марці шкоду.

Ми бачимо, що ці три ситуації відтворюють дві точки зору: з точки зору прав, що випливають зі свідоцтва на марку, відтворено три категорії відносних причин відмови у реєстрації, з точки зору заявника нової марки відтворено заперечення, які йому можуть висунути власники попередніх свідоцтв.

67. Передача прав та ліцензійні договори

Торговельна марка Співтовариства належить до майна підприємства. У цій якості вона може бути предметом будь-якої форми юридичних операцій: бути проданою, наданою у якості застави, підлягати процедурі банкрутства або примусового виконання судових рішень, бути предметом ліцензійного договору. Загалом, силою колізійної норми регламент перекладає на національне законодавство регулювання всіх форм юридичних операцій з маркою (ст. 16 РКТМ). Регламент додає декілька норм союзного матеріального права.

Так, вказується, що передача прав на марку може відбуватися незалежно від передачі прав власності на підприємство (ст. 17 (1) РКТМ). Але, якщо внаслідок передачі прав торговельна марка Співтовариства починає вводити в оману споживачів стосовно природи, якості або географічного походження товарів та послуг, для яких її було зареєстровано, Бюро повинен відмовити у реєстрації акта передачі прав (ст. 17 (4) РКТМ). Це запобігає перетворенню підприємства на оманливу марку у випадку його продажу.

Ліцензійні договори можуть бути виключними та простими. їх можна укладати тільки на деяку частину території ЄС. У той час як уступка (передача прав) підлягає правилу єдності марки Співтовариства й може здійснюватися тільки для всієї території Союзу (ст. 22 РКТМ). Цікавим є положення, яке кваліфікує як контрафакцію порушення статей ліцензійного договору стосовно його терміну дії, зареєстрованої форми використання марки, природи товарів та послуг за ліцензійним договором, визначеної у договорі території відтворення марки, якості вироблених товарів або наданих послуг за ліцензією. У цих випадках в арсеналі власника марки є подвійна процедурна зброя: позов через порушення контракту та позов через підробку марки (ст. 22(2) РКТМ).

69. Заявка на реєстрацію торговельної марки Співтовариства

Заявку можна подати до Бюро безпосередньо, або до національного бюро промислової власності, включно з бюро Бенілюксу (ст. 25 РКТМ). Для того, щоб на заявку було проставлено дату її реєстрації, вона повинна відповідати вимогам до її форми (ст. 26 та 27 РКТМ).

Заявник може скористатися правом пріоритету. Це право, закладене у Конвенції Паризького союзу, має бути використаним протягом шести місяців з дати першого подання заявки. Пріоритет повинен ґрунтуватися на попередньо поданій заявці в одній з держав Паризького союзу чи, з 1 січня 1996 р., в одній з країн-учасниць СОТ, Угоди TRIPS, яка зобов'язала ці країни погодитися з деякими положеннями Паризької Конвенції, навіть якщо ці країни до неї не приєдналися, зокрема погодитися з пріоритетним правом (ст. 29 РКТМ). Стаття 34 РКТМ дозволяє також посилатися на пріоритет, якщо знак було використано заявником протягом шести місяців до подання заявки підчас офіційних або офіційно визнаних виставок у значенні конвенції про міжнародні виставки, підписаної 22 листопада 1928 р. в Парижі (ст. 33 РКТМ).

Заявник торговельної марки Співтовариства може також скористатися строком існування національної марки. Ця специфічна риса марки Співтовариства не властива національному законодавству про торговельні марки. Щоб її добре зрозуміти, треба пригадати, що марка Співтовариства може співіснувати з тотожними національними знаками. Власник марки Співтовариства, після її реєстрації, не зобов'язаний відмовитися від прав на один чи декілька тотожних національних знаків, якими він володіє, інколи довгі роки, у різних країнах ЄС. Звичайно, ці права тільки дублюють охорону, яку йому забезпечує свідоцтво на марку Співтовариства на території кожної з країн ЄС, до того ж сфери дії двох свідоцтв також співпадають, оскільки національне право та право Співтовариства на торговельні марки тотожні за своєю суттю. З іншого боку, національні знаки можуть бути корисними, оскільки за час свого існування вони набули економічної ваги. До того ж кожна марка Співтовариства ризикує бути оскарженою власником іншого, більш давнього знака і, у випадку вирішення справи не на її користь, бути скасованою, що тягне за собою позбавлення чинності на всій території ЄС. Пріоритет більш давньої марки є інструментом, який виправдовує витрати на підтримання прав практично непотрібної національної марки, яка дублює марку Співтовариства, але завдяки давньому терміну свого існування може представляти інтерес при певних обставинах.

