52.Тоталітаризм 1930-х років. "Розстріляне відродження" – трагічна доля української інтелігенції.

Ліквідація елементів ринкової економіки і проголошення курсу на державний розвиток промисловості, насильницьку суцільну колективізацію села виступили наприкінці 20-х років своєрідним соціально-економічним фундаментом кардинальних політичних змін у Радянському Союзі, Україні.

В умовах перманентної “надзвичайної ситуації” зростання психологічного напруження в суспільстві для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що остаточно сформувався в СРСР у 30-ті роки.

Його головними ознаками виступали: безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат, бюрократизація суспільного життя, утворення однопартійної диктатури, монополізація влади більшовиками, формування командно-адміністративної економіки з одужуванням усіх засобів виробництва, політичне відчуження громадян від управління державою, тотальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя, запровадження масового терору, репресій проти громадян.

Збереження і зміщення системи одноосібної влади Й. Сталіна продовжували поступову активізацію насильницьких дій, створювали атмосферу страху та абсолютної покори.

Беззаконня сталінської тоталітарної доби не обминули і території Радянської України, що виступила в цей час своєрідним місцем полювання репресивної каральної машини ВКП(б). У довоєнний період, починаючи з 1928р., Україною прокотилися три хвилі масових репресій і перша (1928-1931рр.) – шахитська справа та боротьба з “шкідниками” у промисловості, розкуркулення, депортації, друга (1932-1936рр.) – штучне посилення та організація смертоносного голодомору, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова, третя (1936-1938 рр.) – доба “Великого терору”.

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід’ємною частиною сталінського тоталітарного режиму, мав на меті три головних завдання: ліквідувати організовану опозицію на індивідуальне інакомислення в партії та країні, забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою, тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Першим об'єктом тиску з боку комуиністичної номенклатури ще за ліберальної доби непу стали представники української на- ціональної інтелігенції, фундатори політики "українізації, що були звинувачені в буржуазному націонал-ухильництві" (див, вище). Кінець цього ідеологічного цькування в 1928 р. співпадає з початком пошуку "винних" у вугільній промисловості Донбасу Сфабрикований ДПУтак званий "Шахтинський процес", на якому група інженерно-технічних працівників Донбасу була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкідництві, започаткував фізичні каральні репресії проти громадян. Ці антиправові та жорстокі санкції повинні були відвернути увагу від некомпетентного втручання партійно-господарських структур у економіку в умовах штучного форсування індустріалізації, перекласти провину за падіння виробничих показників, зрив планових завдань, аварії на підприємствах на так званих "ворогів", "буржуазних наймитів". Жупел класових ворогів - "противників соціалізму" став зручною знахідкою сталінських репресивно-каральних органів, започаткувавши наступну низку політичних процесів.

Наприкінці 20-х рр. органи ДПУ приступають до фізичного знищення української науковоїтворчої інтелігенції, учасників Української національної революції. У червні 1929 р. у Харкові було розстріляно колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, які були звинувачені в організації таємного терористичного підпілля. З метою штучно розпалити боротьбу проти "націоналістичних" настроїв у 1929-1930рр. каральні органи сфальсифікували процес над неіснуючою "Спілкою визволення України" (СВУ). Основними звинуваченими стали відомі українські вчені, письменники, політичні діячі колишньої УНР, що брали активну: участь в українському національно-культурному відродженні. Серед них були віце-президент ВУАН, заступник голови Центральної ради в 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський, що був міністром закордонних справ УНР, колишній голова уряду УНР В. Чехівський. У березні - квітні 1930 р. у Харкові закінчився судовий процес над 45 членами "СВУ", що були засуджені до різних строків тюремного ув 'язнення. Згодом більшість з них рішенням так званих сталінських "трійок" було розстріляно.

Після процесу над "СВУ" в республіці було "відкрито" цілу мережу "ворожих контрреволюційних організаціТй". Серед них "Український національний центр", "Українська військова організація". Репресії цього періоду не обминули і релігійне життя: у січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна православна церква. Ліквідуючи найосвіченішу, інтелектуальну верству населення України, комуністичний режим позбавляв народ історичної самосвідомості, прагнув зробити його слухняним.

Масштабного характеру на межі 20-30-х років репресії набули і серед соціальних низів, насамперед серед численної верстви українського населення - селянства. Проведення насильницької суцільної колективізації супроводжувалося фізичним знищенням десятків тисяч селянських родин, звинувачених у "куркульському саботажі". Другий період масових сталінських злочинів супроводжувався вже тотальним знищенням українського селянства, що зазнало бага-томільйонних жертв під час штучно організованого голоду 1932-1933 рр. Голодомор збігся у часі з каральними акціями проти партійно-господарських кадрів республіки, що обвинувачувалися в "націонал-ухильництві". У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який разом з головою ДНУ УСРР В. Балицьким розгорнув масовий терор, "партійну чистку". 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством звинувачений в націоналістичному ухилі М. Скрипник. 13 травня того ж року також трагічно обірвав своє життя М. Хвильовий. Заарештовано О. Шумського та десятки комуністів, що поклало край сподіванням на продовження політики українізації.

