13.Види політичної еліти.

Види політичних еліт

Політична еліта неоднорідна, внутрішньо диференційована і істотно розрізняється на різних історичних етапах і в різних країнах. Це, а також специфіка дослідницьких підходів ускладнюють її класифікацію.

Залежно від джерел впливу еліти поділяються на спадкові, наприклад аристократія, ціннісні - особи, що займають высокопрестижные і впливові громадські і державні позиції, владні - безпосередні носії влади і функціональні - професіонали-управлінці, які мають необхідну для заняття керівних посад кваліфікацію.

Серед еліт розрізняють правлячу, яка безпосередньо володіє державною владою, та опозиційну (контреліта); відкриту, рекрутирующуюся із суспільства, й закриту, воспроизводящуюся з власного середовища, наприклад, дворянство.

Сама еліта поділяється на вищу і середню. Вища еліта безпосередньо впливає на прийняття рішень, значущих для всієї держави. Приналежність до неї може бути обумовлена репутацією, наприклад, неофіційні радники президента, його «кухонний кабінет», або положенням у структурах влади. У західних демократіях на кожен мільйон жителів припадає приблизно 50 представників вищої еліти. Серед найвищої еліти часто виділяють ядро, що характеризується особливою інтенсивністю комунікацій, взаємодії і налічує зазвичай 200-400 чоловік.

До середньої еліти відносять приблизно 5 відсотків населення, виділяються одночасно за трьома ознаками - доходу, професійного статусу та освіти. Особи, що володіють вищими показниками лише по одному або двом з цих критеріїв, належать до маргінальної еліті. Таким чином, погляди 5 відсотків дорослого населення країни, що становить еліту суспільства, що визначаються співвідношенням доходів, професійного статусу і освітнього рівня, можуть багато розповісти про те, що політично прийнятно і що не прийнятно для даної країни».

Багато політологи відзначають тенденцію зростання ролі середньої еліти, особливо її нових шарів, званих «субэлитой», - вищих службовців, менеджерів, науковців, інженерів та інтелектуалів - у підготовці, прийнятті та реалізації політичних рішень. Ці шари зазвичай перевершують вищу еліту в інформованості, організованості і здатності до єдиних дій.

До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, примикає адміністративна еліта, призначена для виконавської діяльності, однак насправді володіє більшим впливом на політику.

Оптимальною для суспільства є стабільна демократична еліта, що поєднує тісний зв'язок з народом з високим ступенем групової кооперації, що дозволяє розуміти політичних опонентів і знаходити прийнятні для всіх, компромісні рішення.

15.Політична опозиція як суб’єкт політичного процесу.

Політична опозиція – один з найважливіших інститутів демократичної

політичної системи, що забезпечує одночасно її стабільність і динамізм.

Виникнення й діяльність політичної опозиції обумовлені плюралістичним

характером самого демократичного суспільства, різноманіттям існуючих у

ньому груп, що прагнуть до максимального задоволення своїх інтересів. Як

показує практика демократичних країн, наявність у політичному процесі

законної, конструктивної опозиції, що володіє реальними можливостями

вираження своєї точки зору й надання впливу на прийняття найважливі-

ших політичних рішень, здійснює позитивний стабілізуючий вплив на

політичну систему суспільства.

Складність категоріального визначення терміна «опозиція» пов'язана з

тим, що цей реальний суспільний феномен є предметом особливої уваги не

тільки фахівців, що представляють різні наукові напрямки й школи (а тому

трактують цей термін у відповідності зі специфікою своєї науки), але й прак-

тичних політиків, журналістів, суспільних діячів, які. нерідко використовують

його в сугубо прагматичних цілях.

У зарубіжній політичній науці проблема політичної опозиції досить

активно розробляється протягом вже декількох десятиліть. Такий інтерес

учених цілком пояснений, з огляду на винятково важливу роль опозиції в

політичному процесі, у підтримці соціального миру й стабільності. У робо-

тах Р. Даля, О. Кіршхеймера, О. Нолена, Г. Оберройтера, Дж. Сартори до-

сить докладно проаналізовані сутність і функції політичної опозиції, її мо-

делі й типи, стратегія й тактика опозиційної боротьби, форми взаємин і

протиборства із владою, соціальна база опозиції й т.д.

Праць українських вчених, в яких розглядалися б концептуальні, ме-

тодологічні аспекти аналізу політичної опозиції, на сьогодні практично

немає. Інтерес представляють роботи російських політологів, таких як

Ю. Андрєєва, П. Бергмана, Г. Ділігенського, Т. Заславської, Т. Лукмана,

В. Нечаєва, Ю. Рєзника, в яких розглядаються проблеми соціальних (у то-

му числі політичних) інститутів й інституціоналізації (сутність цього про-

цесу, його етапи, рушійні сили).

16

Опозиція полягає в двох елементах:

• протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил;

• виступ проти думки більшості у законодавчих, партійних та інших структурах.

Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну). Важливим механізмом забезпечення альтернативності, багатоваріантності у прийнятті рішень органами влади є інститут політичної опозиції, існування якого визнається органічним явищем та необхідною характеристикою демократичної політичної системи. Проте виникнення та функціонування цього інституту можливе лише за умов забезпечення права громадян на протест, де опозиція виступає однією з його форм. Виходячи з цього, різними є й підходи до класифікації опозиції. Так, опозицію як форму суспільного протесту можна поділити за сферами життя на політичну, економічну, соціальну, духовно-культурну тощо. • за ставленням до системи влади виокремлюють системну (яка поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики) та позасистемну (яка не згодна не лише з діями владних структур, а й з самими підвалинами суспільно-політичного ладу в країні); • за характером вимог визначають радикальну опозицію (застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з чинною владою), помірковану (застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до „політичного торгу” з принципових питань) та лояльну опозицію (готова підтримувати владу, може дійти згоди з нею і навіть піти на поступки); • за характером дій виокремлюють конструктивну опозицію (дії опозиції спрямовані на поліпшення якості політичного управління, стимулювання влади до реформ) та деструктивну (її дії спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур); • за місцем у спектрі політичної сили опозицію характеризують як ліву, праву, центристську тощо

. Опозиції між членами опозиції розділяються на:

• приватні або бінарні,

• градуальні або східчасті,

• еквіполентні або рівнозначні.