Таким чином, передбачено, що в окремій країні-члені заявник може посилатися на давній термін існування національної марки, тотожної та на тотожні товари чи послуги, на яку він володіє правом власності. Відповідна правова вимога має фігурувати у заявці на торговельну марку Співтовариства, але її можна висунути також апостеріорі, після реєстрації торговельної марки Співтовариства. Після внесення цієї вимоги до Реєстру, власник давньої національної марки може більше не подовжувати строк чинності свого свідоцтва. Це має сенс, якщо у майбутньому з якихось причин марка Співтовариства зникне, у цьому випадку її власник буде вважатися власником попередньої національної марки у країні її походження на тих самих підставах, що за умови її національної реєстрації (ст.ст. 34 та 35 РКТМ). Треба сказати, що Бюро висуває принципову вимогу до ідентичності особи власника давньої національної марки та марки Співтовариства. Не зможуть скористатися пріоритетом давньої марки підприємства, які зберігаючи повний контроль над знаком, передали права власності у різних країнах- членах різним юридичним особам, наприклад, філіалам або відділенням головної фірми.

70. Позов до Апеляційних палат Бюро

Будь-яке процесуальне рішення ОНМІ може бути оскарженим в Апеляційній палаті стороною, правові вимоги якої не були задоволені. Позов припиняє дію рішення, що оскаржується. Його подають у письмовій формі протягом двох місяців після дати повідомлення рішення. Протягом наступних двох місяців позивач має надати документ, у якому викладені його аргументи (ст. З 57 по 59 РКТМ ).

Спочатку з позовом ознайомлюється інстанція, яка винесла спірне рішення, вона перевіряє обґрунтованість вимог. Якщо вимоги визнаються виправданими, їх задовольняють (преюдиціальний перегляд). З 10 березня 2004 р.

У переважній більшості випадків інстанція, яка винесла рішення, не задовольняє скаргу. У такому випадку скаргу передають на розгляд до однієї з апеляційних палат. Остання відкриває впровадження у справі й розглядає спочатку, чи може скарга бути прийнятою, потім, чи є вона обґрунтованою. У розгляді приймає участь й сторона, яка подала позов. Якщо йдеться про справу inter partes, інші сторони також мають право на участь у процесі, який є змагальним, кожна з сторін повинна висловитися з приводу зауважень та інформації, представлених іншими сторонами чи апеляційною палатою (ст. 61 РКТМ).

Коли апеляційна палата виносить рішення по суті й задовольняє, повністю або частково, вимоги заявника, вона може вдатися до таких дій (ст.

62 РКТМ):

- вона виконує функції інстанції, що винесла спірне рішення, й рішення палати заміщує попереднє рішення, або

- вона повертає спірне рішення до інстанції, що його винесла, яка при перегляді зобов'язана зважити на аргументи й резолютивну частину рішення апеляційної палати.

71. . Оскарження у Суді першої інстанції та Суді ЄС

Будь-яке рішення апеляційної палати може стати предметом позову до СПІ. Стаття 63 РКТМ, яка відкриває цей шлях, формулює це як "позов до Суду ЄС'. Таке формулювання пояснюється характером повноважень СПІ, який згідно зі статтею 225 Договору ЄС (що ввійшла до Амстердамського договору) функціонує при Суді й розглядає у першій інстанції певні категорії позовів, які подаються до Суду. Тобто СПІ виконує повноваження, які йому передає Суд, але які йому не належать за Договором. Таке формулювання викликає багато критики з того часу, як Ніццький договір змінив текст статті 220 ДЄС, згідно з якою СПІ є автономною судовою інстанцією на рівні з

Судом, повноваження якої безпосередньо випливають зі статті 225 ДЄС. Бажано, щоб з нагоди майбутніх змін до РКТМ статтю 63 цього документа було адаптовано до нової структури судочинства Співтовариства, впровадженої Ніццьким договором.

Умови позову, визначені у ст. 63 РКТМ, за формулюванням нагадують текст статті 230 ДЄС. Позов має на меті перевірити законність спірного рішення, винесеного апеляційною палатою, відповідальність за спірне рішення покладається на Бюро у його якості адміністративного органу Співтовариства. Таке дублювання положення, яке вже міститься у Договорі про заснування ЄС, пояснюється сумнівами щодо тлумачення статті 230 ДЄС, яка говорить про акти, винесені інституціями ЄС, а тому могла б не застосовуватися до актів таких агенцій, як Бюро, створених Співтовариством, рішення яких можуть зачіпати суб'єктивні права громадян.

