7. Філософія Геракліта. Вчення про вогонь як першооснову буття.

Насамперед слід відзначити особливість стилю філософського мислення Геракліта: він метафорично-символічний, образний; в ньому відсутні чіткі визначення, строго окреслені поняття, однозначні висловлювання.

Як і мілетські філософи, Геракліт вважав, що всі речі виникли з речовинного першопочатку. Таким першопочатком він вважав вогонь .

На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що увесь час тече – „Panta rei”, „усе тече, усе змінюється”, і не можна в одну і ту ж ріку вступити двічі. Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії – вогонь, повітря, вода і земля. Енергію цьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія.

У Геракліта вогонь є субстанцією, першопочатком буття: все походить з вогню і у вогонь перетворюється; все обмінюється на вогонь і вогонь на все, подібно до того, як золото на товар, а товар на золото.

З вогню, за Гераклітом, виникають не лише матеріальні тіла, але й душі. Душа матеріальна; це сухий вогонь. Душі виникають шляхом випарування з вологи. Філософ розрізняв „вологу душу” – погану, а найкращою, наймудрішою вважав „суху душу”.

8. Поняття Логосу, вчення про душу, діалектика Геракліта.

В основі процесів виникнення і відмирання знаходиться Логос – єдиний світовий закон, який ними управляє. Слід зазначити, що поняття логосу у давньогрецькій філософії має понад 30 значень – „слово”, „поняття”, „судження”, „думка”, „основа” тощо. У Геракліта, що ввів цей термін у філософію, логос означає всезагальний закон і розумну основу світу, які є вічними, постійними і необхідними. Логос надає ритм невпинним змінам і взаємопереходам речей, тобто зумовлює розумний порядок.

Джерело всіх змін Геракліт вбачав у єдності і боротьбі протилежностей. Єдність протилежностей забезпечує стабільність і гармонію світу, а їх боротьба – рушійна сила розвитку .

Таким чином, місце Геракліта в історії філософії визначається тим, що він є засновником діалектичного мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики. Внесок мислителя у філософію – це ідеї мінливості і розумності світу /логос, космічний розум/.

9. Піфагорійський союз. Вчення Піфагора про числа як засаду буття. Гармонійність світу.

Піфагорійський союз – це було релігійно-філософське, етико-політичне співтовариство з ритуалізованим статусом і спільністю майна /при вступі в союз воно здавалося економам/. Його навіть називають партією. Союз був закритою організацією, його вчення таємним. Піфагорійці вставали до сходу сонця, зустрічали його на березі моря, робили гімнастику, вдень працювали. Увечері здійснювали молитву богам. Потім спільно займалися науками. Перед сном піфагорієць робив собі звіт про день, що пройшов, розмірковуючи, як прожито день, що зроблено, який обов’язок залишився невиконаним.

В основі піфагорійської етики знаходилося вчення про належне: перемога над пристрастями, підкорення молодших старшим, культ дружби.

Піфагорійський союз мав великий вплив на суспільно-політичне життя у Південній Італії, брав діяльну участь у боротьбі партій у Греції. Деякий час мав владу в Кротоні.

Союз прагнув здійснити свої суворі і консервативні моральні гасла. На відміну від інших союзів Піфагорійський союз обрав як один із засобів очищення душі наукову працю, піфагорійці ставили наголос на аскетичному способі життя і дослідницькій праці.

Піфагорійський союз був не тільки релігійним, етико-політичним співтовариством, але й науково-філософською школою, що дістала назву піфагореїзм.

Піфагор та його учні були математиками. Вони першими почали науково опрацьовувати ту галузь знання, якою до них рахівники і геометри займалися практично, зробивши з геометрії науку. У геометрії їм належить відкриття двох теорем про суму кутів у трикутнику і теорему, що носить ім’я Піфагора. В галузі арифметики вони займалися класифікацією чисел: розрізняли парні і непарні числа, що не можуть бути квадратами інших чисел і т.п. Особливо важливим було те, що числа трактувалися піфагорійцями у поєднанні з просторовими величинами. Звідси, наприклад, збереглися донині назви числа в „квадраті”, в „кубі”.

Світ уявлявся піфагорійцями як гармонія чисел, а число – першоосновою буття світу. Пізнати світ – значить пізнати числа, яким він підлягає і які ним керують.

Число – це абстракція. Однак у піфагорійців числа володіють буттям, не відокремленим від речей. Самі чуттєві речі розглядаються як такі, що складаються з чисел. Піфагорійці зводили геометричні величини до арифметичних: точка уподібнювалась одиниці, лінія – двійці, площина – трійці, тіло – четвірці, властивості фізичних тіл, зокрема колір, – п’ятірці, життя – шестірці, дух – семірці, любов – восьмірці, розважливість – дев’ятці, а досконалість Всесвіту – десятці. Тобто, піфагорійці абсолютизували числа.Таким чином, гармонія Космосу мислилась піфагорійцями предметно, але не речово-предметно, а геометрично-предметно, як чисельно-кількісна упорядкованість світу.

Водночас піфагорійці не тільки абсолютизували числа, але й їх містифікували, наділяючи числа, крім природних, також людськими якостями.