Кульмінацією другої хвилі сталінських репресій стали події після вбивства С. Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Втрата вірогідного суперника в боротьбі за владу виявилася надзвичайно своєчасною для Генерального секретаря ЦК ВКП(б). Він дістав підставу для розгортання масового фізичного терору проти "ворогів народу". Сталін шляхом страху і насильництва остаточно утверджував свою абсолютну політичну владу. В країні було знято навіть декоративні залишки юриспруденції й організовано Надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду СРСР ("трійки") як органи позасудових репресій. Українське республіканське керівництво на чолі з С. Косіором, П. Постишевим та іншими заходилося ретельно вичищати Україну від "терористичних формувань". У грудні 1934 р. було розгромлено "Український центр білогвардійців-терористів", в 1935 р. відбулися процеси над міфічними "Всеукраїнським боротьбистським центром", "Націоналістично-терористичним центром", "Блоком українських терористичних груп", "Троцькістсько-націоналістичним терористичним блоком". У 1936 р. були сфабриковані справи "Українського троцькістського центру", "Соціал-демократичної партії України".

Уступна й остання напередодні другої світової війни хвиля масових репресій офіційно розпочалася після пленуму ЦК ВКП(б) у лютому - березні 1937 р. і дістала назву "єжовщина" (за прізвищем наркома НКВС М. Єжова). Так званий "великий терор" 1937-1938 рр. був спрямований проти усіх соціальних верств населення країни, в тому числі проти пар-тійно-державно-господарської номенклатури, військових командирів. Сталін намагався таким чином позбутися небажаних свідків свого кривавого шляху до лідерства, винищити "стару партійну гвардію" і розчистити місце новій бюрократії, щоб була вдячною і покірливою запорукою його необмеженої влади.

Україна постраждала від цього "полювання на відьом" більше, ніж інші республіки. Служіння Сталіну вірою і правдою впродовж багатьох років не врятувало місцеве партійно-державне керівництво. Серед репресованих були організатори Компартії України Е. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведєв, колишні голови українського уряду X. Раковський, В. Чубар, П. Любченко (загинув за загадкових обставин). З 62 членів ЦК КП(б)У, яких було обрано XIII з'їздом комуністів республіки в червні 1937 р., були звинувачені у ворожій діяльності 55 чоловік. З 11 членів політбю-ро ЦК КП(б)У було репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро - 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи одного з головних організаторів попередніх репресій - С. Косіора.

Об'єктом звинувачень у цей час став командний склад армії: в 1937 р. було репресовано офіцерські кадри Київського і Харківського військових округів на чолі з командуючими І. Якіром і І. Дубовим. Більшість керівних армійських посад довелося заміщати людьми, які не встигли здобути навіть початкової військової освіти, що негативно позначилося на боєготовності Червоної армії напередодні другої світової війни. Тотальний терор в 3 0-х рр. торкнувся усіх верств населення і супроводжувався насадженням в суспільстві атмосфери страху і підозрілості, моральним стражданням людей, яких спонукали займатися доносом, наклепницькими заявами, ідеологічним тавруванням на сторінках газет, журналів, книг, зборах і мітингах.

Фізичне, духовне, моральне знищення населення власної країни наприкінці 20-х - у 30-ті роки сталінським режимом поставило його на рівень найжорстокіших і найкривавіших у світовій історії і суттєво вплинуло на подальшу долю радянського суспільства, українського народу.

Якщо в освітній і науковій сферах, незважаючи на складності, усі таки відбувся відчутний прогрес, то в літературі і мистецтві ситуація була трохи іншою. 30-і роки з'явилися найтрагічнішими, найважчими в новітній історії. Постановою ЦК ВКП(б) минулого ліквідовані літературно-художні суспільні об'єднання. Замість цього в 1934 р. створюється єдиний союз письменників. З тих пір літературний процес потрапив під твердий контроль партійно-державних чиновників.

30-і роки проходили під знаком жорстоких переслідувань діячів національної культури, наступального гоніння на них. Діячів культури неодмінно зараховували до складу сфабрикованих органами ГПУ різного роду "контрреволюційних організацій". Заарештовується поет і драматург Н. Ялової. Його друг письменник Н. Хвильовий у результаті цькування і гонінь покінчило життя самогубством. У результаті абсурдного, бездоказового обвинувачення репресовані С. Слюсаренко, А.Досвітний, відомий гуморист О. Вишня.

У 1934 р. розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Бурового й ін. З 193 членів і кандидатів у члени Союзу радянських письменників України, що були прийняті в його ряди під час першого письменницького з'їзду було репресовано 97 чіл. У цілому в 20-30-і роки жертвами жорстоких репресій в Україні стали близько 500 письменників. Якщо революційні і 20-і роки XX ст. ввійшли в історію культури України як період її відродження, то 30-і дослідники дуже влучно назвали "розстріляним відродженням".

Ті ж з письменників, що залишилися в живих, змушені минулому без найменшого натяку на критику зображувати минуле і сьогодення, оспівувати більшовицьку партію й особисто И. Сталіна. Але, проте, навіть у цих неймовірно складних соціально - економічних умовах письменники республіки зуміли зберегти яскраве і самобутнє українське художнє слово, а також сильний потенціал можливості для відродження літератури в майбутньому. Адже письменники наступного років при підготовці художніх творів спиралися на самобутній талант майстрів пера, що пішли з життя, 30-х років.