Будь-яка сторона розгляду справи у апеляційній палаті, вимоги якої не задовольнили, може подати позов до СПІ проти Бюро, який автоматично стає відповідачем у справі. Участь інших сторін розгляду в апеляційній палаті створила серйозну проблему. Протоколом про Статут Суду ЄС, який наводиться у Додатку до Договору про заснування ЄС, передбачено у ст. 40, що будь-яка особа, зацікавлена у розв'язанні спору, може виступати у Суді, але її висновки, викладені у позовній заяві, повинні тільки підкріплювати висновки однієї з сторін. Дія цього положення була поширена й на СПІ, внаслідок чого сторони, вимоги яких було задоволено у процесі inter partes у Бюро, вимушені, у випадку позову до СПІ, просити про вступ до судової справи, підтримувати виключно висновки Бюро, без можливості висловити свої власні аргументи й точку зору на предмет спору. Це становище було виправлено Ніццьким договором, який у ст. 53 Протоколу про статут Суду спеціально передбачає можливість закріпити особливі правила вступу у судовий процес Процесуальним регламентом СПІ, "з метою враховувати особливості судових спорів з питань інтелектуальної власності". Остаточним кроком було внесення у Регламент СПІ нового Четвертого розділу під назвою "Про розгляд спорів з питань прав на інтелектуальну власність", який містить статті з 130 по 136.

Стаття 134 Регламенту СПІ проголошує, що, окрім автора позову, мають право виступати у справі сторони у процесі підчас розгляду в бюро.

Вони наділені однаковими процесуальними правами, що й позивач з відповідачем, можуть підтримувати висновки однієї з сторін, але й можуть висловлювати власні висновки й пояснення, незалежно від основних учасників процесу. Зокрема, вони можуть висувати аргументи для скасування або зміни рішення апеляційної палати у питанні, яке не було зазначено позивачем, а також приводити пояснення, які не наводилися позивачем. В результаті, це положення перетворює виступаючих у справі на справжні сторони у процесі.

Стаття 131 Регламенту СПІ містить спеціальне упорядкування мовного режиму в рамках судового розгляду. Позовна заява складається однією з офіційних мов ЄС, обраною позивачем. Якщо позов подається на рішення Бюро, винесене за процедурою ex parte, впровадження у СПІ відбувається обраною мовою, і Бюро має з цим погодитися. Те ж саме відбувається у випадку рішення, винесеного Бюро за процедурою inter partes, якщо, сторони у процесі у СПІ погоджуються з мовою, обраною автором позову. Позивач та сторони, що виступають у справі, домовляються щодо іншої офіційної мови ЄС, яка стає мовою впровадження й на яку Бюро повинен погодитися. Якщо сторони й виступаючі у справі не можуть дійти згоди щодо мови, впровадження у справі відбудеться мовою, якою було подано до Бюро заявку на марку Співтовариства, що оскаржується (йдеться про першу мову заявника, а не другу, яку він обирає серед п'яти робочих мов Бюро). Якщо голова СПІ впевниться, що застосування цієї мови не дозволяє всім учасникам процесу слідкувати за його перебігом та гідно себе захищати, він призначає одну з офіційних мов ЄС, яка, на його думку, дозволяє досягти такого результату. У разі проблем голова може передати питання обрання мови на розгляд судової колегії СПІ.

Рішення СПІ може бути оскарженим у Суді ЄС кожною стороною, яка не задоволена рішенням першої інстанції. Позов обмежується питаннями права. Посилатися можна на некомпетентність, порушення процедури, які зашкодили правам автора позову, а також на порушення права ЄС (ст. 58 Статуту Суду ЄС). У випадку обгрунтованого позову Суд скасовує рішення СПІ. Суд або виносить остаточне рішення у справі, або відправляє справу до СПІ на новий розгляд, з зобов'язанням дотримуватися визначень з питань права, винесених Судом.

72. Правила розв'язання спорів в Бюро

Розділ ІХ РКТМ містить процесуальні правила, які регулюють функціонування Бюро . Загалом, йдеться про положення, що відповідають спільним для країн ЄС принципам дії процесуальних норм. Зазначимо тут тільки найбільш характерні положення.

Всі рішення Бюро повинні бути належним чином обгрунтовані (ст. 73 РКТМ). Щодо розгляду причин відхилення заявки, він є обов'язковим у випадку наявності абсолютних причин, а у випадку існування відносних причин Бюро керується поясненнями й вимогами, висунутими сторонами (Ст. 74 РКТМ). Інші положення регламентують письмову й усну процедуру, слідчі дії, restitutio in integrum. Регламент Ради ЄС № 422/2004 додав два нових положення: стосовно відкликання Бюро запису у реєстрі або помилкового рішення (ст. 77bis RMC), а також стосовно поновлення процедури розв'язання спорів у випадку її припинення через недотримання строків (ст.78 bis РКТМ). Дату набуття чинності цими двома положеннями буде встановлено Комісією.

Положення про судові витрати, передбачають виплату зборів та судових витрат за рахунок сторони, яка програє справу. Положення, яке фіксує суму судових витрат, виконується у всіх країнах-членах ЄС (ст.ст. 81 та 82 РКТМ). Окремі положення регулюють також правила ведення реєстру й здійснення громадського контролю за справами, що стосуються заявок на марки Співтовариства (ст.ст. 88 та 89 РКТМ).

