Приватні опозиції

Приватними називаються опозиції, один член яких характеризується наявністю, а другий — відсутністю диференціальної ознаки. Приватні опозиції відповідають логічному закону виключеного третього (так — ні) і тому їх називають також бінарними, а класифікацію — дихотомічною. Бінарний принцип неодноразово піддавався критиці за огрублення дійсності. Але огрублення неминуче при всьому моделюванні і в будь-якій абстракції. Крім того, варто врахувати, що всі інші типи опозицій можуть, як правило, бути зведені до бінарних. Так, наприклад еквіполентна опозиція, протиставляючи початкове, метафоричне і метонімічне значення слова, може розглядатися як привативне зіставлення початкових і непочаткових, тобто похідних з подальшим поділом всередині цих останніх.

Градуальні опозиції

Градуальними називаються опозиції, члени яких відрізняються різним ступенем або градацією однієї і тієї ж ознаки. Наприклад дієслова hurricane :: squall :: breeze відрізняються ступенем інтенсивності вітру. Такою ж опозицією можна вважати будь-який ряд стилістичних синонімів: baby :: kid :: child. В цьому випадку основою опозиції є денотативне значення дитина (маля), а стилістична віднесеність — диференціальна ознака. Для позначення опозиції прийнято вживати знак «::» або «÷».

Еквіполентні опозиції

Еквіполентними називаються опозиції, які не є ні запереченням, ні затвердженням якої-небудь ознаки, а характеризуються його якісною відмінністю:key — ключ і key — клавіша. Обидва члени опозиції є переносними варіантами key — риф, але це перенесення різного типу: в першому випадку — метафоричне, а в другому — метонімічне.

С. Маркус, розробляючи теоретико-множинну теорію опозицій додав до перерахованих типів ще нульові та диз’юктивні опзиції. Нульові відповідають тотожності, диз’юктивні — відсутності схожості, але ці два типи можуть мати тільки допоміжне значення.

17Лекція

18.Мотиви політичної активності особистості.

Зовнішнє спостереження за політичним участю ще не дозволяє судити про ступінь внутрішньої активності громадян, про те, наскільки добровільно вони включилися в політичний процес. Все це можна зрозуміти, тільки володіючи знанням внутрішніх, психологічних мотивів участі або неучасті громадян у політиці. Згідно з даними численних досліджень у різних суспільствах, виділені наступні основні види мотивів політичної участі. 1. Мотив інтересу і привабливості політики як сфери діяльності. Для певного типу людей політика просто цікава як особливе заняття. Відповідно, вони і обирають його в якості сфери прикладання своїх сил. 2. Пізнавальні мотиви. Політична система дає людині стійку картину світу. Це зручна пояснювальна схема, до того ж доступна далеко не всім. Відповідно, вона виглядає престижною і приваблює допитливих людей, особливо в дитячому та підлітковому віці. Політичні знання дають перевагу над однолітками, які гірше орієнтуються в політиці. 3. Мотив влади над людьми Він не потребує спеціальних коментарів. 4. Ідеологічні мотиви. Це стійкі мотиви, що базуються на збігу власних цінностей людини, його ідейних позицій з ідеологічними цінностями політичної системи. Спонукуваний такими мотивами людина бере участь у політиці для того, щоб реалізувати свої ідейні цінності. 5. Мотив перетворення світу. Це дуже сильний мотив, пов'язаний з розумінням недосконалості існуючого світу і наполегливим прагненням поліпшити його. Як правило, мотиви цього роду властиві людям, які мають намір професійно займатися політикою. Для них політика і є інструмент перетворення світу. 6. Традиційні мотиви. Дуже часто люди беруть участь у політику тому, що так просто прийнято в їх місцевості, серед родичів, друзів і знайомих. 7. Меркантильні мотиви.

Або 2 варіант

Активність людини в політичному процесі виявляється в різних напрямках. Причому основними є: пізнавальний - вивчення та засвоєння політичних ідей і концепцій, вчень; виконавська (сумлінне виконання конституційних норм та обов'язків, статутних положень громадських організацій, дотримання суспільної дисципліни); творче (різні форми ініціатив та самодіяльності громадян) та ін.

Серед мотивів, що спонукають людину до активної участі в політичному процесі, політологи називають: а) суспільно значущі, або прагнення захистити інтереси співгромадян, забезпечити реалізацію їх прав, сприяти вирішенню нагальних проблем державного і суспільного життя; (б) егоїстичні цілі; (в) неусвідомлені мотиви.

З іншого боку, своє небажання брати участь у політичному процесі пересічні громадяни мотивують тим, що: (а) не розраховують отримати будь-яку винагороду за участь у політичній діяльності, навпаки, побоюються, що потрібно вкласти чимало сил і часу для неї; (б) їх участь якісно змінить в сфері політики; (в) позитивні результати в політичному житті суспільства будуть отримані і без їх участі.