На окрему увагу заслуговує режим представлення сторін підчас розв'язання спорів в Бюро. За правилами, сторони мають право самі представляти свої інтереси. Виняток робиться тільки для осіб, які не мають ні домашньої адреси, ні головного офісу, ні промислової або торговельної установи з реальною стабільною діяльністю у межах Співтовариства: вони можуть виступати у справі тільки через професіонального представника. Юридичні особи, які володіють промисловою або торговельною фірмою з реальною, стабільною діяльністю та головним офісом на території Співтовариства, можуть представляти свої інтереси через свого службовця, який має право діяти також від імені юридичних осіб, розташованих за межами Співтовариства, але економічно пов'язаних з підприємством, на якому працює цей службовець (ст. 88 РКТМ).

Право на професійне представництво сторін закріплено за двома категоріями осіб:

- адвокати, які мають право на професійну діяльність на території однієї з країн ЄС;

- судові повірені, внесені у списки Бюро. Щоб бути внесеним до цього списку треба бути громадянином однієї з країн-членів, мати

професійну адресу в одній з країн та дозвіл на представництво сторін у справах стосовно промислової власності, наданий національним бюро. На відміну від патентних повірених, що мають дозвіл ЄПВ, повірені Бюро не складають кваліфікаційного іспиту, достатньо кваліфікаційного свідоцтва, виданого національним бюро промислової власності (ст. 89 РКТМ).

74. Застосування Брюссельської виконавчої конвенції 1968 р. та Регламенту Ради 44/2001 про судову компетенцію, визнання та виконання рішень у цивільних та господарських справах

Попередній виклад показав, що два види позовів стосовно торговельної марки Співтовариства, позов щодо припинення чинності свідоцтва на марку та позов щодо скасування, коли позов - прямий, тобто висунутий третьою особою, не відносяться до компетенції національних судів, вони надходять централізовано до інстанцій Бюро, під судовим контролем СПІ та Суду ЄС. Всі інші види позовів стосовно марок Співтовариства подаються на розгляд національними судами. Це породжує проблему. Марка Співтовариства має єдину природу: вона діє на всій території ЄС. Проте судді працюють у державних судових структурах. Виявляється складним визначити, який суддя компетентний для розгляду конкретної справи. Відповідь на це питання можна було б знайти у кожній окремій країні ЄС з огляду на міжнародне приватне право, яке діє на її території. Але тоді існував би ризик отримати 25 відповідей на підставі 25 міжнародних систем приватного права, що може створити складні ситуації, наприклад затвердження судової компетенції у двох державах одночасно, з ризиком винесення суперечливих рішень, або, ще гірше, відмова у правосудді на підставі паралельного проголошення некомпетентності судів різних країн. Проблема загострюється у випадку єдиних прав, таких як права на марку Співтовариства, з огляду на їх широку сферу дії, це створило б ризик серйозно зашкодити функціонуванню спільного ринку.

Саме тому шість країн-засновниць ЄЕС уклали у 1968 р. Брюссельську конвенцію про судову компетенцію та виконання рішень у цивільних та господарських справах, яка встановлює єдині норми міжнародного приватного права стосовно міжнародної компетенції судів країн-членів. За Конвенцією було прийнято у 1973 р. Протокол, якій наділяє Суд ЄС повноваженням єдиного тлумачення Брюссельської конвенції шляхом системи попередніх питань від національних судів, під впливом статті 234 ДЄС. Держави, які поступово увійшли до Співтовариства, також уклали Конвенції приєднання до Брюссельської конвенції та її Протоколу, таким чином у 2000 році ці два інструменти були чинними у 15 країнах, на той час - членах ЄС. Природно, що РКТМ, ухвалений у 1993 р., проголошує загальний принцип, за яким міжнародна компетенція судів у спорах про марку Співтовариства визначається нормами Брюссельської конвенції (ст.ст. 90 та 91 РКТМ).

Брюссельська конвенція, окрім міжнародної компетенції, регулювала визнання та виконання в країнах ЄС рішень, винесених судом однієї з країн. Це законодавство позбавляє суддю з виконання судових рішень права контролювати компетенцію судді країни походження рішення, оскільки держави ЄС взаємно довіряють своїм судовим системам, але воно застосовується до будь-якого рішення у цивільних та господарських справах, винесеного судом країни-члена.

Врегулювання міжнародної компетенції Брюссельською конвенцією не вирішувало, однак, всіх питань, зокрема у випадку позову стосовно контрафакції, що ґрунтується на єдиних правах, таких як марка Співтовариства. Конвенція диктує єдині норми у цій галузі, але їх можна застосувати тільки, якщо відповідач проживає в одній з країн ЄС. Якщо відповідач проживає у третій країні, застосовуються норми чинного законодавства країни, до суду якої було подано позов, можливо навіть норми виключної компетенції, які заборонено застосовувати до відповідачів, що проживають на території ЄС. Оскільки власник марки Співтовариства або звинувачена у підробці особа, або обидва, можуть проживати у третій країні, продовжував існувати ризик розбіжних відповідей на питання міжнародної компетенції на підставі систем міжнародного приватного права, чинного у країнах-членах. Для врегулювання таких випадків РКТМ доповнив норми Брюссельської конвенції, уніфікувавши норми міжнародної компетенції, які тепер не залежать від місця проживання відповідача. Це виглядає як відхилення від Брюссельської конвенції, але основні принципи цієї конвенції не порушуються (ст. 90(2) РКТМ).

Стаття 90 РКТМ нагадує про останній важливий пункт. Загальновідомо, що Амстердамський договір додав до повноважень ЄС судову співпрацю у цивільних справах (ст.ст. 61 та 65 ЄС). Царина, яка до того часу керувалася Брюссельською конвенцією, могла бути переданою на підставі законодавчого акту похідного права Співтовариства, таким актом став Регламент Ради ЄС У 44/2001 від 22 грудня 2000 р. стосовно судової компетенції, визнання та виконання рішень у цивільних та господарських справах. Цей регламент набув чинності 31 березня 2002 р., із цієї дати він заміщує собою Брюссельську конвенцію у відносинах між країнами-членами, за одним винятком - Данія. Дійсно, Амстердамський договір дозволив цій державі не визнавати нові компетенції Співтовариства для створення простору свободи, безпеки та правосуддя (opting out), до яких відноситься стаття 61 ЄС. Таким чином, Регламент № 44/2001 не виконується у Данії, а відносини Данії з іншими 14 країнами-членами регулювалися Брюссельською конвенцією. Однак положення-винятки з Конвенції у питаннях міжнародної компетенції для позовів щодо контрафакції залишаються чинними і на території Данії, де РКТМ є чинним у повному обсязі.

Що стосується десяти нових членів ЄС, вони застосовують Регламент № 44/2001 з 1 травня 2004 р. З цього ж моменту виконуються і положення РКТМ. Деякі проблеми можуть виникнути у відносинах Данія - нові країни- члени, якщо нові країни не приєдналися до Брюссельської конвенції.

75. . Контроль чинності свідоцтва на марку Співтовариства шляхом зустрічного позову

Суддя, який розглядає спір стосовно марки Співтовариства, повинен визнавати чинність свідоцтва права власності на цю марку. Ми бачили, що право оскаржувати чинність марки Співтовариства здійснюється в інстанціях Бюро, чи то через процедуру припинення чинності свідоцтва, чи то через процедуру скасування. Однак, у рамках позову про контрафакцію звинувачена у підробці особа може будувати захист на тезі припинення чинності свідоцтва або недійсності марки. І тільки у тому випадку, коли цей захист набуває форми зустрічного позову, суд, який розглядає справу про контрафакцію, отримує також право виносити рішення щодо чинності марки. Внаслідок чого, він може, якщо визнає зустрічний позов обгрунтованим, винести вирок про припинення або скасування чинності свідоцтва на марку, з правовими наслідками на всій території ЄС (ст. 96 РКТМ). Це право належить суддям, компетентним у справах про контрафакцію, незалежно від обсягу їх повноважень.

76. Санкції, тимчасові заходи та заходи з забезпечення позову

У питаннях контрафакції РКТМ уніфікує матеріальне право у частині прав, що їх надає марка, але інші аспекти, такі як санкції, тимчасові заходи, заходи з забезпечення позову, регулюються нормами національного права. Все ж таки РКТМ робить спробу уніфікувати деякі з цих аспектів. Так, щодо санкцій, РКТМ визнає безпосередньо за суддею право виголосити заборону на конртафактну діяльність. Інші санкції (арешт та знищення контрафактної продукції, публікація рішення, відшкодування збитків) чинним залишається право країни суду, що розглядає справу (ст. 98 РКТМ).

Для розв'язання спорів у царині інтелектуальної власності не можна недооцінювати значення тимчасових заходів та заходів з забезпечення позову. РКТМ, як і Регламент 44/2001, передбачає, що їх може бути виголошено судом, який згідно з нормами міжнародної компетенції не має права розглядати справу по суті. Але заходи, виголошені у такій спосіб, не виконуються на території іншої країни-члена, для їх виконання заходи мають бути ухваленими судом з обсягом компетенції, поширеної на всю територію ЄС (ст. 99 РКТМ).

77. Відносини між маркою Співтовариства - національними знаками

Вже зазначалося, що марка Співтовариства може спокійно співіснувати з паралельними, тотожними національними знаками, у власності однієї особи. Правовий інструмент давності знака позбавляє власника необхідності постійно подовжувати чинність національного охоронного свідоцтва, не усуваючи при цьому переваги, які надає це свідоцтво. Одночасно власник свідоцтва не зобов'язаний користуватися цим інструментом.