По-різному відносяться громадяни до різних форм безпосередньої демократії, таким, як мітинги, демонстрації, вуличні ходи, політичні страйки і страйки, оголошення голодування з висуванням політичних вимог, громадянську непокору, свідомі правопорушення на знак протесту проти тих чи інших політичних рішень уряду, парламенту, інших органів державної влади і т.д. Одні їх підтримують і використовують, інші ні.

Важливим моментом мотивації активної політичної діяльності пересічних громадян є усвідомлення ними спільності своїх інтересів з інтересами тих соціальних і політичних груп, до яких вони належать в силу об'єктивних або суб'єктивних факторів.

Участь людини в політичному процесі, його (процесу) зміст, форми прояву, мотиви, рівні і т.д. знаходяться в прямій залежності від багатьох факторів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. На політичну діяльність населення, його активність або пасивність, вирішальний вплив робить стан економіки. У багатьох розвинених країнах підйом, процвітання економіки досить часто веде до спаду політичної активності. В умовах спаду виробництва, кризового стану економіки зазвичай спостерігається підвищення політичної активності, при цьому в найгостріших формах.

Визначальним фактором участі цивільного населення в політичному процесі є тип існуючого в кожному конкретному суспільстві політичного режиму. Так, при тоталітарному політичному режимі у громадян відсутня можливість вільно об'єднуватися у різні політичні партії, рухи та об'єднання, з допомогою яких вони могли б виражати свої інтереси, в рамках яких могли б в організованих формах проявляти свою політичну активність. Існування єдиної партії веде до того, що воля всіх і кожного формується у відповідності з уявленнями і установками цієї партії. Обов'язковим є визнання громадянами панівного в країні світогляду. При цьому вони повинні підтверджувати

19.причини політичного відчуження особистості.

Політичне відчуження – це втрата зв'язку між державою і суспільством, між особою і владою в рамках політичного простору, яка супроводжується комбінацією складних почуттів (незадоволення, безсилля, розчарування), а також процесами дистанціювання і віддалення в суспільстві.

В термінології Ю. Габермаса, політичне відчуження – це порушення репродукції політичної влади, що викликається втратою мотивації учасників життєвого світу до її легітимації.

ПОЛІТИЧНЕ ВІДЧУЖЕННЯ. Відчуження взагалі - об'єктивно-історично обумовлений процес відторгнення від людини його сутнісних сил і продуктів його діяльності і перетворення їх у чужі, ворожі, а часто і в порабощающие його самого сили. Вперше процес духовного відчуження (як об'єктивацію) розглянув у своїй концепції "абсолютного духу" Гегель. Ж.-Ж. Руссо побачив у відчуженні політичну складову. У його теорії політичне відчуження виражається у відторгненні від індивіда його "природного права" на здійснення влади і управління власним буттям і полягає у факті існування держави, уряду, представницького депутатства. Сутнісної причиною такого стану оголошується Руссо виникнення громадського інституту приватної власності і зв'язаного з ним наростання людського нерівності (в тому числі і політичного). Шлях подолання політичного відчуження за Руссо - встановлення державних форм безпосередньої (плебісцитарної) демократії, здатної повернути спочатку належать індивіду владні функції. Маркс К. у зв'язку з цим вважав державу посередником між людиною і його свободою, вважаючи головною причиною політичного відчуження існування антагоністичних суспільних відносин, проявом яких в умовах панування буржуазного способу виробництва виступає відчуження товарне (матеріально-економічна). Видами товарного відчуження Маркс оголошував: відчуження від людини знаряддя і продукту його праці, власності, соціальної (у тому числі й політичної) сутності людини, людини від людини; відчуження долається в результаті процесу здійснення сукупності заходів пролетарської революції. В умовах сучасної цивілізації люди для спілкування один з одним взагалі вдаються до послуг посередників ("відчужених сутнісних сил") - мови, грошей, права і пр. На противагу марксистскому погляду для подолання реального економічного відчуження західні дослідники висунули ідею "системи участі" (у володінні і розподіл прибутку), а політичного відчуження - участі (співучасті) в процесі вироблення, прийняття і здійснення державних рішень усіма громадянами (наприклад, через загальне виборче право і право референдуму, комунальне управління). Втіленням політичного відчуження в державі, за М.вебером, виступає його надмірна бюрократизація. Однак повністю подолання політичного відчуження, як відчуження владних функцій та інститутів від людини, недосяжне в передбачуваному історичному майбутньому.

Причини відчуження ми повинні розглядати з двох позицій: з позиції суспільства і з позиції влади. Основними причинами політичного відчуження з боку влади є:

бюрократичні настрої;

делегування;

політичний фетишизм;

самоосвячення.

Що стосується причин відчуження з боку суспільства, то ними є:

зустрічна реакція;

відчуття незадоволення владою;

відсутність підтримки з боку влади;

втрата мотивації до легітимації діючої влади;