Ми знаємо також, що власних попередніх національних марок може завадити реєстрації марки Співтовариства через процедуру заперечення або вимагати в Бюро її скасування через процедуру скасування апостеріорі, або подати зустрічний позов, якщо йому було висунуто обвинувачення у підробці марки Співтовариства. РКТМ відкриває ще один, третій шлях, для власника попередньої національної марки, який не скористався двома вищенаведеними правовими інструментами. Власник попереднього знака може просто звернутися до суду з проханням заборонити використання марки Співтовариства на території країни, де є чинним національний знак (ст. 106 РКТМ). В результаті, в сфері дії охоронного документа створюється прогалина розміром з територію зазначеної у позові країни, але марка Співтовариства продовжує діяти у всіх інших державах ЄС.

Аналогічна можливість відкривається перед власником попередніх прав на місцевому рівні, де згідно з національним законодавством обмежується використання марки Співтовариства (ст. 107 РКТМ).

Нарешті РКТМ залишає певні можливості власникам марки Співтовариства, заявку на яку було відхилено, та власникам марки, яку було скасовано з абсолютної чи відносної причини, що визнається поважною в одній або декількох країнах ЄС, але не у всіх. У випадку абсолютних причин йдеться про марку, назва якої вважається загальним позначенням товару або послуги й слугує терміном у мові однієї з країн Співтовариства, але сприймається як зовсім довільно обране слово у країнах, де цією мовою не розмовляють. У випадку відносних причин пригадаємо марки, які потерпіли від заперечення власника свідоцтва на попередню марку, чинного у одній країні ЄС, але без жодних паралельних попередніх прав у інших країнах Співтовариства. Аналогічна ситуація може скластися, якщо заявку на марку

Співтовариства відкликано, чи вона вважається відкликаною, або якщо власник відмовляється від марки Співтовариства протягом періоду її реєстрації, або не подовжує строк чинності свідоцтва. У всіх цих випадках марку загублено для всіх країн ЄС, але необхідно запропонувати постраждалій від цього особі менш суворий вихід, ніж повна втрата її прав.

У всіх цих випадках заявник або власник свідоцтва, протягом трьох місяців з моменту повідомлення про втрату його права власності, має право подати клопотання про перетворення його заявки або його марки Співтовариства на заявку на національну марку у країнах, які заявник вкаже. Трансформована заявка користується привілеєм : фіксується дата подання заявки на марку Співтовариства й дата пріоритетної заявки з цього моменту і, у разі потреби, право давньої марки на території заявленої держави. Процедура реєстрації національної марки відбувається у кожній з країн за нормами національного права та за умови сплати національних зборів. Збереження дати подання заявки та пріоритетної заявки або марки Співтовариства становлять значну перевагу (ст.ст. 108-110 РКТМ).

78.Протокол до Мадридської угоди від 28 червня 1989 р. стосовно міжнародної реєстрації торговельних марок

Дві причини ухвалення Протоколу

В 80-ті роки, паралельно з роботою з підготовки законодавства ЄС з питань торговельних марок, у Женеві проходили переговори з метою перегляду Мадридської угоди. Причин, які підштовхнули ОМПІ організувати ці переговори, було дві:

- до Мадридської угоди, не зважаючи на її успіх й переваги, так і не приєдналися такі великі промислові й торговельні держави, як Великобританія, Ірландія, північні європейські країни, Сполучені Штати, Японія, Канада, Австралія та Нова Зеландія. Першою метою цих переговорів було проаналізувати мотиви вищезазначених країн та знайти вирішення проблемам й залучити ці країни до участі у Мадридській угоді. Треба зауважити, що перспектива створення марки Співтовариства загрожувала самому існуванню Мадридської угоди у її обмеженому складі. Основними учасницями Угоди традиційно були європейські держави. Якщо ставало можливим одержати єдину марку на всій території ЄС, включно з Великобританією, Ірландією, північними країнами, через одну єдину процедуру, то виникав серйозний ризик, що користувачі Мадридської угоди відмовляться від неї на користь новоствореної системи. Досягти приєднання цих країн до Мадридської угоди означало підтримати міжнародну марку, конкуруючу з торговельною маркою Співтовариства.

- З іншого боку, впровадження марки Співтовариства ставило питання про зв'язок між цим новим правом та Мадридською системою. Могло здаватися, що марку Співтовариства можна було одержати шляхом міжнародної заявки на підставі національного знака, що марка Співтовариства може слугувати базою для подання заявки на міжнародну реєстрацію. Визначення зв'язку між двома правовими системами становило другу мету переговорів.

Ухвалюючи Протокол, сторони відмовилися від ідеї перегляду Мадридської угоди 1891 р., яка залишалася незмінною. Протокол є паралельним правовим інструментом. Учасники Угоди та учасники Протоколу створили Мадридський союз. До Протоколу можуть приєднатися і країни-учасниці Угоди, на цей випадок Протокол передбачає взаємозв'язок між двома документами. Учасником Протоколу можуть стати міжнародні організації, які мають власні системи торговельних марок, як Європейське Співтовариство після впровадження марки Співтовариства.

Загальна кількість учасників двох документів, що складають Мадридський союз, досягала 77 на 15 листопада 2004 р., з яких 76 - держави та Європейське Співтовариство. 65 держав були учасницями Протоколу, з яких 20 приєдналися виключно до Протоколу, а 45 - одночасно до Протоколу та Угоди. Серед 65 країн 42 - європейські держави (12 є учасницями виключно Протоколу та 30 приєдналися до двох документів). Європейських країн, що приєдналися тільки до Угоди, було 3. Інші 23 країни-учасниці Протоколу нараховують у своїх лавах 8 держав, що підписали тільки Протокол та 15, які є учасницями і Протоколу, і Угоди. 8 не європейських держав підписали тільки Угоду. Європейське Співтовариство є учасником Протоколу.

Зміст Протоколу

Основною перешкодою на шляху до Угоди для деяких країн був обов'язок проголошувати відмову у реєстрації міжнародної марки протягом 12 місяців, не більше. Країни, у яких реєстрації марки передує детальна експертиза з вивченням абсолютних та відносних причин для відхилення заявки, не можуть завершити всю процедуру, дотримуючись такого терміну. Для них Протокол впровадив додатковий строк. Норма фіксує період у 12 місяців, але країна-учасниця, яка зазнає труднощів, може оголосити тимчасову відмову протягом 18 місяців з моменту надходження міжнародної заявки. Цей строк може бути подовженим, якщо зацікавлена сторона повідомить Бюро до дати спливу 18 місяців, що ще можуть надійти заперечення. Але таке подовження терміну для виголошення тимчасової відмови не може тривати більше, ніж сім місяців (ст. 5 Протоколу). Таким чином, заявника очікує період невизначеності від 12 до 18 місяців, який може ще й подовжуватися.

В усьому, крім цих важливих змін, Протокол повторює без суттєвих варіювань положення Угоди. Оскільки приєднання до Протоколу не виключає права участі в Угоді, треба було уточнити норми застосування цих двох правових інструментів державами, які підписали обидва документи (в дійсності, це майже всі країни-учасниці ). Перші учасники Угоди не відчували ніякої потреби застосовувати ті положення Протоколу, які сприймалися як погіршення їх умов, на які вони погодилися виключно задля приєднання більшої кількості країн до Мадридської системи. Протокол проголошує (CT.9sexies Протоколу), що у відносинах між учасницями, які є одночасно сторонами Угоди та Протоколу, чинними будуть вважатися положення Угоди. Такого підходу дотримувалися дуже послідовно, його застосовували навіть до положень, які учасниці Угоди сприймали як єдине покращення, принесене Протоколом, як, наприклад, механізм перетворення на заявки національних марок у випадку скасування міжнародної реєстрації.

79. . Відносини між Протоколом і маркою Співтовариства

Вищезгадані домовленості сприяли не тільки приєднанню до Мадридського союзу таких держав, як Великобританія, Сполучені Штати Америки, Японія, вони також дозволили встановити зв'язок з торговельною маркою Співтовариства, яку було створено чотири роки після підписання Протоколу.

До Протоколу можуть також приєднатися міжурядові організації, які мають Регіональне бюро з реєстрації марок, що діють на території учасників організації (ст. 14(1) d) Протоколу). Це - випадок Європейського Співтовариства. Проте участь Співтовариства в Угоді неможлива, оскільки до цієї системи можуть приєднатися тільки держави. До того ж, процедура реєстрації марки Співтовариства включає в себе попередню поглиблену експертизу та заперечення, а тому Співтовариство не змогло б дотримуватися строку у 12 місяців для виголошення тимчасового відхилення міжнародної заявки. Це протиріччя було розв'язано Протоколом.

Приєднання Співтовариства до Протоколу викликало несподівану проблему. Співтовариство як учасник Протоколу повинно було одержати, на підставі статті 10 (3) Протоколу, право незалежного (окремого) голосу в Асамблеї Мадридського союзу. Це право доповнювалося правом голосу для кожної країни ЄС, що була учасницею Протоколу. Значення цього положення та його наслідки для міжнародного приватного права не відчувалися у момент ухвали та підписання Протоколу. Це положення сприймалося як виправдана перемога й визнання на міжнародному рівні автономії Співтовариства відносно його членів, але до нього дуже негативно поставилися треті країни, серед яких США. Не зважаючи на тиск американських бізнесових кіл, зацікавлених у механізмі міжнародної реєстрації, дипломатичні інстанції не починали ратифікацію Протоколу, доки не отримали гарантії, що це положення ніколи не дозволить Співтовариству та його членам скористатися більшою кількістю голосів, ніж кількість країн ЄС. Така вимога затримала більш, ніж на десятиріччя ратифікацію Протоколу Сполученими Штатами та участь в ньому Співтовариства. Тільки у 200 р. була укладена політична угода, за якою Співтовариство брало на себе одностороннє зобов'язання не вдаватися до перегляду відповідної статті Протоколу, але не брати участь у голосуванні одночасно з країнами ЄС. Тоді США змогли ратифікувати Протокол, який набув чинності стосовно цієї країни з 2 листопада 2003 р. Щодо Співтовариства, воно приєдналося до Протоколу у 2004 р. та застосовує його з 1 жовтня 2004 р.

Стосовно вступу Співтовариства було винесене Рішення Ради від 27 жовтня 2003 р.. Оскільки йшлося про рішення, яке торкалося Регламенту 40/94 про торговельну марку Співтовариства, Рада повинна була проголосувати одностайно. На одностайність довелося очікувати декілька років: делегації побоювалися, що зв'язок між маркою Співтовариства та міжнародною реєстрацією призведе до масового використання міжнародного шляху, що зашкодило б діяльності Бюро, а особливо юридичних консультацій у питаннях інтелектуальної власності, які відкрилися в Аліканте. Компромісу досягли, коли Іспанія отримала в рамках переговорів щодо ухвали Регламенту про спільне виконання Мадридської угоди та Протоколу до неї, що міжнародні заявки до Бюро подаватимуться трьома мовами : французькою, англійською та іспанською.

Як тільки питання вступу Співтовариства було вирішено, постало завдання внести зміни до Регламенту 40/94 про торговельну марку Співтовариства, додати положення, необхідні для впровадження зв'язку з міжнародною реєстрацією. Це здійснив Регламент У 1992/2003 Ради ЄС від 27 жовтня 2003р. про зміни Регламенту У 40/94 про торговельну марку Співтовариства з метою приєднання Європейського Співтовариства до Протоколу, який доповнив Регламент 40/94 новим Розділом XIII стосовно міжнародної реєстрації марок ст.ст. 140-156 РКТМ).

Ці положення регулюють два можливих випадки:

- міжнародна реєстрація ґрунтується на заявці на марку Співтовариства (ст.ст. 141-145 РКТМ)

- підчас міжнародної реєстрації зазначається Європейське Співтовариство (ст.ст 146154 РКТМ).

80. Міжнародна реєстрація, в які- зазначається Європейське Співтовариство

Міжнародна реєстрація, в якій зазначається Співтовариство, діє так само, як і заявка на марку Співтовариства. Якщо протягом 18 місяців Бюро не виголошує тимчасового відхилення заявки (у разі необхідності строк подовжується ще на 7 місяців для розгляду заперечення), міжнародна реєстрація набуває чинності з завершенням цього строку, як і реєстрація марки Співтовариства. Публікації заявки та відомостей про марку, передбачені Регламентом № 40/94, замінюються на відповідні публікації ВОІВ. Бюро обмежується публікацією деяких бібліографічних даних та зображенням марки. Заявник міжнародної реєстрації може посилатися на давність марки на умовах, визначених у РКТМ.

Міжнародна заявка підлягає експертизі та розгляду абсолютних причин для відмови, згідно з РКТМ. Здійснюється також пошук на підставах, передбачених ст. 39 РКТМ. Протягом 9 місяців після публікації ВОІВ повідомлення про міжнародну реєстрацію можна висунути заперечення (шість місяців, починаючи з цієї дати дорівнюють даті подання заявки на марку Співтовариства плюс три місяці, відведені на заперечення). Заявка на скасування міжнародної реєстрації замінює собою заявку про припинення чинності свідоцтва або про скасування марки Співтовариства.

Можливість перетворення міжнародної реєстрації на заявки марки Співтовариства, проголошена Протоколом, викликала багато труднощів, коли йшлося про міжнародну реєстрацію із зазначенням Співтовариства. Передбачено альтернативу:

- власник міжнародного свідоцтва, в якому зазначено Співтовариство і чинність якого закінчується, може попросити його перетворення на заявки на національні марки в країнах- членах ЄС, відповідно до загальних положень РКТМ;

- він може також перетворити свою реєстрацію на позначення країн ЄС, учасниць Протоколу чи Мадридської угоди у випадку, якщо ці держави могли бути безпосередньо зазначені у міжнародній заявці згідно з Протоколом або Угодою.

В обох випадках заявка на марку Співтовариства або вказівка у міжнародній заявці надають право зазначати дату міжнародної реєстрації.